Історичний жанр як теоретико-літературна проблема

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історичний жанр як теоретико-літературна проблема

Білякович Людмила

У статті розглянуто проблему жанрової специфіки і типології історичних творів, здійснено аналіз і систематизацію наукових підходів до історичного жанру в художньому письменстві, з'ясовано його визначальні параметри, висвітлено рецепцію історичної романістики в сучасній науці про літературу.

Ключові слова: жанрова специфіка; типологія; історична проза; роман; історичні події.

В статье рассмотрена проблема жанровой специфики и типологии исторических произведений, осуществлены анализ и систематизация научных подходов к историческому жанру в художественном писательстве, выяснено его определяющие параметры, освещена рецепция исторической романистики в современной науке о литературе.

Ключевые слова: жанровая специфика; типология; историческая проза; роман; исторические события.

The article considers the problem of genre specificity and typology of historical works, analyzes and systematizes scientific approaches to the historical genre in art writing, clarifies its defining parameters, highlights the reception of historical novelistics in modern science on literature. The current state of literary studies indicates that one of the most controversial is the issue of determining the historical novel as a genre.

Key words: genre specificity; typology; historical prose; novel; historical events.

Постановка проблеми. Незважаючи начисленні студії Л. Александровой Ю. Андреєва, С. Андрусів, Є. Барана, Н. Бернадської, А. Гуляка, М. Ільницького, Є. Нахліка, Б. Мельничука, В. Оскоцького, А. Пауткіна, С. Петрова, В. Поліщука, Л. Ромащенко, П. Рудакова, М. Сиротюка, М. Слабошпицького, З. Шевчук та деяких інших науковців, теорія історичного жанру в романістиці на сьогоднішній день потребує подальших розробок. Про це свідчить і невисокий теоретичний, літературноестетичний рівень багатьох рецензій на художні твори історичної тематики, і неточність, а інколи й довільність літературознавчої термінології, і наявність різних, часом діаметрально протилежних, поглядів на певні проблеми, пов'язані зі специфікою історичної прози. Варто зауважити, що вивчення історичної романістики в художньому письменстві дозволяє здійснити наукові узагальнення, цінні для розробки теорії історичного роману в сучасній літературознавчій науці.

Спроби теоретичного осмислення історичного роману. Сучасний стан літературознавчих досліджень свідчить, що однією з найбільш дискусійних є проблема визначення історичного роману як жанру.

Л. Ромащенко у монографії «Жанрово-стильовий розвиток сучасної української історичної прози: Основні напрями художнього руху» (2003) серед найбільш дискусійних питань, що стосуються цього літературного феномену, називає «проблему визначення жанру історичного роману» [16, с. 9].

Спроби теоретичного осмислення історичного роману виникли, ймовірно, одночасно з його появою. Основоположником жанру дослідники вважають шотландського письменника Вальтера Скотта. Принаймні, на твори цього митця посилалися у своїх роздумах про історичний роман і Бальзак, і Пушкін, і Куліш й інші письменники й критики ХІХ століття. Зокрема, Оноре де Бальзак, який називав себе «учнем шотландського чародія» [5, с. 73], одним з перших звернув увагу на те, що Вальтер Скотт завжди називав свої твори іменами не історичних осіб, а вигаданих героїв. У його романах історичні постаті є епізодичними, замальовуються лише побіжно.

Цим принципом користувалися й інші європейські письменники: В. Гюго, П. Меріме, Г Флобер, О.Пушкін, М. Гоголь, Л. Толстой. В українській літературі досвід В. Скотта розвинули П. Куліш, І. Франко та інші. У творах усіх названих письменників втілено художній принцип, започаткований основоположником жанру, -- на перший план виводяться вигадані герої, а історичні особи більшою мірою сприяють історичній конкретизації зображуваних подій. Скажімо, в «Капітанській доньці» О. Пушкіна, у «Війні і мирі» Л. Толстого, у «Захарі Беркуті» І. Франка фабула оперта не стільки на реальні події, скільки на вигадані колізії.

