Ідеологія та архітектура телемської пустині Франсуа Рабле

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеологія та архітектура телемської пустині Франсуа Рабле

М.В. Жилін

Попри півтисячолітню традицію вивчення творчості Рабле, яка бере початок уже від перших її інтерпретаторів, попри величезну кількість досліджень, присвячених одному з найзагадковіших епізодів роману «Ґарґантюа» - главам, у яких зображено утопічну Телемську пустинь, - у жодному з них ми не знайдемо аналізу цього абатства з погляду реалізації власне містобудівних, архітектурних уявлень. Саме у виробленні концепції Телемської пустині як об'єкта уявної архітектури полягає новизна цього дослідження. Воно є актуальним, позаяк, відсуваючи на задній план тисячі разів проаналізовану моральну інтенцію, у першу чергу розглядає власне естетичну, пластичну характеристику Телемської пустині. Відтак, метою дослідження є з'ясування місця та ролі «Телемської пустині» саме в естетичній системі Франсуа Рабле та ренесансній утопічній традиції в цілому.

Франсуа Рабле створив перший образ міста- утопії у французькій літературі. Це - Телемська пустинь (l'abbaye de Theleme). Ані до, ані після Рабле не було створено жодної белетристичної утопії, яка б не тільки так потужно вплинула на подальшу європейську культуру, але й неодноразово прагнула виринути на поверхню суспільного життя. Саме ідея бездоганної спільноти молодих людей, яку реалізував Рабле в Телемській пустині, призвела до того, що інколи його несподівано називали пророком, візіонером нового життя. Найбільш оригінальний раблезіанець ХХ століття Алістер Кровлі, що називав Рабле «Майстром» і в 1920 році заснував у Сицилії абатство «Телема» - щось на кшталт езотеричної комуни, - наводить у своїй праці «The Antecedents of Thelema» слова кардинала Жана дю Белле, про «Ґарґантюа» як «нове Євангеліє»: мовляв, якби роман був належним чином поцінований, то Франції навіть пощастило б уникнути «ганьби протестантизму» [10:163].

Прикінцеві глави роману «Ґарґантюа» (LII - LVII), які присвячено опису ідеального міста- абатства (чи радше держави-абатства), суттєво відрізняються від загальної тональності роману. Пафос цих фраґментів є «серйозним», темп розгортання фабули урочисто уповільнюється. Ця повільність темпу особливо контрастує з інтенсивністю опису попередніх сцен війни між Ґарґантюа й Ґранґузьє з королем Пикрохолом. Головне ж, що впадає у вічі, - це надмірна деталізованість, ретельність опису пустині: «Entre chascune tour estoyt espace de troys cent douze pas. Le tout basty a six estages, comprenant les caves soubz terre pour un. Le second estoit voulte a la forme d'une anse de panier. Les reste estoit embrunche de guy de Flandres a forme de culz de lampes» [13:185-186] («Відстань між баштами сягала трьохсот двадцяти ступнів. Будова була семиповерхова, як пивничий поверх уважати за перший. Склепіння другого поверху скидалося на ручки від кошика. Верхні етажі були отиньковані фландрським гіпсом, фигиреї кшталтом нагадували лампади»)Поруч із оригіналом подаємо чудовий український переклад Анатоля Перепаді (Рабле Ф. Ґарґантюа і Пантаґрюель. - Х. : Фоліо, 2010). тощо. Прискіпливість, з якою Рабле ставиться до опису свого уявного творіння (а вона не зникає й там, де йдеться про вбрання та діяльність насельників, інтер'єр пустині, декор тощо), вражає, надто ж якщо зважати на цілковиту фантастичність Телеми. Для чого Рабле взявся до такої деталізації образу уявного міста? Чи не достатньо було зупинитися на регламентації життя «комуни», яка істотно домінує над архітектурним компонентом у Томмазо Кампанелли, Томаса Мора і Френсіса Бекона?

Неодноразово наголошувалося на тому, що в архітектурному проекті Телеми Рабле несподівано не знайшов місця для кухні, присутньої навіть в аскетичному Амауроті Томаса Мора.

