Особливості вираження авторського "Я" в публіцистичних творах Р. Рахманного

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 007:304:070

ОСОБЛИВОСТІ ВИРАЖЕННЯ АВТОРСЬКОГО «Я» В ПУБЛІЦИСТИЧНИХ ТВОРАХ РОМАНА РАХМАННОГО

А.В. Кліщ

У статті розглянуто принципи співвідношення жанрово-стилістичних особливостей авторського «Я» публіцистики Романа Рахманного з особливостями індивідуального стилю автора та зі специфікою його суто особистісного світогляду. Розкрито жанрову парадигму, якою послуговується автор для презентації біографічних фактів, відомостей та власних думок, що дає якомога повніше висвітлити історичні події та їх передумови. Проаналізовано арсенал форм і способів авторського втручання в композицію публіцистичного тексту.

Ключові слова: публіцистика, автор, нарис, репортаж, жанр, алюзія, прецедентні тексти. феномен еміграційної публіцистики.

стилістичний рахманний публіцистика світогляд

Клищ А. В. Особенности выражения авторского «Я» в публицистических произведениях Романа Рахманного

В статье рассматриваются принципы соотношения жанрово-стилистических особенностей авторского «Я» публицистики Романа Рахманного с особенностями индивидуального стиля автора и спецификой его сугубо личностного мировоззрения. Раскрывается жанровая парадигма, которой пользуется автор для презентации биографических фактов, сведений и собственных мыслей и которая позволяет полнее осветить исторические события и их причины. Анализируется арсенал форм и способов авторского вмешательства в композицию публицистического текста.

Ключевые слова: публицистика, автор, очерк, репортаж, жанр, аллюзия, прецедентные тексты, феномен эмиграционной публицистики.

Klishch А. Features of Expression of the Author's «I» in Journalistic Heritage of Roman Rakhmannyy

The article deals with the principles of the correlation of genre and stylistic features of the author's «I» of Roman Rakhmannyy's journalism with the peculiarities of an individual style of the author and with the specifics of his purely personal outlook. The genre paradigm used by the author to present biographical facts, information and own thoughts, which allows to fully cover historical events and their preconditions, is considered. An arsenal of forms and methods of authorial interference in the composition of journalistic text is analyzed.

Among the techniques we especially highlight the category «I am the author». Using this kind of instrument, Roman Rahmanny actively attends the described events, freely expresses his thoughts, establishes contact with the heroes, expresses his own position, and so on. One can not but agree with the idea that the function of the influence of journalistic text is clearly manifested in the syntax. Of the great arsenal of syntactic structures, the journalist chose those who helped him deeper influence on the then, and now the real reader. Since the center of the journalistic text is the author who describes the events and expresses his attitude to the message.

In the work of the writer only some genre varieties of essay are presented. First of all, his legacy is quite widely represented by a problematic essay. In this genre, the author seeks to understand the obstacles that stand on the way of building up statehood. At the same time, he takes not only certain biographical facts and his own thoughts, but also involves information that allows the fullest possible coverage of historical events and background.

It is worth saying that the style of writing publicistic works by R. Rakhmannyy has certain peculiarities: First, to correlate real events with previous ones; and secondly, reconstructing the contacts with the heroes of the work, which were the author of the earlier; thirdly, by reasoning, prepare the reader for certain conclusions. The value of these insert structures is that they perform a certain compositional and semantic role in the text in order to express the author's «I».

Key words: journalism, author, essay, report, genre, allusion, precedent texts. the phenomenon of emigre journalism.

Творчість Р. Рахманного є новим своєрідним каналом світосприйняття, світовідчуття нової постреволюційної реальності, що може стати ідеологічним орієнтиром свідомої генерації українців у процесі націєтворчих перетворень і велику роль відіграє у формуванні світогляду особистості, у набутті нею нового життєвого досвіду. Зупинимося також на інших особливостях української еміграційної літератури, що ставали предметом уваги літературознавців. Визначення цих особливостей дасть можливість глибше усвідомити своєрідність письменницької спадщини митців-емігрантів.

