Художні особливості прози Марії Матіос

Размещено на http://www.allbest.ru/

Художні особливості прози Марії Матіос

Повернення літератури обличчям до «простої» людини, що на повний голос заявило про себе в творчості шістдесятників, сприяло розширенню художньої обсервації життя та поглиблення дослідження людини в ньому. «Нова епічність», творена письменниками-шістдесятниками, породжувалась «не масштабністю охоплення історичних подій, а розширенням внутрішнього світу персонажів до епічних вимірів» [3, с.137].

В цьому сенсі роман Марії Матіос «Солодка Даруся», в якому від зображення повсякденного життя звичайних мешканців загубленого в передгір'ях Карпат українського села авторка піднімається до осягнення історичних трагедій українського народу, є продовженням і розвитком шістдесятницьких традицій в нашій літературі.

Структура роману М. Матіос визначається поєднанням різних часових і змістовних планів. В ньому воскресають різні періоди історії народу -- від довоєнного, воєнного часу й до наших днів, відтворені через особисту долю головної героїні, її сім'ї.

За звичайністю повсякдення стоїть значимість і своєрідність характеру «солодкої» Дарусі у її взаємодії з оточуючим світом, як реальним, так і містичним, витвореним її скорботною й одинокою душею.

Саме дослідження зображально-виражальних засобів творення цього своєрідного й значимого характеру і є метою даної роботи.

Зображально-виражальні засоби -- це базова основа художнього мовлення, за допомогою якого митець створює нову художню реальність, за естетичними критеріями рівновелику будь-якій реальності довколишнього світу [4].

З огляду на те, що образи-персонажі твору є складовою і невід'ємною частиною цієї, створеної митцем художньої реальності, зображально-виражальні засоби є і прийомами характеротворення.

Одним із найістотніших засобів характеротворення є мова персонажів, яка дає уявлення і про рівень розвитку, і про оточення, в якому формувався характер того чи іншого персонажа, і про його темперамент та інші психічні особливості.

Одначе, цим багатим і ефективним засобом характеризування авторка досліджуваного нами роману в змалюванні характеру своєї героїні не може скористатися - її героїня НІМА.

Німота її не вроджена, а набута, до того ж набута не внаслідок фізичного ушкодження якогось мовленнєвого важливого органу, а внаслідок психічної травми, важкого стресу, перенесеного в дитинстві.

Окрім того, німота Дарусі пов'язана не із втратою уміння, а втратою бажання говорити, яке з роками, очевидно, призвело й до атрофованості мовленнєвого апарату.

Принаймні, сама Маруся впевнена, що вона не німа.

«З курми вона говорить краще ніж з людьми. Дерева її розуміють, пси не займають, а люди - ні.

...Але з людьми вона не хоче говорити (підкреслено мною - О. В.), бо вони можуть дати їй конфету, а від солодкого болить її голова і блює вона дуже. Так дуже, що на ранок не лишається ні різочки життя. І мусить вона відходити з тиждень, ніби вертати з того світу» [5, с. 9].

Саме з цих слів читач вперше дізнається про хворобу Дарусі, її вельми насторожене ставлення до людей та про фатальну роль у її житті якоїсь «конфети».

Цікаво розібратися, кому належать наведені вище слова -- авторці твору, чи самій Дарусі? Це авторська характеристика, чи самохарактеристика героїні?

Порівняймо висловлювання, що йдуть як один суцільний текст, поділений хіба що на абзаци:

Відмінність між цими висловлюваннями сумніву не викликає.

Зліва (1,3) -- авторська розповідь: спокійна, розважна, в міру приправлена епітетами (незлобива розмова, поріділа сива коса, веселі голівки айстр, запашні кучері (де слово кучері -- вже є метафорою). Використано антоніми: заплітає -- розплітає, що передають тривалість і безцільність (нецілеспрямованість) дії, а разом із тим і самому висловлюванню надають характеру плинності, неспішності.