Очевидно, що загальний принцип, який лежить в основі побудови взірцевої людської спільноти, мусить поширюватися й на кожен її елемент. Це було настільки зрозумілим Морові, що його уявне місто сливе геть позбавлене подробиць містобудування. Справді, якщо для концепції ідеальної людської спільноти, поданій в «Утопії», найбільше важить справедливе законодавствоЗгадаймо безпосередній привід, що наштовхнув автора на пошук ідеальної держави, - несправедливість суспільного устрою, в якому є можливою смертна кара: «Siquidem cum humana uita ne omnibus quidem fortunae possessionibus paria fieri posse arbitror. Quod si laesam iustitiam, si leges uiolatas, hac rependi poena dicant, haud pecuniam; quid ni merito summum illud ius, summa uocetur iniuria!» [11] («Жодні блага світу не можуть зрівнятися з життям людини. Коли ж прихильники смертної кари скажуть, що ця кара є відплатою не за вкрадені гроші, а за зневажання правосуддя, за порушення законів, то чи немає підстави назвати це найвище право найвищою несправедливістю?» [3:33]., то можна обмежитися й найзагальнішими зауваженнями про характер «утопійного» містобудування: «figura fere quadrata» (місто майже квадратне), «urbs aduersae fluminis ripae, non pilis ac sublicibus ligneis, sed ex opere lapideo, egregie arcuato ponte» [11] (з іншим берегом річки з'єднане кам'яним мостом чудової роботи), триповерхові будинки тощо.

Важливим (у порівнянні з Телемою) є також момент відгородженості Амаурота, завдяки величезним мурам та вежам: «Murus altus, ac latus oppidum cingit, turribus, ac propugnaculis frequens, arida fossa, sed alta, lataque ac ueprium sepibus impedita tribus ab lateribus circumdat moenia, quarto flumen ipsum pro fossa est» [11]. З одного боку, Томас Мор віддає данину традиції пізньосередньовічного містобудування з важливою для нього ідеєю убезпеченості поселення від зовнішніх загроз. З іншого - мури і вежі є символом абсолютної досконалості суспільного ладу Утопії та його недосяжності для сучасного Морові реального суспільства. Квадрати міст Утопії, сформовані мурами, започатковують також традицію структурування ідеального міста у вигляді чогось подібного до шахівниці, яка сама є алегорією порядку та раціональної ієрархізованості. Рабле вступає в заочну суперечку з Мором: ідеальний шестикутник його Телеми конструюється винятково завдяки високим вежам. Про мури, які б мали їх з'єднувати, не сказано нічого. Натомість між вежами у Рабле розташовані або книгозбірні («Depuis la tour Artice iusques a Cryere estoient les belles grandes libraries en Grec, Latin, Hebrieu, Frangoys, Tuscan & Hespaignol: disperties par les divers estaiges scelon iceulx langaiges» [13:187]) або ж «просторі галереї», розписані зображеннями героїв, битв і чудових краєвидів («Depuis la tour Anatole iusques a Mesembrine estoient belles rgandes galeries toutes painctes des antiques prouesses & histoires & descriptions de la terre» [Там само]).

З іншого боку, ретельність проектування ідеального міста ріднить Томмазо Кампанеллу з французьким попередником (достатньо докладний опис фантастичного храму, подробиці оздоблення внутрішніх приміщень міста, проектування осель соляріїв, перелік декоративних елементів - колони, «галереї для прогулянок», аркади, чернечі сходи, глобуси в храмі, а - головне - визначна роль, яку відіграє число, міра в проектуванні як міста в цілому, так і його центру - Храму. Основна відмінність від раблезіанської Телеми знову ж таки полягає у винятковій увазі до оборонної складової містобудування. Сім кіл, що відмежовують центр міста від зовнішнього дикого світу - це не тільки орбіти семи планет, що оточують Храм Сонця, але й сім рівнів оборони, які нападникові треба долати сім разів у разі, якщо він спроможеться здолати бодай перше коло, адже «ma io son di parere, che n 'anco il primo si pud, tanto grosso e terrapieno, e la di torrioni, artelleria e fossati di fuora» [9:1 v] («на мою думку, неможливо здобути навіть один перший пояс, бо на підступах до нього споруджено велетенський земляний оборонний вал з кількома бастіонами, вежами, бомбардами й ровами» [3:133].