Варто відзначити вплив на творчість журналіста-публіциста Романа Рахманного драматичних перипетій його життєвого й творчого шляху, адже важливою рисою публіцистичної спадщини автора є її автобіографічність. Звертаючись до публіцистичної творчості митця, варто вказати, що Р. Рахманний ставив перед собою завдання правдиво показати жахіття сталінської системи (письменники материкової України зробити це не мали аніякої можливості); акцентуємо увагу на особливості ідейно-філософської концепції публіциста, що знаходить своє вираження у світогляді героїв, їхній долі та вчинках.

Р. Рахманного вважають одним з найвидатніших українських публіцистів-емігрантів. Його численні статті та есе безпосередньо пов'язані з українською проблематикою, зокрема темою визвольної боротьби українського народу, сферою духовного, соціального та політичного життя українського народу в межах колишнього СРСР і в діаспорі. Починаючи з 1947 р., Р. Рахманний публікувався в Голландії, Швейцарії, Швеції, Німеччині, Франції, Скандинавії, Англії, США, Канаді [12]. Він був автором одних з перших вісток-інформацій про боротьбу УПА в західноєвропейській пресі (1947-1948 рр.). В україномовній пресі на еміграції він друкувався майже в усіх періодичних виданнях різних форм власності, крім комуністичних шпальт материкової УРСР. Багато його статей нелегальним шляхом доходили навіть до вузького кола дисидентів в Україні та знаходили своє віддзеркалення у роботах-маніфестах, що висвітлювали шляхи боротьби за незалежність України.

Постановка завдання

Мета дослідження - визначити жанрово-стильові особливості функціонування авторського «Я» в публіцистичному доробку Романа Рахманного.

Результати

Публіцист більш широко, панорамно охоплює глибинну сутність навколишнього світу, з позицій іншого культурного, етнічного середовища показує власне сприйняття української дійсності, створює нові типи характерів, що не були властивими літературі материкової України. На психологічному аспекті взаємодії або «переплетення» культур, що відбувається внаслідок експансії, варто акцентувати нашу увагу.

Феномен еміграційної публіцистики Р. Рахманного і, зокрема, літератури, звісно, має інше підґрунтя, проте, досліджуючи особливості світосприйняття автора як основи стилю, враховуємо істотний вплив нового середовища, у якому публіцист волею долі опинився. З одного боку, життя поза межами рідного етносу певною мірою послаблювало духовний зв'язок з власним народом, проте з другого - засвоєння культурних надбань Заходу, різних філософських концепцій, що мали великий вплив на розвиток світового мистецтва, літератури й були забороненими та практично невідомими на материковій Україні, давало можливість глибше осягнути сутність соціальних, моральних проблем через психологічно містке зображення героїв художніх творів.

Необхідно зазначити, що специфіка використання авторського «Я» в публіцистичному стилі Романа Рахманного залежить від жанрової природи кожного конкретного його твору. Так, авторське «Я» нарису автора, на відміну від репортажного «Я», використовується не тільки для концентрації уваги читача на зовнішніх прикметах події, але насамперед - для поглиблення й збагнення внутрішнього сенсу подій, які відбуваються на очах журналіста.

Творчість Р. Рахманного відзначається оригінальністю творчих прийомів, досконалістю форми творів. Якщо в нарисах 1960-1970-х рр. автор виступав «закадровою» силою або як безсторонній оповідач, то у творах наступних десятиліть він стає не тільки ідейним рупором своїх героїв, а й виразником власних думок, оцінок, суджень, позицій тощо, як, наприклад, у нарисі «Портрет малоросенка атомного віку. Монтаж»: «Я знаю. На звук того слівця розв'язане серце хитрого малороса чи добродушного русина негайно скорчиться, немов хробак, що необачно попався на жар. Ще з дитинства пам'ятаю пораду, освячену традиціями: - От, бачиш, той Д. - ледащо, але ти мовчи. Нехай іде біда на чужі руки....» [6, с. 30]. Автор не лише заявляє про себе як учасника діалогу, а й посилається на спогади з власного минулого, кожне слово емоційно забарвлене.

