Літературознавство є тільки любов одна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Літературознавство є тільки любов одна...

Степан Бобинець

поетичний сурніна ліричний любовний

Бобинець С.Є тільки любов одна; 7 стор.; кількість бібліографічних джерел - 3; мова - українська Анотація. У статті констатуються ключові мотиви та образи поетичної збірки В. Сурніна «Неразлюбимая»; на їхній основі визначається динаміка екзистенційних любовних трансформацій у світосприйнятті ліричного героя, переважно через світ природи.

Ключові слова: мотив, ліричний образ, світосприйняття, любовна лірика, динаміка розвитку.

Аннотация

В статье констатируются ключевые мотивы и образы-концепты поэтического сборника В. Сурнина «Неразлюбимая» в их семантическом развитии; на их основании определяется динамика экзистенциальных любовных трансформаций в мировосприятии лирического героя, преимущественно через мир природы.

Ключевые слова: мотив, лирический образ, мировосприятие, любовная лирика, динамика развития.

Annotation

Das Kemstьk des Artikels besteht in der Analyse der Leitmotive sowie der SchlagwцrterKonzepte in ihrer semantischen Entwicklung anhand der Gedichtensammlung "Неразлюбимая" ("Liebbehaltene") von Wladimir Surnin; die Dynamik der existentionellen Liebestransformationen in der Wahrnehmung der Welt wird vom lyrischen Helden vorwiegend durch seine Rezeption der Natur akzeptiert. Stichwцrter: Motiv, lyrische Gestalt, Wahrnehmung der Welt, Liebeslyrik, Dynamik der Entwicklung.

Не до кожного, наділеного даром образного мислення, поетична муза приходить однаково: до когось - мовчазно-скрадливо, як лань до водопою, а то несподівано, раптово, наче гроза у літню днину. А буває - пронесеться на творчому овиді яскравим болідом, аби відтак ніколи вже не з'являтися до свого володаря, якщо той зачерствів душею. Трапляється, щоправда, незрідка й так, як, приміром, на життєвій стезі Володимира Сурніна: дві сестри-музи - Евтерпа, покровителька ліричної поезії, та Кліо, опікунка історії (вірою й правдою чоловік майже півсторіччя служить їй з професійного обов'язку як доцент кафедри нової і новітньої історії та історіографії нашого університету), безперестанно поборюють одна одну за право першості в його науково-мистецькій іпостасі. Особливо рельєфно позначені цією динамікою змагальності його перші дві збірки - "На переломе двух эпох" (2009 р.) та "Своя Америка" (2011 р.) - ідейно-художнє поєднання в їхніх текстових структурах громадянсько-публіцистичних і пейзажно-ліричних інтенцій. Вони засвідчили певну естетичну усталеність світоглядних орієнтирів автора, його взорованість на канонізовану попередньою епохою світобудову, а водночас - зрілість манери письма, версифікаційну вправність, тонке відчуття української російськомовної поетичної стихії.

Утім, усе осягнуте у цих збірках породжене, за нашим переконанням, глобалізаційними ризиками доби, які владно вриваються в авторську поетику, навдивовижу виразно маніфестують різьблений філософським осмисленням образ пережитого Часу, що канув у Лету, - суперечливого, трагічного, не до кінця ще збагненного.

Після успішного, за одностайною оцінкою критики, спурту-дебюту наступив, однак, як зізнається поет,"творческий отпуск". Нет, стихи писались, но как-то вяло, неспешно, видимо, не хватало нового мощного энергетического заряда <...>. Допускаю, что имела место конкуренция со стороны нового материала, который диктовал свои условия". Ось чому третя книжка Володимира Сурніна "Неразлюбимая" (Ужгород: Ліра, 2014. - 116 с.) побачила світ з перервою майже у три роки. Вона, як і попередні, приваблює щирістю вислову, шляхетною довірою до читача, прагненням донести до його розуміння розмаїтий дивосвіт думок і настроїв, що лежать на душі сучасної людини.

