Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

достоєвський злочин покарання роман

Ім'я російського письменника Ф.М. Достоєвського - одне з найвидатніших імен не тільки російської, а й світової літератури. В його творчості відбилися складні питання суспільного життя Росії періоду глибокої кризи самодержавно-поміщицької системи та бурхливого розвитку капіталістичних відносин. Письменника називають доктором соціальних наук, тому що він досліджував в своїх романах хвороби капіталістичного суспільства, пов'язані з соціальною нерівністю і моральною деградацією. Ф.М. Достоєвський продовжив гуманістичні і реалістичні традиції російської літератури, захищаючи «скривджених і зневажених» своїх героїв. Затвердивши себе як письменника-романіста, він збагатив літературу новим жанровим підрозділом - романом-трагедією, що в повній мірі передавав суперечності сучасного життя і заповітні порухи людської душі. Одним з таких творів є «Злочин і кара» (1866 р.), перший з п'яти знаменитих романів («Злочин і кара», «Ідіот», «Біси», «Підліток», «Брати Карамазови»), в якому відбився складний і суперечливий шлях внутрішніх шукань та спостережень за сучасним життям.

Федір Достоєвський увійшов в історію літератури як один з найбільших російських письменників зі світовим ім'ям, майстер створення психологічного портрета.

«Злочин і покарання» - перший в ряду п'яти великих романів Достоєвського («Ідіот», «Біси», «Підліток», «Брати Карамазови»). З незвичайною силою вдалося Достоєвським оголити в «Злочин і кару» небезпека для людства індивідуалістичної свідомості, що прагне утвердити себе. Величезна трагічна міць роману, всебічне викриття буржуазної ідеї «надлюдини», глибоке відтворення соціальних умов життя столичної бідноти, справжній демократизм і гуманізм письменника, його співчуття «приниженим і ображеним» зробили «Злочин і покарання» однією з вершин реалістичного роману XIX в. Творчий світ романів Достоєвського розкривається як особлива реальність, як живий духовний організм, де всі, будь-яка дрібниця, незначні подробиці, виявляється глибоко значущим.

У романі «Злочин і кара» Ф. Достоєвський докладно описує розкол в душі головного героя, болісну боротьбу добра і зла. Тему душевного розладу підкреслює у творі вже говорить саме прізвище головного героя - Раскольников.

Достоєвського Ф.М. турбувала соціальна нерівність різних верств суспільства. Він показує, що бідність в першу чергу штовхає людей на злочин.

Незважаючи на такий великий спектр проблем, виникає ряд питань стосовно жанру даного роману. Отже, актуальність полягає у викритті усіх жанрових особливостей роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара».

Об'єктом даного дослідження роман Ф. Достоєвського «Злочин і кара».

Предметом дослідження є жанрові особливості роману

Ф. Достоєвського «Злочин і кара».

Мета дослідження полягає у розгляді жанрових особливостей роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара».

Методи дослідження:

- історико-літературний

- порівняльний

- аналізу

- типологічний

Головні завдання даного дослідження:

- розкрити роман у контексті творчості Ф. Достоєвського

- розкрити жанрову специфіку роману

- визначити поетику даного роману

Над цією проблемою також працювали такі дослідники, як В.Я. Кирпотин, В. Єрмилов, В. Назарець, Т. Конопля, Ю. Жалай, О. Бистрова та інші.

Практичне значення: отримання в результаті виконання курсової роботи дані про творчу історію, жанрові особливості та поетику роману можуть бути використаними вчителями в школах та викладачами в університетах для ознайомлення учнів / студентів з цією темою.

Структура курсової роботи: вступ, три розділи з підрозділами, висновки, список використаної літератури.



1. Роман Ф. Достоєвського в контексті його творчості

Творчість Федора Михайловича Достоєвського належить до вершинних явищ світової літератури. Його романи стали своєрідною художньою лабораторією, в якій глибоко досліджувався духовний світ людини, випробовувалися чільні соціальні, моральні й філософські ідеї, що позначились на духовному житті людства протягом останніх півтора століття. Але до сьогодні є недостатньо розробленою проблема художності творів Ф. Достоєвського у зв'язку з теоретичними питаннями поетики, які залишаються предметом нескінченних суперечок.

Проблемі вивчення поетики Ф. Достоєвського присвячена чимала кількість зарубіжних та вітчизняних досліджень. Честь у відкритті світу Достоєвського належить «Срібному століттю», коли вперше виявилась новизна художнього погляду письменника на людину. Д.С. Мережковський у 1893 році в книзі «Про причини занепаду і про нові течії сучасної російської літератури» звернув увагу на те, що усвідомлення Раскольниковим самого себе відбувається через усвідомлення Соні, Свідригайлова, Дуні. Герой знаходить аналогію власної душі в душах інших персонажів. Вміння Достоєвського надзвичайно глибоко зобразити навколишнє життя зацікавило М.А. Бердяєва, В'яч. Іванова. Російській філософії межі століть близькою була думка про те, що тільки шляхом глибинного, внутрішнього, духовного можливе пізнання зовнішнього світу. На відкриття «Срібного століття» орієнтувався М.М. Бахтін, створюючи теорію поліфонічного роману. У романах Достоєвського стосункам автора і його героя, героя і дійових осіб присвячена книга Я. Аллена «Ф.М. Достоєвський. Поетика. Світовідчуття. Богошукання», який вступає у полеміку з Бахтіним щодо теорії поліфонічності романістики Достоєвського як головної її якості. Дослідник вважає, що «центральний герой, головна дійова особа, віддзеркалює своє світло на інших дійових осіб, які тяжіють до нього, не відмовляючись при цьому від своєї внутрішньої автономії». [1, с. 9]

Ще Бахтін дав характеристику художнього мислення Ф. Достоєвського, назвавши його поліфонічним. «Розмаїття самостійних і несумісних голосів і свідомостей, справжня поліфонія повноцінних голосів дійсно є основною особливістю романів Достоєвського».

