Символіка птахів у творчості Олександра Олеся та європейських символістів

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Модернізм це художній напрям ХХ століття, який, у свою чергу, в літературному процесі своєї доби зреалізувався низкою досить самостійних напрямів і течій. Серед них символізм одна з найбільш поширених і усталених художніх систем модернізму. Основи естетики символізму склалися в останній третині ХІХ ст. у творчості французьких поетів Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме. Головними засобами вираження художньої системи символізму Д. Наливайко визнає символ та сугестію, які «виступають у символістів у близькому сусідстві, доповнюючи та посилюючи один одного» [21, с. 251-253] . Принципи символізму в творах таких відомих письменників, як М. Метерлінк, П. Валері, Р. М. Рільке, а також в українських митців початку ХХ ст. базувалися на основі французьких зразків. Окрім спадкоємного зв'язку з романтизмом, теоретична основа цього літературно-художнього напряму формувалась під впливом філософії А. Шопенгауера та Е. Гартмана, творчості Р. Вагнера, деяких ідей Ф. Ніцше, а також інтуїтивізму, “філософії" життя. Звідси характерні для символізму ідеї мистецько-інтуїтивного осягнення світу через символічні пошуки відповідностей та аналогії, культ музичної стихії як праоснови життя й мистецтва, перевага лірико-поетичних начал, що ґрунтуються на вірі в надреальну чи ірраціональну силу поетичної мови.

Український символізм вважається запізнілим. Народження його пов'язують із функціонуванням літературного салону (так звані “вівторки” С. Малларме), в якому брали участь молоді поети Р. Ґіль, Г. Кан, А. де Реньє, П. Кіяр, Е. Мікаель, Ф. В'єлє Ґріффен; символізм виробив свою поетику і поширився в Європі, Америці, не проминувши і Росії. Ще раніше, 1874 року, Поль Верлен написав вірш «Мистецтво поезії», де сформулював основні принципи символізму. За П. Верленом, “практична” (повсякденна) і поетична мови відмінні між собою. Мова поезії автономна і не повинна відображати дійсність. Найголовніше в ній фонетика, а не семантика, милозвуччя, а не значення. Прикладом може бути твір Стефана Малларме, що вважався вершиною символізму. Цей твір був зразком усіх правил та принципів тогочасного символізму: гра різних шрифтів, різні літери, білі, вільні місця на папері, на одному аркуші розміщувалось усього по кілька слів, окремі твори писалися без пунктуаційних знаків. Європейський символізм, як зауважував Поль Валері, народжувався з поетизації “душі”, “хвилі”, з естетичного спіритуалізму [8, с. 206].

В українській літературі на початку ХХ ст., як зазначає Т. Гундорова, «виявлений символістський напрям не отримав глибшого теоретичного розвитку» [12, с. 85].

Загалом символізм в Україні зводився до особливого його, неоромантичного різновиду. Закономірно, що М. Вороний, пояснюючи суть свого відкритого листа до українських письменників (1901) і пристосовуючи його до української публіки, “демократизує” новий напрям і говорить про твори “напівсимволістські” [10].

“В ліриці поетична думка, складний внутрішній досвід повинні бути передані згущеними поетичними формулюваннями, які встановлюють із читачем швидкий та безпомилковий контакт” [11, с. 14] так визначала суть лірики Л. Гінзбург. У ліриці розкривається цілісний рух людської душі. Вона не тільки фокусує свою увагу на внутрішньому житті людей, а й залучає до свого аналізу такий стан, який зосереджує нас на зовнішній реальності. Лірична поезія не завжди розмова поета про себе та свої почуття, це відкритий погляд, ставлення ліричного суб'єкта до речей, їх оцінка. Така поезія легко відображає просторово-часове уявлення, зв'язує почуття із фактами буття та природи, історії і сучасності, із життям у світі, глобальними проблемами і проблемами глибоко особистісними. “Ліричне слово концентрат поетичності” [11, с. 13], а «великі поети вміли сполучати пізнаване із несподіваним» [11, с. 13].