Головними героями хроніки П. Куліша «Чорна рада», яка стала першим українським історичним романом, були не гетьмани Іван Брюховецький, Павло Тетеря, Яким Сомко, а запорозький козак Кирило Тур, молодий Шраменко та інші вигадані особи. А в «Тарасі Бульбі» М. Гоголя та в деяких творах О. Стороженка не йдеться про конкретні історичні події, однак добра обізнаність письменників з реаліями зображуваної епохи дає їм змогу створити ефект достовірності.

Теоретичне обґрунтування жанрової специфіки історичного роману та художня практика О. Дюмабатька, що називав історію цвяхом, на який він вішає свої картини, ідентифікували одну з тенденцій розвитку цього ґатунку художньої прози в європейській літературі ХІХ століття, однак «не основну, не провідну» [17, с. 27]. Головну тенденцію розвитку даного жанру в означену добу М. Сиротюк вбачав у «послідовному прямуванні, в неухильному наближенні історичного роману до справжньої історії, до органічного поєднання в ньому історичної науки та словесного мистецтва» [18, с. 27].

Важко не погодити ся з дослідником, оскільки ця тенденція відбивала зростання історичної свідомості народу, розвиток наукових підходів до осмислення його минувшини, а в царині письменства -- утвердження історичної романістики на засадах реалізму. Становлення останньої особливо яскраво простежується в російській літературі. Найповніше це нове романне мислення репрезентує епопея Л. Толстого «Війна і мир», зосереджуючи увагу на житті героїв, створених його уявою (Андрій Болконський, Наташа Ростова, П'єр Безухов та ін.), автор разом з тим широко й багатопланово розгортає панораму вітчизняної війни російського народу 1812 року, змальовуючи історичні постаті Кутузова, Олександра І, Наполеона та ін. Причому, як зауважував сам Л. Толстой,при змалюванні історичних осіб і подій він нічого «не вигадував, а користувався матеріалами» [20, с. 73], отже, домагався історичної точності та відповідності.

Саме Л. Толстой відходить від вальтерскоттівських художніх принципів відтворення історії (зауважимо, що в українській історичній романістиці вони зберігаються до кінця ХІХ ст.). С. Петров у монографії «Російський історичний роман ХІХ століття» (1984) доволі скрупульозно з'ясовує внесок В. Скотта у розвиток історичної романістики. Лев Толстой, як нам видається, пішов у цьому плані ще далі. Якщо В. Скотт вдається до поетизації та романтизації історичних подій і осіб, то російський письменник використовує новий підхід,ґрунтований на філософії історії. Нагадаємо, що поняття «філософії історії» було запроваджене Вольтером у 1768 році. Згодом, а надто в першій третині ХІХ ст., активізується онтологічна історіософська проблематика, що виводить на перший план категорії мети, рушійних сил і смислу історичного процесу. А. Гулига, один із дослідників творчості Л. Толстого обґрунтовує твердження про те, що російський письменник у своїй епопеї здійснює аналіз найважливіших філософсько-історичних проблем: причинності, співвідношення вільної діяльності людей та історичної необхідності. Відтак заслуга Л. Толстого обсервує події російської історії, зокрема 1812 року, як матеріал для філософських узагальнень, здатних пояснити феномен буття людства і окремої особистості суб'єкта історії [8, с. 243].

Сам Л. Толстой у статті «Декілька слів з приводу книги «Війна і мир» і чорнових начерків до неї» два з шести пунктів присвятив автокоментарям свого розуміння історії і завдань її художнього відтворення.

Передовсім, письменник зауважує, що історик і художник, змальовуючи конкретну історичну добу, мають здебільшого діаметрально протилежні предмети дослідження. «Як історик не досягне мети, коли намагатиметься уявити історичну особу в усій її цілісності, в усій складності відносин щодо всіх аспектів життя, так і художник не зробить своєї справи, представляючи особу завжди в її значенні історичному» [20, с. 9--10]. Автор «Війни і миру» обстоює концепцію, згідно з якою науковець мусить змальовувати історичну особу і її вчинки крізь призму однієї ідеї, навіть почасти «ігноруючи істину, а художник -- «у сенсі відповідності цієї особи усім сторонам життя», тобто її сутності як людини, а не відомого діяча.