Відсутність оборонних споруд - природних (крім річки Луари, що радше не так захищає Телему, як має слугувати об'єктом замилування насельників) або штучних (вали, мури, рови) - для Рабле є також вкрай символічною. Символічність зумовлюється, по-перше, ідеологічно - необхідністю відкритості краси і блага для світу; по-друге, естетично - зв'язком з античними уявленнями про ідеальне місто. Не слід нехтувати також можливим пародійним аспектом незвичного для Ренесансу міста без мурів. Складається враження, що, на відміну від Мора та Кампанелли, Рабле не настільки серйозно ставиться до безпеки своєї утопії - безпеки державної і безпеки ідеологічної. Підтверджує цей телемський принцип і той факт, що, на відміну від закритих для прибульців міст Мора, Кампанелли і Бекона, Телема є відкритою для людей («Feut ordonne que la ne seroient repceues si non les belles, bien formees, & bien naturees: & les beaulx, bien formez, & bien naturez» [13:184], «Отож у нас, навпаки, туди братимуть таких мужчин і жінок, які гарні з себе, ставні й товариські») - єдиним цензом є відсутність різноманітних збочень, про що «буйними античними літерами» йдеться в написі над війстям: «Су n 'entrez pas Hypocrites, bigotz, / Vieulx matagotz, marmiteux boursouflez./ Tordcoulx badaux plus que n 'estoient les Gotz./ Ny Ostrogotz, precurseurs des magotz...» [13:187], «Сюди вам зась, дурисвітський народ, / Пустомолот, святий та божий всюди, /Ласощохлист, голінний наче ґот/ Чи остроґот, кривить брехнею рот... ».

Утоп у Томаса Мора, заснувавши Амаурот, набудував абияких одноповерхових дерев'яних будинків, залишивши справу оздоблення своїм нащадкам і тим самим запровадивши певну модель, взірець для подальшої розбудови міста. Його сучасні скромні будинки, з погляду Томаса Мора, - це кульмінація тривалої еволюції дітища Утопа: «Nam totam hanc urbis figuram, iam inde ab initio descriptam ab ipso Utopo ferunt. Sed ornatum, caeterumque cultum, quibus unius aetatem hominis haud suffecturam uidit, posteris adijciendum reliquit. Itaque scriptum in annalibus habent, quos ab capta usque insula, mille septingentorum, ac sexaginta annorum complectentes historiam, diligenter & religiose perscriptos adseruant, aedes initio humiles, ac ueluti casas, & tuguria fuisse, e quolibet ligno temere factas, parietes luto obductos, culmina in aciem fastigiata stramentis operuerant. At nunc omnis domus uisenda forma tabulatorum trium» [11] («Власне, як кажуть, цілий цей план міста вже від самого початку було накреслено Утопом. Але прикраси та інше оздоблення, - для чого, як він бачив, забракне життя однієї людини, - він полишив додати нащадкам. Тому в їхніх літописах, які вони зберігають у дбайливому й ретельному записі від взяття острова, за період часу в 1760 років, сказано, що будинки первісно були низькими, нагадуючи халупи й хижі, зводилися аби як з усілякої деревини, стіни обмазувалися глиною, стріхи зводилися догори вістрям й були солом'яні. А тепер кожен будинок впадає у вічі своєю формою й має три поверхи»).

Храм Сонця у Кампанелли, «справжній взірець будівельного мистецтва» («di stupendo artefizio» [9:2r]). Попри те, що в сучасній італійській мові слово «arteficio» позначене конотаціями вигадливості, витівки, у автора «La Citta del Sole» його давніша форма «artefizio» пов'язана також з уявленням про певну ідеальність, взірцевість, естетичну винятковість.