Метафоричний образ у Олександра Олеся будується за романтично символістичним принципом контрасту і відповідностей, що пов'язано із засобами творчості, орієнтованої на символ та уподібнення / розподібнення (за принципом антитези) понять (паралелі: квіти мрії; кохання страждання; сон смерть; муза краса; контрасти: ніч сонце; гріх святість; пісня стогін; юрба самотність; село місто).

Символ не вичерпується за допомогою логічних пояснень. Він невіддільний від структури образу, зміст його полісемічний і спрацьовує тільки на фантазію читача. І тому трактування орнітоморфних образів у символістів можливе тільки у широкому контексті. Невипадково українському митцеві краса навколишнього середовища стала виразником набуття власного світогляду, що обумовило актуальність нашого дослідження.

Метою даної статті є виявлення модифікації образів птахів у творах Олександра Олеся та європейських символістів, що набувають в залежності від поетичного вираження певного семантичного навантаження, для чого варто вирішити такі завдання: на основі порівняльного вивчення творів Олександра Олеся, представників французького, польського та російського символізму простежити функціонування символів птахів, висвітлити їх реалізацію в індивідуально авторській інтерпретації.

Мета і завдання дослідження зумовили використання таких методів: культурно-історичного, біографічного, рецептивної естетики, герменевтичного, інтерпретаційно-текстового аналізу.

Для Олеся та європейських символістів саме орнітоморфні символи природи є джерелом натхнення і творчої енергії. Тому мистецтво й створює уявну реальність, казку, де образи, символи могли б натякати на красу цього світу. літературний символізм олесь орнітоморфний

Властивий символізму концепт естетико-центричної надреальності увиразнюється в образах “Божих птахів” голуба та журавля, що набули у поезіях Олександра Олеся, К. Тетмаєра, Л. Стаффа, О. Блока, К. Бальмонта, В. Брюсова характерної для художнього мислення митців означеності. У символі журавля та “ніжної голубки” Олександр Олесь відтворює ідею неприйняття потворного ліричним героєм (“І журавлі кричать сльозами: “Умру, умру”») [20, с. 97] та муки (“Стану я в своїй крові, наче голуб білий”) [20, с. 98]. У поетичній моделі світу борються дві протилежні сили: “свобода духу” (“Підбиті голуби знімались / З землі до променів ясних”) [20, с. 102] і кайдани духовного рабства (“І знов на землю обривались / І червоніли груди їх”) [20, с. 104]. Характерно, що для російських та польських символістів ці символічні птахи (голуб та журавель) співвідносні зі щирим коханням (“Девушка плакала ночью в тиши, но о ком? / Голуби утром мелькнули и кинулись прочь” (В. Брюсов) ) [7, с. 46], їхній відліт корелює із невимовною тугою за красою рідних просторів (“А в небе журавлей летит толпа / И криком шлет “прости в места родные” (К. Бальмонт) [3, с. 89], “...Ktore o cichej godzinie zmirzchow wieczornych / Leca w dal sin zurawianym kluczem / I, zawisnwszy pod niebem, / Patrz w dal on, o ktorej mi prawisz, / I powracaj, kiedy sen mnie zmorzy, / I przyniesione nowiny mi gwarz...” (Л. Стафф) [25, с. 162], “Бачив раз журавлів, що одлітали на схід великими таборами. Був то осінній вечір, повний фіалкового смутку й тиші, як взагалі о ту пору в Татрах. Летіли кудись в безодню повітря, в далечінь, такі похмурі, ніби й вони чули, що летять туди в останнє, що не повернуться ніколи, вже ніколи” (К. Тетмаєр) [26, с 78], наближенням зими (“.Дни отлетевших журавлів / И, словно строгий счет мгновений” (В. Брюсов) [7, с. 79] та усвідомленням вічного змагання радощів і болю на роздоріжжях людської долі (“Как от страницы до страницы / Вдаль потянули журавли” (О. Блок) ) [5, с. 76].

