Марлоу і Куртц у боротьбі з "безмірною пітьмою" у романі "Серце пітьми" Джозефа Конрада

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Роман Джозефа Конрада «Серце пітьми» включає відносно невелику кількість персонажів, близько двадцяти осіб, які або названі по імені, або, будучи безіменними, більш-менш детально представлені розповідачем і відіграють певну роль у розвитку сюжету. Є й у творі низка персонажів, яких слід назвати позасюжетними. Вони зазвичай з'являються в розповіді капітана Марлоу і слугують для ілюстрації його численних рефлексій, відтак працюючи на вираження складного й багатопланового ідейно-проблемного комплексу твору.

Так, уже на самому початку своєї розповіді Марлоу, вдаючись до історичних паралелей між сучасністю і давньоримською епохою, розказує про молодого римлянина, який силою певних обставин потрапив на Британські острови. При цьому капітан явно моделює ситуацію за принципами художнього вимислу, вже тут, ще до переказу своєї «африканської» пригоди, виступаючи, згідно з сучасними наратологічними визначеннями, як «ненадійний» розповідач, наприклад, моделюючи у своїй розповіді образ молодого римлянина, який, програвшись у карти, приїхав до Британії, аби поправити свої фінанси. При цьому Марлоу звертається до своїх слухачів, намагаючись заохочувальними закликами-звертаннями привернути більше уваги до своєї метаісторичної фікційної розповіді.

Подібних до цього вимишленого персонажа-римлянина у творі досить багато. Згадується моряк швед, який не доїхавши до місця призначення, наклав на себе руки з невідомих причин; данець, капітан корабля, убитий неграми-аборигенами у сварці через курей (саме його посаду має обійняти Марлоу); шотландець, який був готовим побитись з ким завгодно, хто не вірив йому, що на Марсі живуть люди і вони повзають навкарачки. Інколи важко відразу встановити функціональне призначення всіх цих персонажів, однак у контексті філософського змісту вони мають акцентувати той наростаючий абсурд, яким позначене заглиблення в нетрі злочинів проти людини і людяності.

У цю нескінчену боротьбу добра і зла, що переноситься у сферу людської душі, втягнуті в першу чергу центральні персонажі капітан Марлоу і містер Куртц. Як часто трапляється у Конрада, особливо в тих творах, де має місце так звана «перепоручена розповідь» і право основного наративного голосу передається одному з персонажів, важко сказати однозначно, хто, власне, є головним героєм твору. Якщо у випадку з романом «Лорд Джім» все більш-менш ясно, оскільки Джім справді є діючим персонажем майже від початку до кінця твору і ситуація («проблема-загадка») Джіма стягує до себе всю художню систему твору, то в «Серці пітьми» з персонажною розстановкою все набагато складніше.

Безперечно, найбільше текстового простору у творі займає капітан Марлоу, і саме його «екзистенціальна пригода» безпосередньо розгортається перед читачем. Однак для самого Марлоу основним об'єктом екзистенціальної рефлексії є містер Куртц, якого читач діючим персонажем бачить лише в межах 10-20 сторінок тексту. Хоча фактично саме Куртцові віддається максимум уваги автора і самого текстового простору. Таким чином, вже попередньо можна сказати, що для Конрада-автора обидва персонажі однаково важливі, і як ми побачимо нижче, виникаюча між ними дзеркальність, очевидне двійництво ефективно працює на художнє доведення автором думки про боротьбу людини з пітьмою власного серця.