Геть непрозорим є зв'язок між трьома рівнями ідеального в уявній конструкції міста, запропонованого Френсісом Беконом у «Новій Атлантиді». Першим рівнем є задум (ідея) царя Саломона - загальне щастя насельників острова («Regi isti cor deus indidit latum et in bonis inscrutabile. Qui in illud totus incumbebat ut regnum et populum suum bearet» [8] («Цей цар був наділений серцем невичерпної доброти. І мету свого життя вбачав винятково в тому, аби зробити країну й народ щасливими»). Другий - мета існування громадян країни - наукове пізнання та панування над природою («Finis fundationis nostrae est cognitio caussarum et motuum ac virtutem interiorum in natura, atque terminorum imperii humani prolatio ad omne possibile» [8] («Метою нашої громади є пізнання причин і прихованих сил усіх речей; і розширення влади людини над природою, доки все це стане для неї можливим»). Третій - уявне функціонування втіленого міста - утилітарне використання здобутків науки та технікиОсь характерний приклад майже невідомого добеконівській утопії утилітаризму в уявному містобудуванні: «Habemus cavernas amplas et profundas diversarum altitudinem. Profundissime earum deprimentur usque ad sexcentas orgyas. Atque nonnullae ex iis effossae sunt subter magnos montes, adeo ut si altitudinem cavernae simul conferas, profunditatem habent aliquae earum trium milliarium. Reperimus enim altitudinem montis usque ad planum et altitudinem cavernae idem revera esse, utrumque aeque a sole et radiis caelestibus et aere aperto remotum. Has cavernas regionem infimam vocamus. Iisdem autem utimur ad omnes coagulationes, indurationes, refrigerationes et conservationes corporum. Vtimur etiam iis ad mineras naturales imitandas, atque ad productionem novorum metallorum artificialium ex materiis et caementis quae ibi praeparamus et in multos annos sepelimus» [8] (« Маємо великі й глибокі копальні різної глибини; найглибші сягають 600 морських сажнів; а деякі вирито під високими пагорбами й горами; відтак, якщо скласти докупи вишину пагорба й глибину копальні, то деякі з них сягають завглибшки трьох миль. Адже ми вважаємо, що середина гори, рахуючи до, і глибина копальні, рахуючи від земної поверхні, власне, є одним і тим самим; адже вони однаково позбавлені сонячного проміння й доступу повітря. Ці копальні називаються в нас нижньою сферою й застосовуються для всілякого згущення, заморожування й зберігання тіл. Ми користуємося ними також для відтворення природних копалень і для отримання нових, штучних металів з речовин, що їх закладаємо туди на подальші роки»). Такою самою утилітарністю в Бекона позначена архітектурна модель високих веж, штучних водойм та колодязів тощо. Усе прекрасне в Бекона є прекрасним лише настільки, наскільки воно є придатним для якнайефективнішого використання.. Але беконівська мозаїка першоідей здається еклектичною лише на позір. Для того, щоб ці три рівні ідеального звести до єдиного, треба враховувати все ж не тільки перехідний характер естетики часів Бекона (це перше, що спадає на думку), але й її історичну та географічну своєрідність. Зиґзаґи його умовиводів (ідея щастя, ідея напруженого раціонального пізнання, ідея утилітаризму) для людини напередодні Нового часу є явищем звичним. У випадку з «Новою Атлантидою» маємо справу зі своєрідним, раціоналізованим консептизмом - консептизмом, що знайшов своє обґрунтування у філософії Юнґа або Локка. Естетика і філософія цієї доби виробила цікавий коґнітивний механізм сходження від часткового (якими б строкатими чи навіть протилежними ці частковості не були) до єдиного в понятті. Там, де романські мислителі зверталися по допомогу до вигадливості, дотепу (ingenio, concetto) - невід'ємної частини кампанеллівського «artefizio», - полишаючи свою химерну образність на здатність читача розгадувати загадки, англійці запропонували єднати непоєднуване завдяки набутому й легітимізованому колективом здоровому глуздові (sensus communis). Таким чином, комфорт і щастя з одного боку та аскетичне служіння справі наукового пізнання - з іншого аж ніяк не є непослідовністю з боку Френсіса Бекона. Архітектурні образи Бенсалема є продуктом логічного мислення його творця, проте сама логіка є відмінною від попередньої традиції. У свідомості сучасного Беконові читача давність літературної традиції присвячувати появу уявного міста прекрасній ідеї та модерність ідеї самого проекту не суперечили одне одному.