У контексті настроїв весни експресивну динаміку поетичних творів Олександра Олеся, французьких та російських символістів визначив образ солов'я співця весни та кохання. Соловейковий спів передавав миттєві настрої та враження закоханих і відзначався легкістю, в якій відчувався вогник бажаної гармонії та ніжності почуттів (“Nos deux coeurs, exhalant leur tendresse paisible / Seront deux rossignols qui chantent dans le soir” “Наші два серця, що ллють спокійну ніжність, / Як два солов'я, які співають увечері” (П. Верлен) [9, с. 75]. Символіка весняного оновлення (“Нас прежнею ласкою встречают / Долины, цветы и ручьи, / И звезды все так же сияют” (Д. Мережковський) ) [17, с. 93] створила у творчій фантазії митців відповідний психологічно-асоціативний контекст на означення збереження кохання від мізерії буденного: «о лунный свет, всегда необычайный», “о, любовь в начале мая” (В. Брюсов), “напевы звонкие пернатых соловьев” (О. Блок), “вновь спешу в любви сгореть” (К. Бальмонт), “певец волшебно-сладострастный нас жег в безмолвии ночей” (І. Анненський) [1, с. 110].

Безмежна, вічна країна духовної свободи та нестримний політ думок на лоні спокою, тиші та краси інтерпретується в образах ластівок (“Я как ласточка крылат” (В. Брюсов) [7, с. 112], “Pozegnany jaskolek przedwieczornym swirem, / Padl dzien martwy na skrzeplych oblokow wezglowia...” (Л. Стафф) [25, с. 221], “Les blйs encore verts, les seigles dйj а blonds / Accueillaient l' hirondelle en fleur flot pacifique” “Пшениця ще зелена, жито вже світло-жовте / Зустрічали ластівку у своєму тихому морі” (П. Верлен) [9, с. 32], “Порою перед мной толпа воспоминаний, / Порою ласточка над небом пронесется” (К. Бальмонт) [3, с. 154], жайворонків (“Ce lui dont les pensers comme des alouettes / Vers les cieux le matin prennent un libre essor” “Ті думки, як жайворонки, / До небес зранку вільно злітають” (Ш. Бодлер) [6, с. 121], “Вспыхни, Солнце! Бог, воскресни! / Ярче жаворонка песни / Лейтесь в золото небес!” (В. Іванов) [13, с. 225]. Життєпростір людської істоти у безкінечному буттєвому вирі з душевними переживаннями ототожнювався у К. Бальмонта з “плачем сірої чайки”, що створювало мальовниче тло природи:

Серая чайка плачет над морем,

В небе свинцовом тусклая мгла,

Ах, не расстаться с тягостным горем!

Где же мы были? Ночь уж прошла [3, с. 368].

Символічні птахи (чайка, зозуля, ластівка, жайворон) були для Олександра Олеся, внутрішньому єству якого було притаманне ніжне людське почуття до всього покривдженого та зневаженого в природі, “товаришами, друзями, братами, спільниками в щасті і тузі”. І тому жорстокі реалії доби визначили своєрідне символічне тлумачення пташиного світу українським митцем, сповненого глибоким патріотичним почуттям. Так, душу Олександра Олеся (“Чужина могила, чужина труна, / Душа на чужині, як чайка, сумна”) [20, с. 458] та образ обездоленої вітчизни, закованої в кайдани й ув'язненої, уособлювала чайка (“Пісню б заспівати та гірку, як сльози / Неньки-України, чайки при дорозі”) [20, с. 248], омріяну волю жайворонок (“Жайворонком стати б! / Знятись над ланами”) [20, с. 123], щастя пісня зозулі (“Слухаєм пісню зозулі, / Щастя в серцях куємо”) [20, с. 78], воскреслу надію (“Та пташка щебече співає мені, / Вже сонце, вже сонце в твоїй стороні, / Сам дух, дух народу прокинувся вже”) [20, с. 178] пророцтво ластівки.