Спершу для Марлоу Куртц представляється свого роду символом сучасної цивілізації, світочем прогресу, про що багато говорять і ті, хто представляють Куртца капітанові Марлоу до його зустрічі з ним. Містер Куртц під час перебування в Європі був відомий як ліберал, демократ, що сповідував ідею Прогресу і Просвітництва місцевого населення в колонізованих країнах. Цілком серйозно і з великою повагою в такому дусі говорить про Куртца головний бухгалтер компанії перший, від кого Марлоу чує його ім'я, відразу надзвичайно зацікавивши цим капітана. Однак уже наступний, хто говорить про Куртца, секретар начальника станції, безіменний «Мефістофель із пап'є-маше» («this papier-mache Mephistopheles») [4], як оцінює його Марлоу, відгукується про нього з презирством і жорсткою іронією: «He is an emissary of pity, and science, and progress, and devil knows what else. We want,» he began to declaim suddenly, «for the guidance of the cause entrusted to us by Europe, so to speak, higher intelligence, wide sympathies, a singleness of purpose...» [4]. На думку «молодого аристократа», Куртц, так само як і Марлоу, якого прислали ті самі люди, належить до «цієї нової банди банди служителів доброчесності» («the gang of virtue the gang of virtue») [4].

Далі Марлоу, аж до зустрічі з Куртцом, буде отримувати все більше суперечливої інформації про цю людину від начальника станції, окремих агентів, російського дивака, охрещеного Марлоу Арлекіном, палкого прихильника як ідей, так і особистості Куртца, а також із тексту трактату про «просвітлення дикунів», написаного Куртцом.

Так поступово у свідомості Марлоу образ-символ світоча прогресу розмивається, перетворюючись на фігуру виняткової складності і суперечливості. Марлоу розуміє, що його попередні уявлення про Куртца виявилися помилковими. «Кращий представник цивілізації» залякує тубільців, силою зброї забирає у них слонову кістку, оголошує себе для них «богом». Перебування Куртца на місці служби, безпосередня участь у виконанні завдань, що ставляться компанією по отриманню якомога більшої кількості слонової кістки, кардинально змінює його позицію, перетворюючи його не просто в імперіаліста, але в жорстокого варвара.

Неважко побачити, що в образі Куртца втілено Конрадове ставлення до так званої «нової людини» чи «надлюдини», проголошеної Фрідріхом Ніцше. Куртц індивідуаліст із неприхованою «волею до влади», він позбавлений «сентиментальної слабкості», не знає моральних обмежень; для тубільців він мало не бог, займаючи місце серед «демонів країни» і фактично схвалюючи звернений до нього ритуал жертвопринесення і канібалізму, а можливо, навіть безпосередньо беручи в ньому участь.

Проте спроба стати богом за життя, піднісши себе над іншими людьми, зазнала краху: надлюдину, що досягла, здавалося б, останньої сходинки «драбини до неба», чекає падіння нижче первісного варварства, за оцінкою Марлоу, який нагороджує Куртца симптоматичним епітетом «pitiful Jupiter» («жалюгідний Юпітер») [4]. Крім того, саме ім'я новонародженого бога набуває зворотного щодо своєї етимології символічного значення, адже «Куртц» у перекладі з німецької означає «короткий», а містер Куртц виявляється дуже високою людиною як зауважує Марлоу, його ріст не менше семи футів, тобто більше двох метрів.

Відкриваючи волю «внутрішньому світу інстинктів», всупереч сподіванням Ніцше, Конрадова сильна особистість стає не цільною, «здоровою» людиною, а божевільним, який втратив усякий зв'язок із реальністю. Замість злиття двох начал «світла» і «пітьми», цивілізації і первісності, аполлонівського і діонісійського (за відомою класифікацією Ніцше), в образі Куртца дві частини розколеної людської сутності заперечують одна одну: «посланець гуманності, науки й прогресу» існує у відриві від жорстокого «демона». В уявленні Марлоу вони на мить зливаються в момент смерті Куртца при проголошенні «вироку пригодам своєї душі на землі» («a judgement upon the adventures of his soul on this earth...» [4].

