Художнє осмислення психологічних глибин характеру Матронки в романі М. Матіос "Солодка Даруся"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Художнє осмислення психологічних глибин характеру Матронки в романі М. Матіос «Солодка Даруся»

У статті «Трагедія адекватна історії» Світлана Жила, аналізуючи роман Марії Матіос «Солодка Даруся», зазначає, що цей історичний, філософський, психологічний роман «дає читачеві ключі до скарбниці людських почувань у межових ситуаціях» [5, с. 6]. Дослідники творчості Марії Матіос неодноразово відзначали очевидний і глибокий психологізм прози української письменниці, її вміння «проникати в потаємні печери людської психіки» [2, с. 4].

Психологізм у літературі являє собою стильову єдність, систему засобів і прийомів, спрямованих на цілковите, глибоке й детальне розкриття внутрішнього світу героїв. В образах персонажів літературного твору художньо засвоюються різні форми людської свідомості, позначені культурно-історичною своєрідністю. Кожний рід літератури має свої можливості для відтворення світосприймання людини. За словами Єсіна, найбільші можливості для зображення внутрішнього життя людини має епічний рід літератури, що розвинув у собі доволі досконалу структуру психологічних форм і прийомів [3, с. 314-315].

Розкриваючи в романі «Солодка Даруся» складний світ людських взаємин, у тім числі інтимно-особистих, родинно-побутових та соціальних, аналізуючи й відтворюючи мінливе й багатогранне розмаїття переливів найрізноманітніших особистих почуттів, переживань, душевної динаміки, Марія Матіос майстерно створює не тільки індивідуалізовані психологічні портрети героїв (Дарусі, Михайла, Івана, Матронки, Марії та інших), а й менталітет західноукраїнського села часів румуно-німецько-мадярсько-радянської окупації. Аналіз авторських прийомів психологізму М.Матіос, якими письменниця послуговується в романі «Солодка Даруся», спираючись на багаті ресурси епічного роду літератури, очевидно, є проблемою, що потребує ґрунтовного дослідження, тому, звужуючи його коло, обмежимося окремими аспектами психологічного аналізу образу Матронки, насамперед нас цікавитимуть принципи розкриття психології героїні.

Роман Марії Матіос «Солодка Даруся» складається з трьох окремих і в жанровому та сюжетно-композиційному відношенні самодостатніх частин: «Даруся», «Іван Цвичок», «Михайлове чудо». Кожна з частин роману має свого заголовного героя - це Даруся, Іван і Матронка. Назва третього розділу «Михайлове чудо» - це прізвисько героїні Матронки. Християнська символіка прізвиська Матронки носить експліцитний характер, а його блюзнірська природа є прихованою. «Михайлове чудо» - це евфемізм із подвійною функцією, завдяки якій відбувається перерозподіл у системі персонажів роману: по-перше, він накладає табу на ім'я Матронки; по-друге, Михайла перетворює на метазаголовного героя.

Як бачимо, акт називання героя є важливим для автора «Солодкої Дарусі», адже ім'я героя визначає його місце у структурі твору та в ієрархії системи персонажів. Достатньо навіть побіжного погляду на власні імена головних героїв роману, щоб помітити в них наявність символічного підтексту. Табуація імені Матронки свідчить про наявність архаїчного підходу в цьому питанні. Згідно з концепцією Джеймса Фрезера, для архаїчних культур є характерним накладання табу на власні імена. Оскільки первісна людина ставилася до свого імені не як до звичайного ярлика, а як до суттєвої частини самої себе, з'явилася потреба захистити ім'я від магічного впливу шляхом його сакралізації. Із цієї причини член архаїчної спільноти мав два імені: ім'я для повсякденного вжитку та ім'я таємне, священне, відоме лише його батькам або членам групи, які мають повне посвячення [12, с. 277-279]. На думку Барбари Уокер, з усіх символів, вигаданих людством для кодування всього, що тільки можна закодувати, власні імена є найбільш важливими. В архаїчних культурах давати імена людям означало дарувати їм життя або душу [11, с. 169]. В архаїчній свідомості, як запевняє Надія Рогалевич, розвивається іменна концепція долі. Наділення іменем виступає в повній мірі доленосним актом, визначаючи й задаючи на майбутнє характер, професійну діяльність і соціальний статус індивіда у структурі общини [7, с. 151].

Очевидно, етимологічний аналіз наймення героїні - Матронка на прізвисько Михайлове чудо - роз'яснить не тільки зміст її характеру, а й проллє світло на глибинні сили, котрі надають форму людській долі. Ці сили мають архетипічний характер, вони представляють не лише ознаки несвідомого (котрими, по суті, є всі людські думки та вчинки), але й свідомі утвердження певних духовних принципів, які залишаються незмінними протягом усієї людської історії як форма і нервова структура самої душі людини.