Висловлювання, що розміщені справа (2,4) -- зовсім інші. По-перше, в них явно виражений полемічний струмінь: експресивна народномовна характеристика сусідів, підсилена часткою таки (вони таки не мають смальцю в голові, а Бога в череві...), риторичне запитання, що в одному випадку містить спонукальну частку ну, яка надає висловлюванню відтінку впертості, безапеляційності, а в інших -- поєднане із відповіддю, висловленою в беззаперечному тоні. (Чи була би несла голе коріння в таку студінь?; Чому вона дурна, коли вона все розуміє...?!)

Мовець настійно заперечує думку сусідів про Дарусю як про дурну, наводить свої, з погляду мовця, переконливі докази на користь того, що Даруся - таки розумна, причому докази ці самі по собі є свідченням хіба що дитинності мислення мовця, його доброти й чистоти душі. Ясно, що це вже говорить не автор твору. Це мовлення самої Дарусі, переказане автором, тобто - невласне пряма мова героїні твору.

Саме цей засіб найчастіше використовує М. Матіос, описуючи дії, вчинки та їх спонуки, та передаючи думки своєї героїні.

Значно рідше, там, де йдеться про почуття й переживання солодкої Дарусі, яких вона сама нездатна збагнути й осмислити, авторка бере на себе роль наратора: збори до тата на цвинтар та похід до нього через село в супроводі псів, яких господарі не присилюють до халабуди; сцена на цвинтарі, коли Даруся зрозуміла, що може говорити; потрясаюча за психологічною наповненістю й художньою майстерністю сцена пробудження ЖІНКИ в майже вмерлому тілі Дарусі й пробудження кохання в її зболілому серці:

«Боже-Боже... вона німувала чверть століття, аж доки не вчула в собі зародки живої, забутої мови коло тата, на цвинтарі... але тепер, під Івановими руками вона таки заговорила. Грубим, нелюдським голосом, схожим на рев пораненого звіра чи зусилля одночасно німого, глухого і невидющого, але заговорила словами, давно запереченими її язиком і горлом словами. Це була дика гортання безвихідь і надія водночас, подяка і прохання, прокльон і сміх... І тоді Іван заплакав» [5, с.68].

Тут, як і у вищезгаданих описах, відсутня двоплановість висловлювання: синтаксис, лексика, манера мовлення -- чисто авторські, та й емоції -- авторські, бо сама Даруся, вперше в житті відчувши чоловічу руку на своєму тілі та вперше в житті серцем і тілом відгукнувшись на чоловічу ласку, очевидно ж, не здатна була до саморефлексії.

Найчастіше ж процес творення характеру головної героїні здійснюється шляхом тимчасової ідентифікації автора з персонажем, його вживання в світ, думки, почуття персонажа.

Інтонаційна та стильова будова авторської мови в таких випадках настільки орієнтована на мовлення персонажа, що іноді переходи від авторської до невласне прямої мови героїні твору важко помітити, як, наприклад, у висловлюванні, позначеному п. 3 вищенаведеної таблиці.

Ця взаємодія авторської і невласне прямої мови героїні твору дозволяє глибше й тонше розкрити психологію Дарусі, проникнути в суть її вчинків та їх мотивацію, дає можливість «саморозкритися чужій свідомості» [2, с. 93].

Сприяє розкриттю характеру героїні й максимальна концентрація сюжету, конкретність і локальність змісту твору. Увесь сюжет роману тримається на одному трагедійному епізоді життя маленької людини -- маленької і в силу свого віку, і в силу цілковитої віддаленості своєї від історичних чи політичних подій -- одному із багатьох тисяч епізодів, у якому, як в краплі води віддзеркалилась історія українського народу.

Саме цей епізод і є тим змістовим центром роману, до якого тяжіють всі події, всі персонажі та їх дії.

Колись, у далекому дитинстві Дарусі вчинила «безгрішний гріх», сказавши правду емгебісту, що звабив її добрими словами та солодкою конфетою, - чим зрадила батька, який майже добровільно віддав оунівцям-партизанам заготовлені для радянської влади продукти, й призвела до самогубства матері, десять років перед тим скатованої і зґвалтованої цим підступним нелюдом.

Жах від свого вчинку, який мала Даруся не вміє детально осмислити й оцінити, закарбувався в її нестійкій дитячій свідомості переконанням: «слова можуть приносити лихо» - отже, найкраще й найбезпечніше взагалі не говорити. Адже нічого поганого Даруся не сказала дядечкові з конфетою.

