Мариністичний дискурс у збірці "Нові поезії" Г. Гейне

Annotation

The article deals with the seascape discourse in H. Heine's collection of poems “Neue Gedichte” (1844). The article provides a detailed analysis of the chief concepts, themes, motives, imagery, symbols which define the seascape discourse, of the lyrical hero's character in “Neue Gedichte” and of the poetical peculiarities related to the seascape discourse.

The concepts of soul, life, nature, God are central to H. Heine's book and are expressed through the motives of spleen, anguish, and lyrical hero's pensive moods. While overcoming the vicissitudes of life, H. Heine's lyrical hero experiences personal growth, ponders over his existence and environment in a wide cultural and historical context. The seascape and other related imagery (waves, a deep torrent, a seagull, blue thoughts etc) reveal the lyrical hero's rich inner life, his romantic reservations and a search for unity with nature and the world.

As the lyrical plot progresses, the seascape is reconsidered by the poet and acquires a whole complex of diverse meanings, which lead to a growing scope of related themes (love, death, afterlife), motives (blood, light, music), imagery (waves, seagulls, mermaid), symbols (stars, the sun, a stormy torrent). Based on the original text of the book, the chief art tools which define the seascape discourse have been described: numerous repetitions, synonyms, binary oppositions, contrasts, symbols.

Key words: H. Heine, seascape discourse, concept, imagery, motive, symbol, lyrical hero.

Німецька дослідниця і біограф К. Декер назвала Г. Гейне першим німецьким поетом, котрий оспівував море: «...der erste deutsche Dichter, der das Meer besingt» [5:141]. Майстерність Г. Гейне в зображенні водної стихії, що «дарувала йому відчуття свободи й духовної легкості» [5:159], виявилася на різних етапах творчості письменника - спершу у вільних ритмах циклу «Північне море» («Die Nordsee», 1825-1826) зі збірки «Книга пісень» («Buch der Lieder», 1817-1827), пізніше в тематичному багатстві збірки «Нові поезії» («Neue Gedichte»). мариністичний ліричний дискурс герой

Збірка «Нові поезії» охоплює твори, написані між 1824 і 1844 рр. Цей період творчості Г. Гейне має велике значення для розуміння еволюції його поглядів та специфіки німецького романтизму загалом. Надзвичайно відвертий характер поезій із циклу «Різні» («Verschiedene»), а також активна критика поетом політичного режиму Німеччини ХІХ ст. викликали обурення в тогочасних літературних колах і зумовили жорсткі заходи з боку цензури. Перше видання збірки, що з'явилося в Гамбурзі 1844 р. разом із поемою «Німеччина. Зимова казка» («Deutschland. Ein Wintermarchen»), майже одразу було заборонене в Пруссії, а потім і в інших німецьких князівствах.

Спадщина Г. Гейне стала об'єктом вивчення широкого кола літературознавців: О. Дейч [3], І. Анненський [1], К. Декер [5], С. Аткінс [4], Й. Німанн [10], М. Фляйшер [6], Е. Вальманн [11]. Однак специфіка мариністичного дискурсу в творчості романтика не була предметом системного вивчення, тому це питання й сьогодні залишається актуальним.

Об'єкт статті - збірка «Нові поезії» («Neue Gedichte») Г. Гейне, предмет - мариністичний дискурс збірки. Завданнями статті є визначення провідних концептів, що визначають мариністичний дискурс збірки «Нові поезії» Г. Гейне; виявлення тем, мотивів, образів, символів, пов'язаних із мариністичним дискурсом; характеристика образу ліричного героя у збірці «Нові поезії»; аналіз поетикальних особливостей мариністичного дискурсу збірки.