Ім'я Матронка - запозичення з латинської мови від слова matronа, що означає «поважна жінка, мати родини», латинське matronа походить від mater «мати», що відповідає українському мати [4, с. 417]. Вочевидь, семантика імені Матронки визначає соціально-психологічні межі, які вона не повинна порушувати, і стає засобом пояснення ідеальної внутрішньої структури героїні.

«…МАТРОНКУ в селі називають Михайловим чудом. Точніше, Михайло сам її так призвав» [6, с. 84]. Чудо - це те, що викликає загальне захоплення, вражає своїми якостями, властивостями, красою, це найвищий вияв ознак, якостей, властивостей; чудо, за марновірними та релігійними уявленнями, - явище, нібито викликане надприродними силами, чаклунством, втручанням божої сили [1, с. 1384]. Поєднавши слово «чудо» з біблійним ім'ям Михайла, письменниця актуалізує християнську конотацію в його семантиці. Творцем такого чуда може бути тільки Бог.

Ім'я Михайло походить зі стародавньої єврейської мови й означає «хто як бог», або «убогий», або «покірний» [4, с. 468-469]. Покірність, смиренність, мовчазність - це головні риси Михайлового характеру. Матіос підкреслює, що на людях язик йому розв'язався лише раз - у весільній «гуцулці», коли в екстатичному сп'янінні Михайло порушує межі своєї внутрішньо ідеальної сутності, забувши при цьому, що він не Бог, а лише «як Бог»: « - Гості! … На Михайлове чудо дивіться! - на одній руці крутив її над головами гостей, немовби веселу різнокольорову квітку» [6, с. 85]. Різнокольорова квітка, що на неї схожа Матронка, то і є трояка ружа, котра стане каменем спотикання між Богом і дружиною Михайла, який вперше й в останнє став на прю з Богом під час свого весілля.

Прізвисько в контексті роману Марії Матіос прибирає функцію якісних характеристик персонажа. Чудо, яке не йде від Бога - це свавільне порушення утверджених ним законів. В образі Матронки на прізвисько Михайлове чудо, вочевидь, йдеться про гібристичний склад людської психіки - суб'єктивне порушення об'єктивних законів буття, відтак виклик Богові, який ніколи не залишається без відповіді.

Марія Матіос майстерно створює напружену опозицію, що визначає психічну організацію образу Матронки, між ім'ям героїні, яке примушує до зразкової поведінки та бездоганного дотримання законів у чужому для героїні мікросоціумі, і прізвиськом, яке спонукає до порушення будь-яких законів і приписів. Дихотомія наймення героїні уособлює суперечку між волею Бога, втіленою в імені, і волею людини, втіленою в прізвиську. Завдяки цій опозиції образ Матронки стає неоднозначним, як і спрямованість свідомості героїні.

«Діалектика душі» персонажа може виражатися через міміку, жести, манеру триматися, риси обличчя, вираз очей і т.д. [9, с. 195, 196].Цілком імовірно, ідентифікація наймення героїні та її портрета допоможе пролити світло на амбівалентний характер образу Матронки.

На початку розповіді про Матронку Матіос подає зображення героїні в дусі ідеалізуючого портретного живопису: «У призахідних вересневих променях її маленька голівка з короною туго заплетеної коси схожа на друге сонечко, що сходить з-поміж запашних груш, якими всипаний весь ґанок, аж до підвіконь хати. Матронка сміється самими лише кругленькими ямками, надкушуючи медову грушу» [6, с.80]. Груші лише на перший погляд видаються живописним тлом, на якому проявляється усміхнене обличчя Матронки в обрамленні призахідних променів сонця, чи деталлю садового антуражу, посередництвом якої можна уявити не тільки візуально, а й відчути аромат («запашних груш») і смак («медову грушу»).

Як бачимо, письменниця закарбувала героїню в момент, коли суть людини та форми проявлення цієї суті становлять злагоджене нерозривне ціле. Динамічний портрет Матронки на тлі осіннього вечора віртуозно й лаконічно передає внутрішньою гармонію молодої жінки, той особливий психічний стан, що дає відчуття повноти життя і його краси, - самовідчуття, яке людина називає щастям. Але через вибухову напруженість опозицій, закладених у підтексті цієї ідилічної картини, авторка показала, що щастя як цілковите задоволення людських почуттів і у філософській, і у психологічній площині лише мить. Тиха радість ідилії («сміється самими лише кругленькими ямками»), таким чином, у будь-яку мить може вибухнути маскою Горгони.