"Эту книгу можно, не боясь ошибиться, назвать "Автобиографией чувств", - стверджується у передслові-зверненні до загалу. Непроста, скажемо від себе, автобіографія становлення морально-етичного поступу ліричного героя: спершу бравурного залицяльника ("Не бойся много раз влюбляться", "Желание") - юнака-максималіста ("Но что мне сделать для тебя...", "Сомнение"), а відтак урівноваженого у помислах і діях літнього добродія ("Шаги", "Когда прозренье наступает...", "Я знаю: ты, любя хотела...") і наостанок - поважного, умудреного досвідом сім'янина.

Сто десять різних обсягом та артистичним темпераментом віршів, що склали збірку, й справді являють колоритний, тяглий у часі нурт і відшумілої юності ("Ода чаю",1971 р.), і умиротворений плин зрілих літ ("Стансы"). До слова, під кожним із них - дата, під окремими - місце написання; територія творення охоплює значну панораму - від Карпат, осердя Європи, до окраїн Північного Кавказу та кубанських козачих станиць. Така осяжна географія у загальному хронотопі збірки набуває зримої подоби контурних маркерів-віх, котрі постулюють стан сталості й гармонії в емоціях суб'єкта, незалежно від пори і місця його перебування. До того ж, кожен із семи тематичних циклів, починаючи зі сповідального ”О любви, разлуке, верности и неверности...”, який відкриває книжку, цілеспрямовано розгортає смисли і нюанси того, що йменуємо еталоном досконалості й внутрішньої чистоти закоханої людини.

Доречно наголосити: поет зладив цикли так, що кожен окремо постає як основоположний і першорядний у своїй тематичній завершеності, сукупно ж - це маєстат злютованих алгеброю почуттів буденних явищ і неуперед- жених колізій, звичайнісіньких речей, котрі день-денно стрічаються нам повсюдно. І тим-то природно звикаємо до них і часто-густо не помічаємо. А мати тяму добачити в отій осоружній суєтності чари поетичного образу, деталі, тропи - то і є знак Божого промислу - епіфанії, коли, за влучним спостереженням Анни Ахматової, його кумира, вчиняється маґічне дійство: "Растут стихи, не ведая стыда, /как желтый одуванчик у забора,/ Как лопухи и лебеда. / Сердитый окрик, дёгтя запах свежий, /Таинственная плесень на стене.../И стих уже звучит, задорен, нежен /На радость вам и мне".

А, бува, лучаються й такі непередбачувані ситуації, коли, як потверджує його інший добрий ґеній А. Вознесенський: "Стихи не пишутся - встречаются". Це коли за мудрого перебігу пережитих миттєвостей думки й інтонації наче самі собою напливають у свідомість, видобуваючи звідти настроєву ґаму в очікуванні того, що, як зізнається наш мистець,- "вдруг подойдет минута, когда лишь слово, только знак /Спасает жизнь кому-то // Кто это, мучаясь, постиг, /Тот знает, без сомненья, /Что жизнь сама - всего лишь миг... /Не упусти мгновенья" ("Бывает так”).

З непідробною наснагою В. Сурнін закликає не підкорятися злим викликам долі, а добром і любов'ю наповнювати (згадайте людинолюбні імперативи Нобелівської промови Світлани Алексієвич!) наше буття, зрештою, навчатись цінувати кожну його мить. Примітно, що чимало віршів збірки містять у прикінцевих рядках квінтесенцію отого переживання любові, добра і совісті - золотих клейнодів душі. Досить часто квінтесенція набуває форми афоризму, і тоді вона довго не відпускає нас зі своєї орбіти притягання, як-от: "Живя вдали, любить непросто, /Вблизи - любить еще трудней"; "Погибни лучше, жизнь спасая, /Но не живи, ее боясь!"; "...О, жизнь, ты во всем бесконечно богата. /И вечно права, даже в точке возврата". Подібне архітектонічне завершення витончено орнаментує обриси того жанру, який трансформується у "Шутки, небылицы, афоризмы, зарисовки...” - окремий цикл, пронизаний доброзичливим, по-домашньому теплим гумором. "Заблаговременно готовьтесь к старости: Побольше трезвости, поменьше сладостей"

("Совет”) - такі собі дво-або чотирьохрядкові сентенції, перейняті жартом чи дотепною хитринкою, вони "дають" читачеві право на усмішку, налаштовують його на дружелюбний лад.