Наступний акцент Л. Толстой робить на тому, що історика насамперед цікавить результат події, тоді як художника приваблює сам факт того, що відбулося. Тим не менше «...художник не повинен забувати, що уявлення про історичні особи та події, які склалися в народі, ґрунтуються не на фантазії, а на історичних документах, тією мірою, як згрупували їх історики; а тому, інакше розуміючи та уявляючи ці особи й події, художник мусить керуватися, як і історик, історичними матеріалами» [20, с. 13].

Розмірковуючи про роль особистості в історії, Л. Толстой обґрунтовує відмінності між загальним і особистим поглядами на історичні події. Якщо перший передбачає існування об'єктивних закономірностей, що зумовлюють перебіг історичної еволюції, то другий до певної міри заперечує таке розуміння історії, вносячи в її оцінку елемент суб'єктивізму. У вимірах цих двох підходів очевиднішою стає проблема свободи людини і залежності її від конкретноісторичної ситуації: одні вчинки підкоряються її прагненням, спричинені ними, інші залежать від багатьох сторонніх обставин. На мою думку, найважливішим у роздумах Л. Толстого є те, що він пояснює людські вчинки не лише з філософських позицій свободи-несвободи, а й психологічних: «Найсильніший, нерозривний, важкий і постійний зв'язок з іншими людьми є так звана влада над іншими людьми, яка в своєму істинному значенні є тільки найбільшою залежністю від них» [20, с. 16].

Далі письменник зауважує, що, змальовуючи події 1807 й особливо 1812 років, він «...не міг приписувати значення діяльності тих людей, яким здавалося, що вони керують подіями, але які менше за всіх інших учасників подій вносили до них вільну людську діяльність. Діяльність цих людей була цікавою для мене тільки в сенсі ілюстрації того закону визначення, який, за моїм переконанням, керує історією, і того психологічного закону, що змушує людину, яка виконує найбільш невільний вчинок, підробляти в своїй уяві низку ретроспективних умовиводів, які мають на меті довести їй самій її неволю» [20, с. 16].

Сучасна українська дослідниця жанрової специфіки роману в контексті проблем його становлення й розвитку у вітчизняному письменстві Н. Бернадська кваліфікує «Війну і мир» Л. Толстого як класичний романхроніку, «у якому історіософські проблеми взаємодіють і переплітаються з художньо довершеним аналізом людського характеру -- неоднозначно складного, у його найвищих духовних злетах і падіннях» [6, с. 333]. Однак це тільки одна з численних, запропонованих різними дослідниками, дефініцій твору Л. Толстого. Численні спроби жанрового визначення «Війни і миру», як у ХІХ--ХХ ст., так і нині, спричинені передовсім новаторським підходом автора до осмислення історії.

Проблемами розвитку історичної белетристики цікавився Іван Франко. Особливо показовою є його стаття «Южнорусская литература», написана до знаменитого «Енциклопедичного словника» Ф. Брокгауза та І. Єфрона. Український письменник і вчений використовує поняття «просторий історичний роман» або «перший великий український роман» на означення «Чорної ради» П. Куліша і поряд -- «простора історична повість» («Богдан Хмельницький», «Облога Буші» М. Старицького). Щоправда, І. Франко чітко не виокремлює жанри роману, повісті та оповідання. Згадані терміни часто використовуються ним як синоніми. Н. Бернадська вважає, що це зумовлено, очевидно, впливом на І. Франка польської жанрової системи, в якій роман не розмежовується з повістю [6, с. 94]. Втім український учений ігнорує і досвід тогочасного російського літературознавства, у якому розрізнялися терміни «роман» і «повість». Ймовірно, це можна пояснити загальною нерозробленістю теорії роману в українській науці про літературу і в літературознавстві загалом, оскільки термінологічно жанр ще не було окреслено.