З допомогою того ж таки портрету авторка показує, як радикально змінюється внутрішній стан героїні після її «майже неправдоподібного» (чудесного), «таємничого зникнення» у дзеркально відбитому Черемошному. Після переходу через річку в потойбічне задзеркалля обличчя Матронки, дійсно, перетворюється на маску Горгони. Після того, як Михайло побив жінку, ця схожість з Горгоною стає більш вражаючою, - обличчя-маска скриває жахливу таємницю, яку чоловік Матронки не годен розгадати: «Чому її гладеньке чоло в ту мить порізане зморшками, як у столітньої Марії Трандачихи? Що її так тягне до цієї дамби?» [6, с.149].

За міфологічними уявленнями різних народів і річка, і дзеркало є кордоном, який розділяє світи, його перетинання означає перехід від одного онтологічного стану до іншого. Якщо дзеркало розділяє «цей» і «той» світ, то річка розглядається як шлях, котрий проходить через верхній, серединний і нижній світи. Причастившись на кордонах загробного світу водяного потоку Лети, героїня прагне забуття.

Як бачимо, Матіос поступово зводить портрет Матронки до маски, яка здатна виражати лише одне почуття чи настрій у його крайньому вияві й застиглому вигляді, відкидаючи решту, що свідчить про крайню душевну кризу персонажа. І якщо перший, наведений нами портрет Матронки, уособлює повноту буття, то всі наступні - повноту небуття, горя й смерті.

У процесі розвитку душевної кризи Матронки змінюється не тільки міміка, але й жести персонажа. Жести, поряд із мімікою, є важливим засобом висловлювання думок і почуттів людини, не пов'язаних з її мовленнєвою діяльністю.

З допомогою такої портретної деталі як очі письменниця дає зрозуміти, що Матронка повернулась із таких глибин власної психіки, де рветься її органічний зв'язок з Михайлом, ховаючи очі, «відверталась до стіни» [6, с.126]. Згодом така поведінка набуває ознак психічної хвороби: «Матронка тижнями незрушно лежала і дивилася в стелю» [6, с. 144].

З допомогою обличчя-маски, поз і жестів героїні письменниця показала, що Матронка переживає глибоку душевну кризу, котра розвивається у вигляді складного психічного процесу, прихованого від сторонніх очей, який годі описати словами. Ця внутрішня суперечка вибухне назовні завдяки проявленому в пам'яті героїні, ураженій анемією, символічному візерунку: «Ці незвичні для черемошнянського життя - троякі ружі - нагадали Матронці щось дуже гостре, а може, навіть трагічне; та зараз посередині служби, перед очима святого отця, із складеними до «отченашу» долонями, Матронка не могла згадати, що саме так вразило її, що в неї навіть дужче забилося серце» [6., с.150].

Переживши психологічний шок від зустрічі зі своїм катом і своєї бездіяльності, яку Матронка не хоче визнати як свою провину, що призвела до Дарусиної зради, героїня впадає в екзистенційний бунт, який спочатку виявляє себе невербально: «кричала і плакала», «б'ючись головою в стіну», «стала перед Михайлом так, ніби замахнулася його вдарити». А потім небагатослівна Матронка вибухає потоком жахливих питань: « - Де той Ваш Бог, коли він відвернувся від нас, як від послідних грішників? Чого він не відвертається від того, хто робить другому зле, а сам гараздує? Вибиваючи з-під ніг основи, на яких ґрунтувалося її життя, Матронка кидає страшні звинувачення Богові та його заміннику на землі, своєму чоловікові, проклинає свою дитину. Проклинає, власне, все - тільки не своє кляте мовчання і безпам'ятство. Далі символічним жестом кладе край тому, що раніше трапилося з її душею, припинивши свою трагедію втрати орієнтації в цілком органічний для неї горгонічний спосіб.

Підсумок Матрончиним порушенням законів і приписів у фіналі роману підводять голоси села - хор сусідок. В.Рубан слушно зауважує, що обрамлення розділів основного тексту роману «Солодка Даруся» живими і досить майстерними діалогами сусідок викликає паралель з грецьким хором [8, с. 199]. Діалоги сусідок виконують у романі Матіос ту саму функцію, що і хор у давньогрецькій трагедії - висловлюють об'єктивну точку зору на зображувані події та виносять вирок героям та їхнім вчинкам. У цьому світлі трагедія Матронки цілком нагадує трагедію царя Едіпа - гібристичний норов, закладений у найменні героїні стає причиною загибелі цілої родини.