У циклі «Нова весна» («Neuer Fruhling») образ моря пов'язаний перш за все із почуттям романтичного кохання, яке визначає ставлення ліричного героя до навколишнього світу й розкриває його сприйняття краси. Спокій та впевненість («still und sicher») є домінантними настроями на цьому етапі, поєднуючись зі станом замріяності («da wird mir so traumend zu Sinne») й трепету («mein eignes Herz erschuttert»). За допомогою психологічного паралелізму увиразнюється подібність між образом коханої та відображенням місяця в морських хвилях. Образ «ein Meer von blauen Gedanken» («море блакитних думок») засвідчує традиційний для поетики романтизму синтез зорових і слухових образів, абстрактних понять і матеріальних властивостей речей.

Перебіг ліричного сюжету в збірці «Нові поезії» обумовлений динамічним розвитком образу моря, що асоціюється тепер не лише зі світлим мотивом кохання («ein Meer von Liebe»), а й із таємничими глибинами людської душі («das dunkle Meer», «das finstre Meer», «das wilde Meer»). У циклі «Різні» («Verschiedene») морські припливи й відпливи віддзеркалюють стрімкий перебіг почуттів ліричного героя, що підкреслено синонімічними рядами: «die brausenden Wellen», «die dunklen Fluthen», «die wilden Meereswogen». Вони формують семантичне поле концепту «душа» (die Seele), який інтерпретується Г. Гейне через образ глибокого потоку: «liebe, fluchtige Seele» [9:61], «so fluthet meine Seele, froh und wild» [9:140], «bis in der Seele tiefsten Sitz» [9:142], «bis in meiner Seele Grand» [9:144].

Любовні незгоди ліричного героя спричиняють стан суму, описаний автором відповідними прикметниками (traurig, betrubet, bang, weh) та дієсловами (weinen, seufzen, stohnen, schluchzen), але водночас героєві притаманна романтична широта духу, бурхливе захоплення, радість («ich...jubelte und sang»). Г. Гейне утверджує право людини пізнавати світ у всіх його проявах, насолоджуватися як приємними, так і болісними аспектами кохання. Непередбачуваність морської стихії та коловороту життєвих подій увиразнюють бінарні опозиції: «Die Wogen rauschten druber hin, / Mit ungestumer Wonne» [9:65], «Es ahnet mir, in ihrer Nah' / Beginnt fur mich ein neues Leben, / Mit neuer Lust, mit neuem Weh» [9:141], «Die Winde die wehen so lind und so schaurig» [9:162].

Водна стихія в художній свідомості Г. Гейне нерозривно пов'язана зі сферою небесних світил, серед яких центральне місце посідає «прекрасне сонце» («die schone Sonne»). З одного боку, цей образ є уособленням краси й довершеності природи, а з іншого - захід сонця співвідноситься з мотивами печалі, смерті, сліз: «Ich ging an's Meer und weinte / Bey'm Sonnenuntergang» [9:62] («Я пішов до моря й плакав, / Поки сідало сонце»). Мотив світла зумовлює відповідне семантичне поле навколо концепту «душа» («so fluthet meine Seele... empor zu deinem holden Licht», «das Licht der ew'gen Seelenjugend», «ihre ganze Seele gluht»), одночасно пов'язуючи його з концептом «Бог», оскільки в християнському образному світі сонце ототожнюється з безсмертям і воскресінням Христа.

У розкритті мотиву світла в ліриці Г. Гейне важливу роль відіграє золотий колір, що символізує високий ступінь духовного розвитку, небесну велич, довершеність [2:99]. У художньому світі митця цей колір використовується для піднесеного зображення ніжних почуттів ліричного героя, що знаходить відбиток у відповідних епітетах, метафорах і порівняннях: «golden», «rosengoldig», «goldig zart», «die goldnen Mondeslichter», «Sterne mit den goldnen Fufichen», «der Liebe Goldpokale», «in dem goldnen Sonnensaal», «die Sterne, ein Gewimmel goldner Bienen».