Що гумор - дійовий засіб емоційного впливу, котрий в Сурніновій поезії виконує передовсім функцію "заряджання" читацької маси на оптимістичну рецепцію всього сущого, переконуєшся й на прикладі його "образків" з циклу "О природе и не только...”. Однак, що дальше вчитуєшся в них, то зриміше видиться, як у ткані пейзажної лірики пластично викільчує благословенне Господнє зерно (за Г. Гусейновим) - любовна субстанція. Вона зріє як живлющий сік землі, що проникає в яру парость, аби явитись відтак як виклик і як пізнання, як свобода і як "досвід себе", і справді виростає до тієї сили, "що водить сонце й зоряні стелі". "Она пронзает кроной тучи,/ Корнями Землю обняла" - це як категорія непроминального і нетлінного у герменев- тичному колі Вічного, а воднораз - "Любовь как сказка давняя,/ Которой вечно жить.//Любить - как будто в плаванье/ За сказкой уходить" - як лоція етичного космоґенезу в складнющому плетиві буднів.

Зародившись ще увиданні-первістку зізнанням, що "годы не те, но любить не грешно", автор з потреби високої міри відповідальності - "Ведь я за любовь отвечаю!" - розгортає давній і несокрушимо юний мотив кохання на повну широчінь. Він звучить щиро і безпосередньо, і, може, як ніколи раніше, з особливою силою проникливості, - актуально. Чистосяйним освідченням Сурнінові витвори, протиставляючи себе низькопробному фальшивому чтиву, заперечують розгнуздану апологетику вседозволеності та облудності, духовного і тілесного розтління, що нині заполонила красне письменство.

Коли не провідне, то принаймні ключове місце у поетичній творчості В. Сурніна посідає тема подружньої вірності. Від книжки до книжки його ліричний герой не втомлюється повторювати: "Всю жизнь любил одну и ту же,/ Одну и ту же целовал/ Другие были и не хуже,/А может, лучше... Кто их знал?". За такої послідовної "поведінки" акцентований лейтмотив має, звісна річ, свою логіку, і поетика його освоєння вкупі з нюансами і відмінами, тонами і тональностями поступово викристалізовує цільний концепт кохання як "однієї з наймогутніших за своєю силою,- словами професора Тетяни Кононенко,- насолод" [2, с. 38]. Характерно, що в адорації тієї єдиної і вірної, з котрою "и гру- стится веселей", версифікатор вдається до традиційних уснопоетичних засобів, порівнянь- паралелізмів. Нате ось, будь ласка, такий народ- носвітоглядний, "пейзажно" оздоблений зразок поетових одкровень: Нежная ты моя, нежная, Разная ты моя.

То как равнина снежная,

То как весной поля. Встреченная нечаянно Капля из тысячи рек - Может быть, и случайная, Только моя навек.

Может, не голосистая,

Но до чего хмельна.

Выпью тебя неистово и никогда - до дна.

Самою новой фразою, Словом, что под рукой, Буду тебя рассказывать Каждой своей строкой. Если же буду признанный Знай: это ты да я... Радость моя капризная, Неразлюбимая.

("Нежность")

Коли ж "осознать, - як пише сучасний американський психолог і філософ Еріх Фромм, - что любовь - это искусство, такое же, как искусство жить" [4, с. 6], то навіть у двоякому звучанні заголовка книжки - не раз любимая/неразлюбимая - відчитується калейдоскоп вічних сімейних проблем: стосунки з дітьми, родинні взаємини, втрати й порозуміння, розчарування і, звичайно, уміння пробачати, жаліти. Адже кажуть у народі: "хто не здатний співчувати, той і любити не вміє по- справжньому". Чи не тому-то весь цей комплекс "суєти суєт" ужгородський віршувальник виніс на грань мистецького катарсису в найоб'ємнішому циклі "Неразлюбимой" - "О большом и малом, о вечном и земном...".