У нарисі «Портрет малоросенка атомного віку. Монтаж» [6] автор не приховує особливостей своєї самосвідомості, а часом демонструє власне Я, нарешті, він став помітно вільніший у вияві творчої індивідуальності. Із взаємодії цих та інших форм авторської присутності й постає образ автора як виразника власної позиції.

Так, у репортажі автор, намагаючись запам'ятати та відтворити події, які відбуваються тут і зараз, веде оповідь у теперішньому часі, наприклад: «Я ще раз поглянув на сердиту молоду студентку, яка пробувала перевірити мої позиції у складній поточній проблемі. Мабуть, відповів на всі запитання. Та, власне кажучи, мені належить відповідь; загадкової усмішки не вистачає. Бо ж передусім до українських жінок стосуються величні слова Марини з “Патетичної сонати”: “Я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже”. А ви скажете?» [4, с. 35], то в нарисі не обмежений подібного роду часовими рамками. Тому в нарисі дуже часто авторське «Я» використовується як вставна конструкція, пов'язана з особистісними спогадами журналіста.

Ще одним популярним жанром, до якого звертається автор, є есе, або есеї. Есе - жанр, у якому вільно, не обов'язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема, а публіцистична суб'єктивність сягає апогею [1].

За точним спостереженням В. Шкловського, «керівною ознакою есею слід вважати те, що він прагне свій мисленнєвий зміст передати читачеві, подаючи вибрану проблему як особисте переживання автора, і при вказаній свободі форми пропонує до засвоєння найсуттєвіше з даного питання» [14, с. 43.]. Зазвичай зміст есеїв публіциста підпорядкований меті викласти міркування, бачення проблеми, зазвичай у багатьох аспектах далеке від систематизації. У творчості автора наголошуємо на першорядному значенні власне мисленнєвого змісту, говоримо про центральність інтелектуального та духовного переживання, що для їх багатопланового розкриття та звучання в есеї й вибудовується ландшафт з образів, асоціацій, навіть побічних ілюстративних історій, риторичних фігур, натяків і передчутті змісту.

Відповідно, і багатство наративних стратегій авторського есею слугує якомога глибшому та вільнішому передаванню форм і практик авторського мислення. Наприклад, риторичні питання в арсеналі мовних засобів: «Я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже. А ви скажете?» [8, с. 17]; «Знаєте, отче-добродію, познайомилася вона з отими студентами-націоналістами, змовляється з ними, рідного батька називає угодовцем- хрунем, а тут мій знайомий поляк з воєводства вже й остерігає мене: поліція слідкує за нею. Що мені нещасному робити?» [8, с. 17]; «Хіба ж мало т. зв. великих проблем в Україні та на еміграції?; Стоїмо по боці агресорів, чи народів загрожених агресією?» [8, с. 17].

Найчастіше характеристики есеїстичного способу дискутування Р. Рахманного містять вказівки на його асоціативну природу, керовану індивідуальною волею та досвідом автора. Умовивід, що міститься в есеї, загалом невеликою мірою дотримується стандартних методів міркування. Поряд із логічними зв'язками виступають у ньому не скеровані строгим науковим порядком асоціації думок, а поряд із верифікаційними реченнями - поетичні образи, парадоксальні формулювання: «Вогню! Вогню великої сатири!... Полум'яної, прегострої, немов хірургів скальпель! І сміху незліченні канчуки, які батожили б усе, що повзе по землі та гнеться перед лицем чужинців гордовитих!... Вогню, вогню великої сатири!» [9, с. 55]; дотепні афоризми: «З-поза цих слів глянули на мене допитливі, злегка насмішкуваті очі загадкового сфінкса. Станувши віч-на-віч з оцим сфінксом і його готовими запитаннями, пробую дати відповідь» [3, с. 26]; нерідко елементи оповідні чи лірично-рефлексійні; прецедентні тексти: «Що ж ти радиш випалювати вогнистим словом сучасних Тобілевичів, Самійленків, Маковеїв і Сенченків?» [11, с. 123].

