Український формалізм і поетична мова: розвиток фонопоетики та фоностилістики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український формалізм і поетична мова: розвиток фонопоетики та фоностилістики

Анотація

У статті досліджується внесок української формальної школи у розвиток теорії поетичної мови. Вплив російського формалізму, чеського структуралізму зумовив виникнення синтетичних праць з української поетики на національному ґрунті. Поетики 20-х років внесли новий струмінь у розвиток української фонопоетики, фоностилістики, у функціонування фоностильових одиниць поетичної мови.

У статті проаналізовані поетики «Наука віршування» Б.Якубського, «Українська стилістика і ритміка» В.Домбровського, «Елементарні закони версифікації (віршування)» М.Йогансена через призму їх внеску у розвиток української фонопоетики та фоностилістики.

Ключові слова: український формалізм, чеський структуралізм, російські формалісти, фонопоетика, фоностилістика, милозвучність, зв'язок звучання зі значенням, звукопис, рима, повтор, слухове враження.

Аннотация

В статье исследуется вклад украинской формальной школы в развитие теории поэтического языка. Влияние русского формализма, чешского структурализма обусловило возникновение синтетических работ по украинской поэтике на национальной почве. Поэтики 20-х годов внесли новую

струю в развитие украинской фонопоэтики, фоностилистики, в функционирование фоностилевых единиц поэтической речи. В статье проанализированы поэтики «Наука стихосложения» Б.Якубского, «Украинская стилистика и ритмика» В.Домбровского, «Элементарные законы версификации (стихосложения)» М.Йогансена через призму их вклада в развитие украинской фонопоэтики и фоностилистики.

Ключевые слова: украинский формализм, чешский структурализм, российские формалисты, фонопоэтика, фоностилистика, звучность, связь звучания со значением, звукопись, рифма, повтор, слуховое впечатление.

Annotation

In article the contribution of Ukrainian formal school to the development of the theory of the theory of poetic language. The influence of Russian formalism, Czech structuralism led to the emergence of the synthetic works in Ukrainian poetics on national basis. The poetics of 20^th years brought new stream in the development of Ukrainian phonopoetics, phonostylistics, in functioning of phono stylistic units of poetic language.

In the article has been analyzed such poetics as "Science poetry" (“Nauka virshuvannia”) by B.Yakubskyi, "Ukrainian stylistics and rhythmic" (“Ukrainska stylistyka i rytmika”) by V.Dombrovskyi, "Elementary laws of versification (poetry)" (“Elementarni zakony versyfikatsii (virshuvannia)”) by M.Yohansen in the light of their contribution to the development of Ukrainian phonopoetics and phonostylistics.

Key words: Ukrainian formalism, Czech structuralism, Russian formalists, phonopoetics, phonostylistics, euphony, relationship of sounding with value, sound writing, rhyme, repetition, auditory impression.

Стаття є продовженням досліджень автора проблем фоностилістики та фонопоетики кінця 19 - початку 20 ст. як окремих письменників слов'янських літератур, так і теоретичних проблем окремих структуральних шкіл, зокрема ОПОЯЗУ, Празької структуральної школи (див. №№ 11; 12 у списку літератури), Тартуської школи (поглядів Ю.Лотмана) [14].

Український формалізм недавно став предметом літературознавчих дискусій на сторінках часописів, окремих видань. Дискусія розпочалася з доповіді С.Матвієнко “Дискурс формалізму: український контекст”, виголошеної в рамках “Лекцій на пошану Соломії Павличко” [4].

У дискусії взяли участь відомі українські та зарубіжні літературознавці, зокрема М.Ільниць- кий, В.Агеєва, В.Будний, Я.Поліщук, М.Гірняк, М.Легкий, Р.Семків, Л.Стефанівська, Р.Струць, О.Галета, Г.Грабович.

Матеріали дискусії дозволили окреслити коло українських літературознавців, які були дотичні до формалізму. ЦеВ.Державин, Б.Навроцький, Д.Чижевський, Ю.Меженко, С.Гаєв- ський, Л.Білецький, С.Якимович, С.Родзевич, С.Смаль-Стоцький, Д.Загул, Б.Якубський, Г.Майфет, Ю.Смолич, Майк Йогансен, М.Зеров, М. Драй-Хмара та інші.

В українській періодиці 20-х рр. формальний метод викликав жваву дискусію, зокрема стаття Б.Ейхенбаума в журналі “Червоний шлях” [5].