Безперечно, постать І. Франка є знакова -- і для розвитку західноєвропейської науки про історичну романістику, і для еволюції української історичної белетристики як цілісної художньої системи. Спираючись на досвід своїх попередників-прозаїків, «письменник осмислює людину, її внутрішні потенції під кутом зору психологічного реалізму» [6, с. 95]. На першому плані в нього -- психологічний статус історичної особистості, людини як такої, котра перебуває не лише в найрізноманітніших і неоднозначних взаєминах із своїм часом, навколишнім світом, а й веде «діалог» з власним «Я», ретельно аналізуючи його суперечності, вагання, комплекси. Не можна не погодитися з висновком, що «у Франковій етико-антропологічній концепції постають відповідальність людини перед світом, перейнятість обов'язком, мірилом яких є сумління» [10, с. 15]. Письменник найчастіше зображує не історію життя, а випадок, вихоплений з біографії героя або низку епізодів, яким надається особлива роль у його долі. Епічна широта досягається ущільненням подієвого ланцюга, асоціативними рядами, дискретним способом від творення художнього часу, численними екскурсами в минуле, з яких легко «прочитується» життя героя.

Художнє освоєння реальної історії постає і в прозових творах М. Старицького і насамперед його романах «Молодость Мазепы» та «Руина». В основі сюжету -- історичні події доби Руїни й міжусобна боротьба за владу в умовах політичного розколу України. Головними героями тут виступають Мазепа, Кочубей, Дорошенко, Ханенко, Суховієнко, Многогрішний, Самойлович, Іван Сірко, Іван Богун та інші історичні постаті. У названих творах письменник досяг тих «артистичних цілей», про які писав Іван Франко у передмові до повісті «Захар Беркут»: «Історикові ходить передовсім дослідження правди, о сконстатування фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих, артистичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах [курсив -- Л.Б.]... Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв'язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна» [21, с. 7].

Жанрова класифікація історичної прози. Варто зупинитися на запропонованій М. Старицьким жанровій класифікації історичної прози. Щоправда, його жанрово-видові означення власних поетичних, драматичних і прозових творів свідчать лише про «певну й непослідовну» [15, с. 131] компетентність митця в цьому важливому питанні. Наприклад, у листі до Російської Академії наук від 29.11.1895 р. М. Старицький кваліфікує власний прозовий доробок у такий спосіб: «...большой исторический роман (тут і далі виділення наше -- Л.Б.) «Богдан Хмельницкий», исторические повести -- «Осада Буши», «Заклятая пещера», «Мыто», «Непокорный» -- бытов[ая] повесть и рассказы.» [11, с. 54]. Так, свій твір «Останні орли» («Историческая повесть из времен гайдамаччины») письменник кваліфікує як повість, проте літературознавці аргументовано констатували, що «за всіма ознаками «Останні орли» -- це роман» [15, с. 131]. Крім того, і сам М. Старицький згодом визнав цей твір романом, коли писав І.Франкові, що «хліба ради став писати на російській мові історичні романи з українського життя..., яких написано уже шість, від доби Богдана до Коліївщини...» [11, с. 64]. До згаданих письменником шести романів дослідник В. Поліщук «цілком логічно і хронологічно» додає сьомий -- «Разбойник Кармелюк», оскільки, на його думку, всі твори об'єднані «віссючасу»чи «віссю історії» у своєрідну історичну епопею про боротьбу українського народу за національне й соціальне визволення» [15, с. 132]. Щоправда, на таку властивість історичної романістики М. Старицького літературознавці неодноразово вказували й раніше, зазначалося, зокрема, що всі романи «у своїй сукупності становлять широку епопею визвольних змагань українського народу (від першої половини XVII і до 30х років ХІХ століття)» [12, с. 73], акцентувалася «задуманість письменником художньої панорами...» (Н. Левчик). Дійсно, трилогія «Перед бурей», «Буря», «У пристани» й дилогія «Молодость Мазепы» і «Руина» утворюють цикл не тільки за хронологією, а й за ідейними домінантами, в плані сюжету й образності. Так, у дорошенківськомазепинські часи, описані в романах «Молодость Мазепы» і «Руина», автор вводить образи Богуна, старого Сича, всебічно виписані у трилогії. Герої дилогії часто звертаються у своїх думках і вчинках до часів Богдана Хмельницького, до нього самого чи його справ. У зв'язку з цим окремі науковці вважають,що «є достатньо підстав для застосування щодо всіх романів Старицького термінів «епопея», «серія», «цикл», «художня панорама», в семантиці яких є і очевидний жанроозначуючий сенс...» [15, с. 133].