Основним при пошуку та викладі аргументів у есеїсичних працях Р. Рахманного стає асоціативний принцип - коли одна думка (емоція, уявлення) спонтанно викликає другу, що з нею миттєво виявляється зв'язок за певною ознакою: «Але й таке саме право на окреме існування в своїй суверенній державі мають також і жиди. Хто з нас солідаризувався б з агресорськими плянами і діями арабських шовіністів, той принципово заперечував би право українського народу на власну державність, на мирний розвиток на рідних землях» [5, с. 56].

Журналіст-публіцист, перебуваючи в умовах пограниччя культур, з позицій людини, що є носієм української ментальності, але перебуває в неукраїнському культурному середовищі, багатогранно показує події, що відбуваються на його Батьківщині, подає більш глибокий психологічний портрет співвітчизника, що перебував під тиском влади тоталітарної системи: «Якщо залишити наших земляків у спокою; якщо не тривожити їхнього сну словом і ділом; якщо не пригадувати їм потреби активного підходу до життя в епоху національно-визвольних революцій, тоді вони ще швидше і ще вірніше служитимуть захисниками “атєчества чужого”. Вони б служили Москві вірно під час найразючіших порушень т. зв. радянського правосуддя» [10, с. 34].

Р. Рахманний - письменник-традиціоналіст, але традиціоналіст «західного взірця», який засвоїв величезний досвід рідного й світового письменства та водночас прокладав нові шляхи в художньому освоєнні дійсності. Звернено увагу також на глибоке охоплення й осмислення діалектики історичного процесу, різнобічне дослідження людського характеру в сукупності взаємозв'язків, у його розвитку та еволюції.

Аналогічно й Р. Рахманний як автор виступає кимсь більшим, ніж суб'єктом висловлювання. Есеїст Роман Рахманний - це окрема роль у кожному творі, котра, однак, позиціює реальний духовний стан, одну з безлічі проекцій, в яких може бачити себе людина. А ці стани в кожному випадку унікальні, відповідно до розмаїття приводів, які їх породжують, не кажучи про індивідуальні прикмети мислення кожного автора. І природно, коли такий образ есеїста стає міфологізованим або стилізованим, - якщо цього вимагатиме чи принаймні не відштовхуватиме як неприродний вияв буття культурологічна, соціальна, психологічна дійсність автора та його читачів.

Через текст Р. Рахманний транслював у тогочасний та сучасний соціум власні думки та світоглядні позиції. За роки плідної роботи на публіцистичній ниві Роман Рахманний заслужив авторитет сумлінного борця за права українців та України, він реальний, добре відомий багатьом читачам як особа, котра здобула їхню прихильність. Для читача найважливіше, що він як автор- публіцист є не тільки носієм первинних ідей, а й «одним із нас», «просто людиною» зі своїми поглядами, смаками та звичками, уподобаннями та страхами. Роман Рахманний - цікавий співрозмовник, знайомий-незнайомець, якому вірить читач.

Секрет творчості публіциста розкриває він сам: «Усе, що я пишу, намагаюся писати щиро. Переконати в цьому читача тяжко. Він повинен відчути щирість із самих друкованих рядків» [3, с. 26]. Це довір'я публіцист завойовував постійно, щодня із кожним написаним словом. За класифікацією М. Стюфляєва, Роман Рахманний підсвідомо обрав для себе роль «дзеркала героя». Автор постає перед читачем у двох основних іпостасях: як «Я-діяч» та «Я-мислитель». При цьому «Я-діяч» найбільше відповідає одному з методів публіцистики - репортажності й використовується в різних модифікаціях, з яких найбільш поширеними є автор-очевидець подій, що відбуваються, автор-учасник подій, автор-спостерігач тощо.