Правильно помітив дослідник творчості письменника Р.Г. Назіров, значення Достоєвського в тому, що він зруйнував встановлені естетичні канони і навіть переступив за межі мистецтва. На сьогодні викликають зацікавлення різнобічним підходом до розгляду поетики митця праці таких дослідників творчості письменника, як В.Б. Александров, Н.Ф. Бєльчіков, В.В. Виноградов, Л.П. Гроссман, А.С. Долинін, І. Євнін, Б.С. Ємельянов, В.В. Єрмілов, В.Я. Кирпотін, В.Л. Комарович, Г.М. Фридлендер, А.Г. Цейтлін та ін. Українськими дослідниками творчості Федора Достоєвського були С.Ю. Дітькова, В.О. Мухін, В.Н. Назарець, І. М. Рада, М.А. Тищенко, Л.А. Чечетіна, Н.Л. Шалай, Л.Б. Швець та ін. Привертає увагу книга латвійської емігрантки Зої Муріної, яка дає новаторське визначення художності творчості Достоєвського у розділі «Безформність як форма». Із мистецтвом бароко зближує манеру Достоєвського іспанський філософ Ортега-і-Гассет у відомій книзі «Дегуманізація мистецтва». До такої ж думки приходить російський дослідник А.В. Чичерін.

Георгій Фридлендер, який плідно досліджував творчість Достоєвського, відзначив: «Характерною рисою Достоєвського-художника є намагання при постановці величезної суспільної і моральної проблеми показати різнобіччя можливих людських поглядів і психологічних позицій по відношеню до неї» Додамо, що Достоєвський намагається створити екзистенційну

концепцію особистості, адже, як помітили багато дослідників, герої Достоєвського вирізняються ексцентричністю, вони перебувають у стані надзвичайного нервового збудження, їхні характери мінливі, а соціальні ролі й статуси - не визначені. Персонажі романіста філософствують на межі життя і смерті - це специфічний психологізм, який у поєднанні з поліфонією та «фантастичним реалізмом» створює провокуючу атмосферу, в якій конфлікт думок та світоглядів дедалі більше загострюється. [20, с. 193]

Можна погодитись із думками Я. Аллена щодо ролі автора в романах Достоєвського: «І які б голоси не звучали в творах Достоєвського, в них є очевидним і важливим одне - «всеіснування» автора». Достоєвський як автор дає оцінку своїм персонажам також і на лексичному рівні. [1, с. 9]

Раскольников «був напрочуд гарний із себе, із прекрасними темними очима, темно-русявий, стрункий, на зріст вище середнього». Інтригуючим є зауваження «до речі», автор ніби вибачається перед читачем за те, що ледь не забув дати портрет героя. Благородна зовнішність Раскольникова, що, на перший погляд, не відіграє вагомої ролі в світлі важливих ідеологічних проблем твору, налаштовує на позитивне сприйняття цього образу. Сестра Раскольникова «Авдотья Романівна була досить привабливою - висока, напрочуд струнка, сильна, самовпевнена.ї ї навіть можна було назвати красунею». В авторській характеристиці відчувається невпевненість у духовних якостях дівчини. Справді, Дуня видається досить розумною жінкою, логіка та математичний розрахунок змушують її продати свою душу за світле майбутнє брата та добробут своєї сім'ї. Сповнена благородних поривань, вона готова повторити трагедію Соні. Роль автора в романі «Злочин і кара» вбачаємо, в першу чергу, у залученні читача до складного філософського дискурсу, який спровокований полемічністю персонажів, розкриттям їхнього духовного світу через такі вічні категорії, як зло, добро, свобода, доброчесність, необхідність, Бог, безсмертя, сумління. [5, 192-193]

Роман «Злочин і кара» має безперечне виховне значення, він вимагає від читача особливої уваги, примушує зрозуміти і вислухати всіх персонажів. Не кожна людина може цілком адекватно сприйняти твір. Особисті негативні враження від роману відчув американський біограф Ендрю Філд: «Я приймаю деякі із сцен Достоєвського; окремі яскраві фарсові описи скандалів забавні. Але його чуттєвих убивць та задушевних повій не можливо витримати». Письменника цікавлять протиріччя окремої особистості, він створює полемічні образи, про що свідчать імена, портрети, вчинки персонажів, щоб залучити до їхнього обговорення широке коло читачів. Головною особливістю поетики романної творчості письменника стала поліфонія, яка виявляється на різних рівнях: від складного синтаксису і семантики до побудови художнього образу та своєрідної композиції, що і дало плідне підґрунтя для різноманітних досліджень творів письменника.

Творчість Ф.М. Достоєвського, як і його особистість, викликала зацікавлення сучасників письменника насамперед глибиною розробки проблем загальнолюдського значення і новаторством у царині реалістичного роману. Дослідження антропології роману «Злочин і кара» викликане необхідністю засвоєння досвіду письменника-гуманіста, чиї твори сповнені надзвичайної уваги до людини, бажанні допомогти їй у вирішенні важливих питань, віри у можливість її вдосконалення. Сьогодні стало очевидним, що творчість Ф. Достоєвського мала надзвичайно великий вплив на подальший розвиток не лише російської, але й світової літератури. Досвід письменника був безцінним для представників російського «Срібного століття», класиків модернізму. На початку ХХІ століття постає проблема рецепції творчості

Ф. Достоєвського сучасною постмодерністською прозою. Про це свідчать статті «Ф.М. Достоєвський у дзеркалі сучасної постмодерністської прози», «Знаки класики в прозі» Д. Галковського. «До проблеми художньої специфіки російського літературного постмодернізму» А.Ю. Мержинської, розвідки Т. Мотидзуки, О.А. Красіної, монографія С. Є. Турніна «Рецепція Достоєвського в російській прозі кінця ХХ-початку ХХІ століть». [20, с. 197]



2. Особливості роману Федора Достоєвського «Злочин і кара»

2.1 Творча історія роману

Витоки «Злочину і кари» походять, ймовірно, до часу каторги Достоєвського. 9 жовтня 1859 року писав братові з Твері: «В грудні я почну роман <…> Чи не пам'ятаєш, я тобі казав про одну сповідь-роман, який я хотів писати після всіх, кажучи, що ще самому треба пережити. Днями я вирішив писати його негайно <…> Все серце моє з кров'ю покладеться в цей роман. Я задумав його в каторзі, лежачи на нарах, у важку хвилину смутку і саморозкладу (…) Сповідь остаточно затвердить моє ім'я». [8, c. 20]

«Злочин і покарання», задуманий спочатку у формі сповіді Раскольникова, що випливає з духовного досвіду каторги. Саме на каторзі Достоєвський вперше зіткнувся з «сильними особистостями», що стоять поза моральними законами, саме на каторзі почалась зміна переконань письменника.