Проте коло тем і мотивів, споріднених із золотою барвою, не обмежується ідилічним коханням на тлі природи. Життєрадісний пафос циклу «Нова весна» обертається в циклі «Різні» нездоланною тугою, що виражена в динаміці відповідних образів: зіркам «страшно» й «боляче» блукати небом (angstlich, bang), довкола сонця лиховісно кружляють ворони (um die Sonne flattern Raben), ліричний герой усе частіше страждає від суму й прагне до забуття у світі мрій (traumend, entfernte Sehnsuchttraumen, ich erkrankte fast vor Sehnsucht, der Liebestraum). Смерть видається йому єдиним способом урятуватися від скорботи й віднайти спокій у морських глибинах, що підтверджує трагічно-медитативне завершення підциклу «Серафіна» («Seraphine»):

Das Meer erstralt im Sonnenschein,

Als ob es golden war.

Ihr Binder, wenn ich sterbe,

Versenkt mich in das Meer.

Hab' immer das Meer so lieb gehabt,

Es hat mit sanfter Fluth So oft mein Herz gekuhlet;

Wir waren einander gut [9:76].

Російський поет-символіст І. Анненський писав: «В сущности, Гейне никогда не был весел. Правда, он легко хмелел от страсти и самую скорбь свою называл не раз ликующей. Правда и то, что сердце его отдавалось бурно и безраздельно. Но мысль - эта оса иронии - была у него всегда на страже, и не раз впускала она свое жало в губы, раскрывшиеся для веселого смеха, или в щеку, по которой готова была скатиться бессильная слеза мелодрамы» [1:13]. У збірці «Нові поезії» концепт «душа» також поєднується з мотивом крові, який розкривається здебільшого через дієслово «verbluten» («стікати кров'ю») та стає динамічним символом душевної туги, формуючи відповідне лексичне поле: Wehmuth (печаль), Seufzer (зітхання), stumme Qualen (мовчазні муки). Страждання ліричного героя розкриваються через образ душі, котра «стікає кров'ю» (deine Seele verblutet, unsrer Seele blut'gen Grand, so will verbluten meine Seele), і образ могили (das Grab), що спонукає до філософських роздумів про сенс людського існування.

Розмірковуючи над можливістю потойбічного життя, ліричний герой Г. Гейне порушує питання, що трапляється з людською душею після втрати тілесної оболонки: «Nur wissen mocht ich: wenn wir sterben, / Wohin dann unsre Seele geht? / Wo ist das Feuer, das erloschen? / Wo ist der Wind, der schon verweht?» [9:99] («Я хочу знати одне: коли ми помираємо, / Куди потрапляє наша душа? / Де опиняється згасле полум'я? / Де вітер, що вже розвіявся?»). Невипадковими в даному контексті є образи раю (der Himmelreich), пекла (die Holle), пекельних мук і вогню (die Hollenqual, der Holle

Feuer), Господа (der Gott, der Herr), Диявола (der Teufel, Satan). Однак ліричний герой Г. Гейне відмовляється від потворного догматизму консервативної релігії, переосмислюючи концепт «Бог» крізь призму чуттєвості. Він заперечує «безглузде» катування плоті задля спасіння душі (die dumme Leiberqualerey) й закликає натомість активно творити, дихати на повні груди, шукати натхнення в природі та насолоджуватися радощами кохання.

Horst du den Gott im finstern Meer?

Mit tausend Stimmen spricht er.

Und siehst du uber unserm Haupt Die tausend Gotteslichter?

Der heilge Gott der ist im Licht Wie in den Finsternissen;

Und Gott ist alles was da ist;

Er ist in unsern Kussen [9:66-67].