Вона сказала правду, до якої її завжди привчали батьки, бо правду говорити - добре. Зіткнувшись з цим незбагненним для дитячої свідомості парадоксом -- добрий, правильний вчинок приніс непоправне горе - психіка дитини блокує мову - знаряддя цього вчинку.

Саме це, за законом психологічної детермінації, стає основним мотивом, що рухає фабулу і сюжет твору Марії Матіос та зумовлює поведінку героїні, що виявляється у її цілковитому зреченні вербального спілкування з людьми.

Безперечно ж, мотив цей не формулюється в свідомості героїні так конкретно й детально.

Вона хоч і справді розумніша за багатьох людей у селі, але розум її - це мудрість дитини, чистої, доброї й безхитрісно (згадаймо, як вона розносила по селу, як дитя, заповите в ковдру викопане коріння жоржин чи як «зглянулась над умертвленою душкою» підсвинка, забитого п'яним сусідом і залишеного «без поховання»).

Можна лише дивуватися знанню людської психіки, виявленому авторкою роману в зображенні психологічного портрета своєї героїні, якій авторка залишає лише фрагментарну пам'ять про найстрашнішу, переломну подію її життя, а отже й дуже фрагментарну, вирвану із контексту подій, мотивацію її поведінки.

«Вони думають, що вона німа. А вона не німа. Даруся просто не хоче говорити. Слова можуть робити шкоду. Вона не знає, звідки це пам'ятає, але це правда. Ще трохи - і Даруся згадає, хто їй казав, що будь-яка бесіда може робити шкоду» [5, с. 16].

І ще одне, що твердо пам'ятає Даруся: конфета! Якщо говорити з людьми, «то вони можуть дати їй конфету» від самої сторонньої згадки про яку у Дарусі починаються несусвітні приступи головного болю.

Отже, страх перед конфетою - є для Дарусі єдиним мотивом її добровільної німоти. Все, що було пов'язане з тією фатальною конфетою, «минулося, поблідло, втратило ясність, - пише М. Матіос, - а туга за чимось далеким лишилась в Дарусиній голові такою гострою, що від того вона болить її» [5, с. 28].

Бачимо не що інше, як захисну реакцію людської психіки, яка блокує ті ділянки пам'яті, в яких зберігається інформація, загрозлива для самого функціонування людського організму.

Вже зі всього вищесказаного можна зробити висновок, що концептуальною засадою змалювання образу головної героїні в романі «Солодка Даруся» є психологічний драматизм, який ми в даному випадку розглядаємо не як стильову течію, а як спосіб зображення психологічно вмотивованого драматичного світосприйняття персонажа, що, в свою чергу, обумовлює його життєву драму.

Виразно формулює суть цієї драми Іван Цвичок, що, як ніхто інший, зумів зрозуміти красу і глибину Дарусиної душі й прикипів до неї своїм справедливим одиноким серцем.

«Це ж які муки треба витримувати, щоби таке життя жити... чоловіка не знати, навіть місячки на собі не мати, від людей лише дурне чути і не мати ласки ні від кого, хіба що окрім Марії? Не могти заплакати, викричатись, засміятись, а бути живою мумією і мати в голові велику, як від кулі рану, і не могти про неї говорити, а лиш думати, думати. Другий би давно забув, а вона, бідна, карається, як та великомучениця Катерина...» [5, с. 69].

Іван Цвичок є, власне, єдиним персонажем, якому авторка твору «доручає» в той чи інший спосіб характеризувати Дарусю. Всі інші давно висловили свій присуд: «не сповна розуму» або й різкіше: «дурна». Надавши дівчині цього «статусу», люди перестали нею цікавитись, спокійно сприймаючи її походи «поза Йорчиху» в супроводі ватаги бродячих псів, заквітчування всохлої груші чи закопування в землю, яка рятувала її від головного болю; навіть кварту молока могли влити в простягнений нею надбитий глечик, коли вона, стривожена черговим нічним приходом покійного тата, бігала попід хати, щоб занести йому їсти.

Назагал, односельці досить нейтрально, а в деяких випадках навіть доброзичливо ставляться до нещасної Дарусі, бо ж «си-и-ирота», бо нещасніша за них, бо ж «дурна».