«Видно було, що ця людина» - описує Достоєвський в Записках з Мертвого дому «каторжника Орлова, - могла керувати собою безмежно, зневажати всякі муки і покарання і не боялася нічого на світі. У ньому ви бачили одну нескінченну енергію, спрагу діяльності, спрагу помсти, спрагу досягти намічену мету. Між іншим, я вражений був його дивним зарозумілістю». [9, c. 67]

Але у 1859 році «сповідь-роман» не було розпочато. «Виношування» задуму тривало шість років. За ці шість років Достоєвський написав «принижених і ображених», «Записки з Мертвого дому» і «Записки з підпілля». Головні теми цих творів: тема бідних людей, тема бунту і тема героя-індивідуаліста - синтезувалися потім в «Злочин і кару». [9, c. 70]

11 червня А.А. Краєвський відповів Достоєвському відмовою - через відсутність у редакції грошей і наявності великого запасу белетристики. 2 липня 1865 року відчуваючи важку нужду, Достоєвський змушений був укласти кабальний договір з видавцем Ф.Т. Стелловским. За ті ж три тисячі рублів, які Краєвський відмовився виплатити за роман, Достоєвський продав Стелловскому право на видання повного зібрання творів в трьох томах та ще зобов'язався написати для нього новий роман обсягом не менше десяти листів на 1 листопада 1866 року.

Цей кабальний договір дозволив Достоєвським виплатити невідкладні борги і виїхати в кінці липня 1865 роки за кордон. Але за кордоном грошова драма приймає нову, абсолютно несподівану гостроту. За п'ять днів у Вісбадені Достоєвський програє в рулетку все, що має, аж до кишенькових годинників. Відчайдушна нужда приймає катастрофічні розміри. «Рано вранці мені оголосили в готелі», - пише Достоєвський 10/22 серпня 1865 року через Вісбадена А.П. Суслової, - що мені не наказано давати ні обіду, ні чаю. [11, c. 47]

Я пішов порозумітися, і товстий німець-господар оголосив мені, що я не «заслужив» обіду і що він буде мені надсилати тільки чай. Отже, з учорашнього дня я не обідаю і харчуюся тільки чаєм. Та й чай подають препоганий, без машини, плаття і чоботи не чистять, на мій поклик не йдуть, і все слуги обходяться зі мною з невимовним, самим німецьким презирством. Немає вище злочину у німця, як бути, без грошей і в строк не заплатить». Через два дні Достоєвського позбавляють світла.

У маленькій кімнаті, без грошей, без їжі і без світла, «в самому тяжкому положенні «і» в скоєному розпачі, спалюється якоюсь внутрішньою лихоманко», Достоєвський приступив до роботи над своїм найбільшим створенням - романом «Злочин і кара». [12, c. 9]

Достоєвський продовжує посилено працювати над планом нової повісті в Вісбадені, потім на пароплаві, повертаючись з Копенгагена, де він гостював тиждень у свого Семипалатинського друга А.Е. Врангеля, в Петербург, і, нарешті, в самому Петербурзі.

У Петербурзі повість непомітно переростає у великий роман, і Достоєвський вирішує пожертвувати всім вже написаним і почати все спочатку. «В Наприкінці листопада було багато написано і готово, - пише Достоєвський 18 лютого 1866 року О. Є. Врангеля, - я все спалив; тепер в цьому можна зізнатися. Мені не сподобалося самому. Нова форма, новий план мене захопив, і я почав заново» (Достоєвський. Листи, I, с. 430)

Глави нового роману в середині грудня 1865 Достоєвський відправив у «Російський вісник». Перша частина «Злочину і кари» вже з'явилася в січневому номері журналу за 1866, однак повністю роман ще не був закінчений. Робота над подальшим текстом роману тривала весь 1866 рік. «…Сиджу над роботою, як каторжник <…> Всю зиму я ні до кого не ходив, - розповідає Достоєвський про свою роботу над «Злочином та карою» взимку 1865-1866 роки, - нікого і нічого не бачив, в театрі був тільки раз <…> І так триватиме до закінчення роману - якщо не посадять в боргове відділення».

Успіх перших двох частин роману, надрукованих в січневій і лютневій книжках «Російського вісника» за 1866, обрадував і окрилив Достоєвського. 29 квітня 1866 він пише своєму другові, священику І. Л. Янишева: «Треба помітити, що роман мій вдався надзвичайно і підняв мою репутацію як письменника. Вся моя майбутність в тому, щоб закінчити його добро».

Достоєвський зробив письменницький подвиг: він «зробив небувалу і ексцентричну річ», правда, не в чотири, а на шість місяців. У Любліні був складений план «Гравця» - роману для Стелловського - і тривала робота над «Злочином та карою». Однак, повернувшись до Петербурга, Достоєвський зовсім забув про зобов'язання Стелловскому: за місяць до закінчення терміну контракту жодного рядка «Гравця» ще не було написано… [13, c. 2]

За порадою свого друга А.П. Мілюкова Достоєвський для прискорення роботи над «Гравцем» вирішив звернутися до директора петербурзьких курсів стенографії П.М. Ольхіна з проханням надіслати стенографістку. П.М. Ольхін порекомендував письменникові свою кращу ученицю.

Збереглися три записні зошити з чернетками та нотатками до «Злочином та карою», тобто три рукописні редакції роману: перша (Коротка) редакція («повість»), друга (Велика) редакція і третя (Остаточна) редакція, що характеризують собою три стадії, три етапи роботи: Вісбаденської етап (лист до Каткова), петербурзький етап (з жовтня по грудень 1865 року, коли Достоєвський почав «новий план»), і, нарешті, останній етап (1866 рік).