На відміну від Мора, Кампанелли та Бекона, архітектурою своєї Телемської пустині Рабле вщент розбиває сам принцип підпорядкованості моделі міста провідній ідеї, якою керуються його насельники. Що являє собою архітектура Телеми? Це прекрасне місто: «А la capacite de soixante pas en diametre. Et estoient toutes pareilles en grosseur & protraict. La riviere de Loyre decoulloyt sus l'aspect de Septentrion. Au pied d'icelle estoyt une des tours assise nommee Artisse. En tirant vers l'Orient estoit une aultre nommee Calaer. L'aultre ensuyvant Anatole. L'aultre apres Mesembrune. L'aultre apres, Hesperie. La derniere, Cryere. Entre chascune tour estoyt espace de troys cent douze pas» [13:185] («Сама споруда становила собою шестикутник із високими круглими вежами по кутках, кожна шістдесят ступнів у діаметрі; і формою і розмірами ці вежі були однаковісінькі. Річка Луара плинула на півночі. У її березі бовваніла башта, звана Арктикою; зі східного боку стояла друга башта, іменована Калаерою, ще одна башта називалася Анатолія, ще одна -- Месембрина, ще -- Гесперія і, нарешті, остання Кріера. Відстань між баштами сягала трьохсот двадцяти ступнів»). Це споруда чарівна, світла, пишно декорована і головне - пропорційна. Пропорційність Телеми вишуканіша і складніша за шкільний схематизм Амаурота чи Міста Сонця; з іншого боку, ця пропорційність (у порівнянні з архітектурою Бенсалема) є безсумнівно декадентською. Це краса заради краси, наскільки це є можливим для ренесансної естетики. Краса, якої шукали великі схоласти і про яку Альберт Великий у коментарі до четвертої глави трактату Псевдо- Діонісія Ареопагіта «De Divinibus Nominibus» сказав: «Supersubstantiale pulcrorum dicitur pulcritudo, sicut causa consonantiae universorum, idest proportionis et claritatis» [4], - пропорція і якесь божественне сяйво, а не здатність міста вдовольняти потреби мешканців - ось справжні джерела прекрасного. Можна сказати, що Телема є самоцінною формою, а порядок (ordo), міра (modus), число (numerous), розмір (mensura), явлені в ідеальній пропорції правильного шестикутника, є її предикатами.

Архітектурну естетику Телеми можна було б вважати апогеєм середньовічних уявлень про красу, проте їй бракує головного - спільної для всієї середньовічної естетики породжувальної моделі, яку, очевидно, можна вивести лише з ідеї Всевишнього. Як би не еволюціонували уявлення середньовічної теології та філософії в напрямку автономності прекрасного (у т. ч. стосовно містобудування), залишалася неспростовною теза Авґустина Аврелія, що, натякаючи на відомий псалом, говорить: «In ea certe ciuitate est uera iustitia, de qua scriptura sancta dicit: Gloriosa dicta sunt de te, ciuitas Dei» («істинна справедливість існує тільки в тому граді, що про нього Писання говорить: «Славне роповідають про тебе, місто Боже!») (Augustini De Civitate Dei Liber II, ХХІІ) [7].