Нерідко образ моря поєднується з нічним краєвидом, коли на небі сходить блідий місяць («der blasse Mond»), а ліричний герой переживає сум, страх, відчай. Однак образ «сірої» або «злої» ночі (graue Nacht, bose Nacht) набуває і світлого забарвлення, поєднуючись із персоніфікованим образом зірок, які «мерехтять», «радіють», «світяться радісним натовпом»: «die kleinen Sterne glimmen», «daft sich drob die Sterne freuen», «ein schoner Stern geht auf in meiner Nacht», «die Sterne, immer grofter, gluhen auf mit Lustgewimmel». У поєднанні з мотивом романтичного кохання зірки є також символом долі, високим орієнтиром, до якого прагне душа ліричного героя: «Wie meines Schicksals wilde Sterne / Erscheinen diese Augen mir» [9:141].

В одному з листів Г. Гейне писав: «Ich wandelte einsam am Strand in der Abenddammerung. Ringsum herrschte feierliche Stille. Der hochgewolbte Himmel glich der Kuppel einer gotischen Kirche. Wie unzahlige Lampen hingen darin die Sterne; aber sie brannten duster und zitternd. Wie eine Wasserorgel rauschten die Meereswellen; sturmische Chorale, schmerzlich verzweiflungsvoll, jedoch mitunter auch triumphierend» [8:35] («У сутінках я самотньо блукав узбережжям. Довкола панувала урочиста тиша. Ввігнуте небесне склепіння було подібне до куполу готичної церкви. Мов незліченні ліхтарі, висіли на ньому зірки; але світло їхнє було похмурим і тремтливим. Ніби водний орган, шумували хвилі; бурхливі хорали, сповнені болісного відчаю, але тим не менш тріумфальні»). У поетичній свідомості Г. Гейне морське узбережжя асоціюється зі станом самотності та спокою (einsam, still), «ласкавий» потік (sanfte Fluth) стає духовним притулком для поета, а шелестіння хвиль перетворюється на витончену й водночас потужну музику.

Und das braust und schmettert machtig,

Meer und Himmel hor' ich singen,

Und ich fuhle Riesenwollust Sturmisch in mein Herze dringen [9:69].

Особливу ритмомелодику морського простору створюють численні звукові, словесні, фразові повтори. Зокрема, важливим засобом художнього увиразнення образу хвиль (die Wellen) слугує алітерація, помітна в синонімічних рядах дієслів (shaukeln, blinken, zerschellen, wandern, hupfen, schaumen). Повторення звуків [l], [f ], [n] є

стилістичним засобом вираження м'якості й сили, що притаманні водним потокам і співвідносяться з мінливими настроями ліричного героя.

Подібне спостерігається й щодо образу вітру (der Wind), для розкриття якого також характерна алітерація звуків [f ], [r], [l], [t] у синонімічних рядах дієслів (schrillen, pfeifen, brausen, schmettern, treiben, heulen). На синтаксичному рівні цей прийом виконує функцію підсилення властивостей вітру як природної стихії та символу мінливої долі - його різкості, непередбачуваності, руйнівної сили. Окрім того, образ вітру формує навколо себе своєрідний комплекс «музичної» лексики, яка слугує важливим стилістичним чинником розбудови водного простору: die Orgelpfeifen, die Musik, das Heldenlied, die Melodeyen, singen, klingen, tonen, lange hingezogne Stimmen. Отже, море в ліриці Г. Гейне персоніфікується і постає як величезний живий організм, сповнений пісень, кольорів, рухів, почуттів.

Морський простір у збірці «Нові поезії» Г. Гейне охоплює багато реальних і фантастичних істот: die Fische (риби), der Haifisch (акула), der Roche (скат), die Mowe (чайка), der Schiffer (моряк), die Nixe (русалка). Зокрема, чайка нерідко виступає зловісним символом біди, її поява «над темним потоком» («uber die dunklen Fluthen») віщує ліричному героєві загрозу.