Марлоу постійно намагається відповісти на запитання, що собою являє Куртц і постійно відчуває неможливість дати однозначну відповідь на це запитання: для нього Куртц і просто божевільний, і геніальний містифікатор, і видатна особистість. Взаємовиключні судження оповідача про героя немов ведуть між собою напружений діалог, у якому немає переможців. Цей внутрішній діалогізм видається запозиченим Конрадом із творів Ф.М. Достоєвського, хоча автор «Серця пітьми» неодноразово проголошував своє негативне ставлення до російського письменника і заперечував будь-яку подібність між його й своєю творчістю.

Куртц не раз характеризується як «універсальна» особистість. Він талановитий художникживописець: Марлоу в захваті від його невеличкого ескізу, який спостерігає в будинку головного бухгалтера компанії, намальований Куртцом за рік до основних подій, коли він очікував нагоди відправитися на Внутрішню станцію. Куртц пристрасний поет; про його вірші і те, як він їх декламував Марлоу розказує російський Арлекін. «Мисливець за слоновою кісткою» має й неабиякі музикальні здібності про це згадує його кузен, професійний органіст, під час зустрічі з Марлоу, який через рік після смерті Куртца приїздить до Європи. Куртц блискучий публіцист; його трактатом про те, як виправити тубільців, зачитуються всі, кому він потрапляє до рук. Він палкий, надихаючий своїм словом оратор (один із представників компанії у зв'язку з цим стверджує, що Куртц міг би стати «лідером якої-небудь радикальної партії») [4]. Власне, Куртцове володіння словом, причому усним словом, мистецтвом переконання для Марлоу стає першочерговим доказом того, що той є «видатною людиною» [4]. Не випадково Марлоу постійно наголошує, що Куртц є в першу чергу людиною, яка говорить (в оригіналі «discoursing»). Водночас дар цей, вочевидь, з огляду на деструктивні дії Куртца, оцінюється Марлоу амбівалентно. Він називає цей дар «самим високим і самим мерзенним» («the most exalted and the most contemptible») [4].

Куртц, на думку Марлоу, видатна особистість, бо “йому було що сказати...”. Його велич капітан пояснює через парадокс-рефлексію з приводу слова “Жах!” останнього слова Куртца, яке він двічі повторює прямо в обличчя Марлоу. Розгорнута рефлексія, яку подає Марлоу відразу після цього епізоду, загалом є дуже характерною для поетики амбівалентності, яка в цілому пронизує художню форму твору. Це слово Марлоу трактує як “моральну перемогу, оплачену незліченими поразками, мерзенними жахами і мерзенним задоволенням. Але це перемога!” [4].

Сам Куртц усвідомлює себе як “людина великих задумів” і свою діяльність як колосальні зусилля з приведення “темного” світу до світла. Він уважає себе “вільною” людиною, яка вступила на шлях самотності, де все дозволено. Для початку Куртцу потрібно тільки показати, що він дійсно здатний принести користь, і він, як говорять, творить великі справи, заготовляючи цілі гори слонової кістки.

Особливо показовим для осягнення суперечностей Куртца є його проект щодо виправлення чорношкірих. Цей проект сповнений чудових слів про високу місію білої людини, про те, що білі “повинні здаватися дикунам істотами надприродними, приходячи до них могутні, немов боги...”. Але Марлоу, читаючи записи Куртца, не можна не помітити, як поступово наростають суперечності, проголошувана мета викривлюється, а засоби її досягнення починають працювати проти самої мети: “Тренуючи нашу волю, ми можемо домогтися влади необмеженої й доброчинної”. Тим не менше притягальним залишається сам стиль Куртца, який ніби знімає проблеми практичного втілення задумів у життя: “Ніякі практичні вказівки не уривалися в магічний потік фраз, і тільки наприкінці останньої сторінки, мабуть, через великий проміжок часу, була видряпана нетвердою рукою нотатка, яку можна розглядати як виклад методу. Вона дуже проста, і, після зворушливого заклику до всіх альтруїстичних почуттів, вона вас засліплює й лякає, як спалах блискавки в яснім небі: “Винищуйте всіх тварюк!” [4].