Всі три рукописні редакції роману тричі опубліковані, причому дві останні публікації зроблені Г.Ф. Коган і Л.Д. Опульская на високому науковому-рівні [З архіву Ф.М. Достоєвського. Злочин і кара. Невидані матеріали. Підготує. до печ. І. Н. Гливенко. М. - Л., ГИХЛ, 1931; Достоєвський Ф.М. Злочин і покарання. Вид. підготує. Л.Д. Опульская і Г.Ф. Коган. М., «Наука», 1970, с. 427-597 (Літ. Пам'ятки); Достоєвський Ф.М. Поли. зібр. соч. в 30-ти т., т. 7. «Злочин і кара». Рукописні редакції, (Подгот. Тексту Л.Д. Опульская). Л., «Наука», 1973, с. 5-213.]. Ці публікації чернеток до «Злочином та карою» дають можливість наочно уявити творчу лабораторію Достоєвського, його вимогливу і наполегливу роботу над словом, над формою розповіді.

Чорнові зошити «Злочину та кари» дають можливість простежити, як довго Достоєвський шукав відповідь на головне питання роману: чому вбив Раскольников? І відповідь ця був далеко не однозначна для автора. У первісному задумі повісті це «проста арифметика»: вбити одну нікчемну, шкідливу і багату істоту, щоб ощасливити його коштом багато прекрасних, але бідних людей: «Бідна мати, бідна сестра. Я хотів для вас. Якщо є тут гріх, я зважився прийняти його на себе, але це тільки щоб ви були щасливі; Померти гордо, заплативши горою добра і користі за дріб'язковий і смішний злочин юності».

Отже, в творчому процесі, в виношуванні задуму «Злочини і кара», в образі Раскольникова зіткнулися дві протилежні ідеї: ідея любові до людей і ідея презирства до них. Чорнові зошити до роману показують, як болісно Достоєвський шукав вихід: або залишити одну з ідей, або зберегти обидві. У другій (розлогій) редакції є запис: «Головна анатомія роману. Після хвороби та ін. Неодмінно поставити хід справи на справжню точку і знищити невизначеність, так чи сяк пояснити все вбивство і поставити його характер і відносини ясно». Але зникнення тієї чи іншої ідеї значно спростило б і збіднив задум роману, і Достоєвський вирішує поєднати обидві ідеї, показати людини, в якому, як каже Разумихин про Раскольникова в остаточному тексті роману, «два протилежних характери по черзі змінюються». [14, c. 18]

Так само болісно шукав Достоєвський і фінал роману. В одній з чорнових записів читаємо: «Фінал роману. Раскольников застрелитися йде». Але це був фінал тільки для «ідеї Наполеона». Письменник планує фінал і для «ідеї любові», коли сам Христос рятує грішника, який розкаявся: «Бачення Христа. Прощення просить у народу».

У третій (остаточній) редакції з'являється наступний запис: «Ідея роману. I. Православне погляд, у чому є православ'я. Немає щастя в комфорті, купується щастя стражданням. Такий закон нашої планети, але це безпосереднє свідомість, відчутнім життєвим процесом, - є така велика радість, за яку можна заплатити роками страждання. Людина не народиться для щастя. Людина заслуговує щастя, і завжди стражданням. Тут немає ніякої несправедливості, бо життєве знання і свідомість набувається досвідом pro і contra, яке потрібно перетягнути на собі». [15, c. 9]

Ідея православ'я і повинна була висловитися в «баченні Христа» Раскольникову, після чого він і кається. Але, - як пише Ю. Карякін, - замість готової схеми перемагає інше рішення: «Соня і любов до неї зламали».

2.2 Жанрова специфіка

Достоєвський був переконаний, що його «поетичні думки» не можуть бути виражені в формі тургенєвського або толстовського роману. Для небувалого змісту і форма потрібна була небувала. Достоєвському потрібні були не повторення або варіація звичного типу роману, а новий роман про хронологію тієї ж дійсності, про яку писали його сучасники, але яку вони, на його думку, не зрозуміли в її якісній новизні.

Достоєвський перетворив роман, органічно ввівши в нього конфлікт, властивий трагедії. Трагедійний конфлікт викликав справжню революцію в традиційній романній формі, в сюжеті його, в зав'язці і розв'язки, в трактуванні часу і простору, у виборі героїв і законах типології, в способі затвердження ідеалу, дорогого і розуму і серця автора.

Роман-трагедія - це особливий вид роману, який успішно розроблявся Достоєвським, що характеризується подвійним словом тільки тому, що в літературознавчому арсеналі немає особливого терміну для його позначення.

Майже всі, хто писав про Достоєвського відзначали особливу драматичну або трагедійну форму його романів. Романи Достоєвського є романами-трагедіями в зовсім іншому і навіть протилежному сенсі, ніж це вважає В. Іванов. Для В. Іванова роман-трагедія - синонім містерії, для нас роман-трагедія - це жанрове новоутворення в реалістичному оповідальному мистецтві.

Трагічний конфлікт «Злочину і кари» складається із зіткнення Особи, яка уявить себе Єдиним, одноразово Наполеоном і Месією, з об'єктивним світом, в якому люди, незважаючи на незрілість свою, зовсім не пішаки і не нулі, а рівноцінні йому, обраному, які не можуть і не повинні розчинитися в його волі, якщо навіть вона збуджується благими цілями.

«Злочин і кара», як і взагалі романи Достоєвського, є романом-трагедією, тому що в ньому, як у трагедії стародавніх або в трагедії Шекспіра, царює все що підкоряє собі конфлікт волюнтаристичного дерзання, у Достоєвського завжди свідомого, і закономірною необхідності. Все інше - діалоги, темп, стягнутості в часі і в місці - є наслідком головного жанроутворюючого закону. [16, c. 12]

Драма ще може бути оповідною або ліричною, з ослабленим, з явно вираженим конфліктом. Трагедія завжди різко конфліктна, і наявність конфлікту особливої сили і особливого значення є неодмінною умовою її жанрової специфіки. В «Злочину і карі» більше змісту, більше проблем, більше дійових осіб, більше епізодів, більше членувань, ніж в романах Тургенєва або Гончарова. За багатством змісту і глибиною проникнення в дійсність «Злочин і кара» можна порівнювати тільки з романами Толстого.