Про вплив російського ОПОЯЗу на українських літераторів та теоретиків свідчать і особисті контакти, наприклад, І.Айзеншток листувався зі В.Шкловським, Ю.Тиняновим, Б.Ейхенбаумом, В.Виноградовим, В.Жирмунським, І.Заславський обговорював з Б.Ейхенбаумом переклади М.Рильського.

В Україні були відомі праці представників Чеської структуральної школи.

У 1929 році М. Драй-Хмара написав відгук на статтю Р.Якобсона «Uber die heutigen Voraussetzungen der russischen Slavistik». Окрім того, у нього були прямі контактиз О.Шахматовим, П.Лавровим, І.Бодуеном де Куртене.

Певний зв'язок українського літературознавства з Чеською функціональною школою був налагоджений завдяки Д.Чижевському, який належав до цієї школи. Сам Д.Чижевський згадує, що в 20-х роках цілий ряд дослідників виступив з новими поглядами, що пов'язані зі стилістичним аналізом літературних творів, «деякі зауваги в цьому напрямі щодо старішого письменства зустрічаємо лише в школі Перетца», - зазначав він. Нові погляди сформувалися, на переконання Д.Чижевського, «не без впливу новітньої європейської науки та російського т.зв «формалізму». Почалося дослідження з формального погляду творів української літератури, М.Зеров, П.Филипович,В.Петров, О.Дорошкевич, В.Якубський, О.Білецький та інші дали низку монографій та синтетичних праць» [11, с.30].

М.Зеров у листі до І.Айзенштока від 30 вересня 1926 р. засвідчує спорідненість своїх поглядів на мистецтво з думками німецького формаліста

O. Вальцеля, з іншого боку, він цінує російських формалістів, бо Шкловський з Ейхенбаумом будять думку, стимулюють її, витончують моє сприйняття літературного факту [6, с.1058].

О. Білецький теж визнає вплив на нього західноєвропейських досліджень, зокрема, в“Автобіографії” зазначав, що його приваблювали західноєвропейські дослідження, головним чином німецькі та французькі - А.Альбала, Е.Нордена, P. Гейнце, Ш.Баллі (“Стилістика”) [1, с.73].

Предметом нашого дослідження є внесок українського формального напряму, праць, дотичних до нього, до фонетичної поетики, фонеміки, засобів фоностилістики, проблеми зв'язку звучання і значення в межах поетичного тексту як цілісної смислової структури.

1920-ті роки в українському літературознавстві як реакція на нове мислення, нові погляди ознаменувалися низкою теоретичних праць. Це, з одного боку, можна розглядати як рефлексію на нові методи: формальний метод ОПОЯЗУ, структуральний метод Чеської функціональної школи, але насамперед продовження вчення О.Потебні на основі ідей О.Гумбольдта,поглядів на поетичну творчість І.Франка («Із секретів поетичної творчості»).

Б.Ейхенбаум у 1926 році, роблячи огляд теорії формального методу, вказував на залежність формалістичної теорії від поглядів О.Потебні.: «...знов ожили і набрали нового значіння проблеми, що колись поставив Потебня.» [5, с. 186].

« .Формалісти своєю появою завдячують теорії Потебні» [9, с. 157].

Як зазначає І.Фізер, основне питання і для формалістів, і для Потебні полягало у визначенні поетичної мови, .насправді ж формалісти під впливом футуристичних експериментів над звуком, змістили свою увагу із внутрішньої на зовнішню форму поетичної мови [9, с. 154]. Ця увага на зовнішній формі, на наш погляд, дала поштовх для розвитку нових поетик, особливої уваги до фоностильових одиниць та їх функціонування в поетичному тексті.

Окрім О.Потебні, Б.Ейхенбаум до теоретичної спадщини російського формального методу зараховує праці О.Веселовського та російських символістів Вяч. Іванова, В.Брюсова, Д.Мережковського, А.Бєлого, К.Чуковського.

В.Будний вважає, що своєрідність кожного національного варіанту формалізму формувалася історично, на ґрунті національних традицій [3, с. 54].

Ці традиції за Л.Білецьким, сягають ще давніх зразків українських поетик. Л.Білецький зазначав, що «українські професори заснували Московську греко-латино-слов'янську академію, . професор Ісакій Хмарний дав академії свою поетику, з якої, може, вчилися Тредіаковський, Ломоносов і інші. Не доводиться вже говорити про менші міста Московщини, як Новгород, Твер, Смоленськ, де викладено поетику зі зразків українських поетик» [2, с.71].