Куртц “універсальний геній”, як говорить про нього секретар начальника станції, отримав прекрасну освіту, головним чином в Англії, як підкреслює Марлоу. Він увібрав у себе кров багатьох народів: його матір напіванглійка, батько напівфранцуз, прізвище за походженням явно німецьке. Художник, поет, музикант і журналіст, Куртц опиняється за межами “культурного світу”, і тут виникає, як наголошує Марлоу, ситуація, яку з висоти того культурного світу неможливо передбачити чи теоретично осягнути, ситуація колосального пресингу з боку “пітьми”. Саме з роз'ясненням такого можливого, пограничного, по суті екзистенціального положення, звертається до своїх слухачів Марлоу: “You can't understand. How could you? with solid pavement under your feet, surrounded by kind neighbours ready to cheer you or to fall on you, stepping delicately between the butcher and the policeman, in the holy terror of scandal and gallows and lunatic asylums how can you imagine what particular region of the first ages a man's untrammelled feet may take him into by the way of solitude utter solitude without a policeman by the way of silence utter silence, where no warning voice of a kind neighbour can be heard whispering of public opinion? These little things make all the great difference.” [4].

Потрапивши в саме серце пітьми, Куртц заглядає в неосяжну глибину власної душі й виявляє в ній буйство первісних страстей і інстинктів. Марлоу неодноразово повертається до цієї думки і всіляко її обігрує, підкреслюючи, що “дика глушина... пошепки розповіла йому про нього самого те, чого він не знав”, внаслідок чого європеєць виявився неспроможним протистояти “важким німим чарам глушини, що, здавалося, тягла його безжалісно до себе, пробуджуючи забуті й звірячі інстинкти й спогади про вдоволені й дивовижні пристрасті” (“that seemed to draw him to its pitiless breast by the awakening of forgotten and brutal instincts, by the memory of gratified and monstrous passions...”) [4].

Куртц приїхав у «серце пітьми», щоб заробити гроші для шлюбу зі своєю «нареченою» дівчиною, але володіючи вогнепальною зброєю («громом і блискавкою»), він стає властелином місцевих племен. «Торговельний агент» очолює набіги на сусідні племена й не вимінює, як того вимагають нібито «доброчесні» правила торгівлі, яку веде компанія, а попросту віднімає слонову кістку. Він повністю розриває контакти із Центральною торговельною станцією, але передає туди дорогоцінних слонових бивнів більше, ніж всі інші агенти разом узяті, і викликає змішані почуття жаху й замилування.

Але кінець Куртца трагічний. Він сам себе заблокував у місцевості, де клімат згубний для європейців, без ліків і медичної допомоги. Не дивно, що приступи пропасниці зрештою вимотали його, і він помирає на пароплаві Марлоу. Утопічний проект, просвітницька місія перетворилися на свою протилежність зусиллями самого автора і провідника. При цьому начальник Центральної станції лицемірно шкодує про його «нераціональний метод»: «Фірмі містер Куртц приніс більше шкоди, ніж користі. Він не розумів, що час для енергійних виступів ще не прийшов... обачність ось мій принцип! Ми повинні діяти обережно..» [4]. Що стоїть за цією обережністю, Марлоу бачив на власні очі, коли добирався до станції, цілі табори конаючих чорношкірих від непосильної праці, голоду і жорстокого обходження з боку білих.

Показово, що образ Куртца виникає в темряві й асоціюється з мороком, пітьмою метафізичною: «Його огортав непроникний морок («darkness»)»; «Я лежу тут, у темряві («in the dark»), і чекаю на смерть», говорить Куртц. Навіть у пізніші спогади Марлоу про Куртца, перед самою зустріччю з його нареченою, вторгається видіння, окутане мороком: «я побачив його на носилках; він прожерливо відкривав рот, наче хотів проковтнути всю землю і всіх людей. Він жив, жив, як і раніше ненаситний привид, що прагнув блискучої видимості і страшної реальності; привид темніший за темряву ночі і шляхетно задрапірований у складки вишуканого красномовства...[4, 1066]. Так крізь образ Куртца проступає образ вічної й непереможної пітьми («the conquering darkness», «an eternal darkness»), непізнаваного хаосу, що прийняв у себе трагічного героя, який ризикнув змагатися з нею.

