Мовна картина світу в поетичних текстах збірки Лесі Українки "На крилах пісень"

В аналізованій збірці зафіксовано декілька лексичних одиниць та їхніх фонетичних і морфолого-словотвірних варіантів на позначення України: Україна (Вкраїна), сторона (сторононька), край, країна, земля з атрибутами моя, рідна, кохана, мила, безщасна, що свідчить про особливе ставлення молодої поетеси до рідного краю, напр.: До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься (“Do (Гімн. Grave)”); Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянуть іще раз на рідну країну (“Надія”); Нехай мої співи літають По рідній коханій моїй стороні (“Si (Settina)”); Осяяти землю безщасную треба! (“Сторононько рідна, коханий мій краю!”). Авторка виокремила назви двох етнографічних регіонів - Волинь і Поділля (Подолля): Ой, чи так красно в якій країні, Як тут, на нашій рідній Волині ! (“Вечірня година”); Красо України, Подолля! Розкинулось мило, недбало! (“Красо України, Подолля!”).

Український простір характеризують такі назви артефактів, як місто, село, хата (хатина, хатинка, хатонька), садок (садочок), вітряк, дорога (доріженька), шлях, стежка (стежечка). У збірці, крім загальної назви місто, вжито ще й власні: Луцьк (у датуванні поезії “Надія”), Славута, Ялта (у назві твору “Надсоно- ва домівка в Ялті”), Євпаторія (у датуванні текстів “Місячна легенда”, “Негода”, “Тиша морська”, “Безсонна ніч”), Бахчисарай. У підписах із датами до творів використано також власну назву села Колодяжне. Спостерігаємо певний контраст у зображенні міста й села: місто великеє, широке, душне (там - самотність), село - хороше, красне, степове (там - воля), пор.: Ох, біда самотному У місті широкім Себе почувать одиноким! (“Великеє місто. Будинки високі...”); Далі, далі від душного міста! Серце прагне буять на просторі! (“Далі, далі від душного міста!”); Онде балочка весела, В ній хороші, красні села (“Красо України, Подолля!”).

Особливу теплоту у змалюванні української хати передано завдяки використанню песливо-зменшених утворень на зразок хатина, хатинка, хатонька: Діти нудяться в хатині, Нудять, нарікають... (“Літо краснеє минуло...”); І до білої хатинки, Немов мати до дитинки, Вийшло сонце, засвітило І хатинку звеселило (“На зеленому горбочку...”). Поетеса полуговується типовими фольклорними епітетами біла, нова: Тілько на хатоньці білій Видно зеленую стріху (“Сонечко встало, прокинулось ясне...”); Йдуть до сусіда в новую хату, - Сватають в його дочку багату!.. (“Русалка”). Хата асоціюється з рідною матір'ю, із теплом родинного вогнища: Він згадав, як в сій самій хатині

З ним була його ненька рідненька (“Місячна легенда”). У поезії, присвяченій Тарасові Шевченку, рідна хата стає знаком своєї країни, котра, так само, як і в народній поезії, протиставлена чужій сусідській хаті (північній сусідці): Колись нашу рідну хату Темрява вкривала, А чужа сусідська хата Світлами сіяла; Багатіла чужа хата, Лиха там не знали; - Туди й наші українці Дари доношали (“На роковини Шевченка”).

Традиційна сільська хата неодмінно пов'язана з садком: Там хати садками вкриті (“Красо України, Подолля!”); Коло річки, у садочку Маленька хатина... (“Русалка”). Слово садок у поезіях Лесі Українки реалізує не лише основне значення - `присадибна ділянка, засаджена плодовими деревами, кущами, квітами', а й додаткові етнокультурні елементи змісту: `батьківський дім', `місце зустрічі закоханих', `місце вирощування обрядових трав': Щовечора, як зіронька До місяця сходить, Молодая дівчинонька В садочок виходить (“Русалка”); Пішла з жалем дівчинонька Та у свій садок, Щоб нарвати барвіночку Іншій на вінок (“Русалка”).

Важливе значення у творах Лесі Українки мають слова- поняття дорога (доріженька), шлях, стежка (стежечка). Вони не лише означають `смугу землі, по якій їздять і ходять' (Дорога довга. Чагарі, долини (“Байдари”); Там за містом понад шляхом битим, По гарячім каменистім полі Йде дівча татарськеє вродливе... (“Татарочка”)), а й можуть реалізувати переносні семи `життєвий шлях', `певний вчинок у житті', як-от: Чи до мети я певної дійду, Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, - Бажаю так скінчити я свій шлях, Як починала: з співом на устах! (“Мій шлях”); Або погибель, або перемога, Сі дві дороги перед нами стане... (“Всі наші сльози тугою палкою”). Авторка використовує народнопоетичний епітет битий. Атрибутивне словосполучення шлях тернистий стало основою для прикладкової одиниці шляхи-терни, утвореної за типовою фольклорною моделлю: І, може, зустрінеться пісня моя самотная У світі з пта- шками-піснями, То швидко полине тоді тая гучная зграя Далеко шляхами-тернами (“Do (Гімн. Grave)”).