Та й українська наука ХУІ--XVII ст. не проминала українського віршування: перша українська граматика1569 р. Л.Зизанія має цілий розділ: «О метрі и о ритмі», яким висловлює «пересторогу хотя чим виршь складати» [2, с.71]; Граматика 16І9 р. М. Смотрицького, де автор теж викладає теорію версифікації, наслідуючи принципи грецьких авторів та автора латинської граматики Альвам, що свого часу була дуже популярна в українських школах. «Засвоєні традиції названих українських учених -- зв'язувати з українською граматикою і принципи української версифікації -- живуть і в наших часах; доказом цього, вважає Л.Білецький, служать авторитетні курси української граматики проф. О.Огоновського проф. С.Смаль-Стоцького, проф. В. Сімовича. Поруч із цими курсами справу української версифікації розробляли монографічно у своїх студіях акад. Української академії наук В. Перетц та молодий український учений Б. Якубський, В. Домбровський, Л. Білецький та ін.» [2, с.71];

Що стосується безпосередньо українського формалізму, то, зазначає В.Будний, спадкоємну лінію утворюють О.Потебня, праця І.Франка «Із секретів поетичної творчості», філологічний семінар В.Перетца» [3, с.54].

У 1920-ті роки в Україні вийшли праці, які дотепер мають велике значення для дослідження фоностильових одиниць, для розвитку української фонопоетики. Це “Теорія поезії” (1921) С. Гаєвського,в журналі “Шляхи мистецтва” були надруковані “Елементарні закони версифікації (віршування)” М.Йогансена (1921), у 1922 р. опубліковано “Науку віршування” Б. Якубського. Трохи пізніше з'явилися друком праці В. Домбровського “Українська стилістика і ритміка” (1923) і “Українська поетика” (1924), “Поетика”(1923)Д. Загула.

Л.Білецький зазначав: «Скажемо навіть більше: характер самої поетики, який виробила на ґрунті загальноєвропейському, як певної теорії поезії в її класифікації поетичних родів, ґатунків та взагалі різних поетичних форм українська стара неокласична школа, існував в ХІХ ст., існує тепер і буде існувати ще довгі часи. Згадаймо наші теорії словесності: С.Гаєвського,

В. Домбровського, Д.Загула та багато інших українських учених, педагогів;пригадаймо собі «Із записок по теорії словесності» та «Із лекцій по теорії словесності» Олександра Потебні, і ми зрозуміємо колосальну працю давніх українських учених, що трудилися над теоретичними питаннями з поетики й підняли свої принципи так високо, збудували таку дужу наукову традицію, що вона живе і в наших часах, нараховує прихильників серед найвидатніших наших учених (Потебня), і хто знає, чи швидко ця тенденція знесилиться й перестане захоплювати майбутніх українських учених» [2, с.70].

У праці «Наука віршування» [15] Б. Якубський запропонував свою теорію розуміння будови вірша на матеріалі античної та модерної української поезії.

У четвертому розділі своєї праці «Віршова милозвучність (евфонія)» автор зазначав:

«з'єднання звуків, що утворює слово, й з'єднання слів поміж собою можуть бути евфонічними, приємними для слуху, милозвучними» [15, с.37].

«Звуконаслідовні з'явища мови, такі слова, як «шепотіти», «гримати», «дзвін», «скубти», «скрегіт» і т.д., наводять на думку, що на читача, на слухача можна впливати не тільки змістом слів, що складають наш твір, але й певним вибором звуків: звукова інструментовка мови доповнить, підкреслить та зміцнить надзвичайно яскраво й мальовниче нашу думку. Цей засіб має особливе значення для найвищої форми художнього слова - для поезії, для віршів. Існує погляд, що голосівки й шелестівки мають у собі особливе значення, що кожний звук через певну асоціацію зв'язаний в нашій уяві з тим чи іншим тоном» [15, с.39]. У мальовничих засобах звукової інструментовки грають роль й голосівки й шелестівки. [15, с.39].Автор визначав повтори звуків: голосних- назвав «асонанція», «повторення однакових шелестівок» - алітерація. (У наведених латинських зразках маємо поєднання асонанції з алітерацією; "їагаїапїага" - асонанція на а та алітерація на ґ і г) [15, с.40]. Явище рими Б. Якубський відносив як до внутрішньої евфонії, так і до ритміки, головне значення рими вбачав у її ролі як елемента милозвучності.