Саме таким «Я-діячем» Роман Рахманний виступає в матеріалі «Відповідь молодому сердитому сфінксові», описуючи власну присутність на заході та враження, що їх викликали учасники: «На торонтському з'їзді доповідь панни Галі Скочиляс була для мене своєрідною несподіванкою. Не так новістю думок (в основному відомих людині, ознайомленій з суспільно-політичними науками), як радше щирістю викладу, ясністю й логічністю міркувань та здоровим критицизмом. А що найважливіше, вона говорила в рамках реальної системи вартостей, яка не суперечить ні життєвому досвідові, ні науковим висновкам. Ледве чи у 30-і роки в націоналістичному русі був який хлопець у її віці, який мав би таку ґрунтовну підготову до суспільно-політичного мислення, знання й підхід до проблем, як ця «тільки студентка» [3, с. 26].

Роман Рахманний в іпостасі «Я-мислитель» орієнтований на спільну з тогочасного аудиторією постановку проблеми формування державності України, хоча тогочасні проблеми досі актуальні, зокрема відсутність патріотизму, у чому не насмілюємося собі зізнатися: «Брак українського патріотизму він заповнює російською пропагандою, а рідкі прояви неспокою совісти заливає московською горілкою. Минають літа, він старіється і помалу холоне в тіні російських пам'ятників та пенсії за своє служіння. Врешті хоронять його в українську землю і на могилі ставлять камінну плиту, часто з російським написом. Зміст напису по-суті однаковий: “Жил-бил такой то савєтскій челавєк...”» [13, с. 76], у полі зору і публіциста й аудиторії спільна мета - вільна та незалежна Україна, звільнена від будь-якого терору та режиму: «Звичайно, для ущасливлення свого російського народу Росія не потребує України. А все таки її агресорські політики й ідеологи гнали і далі женуть російську народню масу на перманентну війну проти українців та інших народів» [5, с. 56].

Такий стиль репрезентації публіциста забезпечує ефект спільного розмірковування читача з публіцистом, залучення аудиторії до руху публіцистичної думки Р. Рахманного, сприяє створенню емоційного, а водночас і комплексного ідейно-психологічного впливу на читачів, публіцист тонко відчував настрої в суспільстві та психологічні установки, тому пише про українців як про жертв: «Просто тому, що українці самі були і ще є жертвою агресії своїх сусідів. У минулому росіяни й поляки, угорці й румуни одні з одними завзято ворогували, але завжди спільно шарпали нашу землю і не дозволили українському народові самовизначитися на своїй історичній території» [5, с. 56].

Автор досить точно орієнтується в геополітичному становищі України, тому викликає довіру в читача по обидві сторони океану: «А сьогодні: Росія - окупант України, що віддав Польщі великі області української землі та допоміг полякам розігнати тамтешнє населення по нових регіонах комуністичної Польщі. Москва, разом зі своїми сателітами, далі веде традиційну політику: не випустити українського народу з колоніяльного ярма, не допустити до жадних проявів визвольних прагнень в Україні» [5, с. 56].

Особливе ставлення до себе публіцист формує завдяки таким глобальним питанням, з одного боку, та особистим - з іншого. «Немає на світі нічого гіршого, ніж самотність», - пише Роман Рахманний, і читачі погоджуються з ним. - Але, мабуть, більш пригноблюючим, ніж в'язнична самотність, є почуття самотності серед юрби людей у щоденному житті. Нині суспільства індустріалізованих країн хворіють на зростання числа отих самотників серед різноголосої юрби, позбавлених можливості поділитися з кимось думкою, радістю чи горем - своїм» [7, с. 72].