Налаштованістю на животрепетне сприйняття любов'ю перейнятої дійсності повниться й пейзажна лірика В.Сурніна: райдужною габою, випромінюючи радість буття, розливаються в ній інтимні модуляції ("Снег выпадает", "За городом"); вони плинуть і пульсують у природній течії асоціацій, одухотворено посилюючи ландшафтне тло ("Затяжная весна", "Апрельский дождь"), трансформуючись та видозмінюючись відповідно до настрою ліричного героя, його емпірики, психологічного стану ("Зима", "Весенняя акварель", "Прощание с летом"): "Выйду в поле. Ударит закат/ В золотые литавры и трубы./ Смолкнет грома далёкий раскат,/Хлынет сумрак на жаркие губы".

У мелодійних переливах дзюркотливих талих вод ("Оттепель"), з відчуттям леготу набігаючих одна на одну пшеничних хвиль "с колосьями

Я в стране своей, кипящей,

желтыми вверх" ("Дорожное"), де "бредит душу <...'> небо голубое" ("Радость") і "Солнца лучик золотой" ("Желание"), у напоєних літеплом соковитих акварелях ("Рассвет") упізнається той епікурейський первень філософії життя, "моральний тон" котрого з'ясовує на прикладах з російської класики сучасний філософ Юрій Давидов [І]. До того ж, у циклі "О природе и не только..." читач побачить майстерно втілені у слові чарівні куточки Срібної землі, краю смарагдових полонин і бистроплинних потоків, пишних садів та виноградників, які наче зійшли з полотен подвижників славнозвісної закарпатської школи живопису. І все-то те, скажемо відверто, усвідомлюється як високодуховна просторінь, близька, щемливо- вразлива, до болю дорога, гармонізована в образі рідної України, в якій "не стыдно о всем говорить:/ 0 судьбе, о любви, / И какая у друга удача, / И о том, как жилось / и еще долго хочется жить" ("Есть такой уголок...").

Доречно зауважити: у ритмах інтимних порухів, які у більшості віршів хвилюють і бентежать, дедалі виразніше наприкінці збірки виказує свою притомність муза Кліо, а вже в останньому циклі "Глазами поэта, историка, гражданина...." й поготів: засобами історико-художньої деталізації аргументів і фактів наше сумління тривожить громадянська лірика ("Перед картиной И. Репина"), якою автор пов'язує себе з долею Вітчизни ("Другая эпоха", "Олигарх") і наче оголеним нервом доторкується до її зяючих ран на східних теренах, уселяючи в усіх нас життєдайну віру в перспективу перемоги Добра над Злом:

Вопреки залетным стаям,

Что несут позор и тлен,

Украина наша встанет,

Что бы ни было, с колен.

("Черный ворон")

Так у драматичних екзистенційних метаморфозах розпрозорюється ліричне ядро "Неразлюбимой": з особистісного початкового мотиву сповідальності діалектично зростає образ-символ із філософсько-мотивованим підтекстом: "нічого у світі немає сталого - єдинонезмінною і завше постійною є тільки любов до України".

Література

1. Давыдов Ю.Н. Этика любви и метафизика своеволия: Проблемы нравственной философии / Юрий Давыдов. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Мол. гвардия, 1989. - 317 с.

2. Кононенко Т.В. Любов та екзистенціальний вибір у філософії. До постановки проблеми / Т. Кононенко. - Донецьк: Кассіопея, 1999. - 120 с.

3. Сурнин В.Б. Неразлюбимая / В. Сурнін. - Ужгород: Ліра, 2014. - 116 с.

4. Фромм Эрих. Искусство любви: Исследование природы любви / Э. Фромм / Пер.с англ. Л.А.Чернышевой. - Минск: ТПЦ "Полифакт",1991. - 80 с.

Размещено на Allbest.ru