У цей же період українська літературознавча наука поповнилась ще однією теоретичною працею - це «Українська стилістика і ритміка» В. Домбровського. Дослідивши віршовані твори тогочасної української поезії, видатний філолог поділив звукові фігури поетичної мови на дві групи -- «фігури милозвучності, або евфонічні, [...] фігури звукові, абофонетичні». Фонетичні фігури «служать для піднесення звучности й гармонії стилю. Тому з-поміж усіх фігур вони мають найширше застосування в поетичному стилі» [4, с.112].

Поняття евфонії автор застосовував перш за все, як важливу вимогу стилю поезії. Асонанцією як засобом «піднесення співности і мелодійности вірша... свідомо і з наміром послуговуються, як і алітерацією, для досягнення евфонічних ефектів модерні українські поети - як старшого покоління (Б.Лепкий, В.Пачовський. П.Карманський,

М.Філянський, О.Олесь). так і молодші (Д.Загул, К.Поліщук, П.Тичина, Р.Купчинський та ін.)», зазначав В. Домбровський [4, с.115].

Він розширив значення звукової організації поетичної мови й виділив фонетичні фігури: окрім алітерації, асонанції (асонанс), рими (у тому числі внутрішньої), він обґрунтував парономазію (за автором, «вона має чисто евфонічне значення»), анномінацію (за автором, «вона ставить поруч звуково подібні слова того самого кореня в різних видах і формах»). Різновидом анномінації автор вважав поліплот (повторення слова в різних граматичних формах, здебільшого іменника та дієслова).

Не залишає поза увагою В. Домбровський ономатопею, наводить цілий ряд ономатопоетичних дієслів. «Уміло, .і в міру вжиті такі слова разом із ритмікою вірша можуть на високому рівні піднести картинність зображення, створюючи ілюзію чуттєвого слухового враження» [4, с.123].Він навів цікавий різновид ономатопеї - «малювання звуками» (нім. Klangmalerei) - зображення слухових вражень за допомогою алітерацій та асонансів, «хоч у ній може зовсім бракувати ономатопоетичних слів. Так Т. Шевченко «наслідує самими алітераціями та асонансами шелест осоки над ставком і малює гарну ономатопоетичну картину без жодного ономатопоетичного слова» [4, с. 124].В. Домбровський виділив як окремуфонетичну фігуру музикупоетичного слова [4, с. 124],у якій головну роль відіграє комбінація звуків. Автор акцентує:«фонетичні фігури, відповідно застосовані, можуть до того піднести співність, мелодійність і гармонію вірша, що поетичне слово діє на нашу душу подібно, як музика, - не тільки образами., але й самою комбінацією звуків і тонів, мелодією і гармонією вірша» [4, с.124].

В. Домбровський застосував градацію повторів на фонетичному,морфемному та граматичному рівнях поетичної мови. Автор виокремив важливість слухових вражень. «Для наслідування звуків і тонів, чутних у природі, письменник має невичерпне багатство в евфонічних фігурах, ономатопоетичних словах та ритміці ... віршового слова» [4, с.156].

Цікавим є погляд В. Домбровського на відтворення тиші: «не тільки звуки, а й тишу може поет змалювати картинно» [4, с.156].

Враження вечірньої тиші у Шевченка і картину тиші перед сходом сонця з Квітчиної «Марусі»,- вважає автор, - «викликане комбінацією глухих приголосних, серед яких переважають т,ч, к, ц, с з низькими голосними а,о,у». [4, с.157]. Ці погляди на слухові враження в своій основі продовжують лінію рецептивної поетики І.Франка, викладеної в праці «Із секретів поетичної творчості». “Рольслуху в нашім психічнім житті, зазначав І. Франко, безмірно велика. Світтонів, гуків, шелестів, тиші.... Змисл слуху дає нам пізнати цілі ряди явищ моментальних, невловимих, летючих, цілі ряди змін наглих і сильних, що вражають нашу душу...” [10, с.85].«...мова дає нам тисячі способів на означення. цілої скалі тонів,шумів, шелестів...»[10, с.85].

Місце М. Йогансена визначають між потеб-нянцями і формалістами.

ТеоретичноМ. Йогансен був ближче до російських формалістів. У 1925 р. у газеті “Культура і побут” з'явилася важлива для розуміння його творчості стаття “Дещо про образність окремого слова”, де М. Йогансен пропонує своє розуміння образності слова, яку він визначає як спромогу слова (певного комплексу звуків) викликати в уяві слухача (або читача) нові значення поверх звиклих звичайних значень (таке розуміння перегукується з архісемою Ю. Лотмана, запропонованою Тартуською школою)[14]. Звукова подібність для М. Йогансена - свідчення смислового зв'язку між словами. Звукова організація його текстів зорієнтована на розкриття глибших зв'язків і асоціацій на рівні змісту. Значна кількість парономазій, що вжита в його поезії, побудована на зв'язках звучання зі значенням, парономазії, є носіями смислових зв'язків, напр., Шляхи - твої пошерхлі руки, І полились - поля (ш-л-ш-л-л-л-л).