Але епічний роман не має кордонів, ні просторових, ні часових, він не обмежений ні числом персонажів, ні кількістю епізодів. Трансформація епічно розгортається протиріччя життя в тугий вузол трагедійного конфлікту в романі, перетворення поруч або послідовно розгортаються в стягнуту і централізовану ієрархію конфліктів, акумулювання і зосередження протяжного часу підсилює його, чревате вибухом і обривається в катастрофі, - це справжнє диво в романному мистецтві. Таким дивом і є роман-трагедія Достоєвського, роман «Злочин і кара». [17, c. 20]

2.3 Філософія та естетизм у романі

У центрі кожного літературного твору стоїть людина з його складним внутрішнім світом. Кожен письменник - по суті, психолог, завдання якого розкрити душу людини, зрозуміти мотиви вчинків героя.

Літературний персонаж - це як би макет, на якому вивчаються складні людські взаємини. Письменник досліджує свого героя, залишаючи при цьому йому деяку свободу дій. Щоб не «утруднити» ні в чому своїх героїв, у кожному творі письменником використовується ряд психологічних прийомів, що дозволяють проникнути у внутрішній світ героя.

В процесі скинення міфів світ сьогоднішнього дня виступив як світ самодостатній, зі своїми специфічними трагедіями, які не можуть бути вже пом'якшені або погашені посиланням на історію, і зі своїми специфічними завданнями, які не можуть бути вирішені за аналогією з минулим або зі сталими позачасовими міфами. Все міфічне перетворилося в ілюзію або, в кращому випадку, залишилося лише напружене сьогодення, вихід з якого можна знайти тільки в майбутньому. Розвіялося, як дим, релігійне, телеологічне уявлення про світ, згідно з яким кожне одиничне зло, як би грандіозно воно не було, виправдовується добротою зумовленого кінцевого результату.

Достоєвський намагається попередити нас про небезпеку теорії Раскольникова, говорить, що вона може виправдати насильство і море крові, якби в руках фанатика, одержимого не тільки ідеєю, але і владою над долями людей.

Чому кожна людина має право на життя? Такий закон людської совісті. Раскольников порушив його, і впав. І так має впасти кожен, хто порушує закон людської совісті. Тому особистість людини священна і недоторканна, і в цьому відношенні всі люди рівні.

На тих сторінках роману, де Достоєвський попереджає про небезпеку такої теорії, звучить вже «біль про людство».

Ми відчуваємо «біль про людину» і тоді, коли він міркує про роль благодіянь, релігії і смиренності. Раскольников зневажає святе. Він посягає на людину. У стародавній книзі було записано: «Не вбий». Це заповідь людства, аксіома, яка приймається без доведення. Раскольников осмілився засумніватися в цьому. І письменник показує, як за цим неймовірним сумнівом слід тьма інших. Усім ходом роману Достоєвський доводить: людина, що порушив заповідь Бога, який учинив насильство, втрачає власну душу, перестає відчувати життя. І судити Раскольникова може тільки Сонечка Мармеладова з її дієвої турботою про ближніх. Це суд любов'ю, співчуттям, людської чуйністю - тим вищим світом, який утримує людяність навіть у пітьмі «буття принижених і ображених». З образом Сонечки пов'язана велика гуманістична ідея Достоєвського про те, що світ врятує духовне єднання людей. [18, c. 20]

«Біль про людину» проявляється і в тому підході, який використовує Достоєвський у створенні образів, у показі щонайменшої еволюції людської душі, в глибокому психологізмі.

Жорстокий оптимізм зумовленої закономірності постійно народжував протест і протидію. Конфлікт підпільного людини зі світовими законами носить переважно споглядальний характер. Для Раскольникова ж усвідомлювати і діяти - це одне і те ж. Усвідомлювати несправедливість світового порядку і не діяти проти нього - підло. Раскольников не боягуз і не раб. Переконавшись в неправедності «богів», він не захотів їм підкорятися, повстав проти них, щоб «стати корисним людям», які б наслідки ні чекали його самого, але, визнавши інших «негідниками», в специфічному розумінні цього слова, вийшов з лав і повстав один.

В процесі історичного розвитку всі порушення відновлюються, всяке зло скупається, кожен пожинає те, що посіяв. В «Злочин і кару» світ дійшов до градуса кипіння. Його неправда і його несправедливість стали нестерпними, і Раскольников відкинув його Собі з всіма виправдовує його ілюзіями, догмами і міфами. Все перевернулося. Раніше світ засуджував особистість за будь-яку спробу критики недоторканою патріархальної цілісності, тепер Раскольников судить розкладається і розпадається світ і бунтує проти нього. [18, c. 24]

Раскольников не погоджується з місцем, яке відвела йому доля, він не хоче підніматися по ганебних сходах буржуазного сходження, які і йому були відкриті. Сходження в рамках старого світу треба було оплатити стиранням своєї особистості і поглинанням інших індивідуальностей. Раскольников не приймає дійсності не тільки за те, що світ йому підготував, а й за те, що світ підготував іншим. Раскольников не визнає ні для себе, ні для інших морального кодексу, даного історією і ладом.

У викривленому світі, в глибині охопила гординя, яка заблукала, самотньої душі і сама совість може заговорити збоченим мовою. Совість Раскольникова не автономна, чи не суб'єктивна, він результат соціальної спільності з усіма приниженими і ображеними, вона псується внаслідок позиції, зайнятої Раскольниковим по відношенню до інших, вона управляється свідомістю особистої, і тільки особистої, відповідальності за все, що робиться в світі.

Трагедійний конфлікт, вперше здійснений Достоєвським в «Злочині і карі», не повторює класичних конфліктів, що лягли в основу трагедій минулого. Це не конфлікт двох протилежних законів, нового і традиційного, це і не конфлікт двох соціальних груп, які почали непримиренну боротьбу, хоча соціальна підоснова трагедії Раскольникова виступає в романі досить усвідомлено, це тим більше не любовний конфлікт, не любов-поєдинок, настільки улюблений епігонами Достоєвського, - це конфлікт особи зі світом, боротьба самотньої і єдиною особистості, поклала на себе повноту відповідальності, з усім навколишнім цим її світовим порядком.