Краса Телеми - це ще й краса нового ґатунку, нової доби, доби суттєво знебоженої, доби гіпертрофованого людського самовідчуття. У зображенні пустині вражає не лише її ясність і пропорційність, але й, використовуючи термін А. Дживелеґова, супергіперболічність. Можна, авжеж, брати до уваги думки тих інтерпретаторів Телеми, що вбачали її сенс у герметизованих поглядах Рабле на колізії сучасних йому світоглядних баталій. М. Бахтін висловлює думку про те, що «відносно серйозна» Телема - вияв принципово нової раблезіанської «антиідеології», головною особливістю якої є «форма побудови позитивного образу шляхом заперечення якихось явищ» [2:455]. Відтак, ідеологічно Телема є протилежною монастиреві. Складні перипетії раблезіанських уявлень про суспільну свободу та очищення християнської релігії є предметом тривалих дискусій дослідників творчості Рабле. Абель Лефранк вважає, що Рабле в цьому епізоді є «мислителем свободи». Майкл Скрітч, заперечуючи його інтерпретацію, говорить про Телему як пародію на православ'я, Ф.М. Вайнберґ - пародію на лютеранство («Layers of emblematic prose: Rabelais' Andouilles»), Александер Поцетто вважає, що на Рабле вплинули Лютер і Франциск Сальський («Rabelais, Francis de Sales and the Abbaye de Theleme»), а Нед Дувал вважає Телему «християнською антиутопією». Навіть найбільш послідовний у цьому аспекті дослідник Рабле, Еріх Ауербах, олюднюючи ідеологію Рабле і поширюючи утопічність раблезіанського мислення за межі Телеми, на всю країну Ґарґантюа і Пантаґрюеля, ніби не помічає домінування естетичного первня над ідеологічним: «В одному лиш Рабле абсолютно твердо переконаний і діє всупереч церкві: він визнає людину, яка слідує своїй природі, доброю й правильною» [6:259].

Як нам здається, усе ж таки названі дослідники нехтують дуже важливими сиґналами, що їх інтенсивно подає Рабле в епізоді про Телемську пустинь. Ідеться, насамперед, про складний діалектичний зв'язок та опір образу Телеми попередній традиції літературної утопії, згідно з якою всі елементи ідеального міста мають бути підпорядковані єдиному принципу: таким чином можна уникнути небезпеки спотворення істини. Завдяки Платонові під породжувальним принципом моделювання ідеальної держави ми розуміємо ідею. У «Державі» та «Законах» Платон стверджує, що ідеальну державу можна вивести лише з ідеї блага (і5єа оноа) та справедливості (5ікаюстот^, no Steaiov та ін.) як верхньої межі пізнання істини, «найвищої науки» (цаб^ца). Наскільки універсальним і полісемічним є ключовий для платонічного містобудування термін і5єа, який є цілковито необхідним для подальшого моделювання державного устрою та конкретно-пластичного втілення ідеального міста (єі 5од), настільки ж різновимірною є їхня реалізація у власне платонічних уявних містах і тих уявних містах, що проектувалися як їхні пізніші інтерпретації.