У 1921 році були надруковані «Елементарні закони версифікації (віршування)»М. Йогансена. Праця складалась з таких частин: “Елементарні закони версифікації (віршування)”,«Розмір», «Милозвучність», «Образ».

У «Елементарних законах версифікації» поет пише про типи рим в українському віршуванні, їх функції в поетичному тексті з точки зору фоностилістики. Жіночі рими, за Йогансеном,«трохи сповільнюють темп вірша, . роблять вірш м'якшим, (ніжнішим, іноді сумнішим)» [7, с.512].

Навпаки, чоловіча рима «надає віршеві енергії, сили (разом з тим швидкості), а дактилічна рима - «рідко її уживано в «класиків», частою стає вона в нові часи, починаючи частково вже з «символістів» [7, с.512].

Асонанс багатший за риму: «Асонанс незрівняно багатіший за риму - дає таку силу різних ступнів схожості й однозвучності, що не дарма нова поезія користується ним так широко» [7, с.514].

«Для цього треба знати мову, якою пишеш, її словник, її звуки, її музичні можливості» [7, с.515].

У третьому розділі автор розглядає милозвучність, виводить її закономірності: українська мова не терпить збігу голосних;слід уникати, «аби стикалися кілька шелестозвуків, бо це спиняє вірш, вчиняє в ритмові паузу» [7, с.530].

Авторне залишив поза увагою алітерацію (роглядає її в «Милозвучності»). Саме за допомогою алітерацій найчастіше в поетичному тексті відтворюються явища звукового простору. Автор пов'язує алітерацію зі звукописом. Майк Йогансен зазначає: «Алітерація є могутнім засобом для звукових ефектів. Відчуваючи характер окремих звуків, знаючи лагідність л, бурхливість р, сичання с, дзюрчання дз, бубон б, закляклість к, мелодійність м, знаючи безмежну здатність звуків і їх комбінацій одбивати звуки життя, поет в силі утворити справжній звукопис» [7, с.530].

Автор підкреслює, що питання звукопису вимагають багатьох теоретичних праць, посилаючись при цьому на цілу низку російських поетів,у творах яких домінує звукопис (Хлєбников, Пєтні- ков, Асєєв, Чічерін) [7, с.530], що свідчить про вплив на М.Йогансена російських формалістів.

З українських поетів найбільшим майстром звукопису поет вважає П.Тичину в «Соняшних кларнетах».

Наводячи М.Хвильового, він розкриває символіку звучання - «останнє слово останнього рядка звучить як луна ударівв бубон, як стихаюча хвиля бурхливої стихії». Будучи переконаним, що тема звукопису в українській поетиці не розроблена, Майк Йогансен дає найзагальніші вказівки, де проявляється його погляд, що звуки в поетичному тексті семантизуються:

А- звук радості й сили, найповніший звук, У- навпаки найглухіший звук,

О - типовий звук української мелодії з її величним сумом, І - квиління,

Е - найбільш нейтральний голосозвук. Вважає при цьому, що його вказівки не претендують на абсолютність, в іншому контексті «вони придбавають різних (інших) значень» [7, с.531].

На думку Майка Йогансена, звуки малюють звукові образи: снігу:

з, с, ху В.Сосюри (З стріхи сиплеться сніг) малюють, як сиплеться сніг;

вітру: у рядку «Віють вітри, віють буйні» В, І, Й, дають враження вітру, наголошені голосозвуки і, у надають рядкові характер сумного квиління»;

крякання крука: у рядках: Ой що бо то та й за ворон, / Що по морю кракає

р малює крякання крука.. .[7, с.531]; шелест трави: у народному виразі «шовкова трава» звуки трави (ш, в) є звукописом шелесту трави (ш, в) [7, с.532].

За Йогансеном, звукопис може виникати і в результаті повторення слів, закінчень, звуків. Він підтверджує свою думку рядками П.Тичини: Над житами йде з медами /Хилить келихами. Вбачає тут звукопис «раптово набігаючих хвиль вітру. Дуже тонку алітерацію маємо Хилить - келихами, де алітерують склади «хил» і «лих» [7, с.532].