Конфлікт «Злочину і кари» виріс з «зіткнення страшного нових людей і нових вимог е старим порядком», але вилився в єдиноборство одного з усіма і з усім. Він носить філософський, етичний характер, в ньому світу протистоїть я, «яке все усвідомило». Самому Достоєвському могло здаватися, що конфлікт я, Особи, і земної «аксіоми» може знайти своє вирішення тільки у позаземної дійсності. [19, c. 20]

У конфлікті Раскольникова зі світом розлита латентна сила звільняється від своєї пасивності і набуває, думається йому, точку опори для нечуваного прояву - для конденсованого удару, здатного переламати передвічну інерцію. В собі самому, здавалося Раскольникову, придбав він важіль, за допомогою якого зможе підняти і повернути всесвіт.

Воля Раскольнікова не іррефлективна, що не імпульсивна, що не екстатична, що не божевільна, - вона підпорядкована його ідеї; всі несвідомі і «екзистенційні» основи особистості, які Достоєвський зовсім не видалив зі створеного ним образу, напружуються ідеєю і служать ідеї, допомагаючи здійсненню поставленої мети.

Раскольникова веде до дії неприйняття світу, йому здається, що для впливу на світ він знайде точку опори в своїй вимкнений зі світу, але дія його розгортається не в порожньому просторі і не в порожньому часу, а в тій самій дійсності, з якою він не згоден. Воля Раскольникова спрямована проти світу, світ же є єдиним, але зате все грандіозною перешкодою, яку йому належить здолати. Конфлікт «Злочину і кари» - конфлікт Особи і Миру, Раскольникова і суспільства, що несе в собі всю минулу історію. Бій починає Раскольников, він повстає, він будить опір, - конфлікт «Злочину і кари» породжений волюнтаричною ідеєю відкуплення і спасіння всіх одним, подолання загальної закономірності всеосяжної волею Єдиного. Конфлікт має місце тому, що Раскольников «не падлюка» - він діє, він вступає в бій проти сущої дійсності. Множинність конфліктів, та ще розвиваються в часі, послідовно один за одним, є властивістю епічного оповідання. Однак у Достоєвського, в «Злочин і кару», та й в інших його романах, явно дається взнаки ієрархія конфліктів. У романі панує конфлікт головного героя, Особи, Раскольникова, з дійсністю, зі світовим порядком.



3. Поетика роману

Розкриваючи таємниці людського духу, Достоєвський створив особливу Мистецтво - рідкісне мистецтво думки. Будь-яка думка у письменника, добра чи зла, за власним його висловом, «Надзьобується, як з яйця курча». Розкриттю особливої духовності Достоєвського служать і художні особливості, поетика його творів: мова і стиль, місце і час дії, пейзаж і композиція.

Мова в «Злочин і кару» служить могутньої творчої думки, яка без особливих видимих зусиль укладає в свій стиль звичайний, буденний матеріал людської мови. Лише в хвилини особливого просвітлення, в епілозі роману, мова Достоєвського ллється плавно і рівно. Як правило, вона психологічно нестійка, нервова і переривчаста. Звідси маса припущень, застережень, всі ці обмежують «втім», «неначе», «якось», «хоча». Однак ритм Достоєвського, як гірська лавина, долає і «обмеження - перешкоди», підпорядковуючи собі мову і стиль, надаючи їм особливу силу. [20, c. 43]

Достатньо відкрити першу сторінку «Злочину і кари», як мимоволі і непомітно втягуєшся в стрімкий ритм роману, ні з чим не порівнянний в світовій літературі, той самий ритм, завдяки якому письменник створив нову геометрію мистецтва, доповнивши евклідовского тривимірний світ «четвертим виміром» - духовністю. Чи не в цьому розгадка слів А. Ейнштейна: «Достоєвський дав мені більше, ніж Гаус». Недарма Іван Карамазов визнається Альоші в своєму безсиллі вийти за межі евклідовского тривимірного світу.

Мова і стиль «Злочину і кари» вражає природністю і безпосередністю. Але це давалося Достоєвському зовсім нелегко. є одне вражаюче місце в чорнових записах до роману, що проливає світло на мовну та стилістичну лабораторію письменника, на навмисність його творчості. У третій (остаточної) редакції «Злочину і кари» є запис: «Повна відвертість цілком серйозна до наївності, і одне тільки необхідне». [20, c. 70]

Всі герої «Злочину і кари» характеризуються словесно, але мовний портрет Раскольникова - найвиразніший. Достоєвський показав роздвоєння головного героя роману, використавши для цього цілий ряд стилістичних прийомів: неблагообразія складу Раскольникова, дисгармонію його синтаксису, дратівливу уривчастість мови, але перш за все і головним чином контраст між зовнішньою і внутрішньою формою мови героя.

У кожного героя «Злочину і кари» свій суто індивідуальний мова, але всі вони говорять на «одному» мовою - мовою «четвертого виміру» письменника. Саме в цьому і полягає здається на перший погляд «однаковість» мови героїв Достоєвського. Стиль кожного великого художника - щось єдине, ціле, закінчена система, де немає нічого випадкового. Навіть така, на перший погляд, незначна деталь, як повторювані в «Злочин і кару» числа «Сім» і «одинадцять», має значення для розкриття ідейної проблематики роману.

Все в стилі Достоєвського: і портрет, і пейзаж, місце і час дії - підпорядковується законам «четвертого виміру», де перестає діяти земне тяжіння. І, подолавши земне тяжіння, єдиний, неповторний ритм Достоєвського так міцно захоплює нас, що не відразу оціниш кожну рису в портретного живопису, ретельні «костюми» дійових осіб. нестримний і стрімкий ритм ідей концентрує увагу читачів Достоєвського перш всього на метафізичної сутності героя. А між тим Достоєвський був тонким і глибоким майстром портрета.

Історія злочину і покарання Раскольникова відбувається в Петербурзі. І це не випадково: найфантастичніший на світлі місто породжує самого фантастичного героя. У світі Достоєвського місце, обстановка, природа нерозривно пов'язані з героями, становлять єдине ціле. Тільки в похмурому і таємничому Петербурзі могла зародитися «потворна мрія» жебрака студента, і Петербург тут не просто місце дії, які не просто образ - Петербург учасник злочину Раскольникова. Впродовж всього роману лише кілька коротких описів міста, нагадують театральні ремарки, але їх цілком достатньо., щоб проникнути в «духовний» пейзаж, щоб відчути «Петербург Достоєвського».