Останні слова вмираючого Куртца «Жах! Жах!» («The horror! The horror!») [4] звучать як містичне одкровення. Ці слова позірно завершують шлях пізнання капітаном Марлоу загадки жахливої і водночас величної особистості. Власне смерть і похорон Куртца майже не описані, тільки декілька знижених побутових деталей: обід у кают-компанії, мухи на скатертині, рій мошкари в лампі, зацікавлені обличчя і коротке повідомлення: «Більше я не підходив до цієї видатної людини, що проголосила вирок пригодам своєї душі на землі. Голос замовк. Що було в нього, крім голосу? Але мені відомо, що наступного дня пілігрими щось поховали у брудній ямі» [4].

Разом зі смертю Куртца самоусвідомлена мета мандрівки Марлоу втрачає свій сенс. Однак ні на самому епізоді смерті, ні на її рефлективному осягнення Марлоу, сюжет твору не вичерпується. Завершальним акордом історії є зустріч розповідача з нареченою Куртца. Марлоу порівнює її душу із чистим кристалом, привид темряви із її появою різко контрастує із внутрішнім світлом, що випромінює дівчина, попри те, що одягнена вона в траур, який не знімає вже більше року після отримання звістки про смерть Куртца. «Неземне світло» (that great and saving illusion that shone with an unearthly glow in the darkness») створює альтернативу «торжествуючій тьмі» «the triumphant darkness», чи точніше вони зливаються в амбівалентно-нерозривну єдність [4]. Ліричний пафос сцени приглушений внутрішніми сумнівами оповідача, що почуває недоречність правди в такій ситуації.

Романтичний принцип контрасту між світлом і тьмою працює на авторську ідею незбагненності буття. Автор показує, що реальність постійно вислизає, залишаючи неясні й суперечливі відблиски у свідомості героїв. Тому Марлоу залишає дівчину у щасливій ілюзії, стверджуючи, що останнім словом Куртца було її ім'я.

Крізь образ Куртца проступає інший, космічний образ вічної й непереможної пітьми («the conquering darkness», «an eternal darkness»), непізнаваного хаосу, що прийняв у себе трагічного героя, який ризикнув змагатися з нею.

Саме про цю незбагнену, неосяжну пітьму людського існування весь час говорить Марлоу і яку сам намагається подолати. Важко сказати про те, чим завершується для нього ця боротьба.

Але усвідомлення моральної перемоги Куртца попри фактичну його поразку, і світло, яке відкрилося капітанові після цієї подорожі, що набуває значення «екзистенціальної пригоди», дає підстави для спростування поширеної думки про світоглядний песимізм Конрада. Скоріше, можна говорити про ствердження автором ідеї епістемологічної й психологічної невизначеності, подолати яку одними раціонально-цивілізаційними засобами неможливо.

Література

роман сюжет конрад персонаж

1. Гениева Е.Ю. Конрад / Е.Ю. Гениева // История всемирной литературы: В 8 томах. М.: Наука, 1983-1994. Т. 8. 1994. С. 378-381.

2. Женетт Ж. Фигуры / Жерар Женетт. В 2-х томах. Том 2. М. : Изд.-во им. Сабашниковых, 1998. 472 с.

3. Урнов Д.M. Реальная и мнимая «объективность» в стиле Джозефа Конрада / Д.М. Урнов // Теория литературных стилей. Типология стилевого развития ХІХ века. М. : Наука, 1977. С.465-481.

4. Conrad J. The selected works of Joseph Conrad / Joseph Conrad. London : Wordsworth, 2005. 1374 p.

Размещено на Allbest.ru