Фольклорні образи русалок інтерпретуються Г. Гейне в аспекті любовної туги, що зумовлює формування відповідного лексичного поля (Sehnsucht, Verlangen, Liebestraum, Schmachten, Klagelaut, seliges Verderben). Елементи містичного досвіду - чаклунство, віщування (Nixenzauber, prophezeyen) - сприймаються письменником цілком серйозно і постають як природна частина художнього світу, де можливо все - навіть зустріч русалки з водяником на людських танцях. Мотив кохання в художній свідомості Г. Гейне виступає як потужна творча сила, що здатна «олюднювати» фантастичні образи та робити їх повноцінними суб'єктами людських взаємин.

В опублікованому 1837 р. есе «Elementargeister» Г. Гейне писав: «Elfen und Nixen konnen zaubern, konnen sich in jede beliebige Gestalt verwandeln; indessen manchmal sind auch sie selber von machtigeren Geistern und Nekromanten in allerley haftliche Miftgebilde verwunscht worden. Sie werden aber erlost durch Liebe, wie im Mahrchen Zemire und Azor; das krotige Ungeheur muft dreymal gekuftt werden und es verwandelt sich in einen schonen Prinzen. Sobald du deinen Widerwillen gegen das Haftliche uberwindest und das Haftliche sogar lieb gewinnst, so verwandelt es sich in etwas Schones.

Keine Verwunschung widersteht der Liebe. Liebe ist ja selber der starkste Zauber, jede andre Verzauberung muB ihr weichen. Nur gegen eine Gewalt ist sie ohnmachtig. Welche ist das? Es ist nicht das Feuer, nicht das Wasser, nicht die Luft, nicht die Erde mit alien ihren Metallen; es ist die Zeit» [7:41] («Ельфи та русалки здатні чаклувати й перетворюватися на будь-яку істоту, хоча могутніші духи й некроманти можуть обернути їх на всілякі жахливі створіння. Та від злих чар їх звільняє кохання, немов у казці «Земіра й Азор»; варто тричі поцілувати нахабного монстра, і він перетвориться на вродливого принца. Якщо ти подолаєш свою відразу до потворного й навіть полюбиш його, то воно обернеться чимось прекрасним. Жодне закляття не може протистояти коханню. Саме кохання - то чари, що не поступаються силою жодному іншому чаклунству. Та воно безсиле проти єдиного зла - якого ж? Це й не вогонь, і не вода, і не повітря, і не земля з усіма її металами; це час»).

Але в германській міфології чари русалок можуть бути не лише приємними, а й згубними: у деяких народних переказах ідеться про те, що водні жительки не мають власної душі, тому прагнуть одружуватися з людьми й захоплювати їхні душі [2:45]. Полонивши короля Гаральда Гарфаґара, приваблива водна фея («die schone Wasserfee») не має наміру його звільняти: «Von Nixenzauber gebannt und gefeit, / Er kann nicht leben, nicht sterben; / Zweihundert Jahre dauert schon / Sein seliges Verderben» [9:212] («У полоні чар русалки / Він не може ні жити, ні вмерти; / Уже дві сотні років триває / Його блаженна загибель»).

Ця двоїстість жіночої природи та морської стихії простежується у збірці «Нові поезії», особливо в циклі «Різні». Він об'єднує багато підциклів, створених під час перебування Г. Гейне в Парижі й названих різними жіночими іменами - іменами його муз. Оксюморони підкреслюють суперечливу природу людських взаємин, підґрунтям яких слугує лише естетично-чуттєва насолода: «sanft und unertraglich gutig», «suBen Thranen», «holde Bosheit», «holder Zorn», «ich schmachte nach Bitternissen», «ich sehne mich nach Thranen». Урешті-решт ліричного героя стомлює одноманітність стосунків, які легко зав'язуються і так само легко розриваються, що змушує його іронічно зауважити: «Willst du sicher meiner los seyn, / MuBt du dich in mich verlieben» [9:96] («Якщо ти напевно хочеш мене позбавитись, / То мусиш у мене закохатись»).