М. Сиротюк, враховуючи досвід класичної історичної романістики, свого часу запропонував таку дефініцію цього жанру: «Історичний роман будується на дійсній історії, його автор у зображенні історичних подій та постатей прагне до точності і достовірності, користуючись при цьому даними науки. Проте історія виступає в романі не у своєму, так би мовити, науковому вираженні, не в формі фактів, хронологічних дат і цифрових даних, а в своєму сюжетно-подієвому «самовиявленні», втіленою в людські долі, в емоційні образи» [19, с. 36].

Такої ж думки дотримується й А. Пауткін, який вважає, що в історичному романі діють реальні історичні особи і в основі оповіді лежать дійсні події та факти, переважно значні, закріплені в пам'яті поколінь. Історичний роман -- це роман, що висвітлює минуле з позицій історичної спадкоємності [14, с. 3--4].

На думку Ю. Андреєва, визначальними рисами цього романного жанру є передовсім історизм (у сенсі відтворення суттєвого й характерного, історично обумовленого реаліями певної епохи); дистанціювання в часі, відтворення завершеного періоду з метою віднайти уроки для сучасності; документальність, яка полягає в історичній достовірності подій та осіб, зображених за законами літератури [2, с. 6--7].

До сьогодні в літературознавстві залишається дискусійним і питання основних принципів типологізації історичних творів. Так, скажімо, Л. Александрова вважає головним критерієм достовірність образу центрального героя -- конкретної історичної особи чи вигаданої постаті, розмежовуючи поняття історичного роману, в якому висвітлюється доля реальних осіб, та історико-художнього, де історичні події розкриваються через долю вигаданих персонажів. Історичний роман, на думку Л. Александровой має такі жанрові модифікації, як роман-епопея, історико-біографічний, роман-хроніка [1, с. 154].

М. Сиротюк заперечує спробу канонізувати такий принцип класифікації, оскільки даний підхід спричинює свідоме чи несвідоме ігнорування письменниками народних мас -- основних творців історії.

Окремі науковці (В. Чумак та М. Ільницький), заперечуючи класифікацію Л. Александровой оскільки вона «ще більше ускладнює визначення історичного роману» [22, с. 76], вважають конструктивним лише критерій розмежування понять «історизм» та «історичність», що дозволяє уникнути взаємозаміни протилежних за своєю суттю явищ [9, с. 107].

Прагненням врегулювати дискусійні питання позначена класифікація, запропонована І. Варфоломеєвим. Науковець виокремлює історикореалістичний, історикоромантичний та істориконарисовий жанри. Важливо відзначити також, що дослідник обґрунтовує побутування поняття «історична романістика», яка поєднує всю систему жанрових структур -- роману, повісті, оповідання. «Від роману-епопеї до новели і від соціально-історичного роману (повісті) до історико-пригодницької, історико-побутової повісті та роману-легенди, включаючи й такий самостійний жанр, як «історико-революційний роман» з його піджанровими різновидами» [7, с. 8].

Л. Ромащенко вважає, що класифікація, запропонована І. Варфоломеєвим, «повніше охоплює картину сучасної історичної прози, проте й вона не здатна вмістити всю її широчінь. Крім того, вона знижує гостроту питання про такий принцип класифікації, як наявність головного героя -- історичної особи» [16, с. 12].