Особливого акцентування у поезіях Олександра Олеся, Л. Стаффа та російських і французьких символістів набуває образ вороння, сов, круків, яструбів, кондорів, коршаків як деструктивного, демонічного начала людського єства. У творчій уяві митців зловісні птахи створюють ворожий світ, в якому ліричні герої відчувають занепокоєння (“А поруч з нею кондор розправив крила” (О. Олесь) [20, с. 108], небезпеку (“Як чорний ворон ніч літає” (О. Олесь) [20, с. 178], біль та самотність (“И, откликаясь, ворон черный качает мертвую сосну” (О. Блок) [5, с. 124], “Стая воронов черных, что кружилась всю жизнь надо мной” (А. Бєлий) [4, с. 207], горе (“Кондором хижим, темнокрилим кружляло горе в вишині” (О. Олесь)) [20, с. 456]. Горлатість до нестями (“les cris sйvиres» А. Рембо) нічних, надгробних птахів ворон, круків, коршаків («o notre funиbre oiseau noir” (А. Рембо) увиразнює їхній пророцький дар передбачати смерть (“Кругом кричать кра-кра, кра-кра, / Лягай, вмирай, вмирай і край” (О. Олесь) [20, с. 354], нашестя ворогів (“Каркайте, черные вороны! / Выкрики здавна слажены: / Нивы страданием ораны, / Потом кровавым увлажнены” (В. Брюсов [7, с. 404], загибель близької людини (“Над сонным лугом коршун тужит / И смотрит на пустынный луг, / В избушке мать над сыном тужит” (О. Блок) [5, с. 243] та з дикою втіхою спостерігати за могилами померлих (“Par milliers, sur les champs de France / Oщ dormant des morts d'avant-hier / Tournoyer...” “Тисячами над полями Франції, / Де сплять вчорашні вояки, / Кружляйте знову ж” (А. Рембо) [22, с. 160]. Композиція поетичних творів “Les hiboux” («Совы») Ш. Бодлера, «Les corbeaux» («Вороння») А. Рембо, «У дорозі» (Л. Стаффа), “Державные боги, властители радостных стран.” Ф. Сологуба, “На сухой осине серая ворона.” В. Брюсова знаково репрезентує душевну втому (“Niepokoj plodny, jak tworczy dreszcz ziemi, / Codziennie nowej szuka we mnie zmiany. / Idc goscincem o kiju ptniczym, / Tlukз dni przeszle, jak gliniane dzbany.” (Л. Стафф) ) [25, с. 167], самотність, спокій на противагу людській метушні (“le tumult”). Птахи темряви (сови та ворони) створюють атмосферу відчуженості (“Или я чужой здесь, в этой дикой шири, / Одинок, как эта птица на суку” (В. Брюсов) [7, с. 251], холоду, схожого на омертвілу природу зимою (“la nature dйfleurie en hiver” (А. Рембо), тиші, яка у свідомості митців асоціативно пов'язується з нерохомістю та мовчазливістю сов (“Sous les ifs noirs les abritent / Les hiboux se tiennent ranges /Ainsi que des dieux йtrangers / Dardant leur oeil rouge. Ils mйditent” “Під чорними тисами, які їх покривають, / Сови тримаються одне одного / Так само, як ідоли чужі, / Спрямовуючи в сутінь свій червоний погляд, / Вони розмірковують” (Ш. Бодлер) [6, с. 182], “Wszystkim pozoru zludom towarzyszз, / Ktorymi wabi sloneczna godzina. / Zbyt szybko minie dzien. Sowa Minerwy / Lot swoj dopiero o zmierzchu zaczyna” (Л. Стафф) ) [25, с. 345]. У німій задумі сови та ворони створюють відтінок тужливого настрою (“Sans remuer ils se tiendront / Jusqu'а l'heure mйlancolique” “Не поворушившись, вони так і будуть триматися / До сумовитої години” (Ш. Бодлер) [6, с. 72], відчуття якоїсь рокованості та покарання, співзвучної їхньому світу смерті, страху та темряви (“Устал я от трудной дороги, / Так надо, надо, мне вещий ваш ворон твердит” (Ф. Сологуб) [24, с. 179]. В Олександра Олеся та А. Рембо перемагає вічне поривання до незнаної країни щастя («.А я іду в крові і ранах, / Сліпий іду. / Дурна надія мене тернами кудись веде.» (А. Рембо)) [22, с. 376] та радісне оновлення життєвих сил від співу «травневої кропив'янки» (“les fauvettes de mai”) “у чарівній вечір” “dans le soir charmй”, незважаючи на переслідування хижих птахів як вияву панування світових сил зла.