Окрім проаналізованих вище, важливою була «Поетика» Д.Загула. Вона стала доступною широкому колу читачів, оскільки сам автор позиціонував її як підручник з теорії поезії для педагогічних курсів.

Проблемі дослідження рими в “Поетиці” присвячений розділ “Евфоніка віршу” та стаття “Рима в «Кобзарі» Т. Шевченка” (1924), уміщена в Шевченківському збірнику. Д. Загул риму відносив як до евфоніки, так і до ритміки.

Цікавими є погляди Ю.Меженкана «Сонячні кларнети» П.Тичини. Окремо ще слід проаналізувати погляди на різні питання поетики М.Зерова, М. Драй-Хмари та ін.

У результаті проведеного нами аналізу можна визначити різні напрями формальних досліджень 20-х років - складання нових поетик, стилістичний аналіз окремих творів, розгляд окремих елементів стилю автора. Різні експерименти з поетичою мовою, які можна інтерпретувати у контексті пошуків нової мови 20-30-х років ХХ ст.

Незважаючи на різні впливи, український формалізм мав національний характер, сформувався на ґрунті національних традицій, розвинув українську поетику, фонопоетику зокрема,вніс новий струмінь у розвиток української фоностилістики, розвиваючи нові засоби.

Література

1. Айзеншток І. Про Олександра Білецького: спогади, статті / І. Айзеншток // У перших лавах. / І. Айзеншток. - Київ: Рад. Письменник, 1984. - С. 64-80.

2. Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики/Л. Т. Білецький/ Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. М. Ільницький. - Київ: Либідь, 1998. - 408 с. - (Літературні

пам'ятки України).

3. Будний В. Феномен українського формалізму: аспекти і контексти / Василь Будний.// Матвієнко С. Дискурс формалізму: український контекст. - Львів: Літопис, 2004.- С.49-57.

4. Добровський В. Українська ситилістика і ритміка. Українська поетика / В. Добровський. - Дрогобич: Відродження, 2008. - 488 с. - (Cogito-нвчальна класика).

5. Ейхенбаум Б. Формальний метод у мистецтві / Б. Ейхенбаум. // Червоний шлях. - 1926. - №7. - С. 182-207

6. Зеров М. Українське письменство / М. Зеров. / Упор. М.Сулима - Київ: Видавництво Соломії Пав- личко "Основи)", 2003. - 1301 с.

7. Йогансен М. Елементарні закони версифікації (віршування) / Майк Йогансен // Вибрані твори / Майк Йогансен. - Київ: Смолоскип, 2009. - (Розстріляне Відродження; 2). - С. 509-534.

8. Матвієнко С. Дискурс формалізму: український контекст / С. Матвієнко. - Львів: Літопис, 2004. - 144 с.

9. Фізер І. Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потебні. Метакритичне дослідження. Авторизований переклад В'ячеслава Брюховецького / Іван Фізер. - Київ: Обереги, 1996. - 191 с.

10. Франко І. Я. Із секретів поетичної творчості / І. Я. Франко - Київ: Наукова думка, 1981. - (Зібрання творів у 50-ти томах; Т.31). - С. 45-120.

11. Чижевський Д. І. Історія української літератури / Д. І. Чижевський. - Київ: Видавничий центр "Академія"), 2008. - 568 с. - (Альма-матер).

12. Юсип-Якимович Ю. В. Структуральний метод аналізу поетичного тексту та фоностилістика / Ю. В. Юсип-Якимович. // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія філологія.. - 2005. - №11. - С. 150 -155.

13. Юсип-Якимович Ю. В. Чеська структуральна школа про естетичну функцію мови в поезії (обгрунтування одиниць звукового рівня) / Ю. В. Юсип-Якимович. // Матеріали Всеукраїнської конференції «Літературний процес: структурно-семіотичні площини», Гуманітарний інститут Київського університету імені Б.Грінченка (6 - 7квітня 2012 року). - 2012. - С. 90 - 94.

14. Юсип-Якимович Ю. В. Поетичний текст як цілісна смислова структура (аналіз поглядів Ю.М.Лотмана) // Мова, мовлення, комунікація / Збірка статей на честь ювілею Олени Іванівни Стеріополо. - К. : Вид. центр КНЛУ, 2016. - С. 473-483.

15. Якубський Б. Наука віршування / Б. Якубський. - Київ: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет"), 2007. - 207 с.

Размещено на Allbest.ru