С. Андрусів на основі аналізу визначених специфічних жанрових ознак історичного роману (своєрідність самого матеріалу -- видатні події минулого; особливість історичного фактажу й авторського вимислу; роль документальних джерел у розбудові сюжету)запропонувала досить переконливу жанрово-видову типологію таких зразків романної прози. В якості основного критерію класифікації дослідниця запропонувала у творі співвідношення наявне між історичним фактом («історичною правдою», «документом») і вигадкою та домислом («художньою правдою»), з урахуванням того, що останні (вигадка і домисел) в історичному романі «набувають статусу ще й морально-етичної категорії», обумовлюючи відповідальне ставлення письменника до інтерпретацій подій та образів минулого. «Різні пропозиції, «дози» цих інгредієнтів (факту-домислу й вигадки -- Л.Б.), -- зауважує С. Андрусів, -- творять різні жанрово-видові контури історичного твору. З цього погляду прозові твори на історичну тему можна поділити на три жанрові різновиди: історично-художні; художньо-історичні; художньо-документальні історичні твори. Для кожної жанрової групи властивий свій тип вигадки і художнього узагальнення: для першої -- романтичний(подеколи романтичні форми), для другого -- конкретно-реалістичний з можливими включеннями романтичних і умовних форм узагальнення; для третьої -- образно-нарисовий (публіцистичний) тип вигадки» [4, с. 16].

Як видно з наведеної типології, у назві кожного жанрового різновиду С. Андрусів робить акценти на другому складникові, відповідно на словах-поняттях «художній», «історичний», «документальний». За її типологією історико-пригодницький роман «як підвид історичного роману» необхідно зарахувати до першого жанрового різновиду -- історико-художнього. Разом з тим дослідниця зараховує до другого жанрового різновиду (художньо-історичного) і трилогію М. Старицького «Богдан Хмельницкий», називаючи її «класикою історичної романістики» [4, с. 18]. Проте, на думку Н. Левчик, «Старицького по праву можна вважати зачинателем історико-пригодницьких романів в Україні» [13, с. 7].

Проаналізувавши низку трактувань проблеми у студіях С. Андрусів, О. Проценко та інших науковців, Л. Ромащенко наводить власну дефініцію жанру історичного роману, його специфіки, класифікації: «Історичний роман -- лише один із різновидів жанру роману, а не самостійний жанр. Це твір про минуле, віддалене в часі не менше, ніж життя одного покоління. У ньому діють як реальні постаті, так і витворені авторською фантазією.

Історичний роман будується на співвідношенні документа і домислу та вимислу, які вводяться до твору, якщо того вимагає логіка розвитку подій та художніх образів, і завдяки яким відбувається трансформація історичної правди в художню. При цьому не варто різко протиставляти чи ототожнювати ці поняття, а також заперечувати одне за рахунок іншого. Вигадка і домисел мають не суперечити історичній правді, інакше постане «антиісторичний» твір. Крім того, ці поняття мусять утримуватися в площині морально-етичних норм» [16, с. 14].

Історичний роман -- це твір, у якому насамперед втілено «переживання» історії, чого неможливо досягти без певної селекції та осмислення автором історичних праць і документальних джерел. У художньому осмисленні різних історичних епох завжди буде наявний елемент суб'єктивності, навіть певної тенденційності, пов'язаної або з авторською позицією, або з усталеними суспільними стереотипами в рецепції якоїсь проблеми, як, зрештою, і конкретної історичної особистості, або з панівною ідеологією. Художньо інтерпретуючи фактографічний матеріал, «письменник може робити помилкові висновки щодо загальнонародного чи загальнодержавного значення того чи іншого історичного факту, але він завжди дасть правильне відчуття і розуміння загальнолюдських і загальнонаціональних цінностей для історичного прогресу взагалі» [16, с. 5].

Висновки. У сучасному літературному процесі жанрова структура історичного роману помітно розширюється, урізноманітнюється нарація: історія все частіше обсервується крізь призму філософської притчі, параболи, алегорії, легенди, казки, міфу, які увиразнюють художній образ, допомагають поглибити його зміст.

Загалом поділяючи запропоноване визначення Л. Ромащенко історичного роману і приймаючи типологію історичних творів С. Андрусів як найбільш переконливі на сьогодні, мусимо, однак, визнати, що вони є до певної міри схематичними, умовними і не можуть претендувати на вичерпність. Зрештою, як і будь-яка інша класифікація -- це передусім робочий прийом для висвітлення специфіки певних літературних явищ.