До семантичного кола творчості Олександра Олеся, К. Бальмонта та В. Іванова долучаються образи вогню та сонця, що контрастують з античною символікою птаха Фенікса з вогненно-червоним та золотим кольором. Міфічна істота в російських символістів утверджувала ідею вічного відродження з попелу та безсмертя душі (“Как феникс, я хочу сгореть, / Чтобы восстать преображенным / И для мадонны умереть, / И для мадонны жить влюбленным” у К. Бальмонта) [3, с. 106] та “Вечно жив, в ком вечен жизни голод / О, учитесь Фениксом сгорать” у В. Іванова) [13, с. 172], тоді як український митець навіює відчуття повноцінного життя із мрією та вірою у звільнення рідного краю, обплутаного ланцюгами рабства (“Минули навіки дні чорних негод, / Живе Україна! І вільний народ, / Як з попелу Фенікс ожив і злетів / І поглядом зміряв він простір степів”) [20, с. 560].

Цікаво поглянути, які екзотичні та дивовижні птахи оживлювали творчу свідомість Олександра Олеся, О. Блока, К. Бальмонта. Характерний для світогляду символістів трагізм буття творчої особистості розкривається в образі фламінго (“Де, може, в цей же час фламінго / Дрімає журиться самотній / І в снах тебе над морем баче” (О. Олесь) [20, с. 154], журливого чибісу (“Где-то там тоскливый чибис / Пролетает ввысь” (А. Бєлий [4, с. 305]. А наперед визначеність долі виявляється у таємничій мові посланця богів птаха «гамаюна» (“Гамаюн птица вещая, / Она вещает иго злых татар, / Вещает казней ряд кровавых, / И трус, и голод, и пожар, / Злодеев силу, гибель правых” (О. Блок) [5, с. 243]. Сонце, силу та мудрість символізує дивовижний птах “стратим з вогнем у погляді” (“И когда она протянет / Два могучие крыла, / Солнце встанет, море грянет, / Правда, правда в мир пришла” (К. Бальмонт) [3, с. 149]. В уяві В. Іванова птахи стали символами творців, що перетворювали поезію у могутню енергію творчого екстазу, семантично спорідненої із їх знаковою роллю в проповідуванні ідеалів (“Будь жайворонок нив и пажитей Вергилий / Иль альбатрос Бодлер, иль соловей Верлен”) [13, с. 346].

В індивідуальних художніх системах Олександра Олеся, французьких та російських поетів під час інтерпретації фауністичних образів наскрізним став символ лебедя на основі уподібнення “людина птах”, що увійшов у свідомість митців перехідної епохи відповідно до особливостей розвитку їх світовідчування як значеннєва домінанта в осмисленні та відтворенні дійсності. Багатозначність символіки лебедя вказує на її архетипичні прадавні джерела, що стали віддзеркаленням культурної свідомості етносу на історичних етапах його розвитку.