У світі Достоєвського час, як і простір, є функцією людської свідомості, воно одухотворене і може, в залежності від духовного стану героїв, то нескінченно розтягуватися, то стискатися, то майже зникати. Недарма в одній з чорнових зошитів до «Злочином та карою» Достоєвський записує: «Що таке час? Час не існує; час є цифри, час є ставлення буття до небуття».

На початку роману час розгортається повільно, потім прискорюється, а перед катастрофою перетворюється на справжній ураган, хоча сам герой знову випадає з часу.

Відзначаючи незвичайну швидкість дії в романах Достоєвського, М.М. Бахтін пише: «Основною категорією художнього бачення Достоєвського було НЕ становлення, а співіснування і взаємодія <…> Розібратися в світі означало для нього помислити всі його змісту як одночасні і вгадати їх взаємини в розрізі одного моменту». І на питання: як подолати час в часі?

- М.М. Бахтін відповідає, що «швидкість - єдиний спосіб подолати час в часі»

У центрі кожного великого роману Достоєвського стоїть одна якась незвичайна, значна, загадкова людська особистість, і всі герої письменника займаються найважливішим і найголовнішим життєвим справою - розгадкою таємниці цієї людини: Раскольникова («Злочин і кара»), Мишкіна («Ідіот», Ставрогина («Біси»), Версілова («Підліток»), Івана Карамазова («Брати Карамазови»). Цим, визначається композиція романів-трагедій письменника. Всі особи та події в «Злочин і кару» розташовуються навколо Раскольникова, все обертається навколо нього, все насичене пристрасним до нього ставленням, людським тяжінням і відвернути від нього.

Раскольников - головний центр роману; він - учасник більшості сцен роману. «Відмовившись від монологічного оповідання на користь форми роману від третьої особи, т.е. форми найоб'єктивнішим, - зазначає Л. Погожева, - Достоєвський зберігає в композиції свого твору багато рис ліричного розповіді - щоденник, сповідь. Таким залишком улюбленою раніше письменником монологічного форми є те, що майже всі події роману даються через сприйняття їх головним героєм, який присутній, за рідкісним винятком, у всіх сценах, по-друге, в романі багато мемуарних епізодів: сповідь Мармеладова, сповідь Свидригайлова, лист Пульхерии Олександрівни і багато інших епізоди.

Однак всі ці мемуарні епізоди не мають в романі самостійного значення: історія сімейства Мармеладових і історія матері і сестри Раскольникова нерозривно пов'язані з головним героєм і втілюють його думки і ідеї. Історія Мармеладових і історія Дуні (лист Пульхерии Олександрівни) - останній поштовх до бунту Раскольникова. З цих історій виникають Соня і Свидригайлов, що втілюють добро і зло в душі Раскольникова.

В усіх шести частинах роману все три тематичні фабули виникають в зв'язку з Раскольниковим в різних поєднаннях і комбінаціях. Лінії всіх трьох фабул з'єднуються тільки один раз: на поминках по Мармеладову колишній наречений Дуні, Лужина, ображає Соню, і Раскольников її захищає. У шостій частині побічні фабули вичерпані, і Раскольников залишається з Сонею і Свидригайловим - зі своїм «добром і злом». Але Свидригайлов кінчає життя самогубством, так що в останньому розділі останньої, шостої, частини і в епілозі, коли «зло» пішло з душі Раскольникова, він залишається тільки з Сонею, а далі «вже починається нова історія, історія поступового оновлення людини». [21, c. 42]

Раскольников не тільки композиційний, а й духовний центр роману. Усі тематичні фабули нерозривно пов'язані з ідеологічною схемою роману. Трагедія відбувається в душі Раскольникова, і всі інші дійові особи разом з ним намагаються розгадати таємницю цієї трагедії. всі відчувають значущість його особистості, все вражені протиріччями цієї особистості, і всі хочуть відгадати загадку його фатальною роздвоєності, Раскольникова характеризують мати, сестра, Разумихин, Порфирій, Соня, Свидригайлов - майже всі дійові особи роману.

Поетика роману підпорядковується одній головній і єдиній задачі - воскресінню Раскольникова, позбавлення «надлюдини», одержаних злочинним теорії та залученню його до світу інших людей.

Як досвідчений провідник, який знає єдину і вірну, дорогу, веде Достоєвський читачів через лабіринт совісті Раскольникова. І треба бути гранично уважним і духовно зрячим при читанні «Злочини і покарання», звертаючи увагу буквально на все, щоб побачити в кінці ту свічку, яку тримає Достоєвський.

«Злочин і кара», як і взагалі романи Достоєвського, є романом-трагедією, тому що в ньому, як у трагедії стародавніх або в трагедії Шекспіра, царює все що підкоряє собі конфлікт волюнтаристичного дерзання, у Достоєвського завжди свідомого, і закономірною необхідності.



Висновки

Отже, «Злочин і кара» - твір геніальний, і тому в ньому міститься набагато більше, ніж можна припустити по сюжету, взятому самому по собі. Протягом усього роману Достоєвський ні разу не залишає єдиного поля мистецтва, моральності і ідеалу, в кожному рядку його відчуваються пристрасні пошуки дороговказівної зірки, слідуючи за якою людство увійшло б в царство справедливості і братерства.

Що ж до жанрових особливостей, то їх не можна трактувати однозначно. І не тільки тому, що це твір складний щодо свого задуму і об'ємний навіть в кількісному відношенні. Щодо «Злочину і кари» Достоєвського, то справа стоїть набагато складніше, бо до нього підходить декілька жанрово різних визначень, і кожне з них буде по-своєму справедливим, оскільки таке тематичне й естетичне наповнення в романі є.

Чимало дослідників досліджували цю тему. Майже всі, хто писав про Достоєвського відзначали особливу драматичну або трагедійну форму його романів. Достоєвський перетворив роман, органічно ввівши в нього конфлікт, властивий трагедії. Трагедійний конфлікт викликав справжню революцію в традиційній романної формі, в сюжеті його, в зав'язці і розв'язки, в трактуванні часу і простору, у виборі героїв і законах типології, в способі затвердження ідеалу, дорогого і розуму і серця автора.