Для філософії Платона ідея та її інтелігентна реалізація є тотожними у символі та міфі. У «Тімеї» Крітій недвозначно стверджує, що зразком для державного будівництва (як і для будь-якого іншого людського мистецтва) є космос - джерело закону і божественних наук: «То 5' ао лєрі тл д фро^оєю<;, о ра д лон то v vo^ov тл 5є о o^v є лікєієіау є лоїлоато єн 0н д кат' а рта д лєр^ тє' то v Koo^ov, а лаута цєхрі цаутікл д каі і атрікф д про д о ^іам є к TOrnrav 0єцж о vrav єі д та а v0рюлlva а vєнрюv, о оа тє а На тонтоїд є лєтаї ца0лцата лаvтa кт^оа^єгод» (Plat. Tim. 24b - c) [12]. Космос як безумовна першопричина всього сущого в «Тімеї» осмислюється дуже докладно (майже систематично). За названою платонічною логікою природа і структура ідеальної держави мусить якнайбільш послідовно відображати цей божественний космос з його незмінним рухом сузір'їв та змінним рухом планет. Відтак, якщо, наприклад, абсолютний Розум створив космос «єдиним і щоб не було жодних залишків, з яких міг би народитися інший, подібний» («л улоато уа р аи то о ош0єі д аи таркєд о v а ^^v є оєо0аі ца Hcv л лроо5єє д а Hrav» (Plat. Tim. 33d) [12], адже зовнішні стихії (холод, тепло) становлять загрозу руйнування та загибелі, то і 1) Атлантида Міф про Атлантиду, наведений у незакінченому чи Гесіодом, належить «золотому вікові», а дев'ята книга неповністю збереженому «Крітії», попри високу «Держави» завершується твердженням, що «держава, художню якість, не можна належним чином тлумачити устрій якої ми щойно розібрали. перебуває лише в без філософії космосу, розробленої Платоном у «Тімеї»: царині міркувань, адже на землі. її ніде немає («тр Јv «Крітій» стає ніби продовженням і конкретною Ібуоїд ^ips-vp, Јлєі уЛд ує ои5ацои оіцаї») (Plat. Rep. мусить бути нескінченно віддаленою, ізольованою від цивілізації не лише в просторі - «по той бік Гераклових стовпів» («тої д 0' о лє р Нрак^ад отліад») (Plat. Criti. 108e) [12], а й у часі - «тепер же він провалився внаслідок землетрусів» («цєфю v^ oov оо oav є фацєг єі va^ лотє») (Plat. Criti. 108e) [12]ілюстрацією останнього. 9.592a) [12].; 2) архітектурно ця ізольованість Атлантиди може втілюватися також завдяки мурам. Відмежована від решти світу океаном Атлантида, ще й оточена кам'яними стінами: «Тац^ 5л кикіш каі тон д тротон д каі тл v убфорам лIє0рш^аv то ліатод оо oov є v0єv каі є v0єv Іі0щш лєрlєPа1Iovтo тє^xєl» (Plat. Criti. 116a) [12]. Непроникність цих мурів (тєї ход), закладена в значенні самого слова, яке саме в сенсі фортифікаційної споруди фігурує у Геродота (Hdt. 3.14) і Ксенофонта (Xen. Cyrop. 7.5.13). Мотив ізольованості, максимальної захищеності держави є одним з провідних і в міркуваннях про містобудування, викладених у шостій книзі законів (Plat. Legg. 6.778d - 779b) [12].

Космос мусить бути ідеально круглим, адже круг є такою геометричною фігурою, що міститься в решті геометричних фігур: «ЕхЛ Ка 5є є 5юкєг аи тю то лрєлov каі то ouyyєvєд. тю 5є та лаvта є v аи тЮ ^фа лєрlєxєlv цеХ^ті ^фш лрєлov a v єї л охл ца то лєрієїілфо д є v аи тЮ лаvтa о лооа охлцата: 5іо каі офаіроєі5єд» (Plat. Tim. 33b) [12], а елементи космосу волею «творця» (ошіота д) мають рухатися колом, постійно обертатися. Відтак, і Посейдонів проект Атлантиди передбачає відмежування міських пагорбів ідеальними кільцями, проведеними ніби циркулем («0а1аттлд 5є трєї д оі ov тoрvєuюv є к цволд тл д vлoou») (Plat. Criti. 113d) [12]. Ту саму ідею ідеальності та непроникності кола використовує Платон при «створенні» держави в «Законах»: «Тл v л6Іщ о ^v є v кикіш лро д тої д о ул^ої д wv т6люv, єн єртаад тє каі ка0ар6тлтод хар^» (Plat. Laws 6.778c) [12]. Освальд Шпенглер помітить у цій любові до простої «евклідівської» фігури в побудові греками власного всесвіту одну з ключових інтуїцій античної культури, говорячи про «глибокий метафізичний страх перед подоланням пластично-чуттєвого й теперішнього, за допомогою якого античне існування оточило себе наче захисним муром, за межами якого лежало щось страхітливе, безодня...» [14:75 - 76].