Слово “лебідь” постало невід'ємною складовою міфопоетичної парадигми “птах”. У порівняльному словнику міфологічної символіки в індоєвропейських мовах під загальною редакцією М. Маковського подано таке визначення: «Поняття птаха в язичницькій свідомості пов'язувалося з периферією щодо центру, де знаходився всесвіт і де панував лад на відміну від хаоса на периферії... Птах вважався вмістилищем душ померлих та тих, які ще не народилися... Назва птаха найчастіше співвідноситься з відправленням сакрального акту, а отже, з чаруванням, з таїнством.” [15, с. 108-109]. За давніми повір'ями народів арійського походження, на думку фольклориста О. Афанасьєва, птах поставав поетичним образом, що уособлював символи вітру, хмар, блискавок та сонячного світла. У зв'язку з цим первісні міфічні уявлення етносу про навколишній світ формувалися завдяки специфічним властивостям птахів, ототожнених із природними стихіями [2].

У міфопоетичній традиції образ Лебедя пов'язаний з Афродитою богинею кохання та краси, Апполоном богом сонця, світу, культури, мистецтва та поезії, покровителем муз, Зевсом верховним богом, володарем неба та землі, Брахмою творцем всесвіту, Орфеєм поетом та музикантом, що зачаровував своєю грою на лірі диких хижаків і неживу природу [18].

Особливого значення у давній греко-римській міфології набув мотив перевтілення громовержця Зевса вихідця з Гіпербореї, захопленого красою Леди, у Лебедя символу велелюбності, що постав варіантом та трансформацією міфологеми про космічне яйце, пов'язаної із зародженням життя на Землі [18].

Християнська іконографія репрезентувала лебедя як птаха Діви Марії, що символізувало ідеал жінки-матері, повноту життя, самодостатність, мудрість, милосердя, звільнення від всього гріховного через осяяння, просвітлення, трансформацію [18], тоді як у середньовічних бестіаріях лебідь вважався уособленням лицемірної душі та облудної вдачі, оскільки його біле пір'я приховувало чорне м'ясо, що суперечило його внутрішньому єству. Звідси в багатьох міфах та казках виникає протиставлення білого та чорного лебедів (життя смерть, добро зло), що реалізувалося в орнітологічному коді [18].

Зауважимо, що однією з найголовніших міфологем у літературі постав Лебідь, що вмирає символ поета, який у хвилину смерті, здіймаючись крилами угору, назустріч небу та сонцю, виконував свою прощальну «лебедину пісню» неземної краси. Варто зазначити, що це поняття сягає корінням часів Есхіла (525-456 рр. до н. е.), який згадує пророцтво птаха про свою передчасну загибель. Звідси ототожнення Лебедя не тільки із символом незаплямованої білизни, цнотливої наготи, краси, вірного кохання, вродливої дівчини, щасливого дитинства, гордої самотності, страждання та християнської покори, але й смерті, про що свідчить розповсюджений в античній традиції образ двох лебедів біля кипариса, до якого прикута ліра. За стародавніми уявленнями, зокрема в античній та середньовічній традиціях, вважалося, що поетова душа мандрує небом як Лебідь символ відродження [18].

Вплив французького письменства на російську та українську літературу кінця XIX початку XX століття засвідчив функціонування домінантних образів фауністичного світу в ліриці символістів, що визначили основні принципи світотворення митців через їх суб'єктивне переживання.