Рідну країну молода поетеса сприймає через призму розкішної природи. Зокрема, виявляємо назви рельєфу, властивого для різних частин України: балка (балочка), бережок (бережечок), яр (ярочок), гора, круча, бескид, напр.: Он степовеє село розляглося В балці веселій та милій (“Сонечко встало, прокинулось ясне...”); Проти хати миленького На бережок вийде (“Русалка”); Он ярочки зелененькі, Стежечки по них маленькі (“Красо України, Подолля!”). Зображаючи гористу місцевість Криму, письменниця послуговується не тільки загальновживаним словом гора, але й менш частотними круча, бескид та власною назвою Байдари, пор.: З гір аж до моря уступи сягають, Люде прозвали їх „ Чортові сходи ” (“Мердвен”); Мов невидимая рука тут положила Границею оці дві гори, Що високо до неба поздіймались, Один зелений бескид, другий - темний (“Байдари”).

Назви місцевості, порослої деревами і кущами, формують великий синонімічний ряд: бір, гай, діброва, ліс, луг, напр.: ...аж знову Бори величезні, густії Провадять таємну розмову (“Красо України, Подолля!”); То в гай ходить, то в садочок (“Русалка”); Я все покидаю: садочки рясні, І темні діброви, і ниви ясні (“У путь”); з очей скрився ліс (“Далі, все далі!..”); Шумлять на прощання Зеленії луги (“Далі, все далі!..”). Очевидно, це свідчить про добру обізнаність авторки з різновидами лісу. Виділяємо кілька назв на позначення ділянок землі, використовуваних для посівів, зокрема, поле, лан, нива: Літатиме в чистому полю (“Do (Гімн. Grave)”); Хвилюють лани золотії, Здається, без краю (“Красо України, Подолля!”). Зауважимо, що крім типового для народної пісні епітета чисте (поле), а також властивого українській поезії метафоричного означення золотії (лани), у текстах Лесі Українки знаходимо метафоричний образ-персоніфікацію: Он латані ниви, Наче плахти, - навкруги розляглись (“Далі, все далі!..”). Рівнинний простір представляє також лексема степ, що стала вже константою нашої культури. У поетеси це не лише `великий безлісий, вкритий трав'янистою рослинністю простір у зоні сухого клімату', а й символ волі, звитяги та, нерідко, загибелі козаків. У мікроконтексті зі словом степ, що має атрибут без краю, виявлено найменування могила: А далі, - де гляну, - Далі все степ той без краю, Тільки вітряк виринає де-не-де з туману; Часом могилу стріваю (“Сонечко встало, прокинулось ясне...”).

Водні об'єкти у збірці “На крилах пісень” позначено одиницями річка та море, перша з яких побутує в пестливо-зменшених формах річенька, річечка, напр.: Все дивиться на річеньку, Очей не спускає (“Русалка”); Цілу ніч до зорі я не спала, Прислухалась, як море шуміло... (“Безсонна ніч”). Слово річка входить до складної метафори Розтопленим сріблом блищать річки...(“Красо України, Подолля!”). Мовний образ моря нерідко вибудувано на основі персоніфікаційних зв'язків, як-от: Тихе море спокою навчило Невгамовнеє серце моє... (“На човні”). Виявлено також дві власні назви рік - Дніпро та Случ, котрі, однак, мають різне семантичне навантаження. Перший гідронім не лише називає найбільшу річку, але й виступає символом рідної землі, України, а другий виконує насамперед номінативну функцію, пор.: Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну,... Поглянуть іще раз на синій Дніпро... (“Надія”); Передо мною килими чудові Натура стеле, - темнії луги,... І Случі рідної веселі береги (“Красо України, Подолля!”).

Рослинний світ зображено за допомогою типових для України назв квітів, дерев і кущів. Частина найменувань квітів в українській культурі набула символічного змісту й асоціюється з коханням, весіллям і весняним оновленням природи (барвінок, рожа (роженька), рута, любисток та ін.), напр.: І гіллячко, і віночок Вже вити пора, А іще ж то барвіночку Для вінка нема ! (“Русалка”); “Тішся, милий, бо червона рожа - То кохання квітка та розкоші!” (“На давній мотив”); Та ще ж квіти не посохли, Рута зелененька - Не журися, дівчинонько, Ще ж ти молоденька! (“Пісня”).