Ми розглянули лише деякі конститутивні особливості платонічної утопії в її стосунку до утопії ренесансної. Зрозуміло, що ці утопії є архітекстами для всіх подальших напрацювань у цій царині - і Телемська пустинь Рабле в найглибших своїх основах суперечить Платоновому заповіту. Телема не має стін і вона не є ізольованою (на відміну від Амаурота, Міста Сонця та Бенсалема: вхід до неї вільний для всіх гідних людей. Телема не має концентричної форми, зорієнтованим на жодну найвищу ідею. Телема не є еманацією чи наслідуванням, чи логічним розгортанням цієї ідеї. Єдиним принципом її існування, який сучасниками, безумовно, мав сприйматися як блюзнірський, є «одна клаузула» - «faictz ce que vouldras» [13:199] («роби що хоч»). Відтак, зовсім не випадково, що жодні апологети наведеного телемського гасла - ані засновники «Клубу пекельного полум'я» («Hellfire Club») на чолі з Френсісом Дешвудом, ані Алістер Кровлі в «Чефальській комуні» - не вважали за потрібне відтворювати саме архітектуру раблезіанського абатства. А сама Телемська пустинь уперше явила світовій культурі приклад того, як ідеологічна утопія може сприйматися суто естетично, а літературне відтворення міської архітектури - дарувати естетичну насолоду.

Література

утопічний містобудування мор рабле

1. Арістотель. Нікомахова етика / Аріатотєіон^. ГОїка Мкора^єш / Пер. з д.-гр. В. Ставнюка / Арістотель - К.: Аквілон-Плюс, 2002. - 480 с.

2. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса / Михаил Бахтин. - М.: Худож. лит., 1990. - 543 с.

3. Мор Т., Кампанелла Т. Утопія. Місто Сонця / Перекл. з лат.; Вступ. слово Й. Кобова та Ю. Цимбалюка / Томас Мор, Томмазо Кампанелла. - К.: Дніпро, 1988. - 207 с.

4. Albertus Magnus. S. Alberti Magni Super Dionysium De divinis nominibus. De pulchro et bono / Albertus Magnus [Електронне джерело]. - Режим доступу: http://www.corpusthomisticum.org/xdp.html.

5. Aristotle. Nicomachean Ethics. J. Bywater. (Greek) / Aristotle [Електронне джерело]. - Режим доступу: http://data.perseus.org/citations/urn:cts: greekLit:tlg0086.tlg010.perseus-grc1:1130a.5.

6. Auerbach E. Mimesis. Dargestellte Wirklichkeit in der abendlandischen Literatur / Erich Auerbach. - Tubingen: A. Francke Verlag, 2015. - 528 p.

7. Aurelius Augustinus. De dvitate Dei. - Liber II / Aurelius Augustinus [Електронне джерело].

8. Baconum Fr. Nova Atlantis. - Ultrajecti [Utrecht], 1643 / Franciscum Baconum [Електронне джерело]. - Режим доступу: http://www.hs-augsburg.de/~harsch/Chronologia/ Lspost17/Bacon/bac_atla.html.

9. Campanella T. La Citta del Sole. - Trento, 1602 / Tommaso Campanella [Електронне джерело].

10. Crowley, A. The Antecedents of Thelema // The revival of magick and other essays: Oriflamme 2 / Aleister Crowley ; ed. by H. Beta and R. Kaczynski. - Tempe, AZ: New Falcon Publications in association with Ordo Templi Orientis, 1998. - pp. 162-9.

11. Morus Th. Libellus vere aureus, nec minus salutaris quam festivus, de optimo rei publicae statu deque nova insula Utopia / Thomas Morus [Електронне джерело]. - Режим доступу: https://la.wikisource.org/wiki/Utopia/Liber_I/ Colloquium_apud_Cardinalem_Ioannem_Mortonum.

12. Plato. Platonis Opera / ed. John Burnet / Plato. - Oxford University Press. 1903. [Електронне джерело]. - Режим доступу: http://www.perseus.tufts.edu/hopper/collection?collection=Perseus%3Acorpus%3Aperseus%2Cauthor%2CPlato.

13. Rabelais, F. Gargantua / Francois Rabelais / Edition Juste, 1535. - 203 p.

14. Spengler O. Der Untergang des Abendlandes / Oswald Spengler. - Berlin: Berliner Ausgabe, 2014. - 754 s.

Размещено на Allbest.ru