Роман Рахманний володів тією унікальною методою викладу думок, що не кожному до снаги, адже в публіцистиці він займає в тексті не тільки соціально-рольову позицію, говорячи про насущні проблеми суспільства як українського, так і українсько-канадського, а й повідомляє про себе деталі конкретно-почуттєвого характеру, ототожнюється для читача з конкретною біографічною особистістю. Публіцистика «від першої особи» є одним із найбільш особистісних жанрів літератури, тому авторське «Я» визначає «температуру», тональність, стиль твору. У художньому тексті зазвичай спостерігається нетотожність реального й внутрішнього суб'єкта оповіді. У публіцистичному тексті ми також розрізняємо реального автора й внутрішнього відправника повідомлення.

На наш погляд, граничне виявлення особистості Р. Рахманного як автора в публіцистичних матеріалах спричиняє підвищену потребу в співрозмовникові, що наближає публіцистику до ораторського мистецтва, у якому образ автора зближується з образом ритора. Так, «Портрет Малоросенка атомного віку» [6] виконаний у формі діалогу.

«Я-автор» у публіцистичних текстах виявляється за допомогою його репрезентації в різних іпостасях: роль автора як «дзеркала» героя, роль автора як ліричного героя твору, роль автора як інстанції, що аналізує й оцінює. Феномен «дзеркального відображення» сприяє, на наш погляд, розкриттю внутрішнього світу автора. Реагуючи певним чином на думки та почуття людей, публіцист тим самим виявляє й свої емоційні реакції на події, які він описує.

Авторські судження, оцінки та думки багато в чому виявляють позицію журналіста в ставленні до пізнаваного об'єкта: «Думка про цього читача повинна програти всяку примару самотності. Віч-на-віч з двома самотностями автор може сказати собі вголос: Саме тому, саме із цього читача, я можу надіятися на майбутнє, хоч і яке воно і нетривале в журналістському ділі» [7, с. 72].

Журналіст, маючи власну думку з того чи іншого питання, завжди прагне до її обґрунтування. Публіцистична відкритість автора в тому й полягає, що журналіст, на відміну від письменника, сміливо ділиться із читачами власними міркуваннями без складної опосередкованості, як це робиться, наприклад, у художніх творах, де автор свої ідеї зашифровує в образи героїв. Автор журналістського твору, прагнучи втягнути читача в пізнання досліджуваного питання, висуває різні тези, аргументи та судження. Так, Р. Рахманний пише: «Ось, так, із читачів майбутній дослідник не могтиме промовчати і вас, авторе журналістських статей, коментарів чи нарисів, писаних принагідно, і не для бібліотечних полиць» [7, с. 72].

При цьому усвідомлення журналістом істинності власних висновків може виражатися такими формами: впевненістю у висунутих положеннях; сумнівом у їхній істинності; здогадом про можливість їхньої істинності тощо. Усі ці розумові авторські вияви виступають психологічними елементами, які покликані додати авторській позиції особливої впливовості: «та ще спасибі нещирим критикам, що з мізерних партійних постів або з ідеологічних норм спроможні тільки метати образливі слова і “постріли з пера” в сторону нелюбих авторів» [7, с. 72].

Висновки

Авторська свідомість Р. Рахманного виявляється в публіцистичному творі за допомогою демонстрації різних світоглядних позицій. Публіцист ділиться із читачами власними думками, знаннями, моральними уявленнями й прагненнями, життєвими цінностями, політичними прогнозами. Наявність суб'єктивного начала не суперечить документальній основі твору. Різні прийоми авторського самовираження лише сприяють більш глибинному осмисленню об'єктивних сторін описуваної події.

Серед прийомів ми особливо виділяємо категорію «Я-автор». Використовуючи цей своєрідний інструмент, Роман Рахманний активно присутній в описуваних подіях, вільно висловлює свої думки, встановлює контакт з героями, виражає власну позицію тощо. Не можна не погодитися з думкою, що функція впливу публіцистичного тексту яскраво виявляється в синтаксисі. З великого арсеналу синтаксичних структур публіцист обирав ті, які допомогли йому глибше впливати на тогочасного, а відтепер і реального читача. Оскільки в центрі публіцистичного тексту стоїть автор, який описує події й висловлює своє ставлення до повідомлюваного.