Ставлення змінюється, коли починає ледь окреслюватись перспектива виходу Дарусі із відведеної їй селом ролі «нещасної» і «дурної», тобто тоді, коли в неї оселяється Іван Цвичок, що оточує її любов'ю й піклуванням.

Двоє обійдених долею людей порушили неписаний припис: бути нещасними. Двоє самотніх раптом осмілилися розірвати свою самоту. Двоє упосліджених і нікому не потрібних раптом стали потрібні одне одному. Це порушувало усталений порядок речей, було «ненармальним», як каже Варварка, потребувало відновлення «порядку» і «справедливості», бо то (як і Матрончина коса, не врізана після шлюбу чи її ніжне кохання із Михайлом) - «спор з Богом».

Присуди «народу» - маси, що мало не ототожнює їх із присудами Бога-Творця, звучать у романі в колоритних діалогах, вкраплених в текст, що мають характер зачинів чи епілогів до окремих змістовних блоків роману, і які також використовуються авторкою для увиразнення характерів персонажів.

Дуже ощадливо користується М. Матіос такими поширеними засобами характеротворення, як портрет та пейзаж, а опис інтер'єру в романі взагалі відсутній.

Цілковита відсутність у романі описів інтер'єру, на нашу думку, є також засобом характеристики персонажів: вона свідчить про незакоріненість їх у побуті, про те, що «речовий» світ для них менш важливий ніж світ почуттєвий. Це ми бачимо і в стосунках газдовитих та працелюбних Михайла з Матронкою, і в бутті Дарусі, для якої світ речей взагалі не має значення.

Певну естетичну функцію в зображенні персонажів роману, й зокрема, головної героїні відіграє пейзаж.

Пейзажі Марії Матіос, як правло, не розлогі. Вони вихоплюють лише найістотніше, що одразу впадає в око. Іноді якась деталь пейзажу повторюється в іншій ситуації, набуваючи символічного значення.

«Круглий місяць висів над водою і відбивався в густих верболозах, захлиналися співом трав'яні коники, лупали очима голубі й зелені жаби» [5, с.64] - це опис природи, що оточує Дарусю і Цвичка біля теплички.

Вже саме світло «круглого» - великого, повного місяця, що відбивається у воді, тобто, заповнює весь простір від неба до землі, створює світляну ауру довкіл Івана й Дарусі, «спів» коників - радісний, захоплений («аж захлиналися співом»), здивовані очі жаб - все говорить про те, що купання в тепличці, задумане Іваном з лікувальною метою, набирає іншого характеру, переходить із суто практичної в почуттєву сферу. «Місяць тремтів на срібній водяній доріжці між ними, -- продовжує авторка, - вітер тихо бешкетував у траві - а Іван вів за руку Дарусю, аж доки вода не дісталася їхнього підборіддя» [5, с. 65].

Тремтливий відблиск місяця, сюрчання коників, тихий повів вітру - все гармонує з цнотливими, ще не усвідомленими почуттями двох людей, що вперше, довірившись одне одному, опинились майже оголені у воді так близько.

Образ тремтливої місячної доріжки з'явиться ще раз в сцені цнотливих любощів Івана й Дарусі: «Вона не мала в цей момент ні встиду, ні страху - тільки тонка-тонюсінька, як місячна доріжка на воді теплички, ниточка тремтіла між нею і Йваном і кликала її зболілу душу безстрашно йти на той поклик...» [5, с. 68].

Символічне навантаження цієї деталі надзвичайно містке. Вона говорить, по-перше, про містичність, ідеальність усього, що відбувається між чоловіком і жінкою (місяць - символ потойбіччя ірреального, неземного світу), а по-друге, символізує ненадійність, хисткість, примарність їхнього щастя, як хисткою й примарною є місячна доріжка на тремтливих хвильках.

Дитинна доброта й довірливість Дарусі розкривається і в її зв'язку з природою. Коли її мучить біль так, що далі терпіти не сила, вона йде до річки, входить у воду, навіть якщо вода крижана і чує, як «чорне залізо болю», що обценьками стискає її голову, «осідає на дно ріки». Іншим разом її від болю рятує земля, яка «витягує з неї біль і дає їй соки».