Море в поезії Г. Гейне нерідко виступає посередником між ліричним героєм і світовою культурою. В одному з віршів циклу «Романси» («Romanzen»), поштовхом до написання якого стала смерть Дж. Г. Байрона й перевезення його тіла з Греції до Англії, траурний човен супроводжує в останню путь Чайльд Гарольда. Ототожнюючи постать англійського митця з його ліричним героєм, Г. Гейне засвідчує повернення Дж. Г Байрона на духовну батьківщину й довгоочікуване звільнення від «світової скорботи»: блакитні очі поета, звернені «вгору, до небесного світла», символізують просвітлення та спокій.

Інтерес Г. Гейне до англійського романтизму не був випадковим: творче становлення митця припало саме на той період, коли освічена Європа захоплювалася поезією Дж. Г. Байрона. Чудово володіючи англійською мовою, Г. Гейне охоче читав твори романтика в оригіналі й перекладав їх німецькою, а невдовзі й сам вирушив до туманного Альбіону, «батьківщини свободи» («das Mutterland der Freiheit» [5:159]). За свідченням К. Декер, митець болісно переживав смерть Дж. Г. Байрона: «Und Byron ist tot. George Gordon Noel Lord, soeben gestorben an der Malaria im griechischen Freiheitskrieg. Ein wenig uberrascht es ihn schon, daB Byron sterblich ist. Sollte er etwa auch...? Er ist jetzt ganz allein auf der Welt» [5:113] («А Байрон помер. Лорд Джордж Гордон Ноел щойно загинув від малярії у грецькій визвольній війні. Його трохи дивує, що Байрон смертний. Чи варто йому теж.? Тепер він зостався сам у цілому світі»). Відгомін ліричної туги, «хвороби розуму й серця», за визначенням ліричного героя поеми «Паломництво Чайльд Гарольда», відчувається в однойменному вірші Г. Гейне:

Eine starke, schwarze Barke Segelt trauervoll dahin.

Die vermummten und verstummten Leichenhuter sitzen drin.

Todter Dichter, stille liegt er,

Mit entbloBtem Angesicht;

Seine blauen Augen schauen Immer noch zum Himmelslicht.

Aus der Tiefe klingt's, als riefe

Eine kranke Nixenbraut,

Und die Wellen, sie zerschellen An dem Kahn, wie Klagelaut [9:169].

Човен (der Kahn) або корабель (der Schiff), який опиняється під владою незнайомих течій (die fremden Fluthen), у художньому світі Г. Гейне є символом ризикованої мандрівки людини хвилями життя. У циклі «Сучасні вірші» («Zeitgedichte») образ моря зумовлює рефлексію ліричного героя щодо власних поневірянь світом, урешті-решт призводячи його до невтішного висновку: «Wie schwer mein Herz! die Heimath wie fern!» [9:246] («Як важко мені на серці! як далеко Вітчизна!»). Туга за батьківщиною посилюється відповідною символікою: буря, котра викидає ліричного героя на берег Сени («mich warf der Sturm an den Seinestrand»), згасла зірка на небосхилі («am Himmel erlischt der letzte Stern») та завивання вітру, який відображає мінливість долі («es pfeift der Wind»).

Долаючи життєві негаразди, ліричний герой Г. Гейне зростає як особистість і виходить за обрії любовної туги в широкий світ можливостей, усвідомлюючи складність і багатогранність життя.

У збірці «Нові поезії» він стає витривалішим і досвідченішим порівняно з першою збіркою поета «Книга пісень». Таким чином, за допомогою романтичної іронії митець відступається від тужливих настроїв і утверджує любов до життя, перетворюючи море на символ вічного оновлення, вдосконалення внутрішнього світу людини, безкінечності пізнання.

Das Fraulein stand am Meere Und seufzte lang und bang,

Es ruhrte sie so sehre Der Sonnenuntergang.

Mein Fraulein! seyn Sie munter,

Das ist ein altes Stuck;

Hier vorne geht sie unter

Und kehrt von hinten zuruck [9:71].