Що ж до головного героя, то Достоєвський показав роздвоєння, використавши для цього цілий ряд стилістичних прийомів: неблагообразія складу Раскольникова, дисгармонію його синтаксису, дратівливу уривчастість мови, але перш за все і головним чином контраст між зовнішньою і внутрішньою формою мови героя.

Трагедійний конфлікт, вперше здійснений Достоєвським в «Злочин і кару», не повторює класичних конфліктів, що лягли в основу трагедій минулого.

В усіх шести частинах роману все три тематичні фабули виникають в зв'язку з Раскольниковим в різних поєднаннях і комбінаціях. Лінії всіх трьох фабул з'єднуються тільки один раз.

Роль монологів у романі зводиться до того, щоб показати складність натури, і те, як герой займається самоаналізом, і допомогти глибше пізнати його внутрішній світ.

Важливу роль у розкритті психологізму роману зіграли сни, тому що в несвідомому стані людина стає сама собою, втрачає все наносне, чуже і, таким чином, вільніше виявляються його думки і почуття.

За допомогою антитези Достоєвський зображує героїв суперечливими, непізнаними до кінця. Його герої поєднують в собі дві безодні разом: безодню добра, співчуття, жертовності і безодню зла, егоїзму, індивідуалізму, пороку.

Важливу роль у розкритті психологізму роману, зіграли образи колишніх людей. Людині Достоєвського протипоказана «нормальна» - ділова, службова, господарська - життєдіяльність. Майже всі герої роману постають перед нами «колишніми».

Мова і стиль «Злочину і кари» вражає природністю і безпосередністю. Але це давалося Достоєвському зовсім нелегко. є одне вражаюче місце в чорнових записах до роману, що проливає світло на мовну та стилістичну лабораторію письменника, на навмисність його творчості. У третій (остаточної) редакції «Злочину і кари» є запис: «Повна відвертість цілком серйозна до наївності, і одне тільки необхідне».



Список використаної літератури

1. Аллен Л.Ф.М. Достоевский. Поетика. Мироощущение. Богоискательство. 1996, - С. 1-176.

2. Белов С. Роман Ф.М. Достоевского «Преступление и наказание». Коментарий.

3. Бистрова О. Поетика роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара» [Текст] // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2011 р. - №10. - С. 4-11.

4. Виноградов И., Денисова Н. «Совсем тут другие причины…» (Люсьен де Рюбампре и Родион Раскольников - опыт сравнительного анализа). - «Вопр. лит.», 1972, №10, - С. 76-106.

5. Внукова Ж. «Час збирати каміння» / Утвердження християнських цінностей в романі Ф. Достоєвського «Злочин і кара» // Всесвітня література та культура. - 2006 р. - №10. - С. 38-40.

6. Дунаева О. Очевидность - еще не истина [Текст]: изучение романа Ф.Д. Достоевского «Преступление и наказание» в проф. классах общественно-гуманитарного направления // Русская словесность в школах Украины. - 2012. - №4. - С. 37-41.

7. Ермилов В.Ф.М. Достоевский. Москва. 1956 р.

8. Жалай Ю. Федір Достоєвський «Злочин і кара». Поліфонізм роману, його філософські, соціальні, психологічні й морально-етичні ідеї [Текст] // Всесвітня література в сучасній школі. 2015 р. - №11. - С. 19-23.

9. Іваськевич Т. Федір Достоєвський. Роман «Злочин і кара» [Текст]: круглий стіл // Зарубіжна література. 2017. - Вересень. №9 - С. 64 - 72.

10. Кирпотин В. Разочарования и крушение Родиона Раскольникова. В.Я. Кирпотин. 1974.

11. Климова В. Урок за технологією розвитку критичного мислення (за романом Ф. Достоєвського «Злочин і кара») // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 2007. - №10. - С. 46-48.

12. Конопля Т. Жанрова своєрідність роману Ф.М. Достоєвського «Злочин і кара». «Злочин і кара» як поліфонічний роман ідей [Текст] // Зарубіжна література в школі. - 2015. - №21-22. - С. 8-10.

13. Мережковський Д. Достоєвський [Текст]: роман «Злочин і кара» - шедевр Ф. Достоєвського // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2011. - №10. - С. 2-3.

14. Мисько Л. Компаративний аналіз роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара» і повісті І. Фанка «Перехресні стежки» // Зарубіжна література. -

2005 р. - №3. - С. 17-23.

15. Назарець В. «Все серце моє з кров'ю вкладається у цей роман. Роман Федора Достоєвського «Злочин і кара» // Зарубіжна література. -

2005 р. - №9. - С. 6-10.

16. Назарець В. Поетика роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара» [Текст]: поетика роману, проблематика й система образів // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. 2006. - №10. - С. 12-15.

17. Пулинець М. Через страждання до радості (за романом Ф.М. Достоєвського «Злочин і кара») // Зарубіжна література в школі. - 2010 р. - №1. - Січень. - С. 18-21.

18. Рада І. Трагедія «келійного філософа», який став заручником власної теорії. Пілсумковий урок за романом Ф. Достоєвського «Злочин і кара». 10 клас // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 2000 р. №11. - С. 20-26.

19. Сімон Л. Федір Достоєвський «Злочин і кара» [Текст]: цикл уроків 10-й клас // Зарубіжна література. - 2017. - Жовтень, №10. - С. 12-30.

20. Фридлендер Г.М. Реализм Достоевского. Академия наук СССР. - М.: Наука. - 1964. - С. 1-404.

21. Чечетіна Л. У пошуках правди / Урок з вивчення роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара» 10-й клас // Всесвітня література та культура. - 2002. - №11. - С. 41-44.

22. Шулик І. Твори Ф.М. Достоєвського «Злочин і кара» та П. Зюскінда «Запахи» [Текст] // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2016. - №11. - С. 15-18.

23. Шуренок Т. Проблеми пошуків духовних орієнтирів та морального вибору в романі Ф. Достоєвського «Злочин і кара» // Зарубіжна література. - 2004 р. - №39. - Жовтень. - С. 20-21.

Размещено на Allbest.ru

...