Символіка лебедя в різних художніх текстах речників російського та українського символізму створила необхідне тло для її подальшої модифікації у формально-смислових варіаціях на архетипному рівні. Славнозвісний на той час поетичний твір “Лебідь” С. Малларме, що став своєрідним літературним маніфестом французького символізму, захоплював перекладачів не тільки своїм глибоким змістом, але й новими засобами поетичної виразності. Одним із перших вірш “Лебідь” переклав у 1913 році В. Брюсов, а українська інтерпретація першотвору була репрезентована М. Драй-Хмарою та М. Терещенком. У передмові до збірки перекладів “Поезії” С. Малларме літературознавець О. Зуєвський відмітив змістовні відхилення від основної думки французького оригіналу, звернувши увагу на заміну підмета в першому катрені сонету. Керуючись особистою внутрішньою цензурою, підкреслював він, перекладачі першотвору неадекватно передали перший рядок (“le vierge, le vivace et le bel aujourd'hui” “краси пречистої безсмертний гордий син” (М. Драй-Хмара); “бессмертный, девственный властитель красоты” (В. Брюсов); “безсмертний, чарівний, скажи, невинний ти” (М. Терещенко) замість (“пречистого, радісного і неповторного дня”), надаючи дієву, активну роль саме лебедю, представленого «якимсь “борцем” та “дерзальником”» [14, с. 7]. Із цього приводу варто зазначити, що саме під впливом твору «Лебідь» С. Малларме, який передав його песимістично-настроєвий лейтмотив, пронизаний трагічним відчуттям власної приреченості поета до долі аутсайдера-страдника, М. Драй-Хмара створив сонет “Лебеді” (1928) зі своїм ідейно-художнім змістом. Український лірик, виступаючи передусім за розвиток і збереження духовних цінностей та культурних здобутків нації, окреслив першорядну роль митця у заідеологізованому суспільстві, присвятивши маніфестаційний вірш своїм товаришам поетам-неокласикам, що сповідували, як і він, загальнолюдські ідеали.

Відрив від жорстоких реалій повсякденності, породженими соціальними й моральними суперечностями в суспільстві напередодні революцій та війн, безупинне самозаглиблення у світ власних ілюзій та пошук одвічних ідей Краси, Істини, Гармонії в поезіях російських символістів зумовили їх індивідуально-неповторну інтерпретацію міфологеми “лебідь” в дусі декадентського песимізму.

“Лебеді” К. Бальмонта й С. Малларме мають деяку спорідненість через пасивну життєву позицію ліричних героїв, на відміну від однойменних поезій “Лебідь” О. Олеся та Ш. Бодлера, які залишаються вірними ідеалам Краси та Правди, демонструючи життєдайну силу освітлювати духовним світлом навколишню дійсність. У К. Бальмонта і С. Малларме трагізм ліричних героїв (лебедів) полягає у підкоренні оманливій формулі «життя як сон» та неспроможності до свого самоствердження в миттєвих реаліях буденності на шляху до Прекрасного.

Метафоризація природи у поетичних системах Ш. Бодлера, С. Малларме, Олександра Олеся та російських символістів як таємнича, закодована мова чуття віддзеркалює мимовільні враження митців, творячи контрастні паралелі між душевним станом глибинними ніжно-мрійливими переживаннями ліричного “я” та незвичною красою пейзажів.

Література

1. Анненский И. Избранные произведения / И. Анненский. Л.: Худож. лит., 1988. 736 с.

2. Афанасьев А.Н. Древо жизни: Избранные статьи / А.Н. Афанасьев; подготовка текста и коммент. Ю.М. Медведева, вступ. статья Б. П. Кирдана. М.: Современник, 1982. 464 с.

3. Бальмонт К. Избранное: Стихотворения. Переводы. Статьи / К. Бальмонт; сост., вступ. ст., ком. Д. Г. Макогоненко. М.: Правда, 1990. 606 с.

4. Белый А. Сборник стихотворений / А. Белый; сост., вступ. ст., примеч. Л. А. Сугай. М.: Республика (Мыслители XX века), 1994. 528 с.

5. Блок А. Собр. соч.: в 8-ми т. / Под общ. ред. В. Н. Орлова. М.-Л.: Худож. лит., 1962. Т. 3: Стихотворения и поэмы (1907-1916) / Подг. текста и прим. В. Орлова. 544 с.