Слова-поняття верба, дуб, тополя, сосна, калина позначають природні реалії, виступаючи знаками-етносимволами. Вони нерідко входять до образів-персоніфікацій із дієслівними компонентами кивати, стояти, розмовляти, співати тощо, які передають почуття ліричних героїв: Тихо, журливо кива головою

Віттям плакучим верба (“Надсонова домівка в Ялті”); І ти, дубе мій високий, Друже мій єдиний! (“Конвалія”); Коло сіл стоять тополі, Розмовляють з вітром в полі (“Красо України, Подол- ля!”). Постійна епітетна словосполука червоная калинонька зафіксована в рядках, узятих із народної весільної пісні: “Червоная калинонька, А біленький цвіт; Ой чи не жаль тобі, Галю, Молоденьких літ?..” (“Русалка”).

У збірці виявлено найменування птахів голубка, соловейко, чайка, які теж в українській культурі символічно навантажені: Крил не втинай сизокрилій голубці, Хай вона вільно літа (“Тішся, дитино, поки ще маленька...”); Кругом садочки, біленькі хати, І соловейка в гаю чувати (“Вечірня година”). Типовий епітет сизокрила в наведеному прикладі, а також звертання до товаришки голубко зумовлені народнопоетичними джерелами: Прошу, сестрице, тебе, голубко, За старшу дружку до мене, любко! (“Русалка”).

Рідна країна в поезії Лесі Українки асоціюється з людьми, що тут проживають і яких названо родиною, братами: О люде мій бідний, моя ти родино, Брати мої вбогі, закуті в кайдани! (“Сторононько рідна, коханий мій краю!”). Найбагатшим на компоненти виявляється синонімічно-варіантний ряд із домінантою мати (матір, мама, матінка, матуся, ненька), напр.: “Мамо, чи кожна пташина В вирій на зиму літає?” - В неньки спитала дитина (“Мамо, іде вже зима...”); І співи матусі, й дитячії мрії... - Він все пригадав... (“Місячна легенда”). Відзначимо типовий для фольклору юкстапозит батько-мати, котрий трапився в рядках твору “Русалка”, стилізованих під народну пісню: Ой час-пора, отець-мати, Поблагословить, Ой час-пора молоденькій Та гіллячко звить (“Русалка”).

Чимало зменшено-пестливих утворень слугують для вияву ласкаво-голубливого ставлення письменниці до дітей: Татусь, цілуючи свою дитинку, Невільничого хліба дав скоринку (“В'язень”); Леле, дитинонько! Жить - сльози лить (“Мі (Колискова arpeggio)”); ...Як втомиться мати співати дитяті Й закриє утомлені очі (“Місячна легенда”). Слово дід (дідусь) за семантичним навантаженням виходить за межі родинних найменувань і позначає людину-патріота, свідка багатьох історичних подій, носія мудрості та зв'язку поколінь: Мені ввижається, як в тихім ріднім колі Старий дідусь навча своїх онуків, Про давнину справдешні байки править, Про те, що діялось на нашім світі (“Коли втомлюся я життям щоденним...”).

Українську дівчину в поезії Лесі Українки переважно зображено в дусі народнопісенної традиції: Коло річки, у садочку Маленька хатина, - У хатині чорнобрива Молода дівчина (“Русалка”); Щовечора, як зіронька До місяця сходить, Молодая дівчинонька В садочок виходить (“Русалка”). Постійні епітети молода, чорнобрива виступають типовими маркерами красивої дівчини. Прихильне ставлення до коханої передано за допомогою прикладкового словосполучення дівчинонька-рожа, метафоричного звертання серце, напр.: Ой коли ж ми поберемось, Дівчинонько-роже? (“Русалка”); Стиснув ручку, махнув веслом, “Прощай, Ксеню, серце!” (“Русалка”). У збірці використано типові власні імена дівчат і їх варіанти: Галя, Оксеня, Ксеня, Олеся, Леся, Маруся.

Для позначення парубка вжито найменування хлопець, козак: Сіда хлопець у свій човник, Та бере весельце (“Русалка”); Осінь надходить, літо минає, Вже ж за дівчину козак не дбає (“Русалка”). Зауважимо, що слово козак у наведених мікро- контекстах має значення `молодий, гарний хлопець'. Власних імен українських хлопців не зафіксовано.

Народну музичну культуру українців певним чином відображають лексеми на позначення музичних інструментів (кобза) та виконавців (кобзар, лірник): Може, де кобза найдеться, Що гучно на струни озветься, На струни, на співи мої негучні (“Si (settina)”; Там лірник сидів собі долі, - край нього Поводир, хлоп 'ятко малеє (“Місячна легенда”); Та минав ти, наш Кобзарю, Чужії пороги, Орав свою вбогу ниву, Рідні перелоги. (“На роковини Шевченка”). Кобзар у поезії Лесі - це Тарас Шевченко, а його кобза - творчість, яку він присвятив знедоленим українцям і рідній Україні: Гомоніла твоя кобза Гучною струною,

В кожнім серці одбивалась Чистою луною (“На роковини Шевченка”). Справедливе твердження поетеси про велике значення Шевченкового слова для прийдешніх поколінь (додамо - і для сучасної незалежної України): Спочиваєш ти, наш батьку, Тихо в домовині, Та збудила твоя пісня Думки на Вкраїні (“На роковини Шевченка”).