У творчості публіциста представлені тільки окремі жанрові різновиди нарису. Передусім його спадщина досить широко репрезентує проблемний нарис. У цьому жанровому різновиді автор прагне осмислити перешкоди, що стоять на шляху розбудови державності. При цьому він бере не лише певні біографічні факти та власні думки, а й залучає відомості, які дають змогу якомога повніше висвітлити історичні події та передумови.

Виділяємо такі риси стильового рішення Р. Рахманного:

публіцист (з огляду на подвійне перебування: духовне - «у вітчизні» і фактичне - на чужині) - природний та компетентний посередник між різними соціокомунікативними середовищами й ментальними культурами;

його публіцистичний доробок тяжіє як до синтезу елементів української і чужих ментальних культур, так і до контрастного протиставлення цих елементів (опосередковано і неявно - як, наприклад, через гіперболізацію позитивних національних рис народу та через викриття чужинських).

Варто зазначити, що стиль написання публіцистичних творів Р. Рахманного має певні особливості: по-перше, співвідношення реальних подій з попередніми; по-друге, реконструювання контактів з героями твору, які були в автора раніше; по-третє, розмірковуючи, готує читача до певних висновків. Значення цих вставних конструкцій полягає й у тому, що вони виконують у тексті певну композиційно-значеннєву роль для увиразнення авторського «Я».

Можливість аналізу жанрово-стилістичних особливостей репрезентацій авторського «Я» в публіцистиці націонал-патріотичного спрямування провідних письменників, журналістів з метою визначення авторських комунікативних стратегій у контексті інформаційного базису України для формування цільових стратегій вибудовування патріотично-консолідуючого образу держави визначає перспективи подальшого дослідження.

Список використаної літератури

1. Есей (есе). URL: http://pidruchniki.com/14170120/zhurnalistika/slovnik_zhurnalista_esey_top- zhurnalist_n ovini.

2. Рахманний Р. Без ненависти до нікого, з любов'ю до всіх українців. Наша мета. 1966. 5 лист. С. 4-5.

3. Рахманний Р. Відповідь молодому сердитому сфінксові. Сучасність. 1964. Ч. 7 (43). С. 26.

4. Рахманний Р. Запитання на схилі гори. Сучасність. 1964. Ч. 2. С. 34-56.

5. Рахманний Р. Кожна нація має право на існування. Наша Мета. 1967. 10 червня. С. 56.

6. Рахманний Р. Портрет малоросенка атомного віку. Монтаж Три уривки з діалогу. Не словом єдиним. Вінніпег, 1971. Ч. 5. С. 30.

7. Рахманний Р. Про дві самотності. Сучасність. 1967. № 7. С. 72.

8. Рахманний Р. Роздуми про Україну. Київ, 1997. С. 17.

9. Рахманний Р. Розмова про сучасний український журнал. Сучасність. 1967. № 9. С. 53-70.

10. Рахманний Р. Три уривки з діялогу Р. Рахманного. Не словом єдиним. Вінніпег, 1971. Ч. 5. 120 с.

11. Рахманний Р. Україна атомного віку: есеї, статті. 1945-1986. Торонто, 1987. 682 с.

12. Рахманний Р. Український інформаційний портал провінції Квебек, Канада. URL: http://www.quebec-ukraine.com/gr/gens/roman_rakhmanny.html.

13. Рахманний Р. Червоний сміх над Києвом. Україна атомного віку: есеї, статті. 1945-1986. Торонто, 1987. С. 76.

14. Шкловский В. Литературный опыт («essai») в его формальном окружении. Новый Леф. 1927. № 6. C. 43.

Стаття надійшла до редакції 05.05.2017.

Размещено на Allbest.ru