6. Бодлер Ш. Поезії / Ш. Бодлер; [пер. з франц. Д. Павличко, М. Москаленко]; ред.-упоряд. М. Москаленко; авт. вступ. слова Д. Павличко; авт. післям. Д. Павличко. К.: Дніпро, 1999. 272 с.

7. Брюсов В. Собр. соч.: в 7-х т. / В. Брюсов. М.: Худ. лит. 1973. Т. 1: Стихотворения (18921909). 1977. 651 с.

8. Великовский С.И. В скрещеньи лучей: Групповой портрет с Полем Елюаром / С.И. Великовский. М.: Советский писатель, 1987. 399с.

9. Верлен П. Лірика / П. Верлен; [пер. з франц. М. Рильський, М. Лукаш, Г. Кочур]; вступ. ст., Г. Кочур. К.: Дніпро, 1968. 174 с.

10. Вороний М.К. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика / М.К. Вороний; упоряд. і приміт. Т.І. Гундорова; автор вступ. ст. і ред. т. Г.Д. Вервес. К.: Наук. думка, 1996. 698, [6] с.

11. Гинзбург Л. О лирике / Л. Гинзбург. М.: Сов. писатель, 1974.354 с.

12. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація / Т. Гундорова. Львів: Літопис, 1997. 291 с.

13. Иванов В. Собр. соч.: в 4-х т. / В. Иванов; ред. и ком. Д. Иванова, О. Дешарт. Брюссель: Foyer oriental chretien, 1974. Т.3: Стихотворения. 1979. 851 с.

14. Драй-Хмара М. Вибране / М. Драй-Хмара. К.: Радянський письменник, 1989. 529 с.

15. Маковский М.М. Сравнительный словар мифологической символики в индоевропейских языках: Образ мира и миры образов / М. М. Маковский. М.: Владос, 1996. 416 с.

16. Маллярме С. Поезії / С. Маллярме; [пер., передм і прим. О. Зуєвський]. К.: Альбертський університет, 1990. 190 с.

17. Мережковский Д. С. ПСС: в 24-х т. / сост. О.Я. Ларин. М.: Изд-во И.Д. Сытина, 1914. Т. 22: Стихотворения. Поэмы и легенды. Эскизы и лирика. 206 с.

18. Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т. / [гл. ред. С.А. Токарев]. М.: НИ Большая Российская энциклопедия, 2000. Т. 1: А-Й. 671 с.

19. Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т. / [гл. ред. С.А. Токарев]. М.: НИ Большая Российская энциклопедия, 2000. Т. 2: К-Я. 719 с.

20. Олесь О. Твори: в 2-х т. / О. Олесь; [упоряд., авт. передм. та приміт. Р.П. Радишевський]. К.: Дніпро, 1990. Т. 1: Поетичні твори. Лірика. Поза збірками. З неопублікованого. Сатира. 1990. 958 с.

21. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили / Д.С. Наливайко. К.: Мистецтво, 1985. 365 с.

22. Рембо А. Поэтические произведения в стихах и прозе / А. Рембо; [сб. на франц. яз. с парал. рус. текстом / предисл. Л.Г. Андреев]. М.: Радуга, 1988. 544 с.

23. Словник символів культури України / [за заг. ред. В.П. Коцура, О.І. Потапенка, М.К. Дмитренка]. К.: Міленіум, 2002. 260 с.

24. Сологуб Ф. Стихотворения / Ф. Сологуб; сост., подг. текста, примеч. М.И. Дикман. [2-е изд., доп.]. Л.: Советский писатель, 1978. 679 с.

25. Staff L. Poezje zebrine: w 2 t. / L. Staff. Warszawa: Panstwowy Instytut Wydawniczy, 1967. T. 2. 1033 s.

26. Tetmajer K. Poezje / K. Przerwa-Tetmajer. Warszawa: Czytelnik, 1980. 1105 s.

Размещено на Allbest.ru