Отже, на підставі проведеного дослідження ми дійшли таких висновків. Мариністичний дискурс у збірці «Нові поезії» Г. Гейне відображає еволюцію поглядів та естетичних принципів письменника. Мариністичний дискурс тісно пов'язаний із такими провідними концептами творчості митця, як «життя», «душа», «Бог», «кохання», «природа» тощо. Образ моря і низка похідних образів (хвилі, глибокий потік, морський простір, чайка, блакитні думки та ін.) розкривають багатство внутрішнього життя ліричного героя, його любовні переживання і водночас пошуки єдності з природою та світом.

У збірці «Нові поезії» ліричний герой постає змужнілим і мудрішим порівняно з першою збіркою поета «Книга пісень». Він усвідомлює себе і довколишню дійсність у широкому контексті культури та історії. Тому мариністичний дискурс у збірці «Нові поезії» охоплює не тільки природні, а й міфологічні (русалка, водяник, водяна фея тощо) образи та символи. Морські пейзажі зображуються Г. Гейне як органічне поєднання різних стихій - водної, небесної та чуттєвої. Через мариністичний дискурс письменник утілює ідею єдності природного світу, в якому людина є невід'ємною часткою. Мариністичний дискурс у збірці «Нові поезії» відображає таку особливість романтизму, як динамізм, що виявляється на різних рівнях художньої системи - образному (рухливі, плинні образи), мотивному (мотиви трансформації, перетікання, віддзеркалення сфер), сюжетно-композиційному (ліричний сюжет визначає рух думки, почуттів, образів), стильовому (асоціативні тропи й фігури, які розкривають динаміку образу ліричного героя; паралелізм образів природи і людських почуттів). В образі моря у збірці «Нові поезії» виявилися байронічні мотиви - «світової скорботи», розчарування, самотності, «хвороби розуму й серця» ліричного героя. Човен (корабель), який опиняється у вирі невідомих течій, у художньому світі Г. Гейне постає символом ризикованої мандрівки людини хвилями життя.

Література

1. Анненский И.Ф. Генрих Гейне и мы / И.Ф. Анненский // Литературное приложение. - М.: Газета «Слово», 1906. - № 10. - с. 1-13.

2. Бидерманн Г. Энциклопедия символов / Г. Бидерманн. - М.: Республика, 1996. - 335 с.

3. Дейч А. Поэтический мир Генриха Гейне / А. Дейч. - М.: Государственное издательство художественной литературы, 1963. - 447 с.

4. Atkins S. The Evaluation of Heine's „Neue Gedichte” / S. Atkins. - Yale Univ.: The Department of Germanic Languages, 1957. - pp. 99-107.

5. Decker K. Heinrich Heine: Biographie / K. Decker. - Berlin: List Taschenbuch, 2007. - 448 S.

6. Fleischer M. Heinrich Heine. Dichter der Nordsee: Geschrieben auf der Insel Norderney / M. Fleischer. - Norderney: Verlag Michael Fleischer, 2001. - 133 S.

7. Heine H. Elementargeister / H. Heine. - Stuttgart: Philipp Reclam jun. Verlag GmbH., 2013. - 127 S.

8. Heine H. Ludwig Borne. Eine Denkschrift / H. Heine. - Berlin: Books on Demand, 2013 - 116 S.

9. Heine H. Neue Gedichte / H. Heine. - Hamburg, Hoffmann und Campe, 1844. - 426 S.

10. Niemann J. Heinrich Heine: Neue Gedichte - zwischen Spiritualismus und Sensualismus / J. Niemann. - Munchen- Ravensburg: GRIN Verlag, 2003. - 15 S.

11. Wallmann E. Heinrich Heine auf Helgoland: Briefe, Berichte und Bilder aus den ersten Jahren des Seebads Helgoland / E. Wallmann. - Hemmoor, 2002. - 48 S.

Размещено на Allbest.ru