«Даруся рятує себе, як може: коли водою, коли землею, коли травами. Бо понад усе їй хочеться жити на цьому світі, такому веселому, такому кольоровому й запашному» [5, с.14].

Її світ - це світ незлобивості й добра. Вона жаліє корені жоржин і, щоб їм не було холодно, закутує їх, як дитину, в ковдру, розносячи по селу. Жаліє мертвого підсвинка, що гниє на поверхні ріки; жаліє всохлу грушу, що сумує безлистим гіллям серед «кольорового світу» - й прикрашає її стрічками й позлітками, як жаліє й п'яницю Славка, що ладь не згорів від горілки, й відносить йому останнє яблучко зі своєї пивниці.

Так через зображення природи та ставлення до неї Дарусі повніше розкривається характер головної героїні роману.

В романі немає повного, детального змалювання портрета головної героїні, проте досить виразні портретні деталі, розкидані по різних місцях твору, дозволяють читачеві зробити висновок не тільки про внутрішній світ, а й про зовнішність Дарусі.

По-перше, Даруся - ще зовсім молода жінка. Її вік читачеві досить легко вирахувати: коли її мати - красуня Матронка потрапила до рук емгебістів на другий бік Черемошу, Даруся була ще «цицьковою дитиною» й мала десь близько трьох місяців. З тих пір до дня, коли Матрончин кат, «що давно мав би в землі зогнити», прийшов у їхній двір і, звабивши її дитину конфетою, «зробив із неї ворога», пройшло 10 літ. Від того часу, поданого в романі як ретроспективний, до реального часу, що сприймається як «щоденна драма», минуло 25 років (3 місяці + 10 років + 25 років = 35 р. 3 м-ці). Отже Дарусі, яку ми здебільшого бачимо закутану в кілька хусток, босу, загорнуту в старий коцик, - ще й 36-ти років немає одроду.

Більше того, вона з природи - красуня. Вона успадкувала від матері розкішну довгу косу, яка, щоправда, вже поріділа й посивіла (до 35-ти років!!!), але яку Даруся, як і колись її мама, «викладає короною на голові». Це буває не завжди, а лише в «святкові» дні - коли вона, наприклад, іде на цвинтар у гості до тата.

Дещо пізніше Даруся так само викладатиме косу короною, очікуючи Цвичка із його мандрів, - і ця портретна деталь, промовистіше будь-яких слів розкриє перед нами ту глибоку любов, довіру й шанобу, яку плекала в душі жінка до цього доброго чоловіка.

Отже, як ми переконалися, при створенні характеру головної героїні роману «Солодка Даруся», його авторка користується багатою палітрою зображально-виражальних засобів, які вживає з різною метою та частотою.

Найбільш широко в творенні характеру солодкої Дарусі використовується невласне пряма мова, яка, завдяки «вживанню» авторки в образ своєї героїні, в ряді випадків - аж до повної тимчасової ідентифікації з нею, дозволяє повно й переконливо передати психологію героїні, внутрішні мотиви її поведінки тощо.

Використання цих засобів характеротворення дозволило М. Матіос створити глибоко переконливий своєрідний характер людини, чия доля була спотворена трагічною історією її народу, але душа і сама людська суть якої залишилася неспотвореною і світлою.

Литература

матіос роман література

1. Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики / Михаил Михайлович Бахтин. - М.: Худож. лит., 1975. - 501 с.

2. Белая Г. Историзм как нравственная позиция писателя // Жанрово-стилистические искания современной советской прозы. -- М., 1971. - С.93-119.

3. Михайличенко Г.Б Типологія характерів прози 1960-х років / Г.Михайличенко // Культура народов Причерноморья. - С.135-138.

4. Літературознавчий словник-довідник [За ред. Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка]. - К.: ВЦ «Академія», 2007. - 752 с.

5. Матіос М. Солодка Даруся: [драма на три життя] / Марія Матіос. - Львів: ЛА «Піраміда», 2005. - 176 с.

6. Фащенко В. В. У глибинах людського буття. Етюди про психологізм літератури / В. В. Фащенко. - К.: Дніпро, 1981. - 279 с.

Размещено на Allbest.ru