історичний жанр художній література

Список використаної літератури

1. Александрова Л. Советский исторический роман и вопросы историзма / Л. Александрова. -- К.: Изд--во Киевского унта, 1971. -- 156 с.

2. Андреев Ю. Русский советский исторический роман: 20--30--е годы / Ю. Андреев. -- М., Л.: Издво Акад. наук СССР, 1962. -- 167 с.

3. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30--х років ХХ ст. / Стефанія Андрусів. -- Львів -- Тернопіль: Джура, 2000

4. Андрусів С. Мости між часами. Про типологію історичної прози / С.Андрусів // Укр. мова і літ. в школі. -- 1987. -- №8. -- С.14--20.

5. Бальзак Оноре.Собр. соч.: В 24--х т. / Оноре Бальзак. -- М.: Правда, 1964. -- Т. 24. -- 312 с.

6. Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: Монографія / Н.І. Бернадська. -- К.: Академвидав, 2004. -- 368 с.

7. Варфоломеев И. Типологические основы жанров исторической романистики. Классификация видов / И. Варфоломеев. -- Ташкент: Издво Ташкентского гос. унта, 1979. -- 246 с.

8. Гулыга А. Философия истории (Опыт прочтения романа Л.Н. Толстого «Война и мир») / Арсений Гулыга. Искусство истории. -- М.: Современник, 1980. -- С. 240260.

9. Ільницький М. Людина в історії: Сучасний історичний роман/ Микола Ільницький. -- К.: Дніпро, 1989. -- 356 с.

10. Каневська Л.В. Психологізм романів Івана Франка середини 8090х років / Л.В. Каневська: Автореф. дис.... канд.. філол. наук: 10.01.01 / НАН України, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка. -- К., 2004. -- 20 с.

11. Комишанченко М.П. Михайло Старицький: Літературний портрет / М.П. Комишанченко. -- К.: Дніпро, 1968. -- 210 с.

12. Левчик Н.В. Поезія М.П. Старицького (жанрові та образностильові особливості) / Н.В. Левчик. -- К.: Наук. думка, 1990. -- 124 с.

13. Левчик Н. Історична проза М.Старицького (Далекі образи -- близькі ідеї) / Н. Левчик // Слово і час. -- 1990. -- №.12. -- С. 3844.

14. Пауткин А. Советский исторический роман / А. Пауткин. -- М.: Знание, 1970. -- 111 с.

15. Поліщук В. Художня проза Михайла Старицького: Проблематика й особливості поетики романів і повістей письменника / Володимир Поліщук. -- Черкаси: Брама. Видавець Вовчок О.Ю. -- 2003. -- 376 с.

16. Ромащенко Л.І. Жанровостильовий розвиток сучасної української прози: основні напрями художнього руху. Монографія / Л.І. Ромащенко. -- Черкаси: Видво Черкаського держ. унту ім. Б. Хмельницького, 2003. -- 388 с.

17. Сиротюк М. Деякі питання теорії історичного роману / М. Сиротюк // Рад. літературознавство. -- 1961. -- №10. -- С. 2542.

18. Сиротюк М. Український радянський історичний роман. Проблема історичної та художньої правди / М. Сиротюк. -- К.: Видво Акад. наук СРСР, 1962. -- 396 с.

19. Сиротюк М. Живий перегук епох і народів / М. Сиротюк. -- К.: Дніпро, 1986. -- 312 с.

20. Толстой Л.Н. Полн. собр. соч. -- Серия первая. Произведения /Лев Толстой. -- М.: Гослитиздат, 1955. -- Т. 1516. -- 255 с.

21. Франко І.Я. Передмова до повісті «Захар Беркут»//ФранкоІ.Я. Зібрання творів: У 50 т./І.Я. Франко. -- К.: Наук. думка, 1978. -- Т 16. -- С. 78.

22. Чумак В. Минуле -- очима сучасника / В. Чумак. -- К.: Рад. письменник, 1980. -- 189 с.

Размещено на Allbest.ru