Отже, розкриваючи внутрішній світ Матронки, особливості її характеру й душевного складу Марія Матіос, створює майстерний психологічний портрет героїні. Письменниця з глибоким знанням людської психіки передає приховану від фізичного зору динаміку психічних процесів, які зумовлюють цілеспрямовану діяльність людини; показує, як у процесі життя під впливом потенціалу індивідуальності, котрий дається людині апріорі, змінюється направленість свідомості героїні, що стає причиною внутрішнього конфлікту Матронки на прізвисько Михайлове чудо зі світом (Богом і людьми), який приводить її до екзистенційного бунту. Виводячи назовні результати незримого простору психічної діяльності персонажа, письменниця звертається до різних прийомів психологічного зображення, доступних епічній формі літератури, однак завдання автора ускладнюється тим, що героїня - натура скритна, «незмінно тиха і мовчазна» до того ж «чудна якась та дивна», а зображені у творі події викладаються розповідачем так званого «мовленнєвого» типу (О. Галич), який сприймається як частка того життєвого середовища, про яке він розповідає і для якого Матронка є чужою. Таким чином, Матіос герметизує внутрішнє життя цього персонажа навіть для всевидючого ока розповідача. Виходячи з логіки характеру, авторка лише кілька разів надає слово самій героїні, тільки раз Матронка розмовляє зі сторонньою людиною (Параскою), решта - це короткі діалоги з чоловіком. Тільки раз відкривається завіса перед непроникливим внутрішнім світом цього персонажа: у формі невласне-прямої внутрішньої мови з'являється внутрішній монолог героїні, покликаний до життя символом троякої ружі. Але раз проявлена в реальності свідомість вибухне, як прорвана дамба, потоком екзистенційний питань, формально звернених до Михайла, насправді ж - у формі монологічного мовлення.

Свідомо обмеживши свої можливості в розкритті психології цієї героїні, авторка натомість пропонує читачеві уважно стежити за символічними знаками, що їх подає за дороговкази на теренах тексту, постійно акцентуючи пророчий характер прикмет, які супроводжують перебіг подій подружнього життя героїні.

У цьому контексті край вагомими виявляються ім'я і прізвисько персонажа, котрі апріорі визначають змістовний і енергетичний потенціал індивідуальності.

Наймення Матронки стає персоніфікацією її внутрішніх властивостей, успадкованих від народження, і акумуляцією її внутрішнього конфлікту. Відтак воно є одним з основних принципів розкриття психології героїні. У зв'язку з цим функціонально важливим стає портрет героїні, який разом з найменням є документальним свідоцтвом її автентичності.

Разом із тим авторка наділяє значною функціональністю прийоми розкриття психології, пов'язані з невербальними засобами комунікації, як вираз обличчя, очі, міміка, пози, жести.

Підвищена значущість засобів проявлення психіки героїні, що не мають відношення до мовленнєвої поведінки персонажа, вмотивована аксіальним у романі мотивом німоти як свідомого вибору особистості. Цій відмові від мовлення становить опозицію «хор» голосів села, який на кшталт хору античної трагедії, претендує на об'єктивну точку зору у своїй оцінці вчинків героїні.

Література

матіос роман матронка психологізм

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови. - К., 2003. - 1440 с.

2. Гутковський В. Анотація // Матіос М. Щоденник страченої. - Львів, 2005. - С. 4.

3. Есин А.Б. Психологизм // Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины. - М., 2000. - С. 313-328.

4. Етимологічний словник української мови. - Т. 3. - К., 1989. - 552 с.

5. Жила С. «Трагедія адекватна історії»: роман Марії Матіос «Солодка Даруся» та читацька конференція за цим твором // Літературознавство і школа. - 2000 - С. 6-12.

6. Матіос М. Солодка Даруся. Драма на три життя. - Львів, 2007. - 188 с.

7. Рогалевич Н.Н. Словарь символов и знаков. - Минск, 2004. - 512 с.

8. Рубан В. Фаворитизм у літературі // Кур'єр Кривбасу. - 2005. - №10. - С.198-202.

9. Ткаченко А.О. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. - К., 1998. - 448 с.

10. Уеллек, Уоррен 1978 - Уэллек Р., Уоррен О. Теория литературы. - М.,1978. - 326 с.

11. Уокер Б. Женская энциклопедия. Символы, сакралии, таинства. - М., 2005. - 638 с.

12. Фрэзер Дж. Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. - М., 1980. - 831 с.

Размещено на Allbest.ru