Кількість екзотизмів, що називають чужоземні реалії (переважно кримськотатарські або східні загалом), незначна. Це загальні назви з мінімальною частотою вживання, які позначають: 1) рослини (азалія, гіацинт, кипарис, лавр); 2) тварини (газель, лев); 3) споруди й місця перебування людей (гарем, мінарет). Зокрема, слова кипарис і лавр вжито для відтворення кримського пейзажу: Стали в саду кипариси стіною Оберігати в оселі спокою, Лаври - неначе зсушила журба (“Надсонова домівка в Ялті”). Серед власних найменувань використано теоніми Бог, Єгова, Адонай, Ваал, Титан та ін.: Дай їм, Боже щоб було все гоже!.. (“На давній мотив”); - Самсон здійняв безсилі руки І вголос Бога помсти просить: - О Боже помсти, Адонаю! (“Самсон”); Де був прикований Титан страшенний, Що забажав освіти чоловіка (“Сон”). Зображуючи події в житті інших народів, Леся послуговувалася кількома іменниками на позначення східних країн і міст у тодішніх варіантах (Ізраель, Палестина, Іордан), власними іменами та прізвищами людей (Даліла, Зарема, Сафо, Самсон, Марія Стюарт), як-от: Наш люд напав на вашу Палестину, Тоді надію у тобі єдину Ізраель мав - і ти обороняв країну (“Самсон”); Йому назустріч, у жіночому околі, Іде його хорошая Даліла (“Самсон”); Остання пісня Марії Стюарт (“Остання пісня Марії Стюарт”). Це свідчить про високу ерудованість молодої авторки (збірка вийшла, коли поетесі було лише 22 роки).

Отже, мовну картину світу в поетичних текстах збірки Лесі Українки “На крилах пісень” формують одиниці на позначення рідної сторони, найменування географічних об'єктів, рослин і птахів, населених пунктів, людей, обрядів і обрядових предметів тощо. Проаналізовані фрагменти національно-мовної картини світу відображають етнічне мовомислення поетеси, засвідчують, що вона була Українкою. Відомості “Словника мови Лесі Українки”, укладеного на матеріалі прижиттєвої збірки “На крилах пісень”, уможливлюють об'єктивне вивчення цього зрізу індивідуально-мовної картини світу. Повну авторську модель світу допоможе окреслити “Словник мови Лесі Українки”, який відображатиме лексикон творів письменниці всіх родів і жанрів (поезії, прози, драматургії, публіцистики, епістолярію), що становить перспективу дослідження.

українка мовний авторський етнічний

Джерела

1. Словник-1 - Словник мови Лесі Українки (на матеріалі збірки “На крилах пісень”). - Частина 1 (А-М) / уклад.: Н. О. Данилюк, Н. В. Іовхімчук, Н. П. Дарчук, Н. Г. Чейлитко, В. М. Сорокін; упоряд. Н. О. Данилюк. - Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012.

2. Словник-2 - Словник мови Лесі Українки (на матеріалі збірки “На крилах пісень”). - Частина 2 (Н-Я) / уклад.: Н. О. Данилюк, Н. В. Іовхімчук, Н. П. Дарчук, Н. Г. Чейлитко, В. М. Сорокін; упоряд. Н. О. Данилюк. - Луцьк : Вежа-Друк, 2016.

Література

1. Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека / Н. Д. Арутюнова. - 2-е изд., испр. - М. : Языки русской культуры, 1999.

2. Єрмоленко С. Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С. Я. Єрмоленко, С. П. Бибик, О. Г. Тодор. - К . : Либідь, 2001.

3. Жайворонок В. Українська етнолінгвістика : нариси : навч. посіб. / В. Жайворонок : - К. : Довіра, 2007.

4. Роль человеческого фактора в языке. Язык и картина мира. - М. : Наука, 1988.

5. Соколовская Ж. П. “Картина мира” : системность, моделирование и лексическая семантика / Ж. П. Соколовская. - Ялта : [б. и.], 1999. - Кн. 4.

6. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності) / О. Федик. - Л. : Місіонер, 2000.

7. Bartminski J. J^zykowe podstawy obrazu swiata / Jerzy Bartminski. - Lublin : Wyd-wo Uniwersytetu Marii Curie-Sklodowskiej, 2000.

Размещено на Allbest.ur