Жовтневий переворот і його наслідки в Україні: жанрова палітра й художні особливості малої емігрантської прози 1920-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЖОВТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ І ЙОГО НАСЛІДКИ В УКРАЇНІ: ЖАНРОВА ПАЛІТРА Й ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ МАЛОЇ ЕМІГРАНТСЬКОЇ ПРОЗИ 1920-х РОКІВ

Ірина Жиленко

Постановка проблеми. За час існування України як незалежної держави у літературознавство повернулося безліч імен письменників, які внаслідок Жовтневого перевороту й національно-визвольних змагань опинилися за кордоном. Їх діяльність знаходиться на вістрі дослідження науковців у галузях української літератури, журналістики, історії (О. Астаф'єв, О.Баган, О. Богуславський, Н. Буркалець, О.Василишин, В. Власенко, І. Воронюк, Н. Мафтин, А. Портнов, В. Пушко, О. Рарицький, Н. Сидоренко, О. Харлан та ін.), однак творчі здобутки багатьох емігрантських письменників ще залишаються поза увагою дослідників.

Актуальність нашої статті викликана необхідністю звернутися до історичного минулого України, представленого у творах недосліджених письменників-емігрантів, що залишили яскраві зразки малої художньої прози про українське життя післяжовтневого лихоліття.

Мета нашої розвідки -- окреслити жанрове розмаїття і виявити художні особливості малої емігрантської прози 1920-х років. Для досягнення такої мети варто виконати наступні завдання: визначити пріоритетні жанри їхньої спадщини і дослідити головні художні прийоми малої прози маловідомих письменників-емігрантів.

Об'єкт роботи -- мала художня проза Х. Барановського, М. Диканька, Ф. Дудка, А. Коломийця, І. Мірного, Антіна Крезуба, Петра Північного на сторінках українських емігрантських часописів «Воля» (Відень), «Літопис» (Берлін), «Нова Україна», «Студентський вісник», «Стерні» (Прага).

Предмет -- жанрова палітра й художні особливості малої емігрантської прози.

Об'єднаємо зазначені твори малої прози письменників-емігрантів у дві групи. До першої увійдуть твори, в яких показано передчуття майбутнього (легенди Івана Мірного і нарис Петра Північного). Друга група дає уявлення про революційне лихоліття й українське життя під владою більшовиків (оповідання і новели М. Диканька, Петра Північного, А. Коломийця, Ф. Дудка, спогади Антіна Крезуба, нарис Х. Барановського).

Звернемося до творів першої групи, де показано передчуття війни, голоду й фізичного знищення людей. Уродженець Сумщини Іван Мірний надрукував у «Новій Україні» в 1923 році переказ двох легенд, які розповсюджувалися, починаючи з 1914 року, на Київщині («Голий на шляху») і Чернігівщині («Дев'ять півнів»). Їх можна вважати пророчими, бо там ішлося про долю майбутнього України. Між собою не схожі, але об'єднані однією фабулою, легенди містять передрікання нещасть, об'єднаних символікою числа «три». У першій -- герой дає настанову чоловікові, який йому допоміг: «Настануть три роки війн великих, битимуться люде, потече кров річками, всю землю напоїть. А за ними прийдуть три роки -- свої своїх жертимуть, повстане брат на брата й син на батька <...> Аж надійдуть ще три роки -- нищитимуть людей голод, і мор, і пошести всякі, і злоба людська. І кістками вкриється земля божа...» [11, 29]. В іншій легенді попові уві сні при- видився Миколай Угодник, який сказав: «Тії три трійці -- то три недолі судилися -- на дев'ять літ <...> Що три чорні півні -- то три чорні роки: повстане зненависть і злоба людська, і стануть люде поміж собою як вороги, гірш за лютих звірів одне одного душитиме...» [11, 30]. Справді, кожні три роки позначені були подіями світового масштабу. З 1914 року по 1917 рік -- початок Першої світової війни й Жовтневий переворот, а далі -- громадянська війна, «голод і мор», коли «замовкли святі дзвони божі». В. Губарєв писав: «Катастрофічна посуха і неврожай 1921 ще більш загострили хлібну проблему. У 1922 році голод охопив у всіх українських губерніях до 5, 6 млн осіб, або 25 % населення. Голодомор став не тільки наслідком несприятливих природних факторів, а й політики більшовиків. За неповними даними, в 1922-1923 рр. з України було вивезено майже 18 млн пудів зерна: 2, 5 млн пудів -- у Росію і більше 15 млн пудів -- на експорт» [3].

Глибокий філософський зміст життя, «як у дзеркалі», відтворює нарис Петра Північного «Сон» (1920). У творі вгадуються ніцшеанські мотиви, пов'язані з образами сонця, гір, натовпу. Використовуючи епітети й метафори («великий суворий ліс», «широка смуга голих скель», «голий камінь», «вогкий ліс», «свіже чисте повітря» тощо), автор показав шлях людства до щастя. Сонце й гори несуть на собі змістове навантаження символів щастя. Зазначимо, що символіка сонця завжди була привабливою для письменників, особливо у ці роки. Багато українських і російських письменників-емігрантів зверталося до нього, зокрема В. Винниченко («Сонячна машина»), І. Шмельов («Сонце мертвих»), М. Арцибашев («Вічний міраж») та багато інших. В уявленні Петра Північного щастя являло собою більшовицькі лозунги -- написи на вершинах гір: «воля», «справедливість», «рівність», або ще якесь «приваблююче гасло» [13, 213]. Психологічні характеристики дають змогу виявити представників різних соціальних прошарків. Попереду -- «окремі вожаки -- фанатики та честолюбці -- голосно вигукували палкі промови, кличучи всіх за собою до великих ідеалів» [13, 213]. У цих передовиках, без сумніву, вгадуються більшовицькі лідери зі своїми незмінними гаслами революційних часів. Натовп, який слідує за ними гуртками або парами, не дивиться під ноги, тому «оступалися, спотикалися, наштовхувались один на одного, падали, котилися далі і знову підіймалися на ноги і дряпались вверх» [13, 214]. Ймовірно, це окремі партії, які виникли або продовжили активну діяльність напередодні революції. До щастя йшли й «обережні», що обмірковували кожен крок. Було тут багато блукаючих, які «не розуміли приваблюючого значення слів», тобто -- неграмотне населення. Були й ті, хто жив бідно і не лише не бачив сонця, а й не знав про його існування. Йшли й сімейні пари, але перед ними поступово відкривалися інші обрії: народжувалися діти, починалися побутові проблеми, і сонце залишалося для них лише у згадках. Сонце вабило дітей, яких завжди цікавило щось яскраве. Діти кидали батьків і «дряпалися вверх» [13, 214]. І справді, у революції активну участь брала молодь. Дослідники писали, що «вибуховим» у молодіжному русі став саме 1917 рік. «Від Лютневої буржуазно-демократичної революції, враховуючи початок 20-х рр., молодіжний рух в Росії був у повному розумінні сукупністю різноманітних юнацьких об'єднань, народжених ініціативою самої молоді» [9].

Розглянемо, як народні й філософські «пророцтва» відбилися у творах малої прози другої групи. Інші оповідання Петра Північного розповідають вже про владу більшовиків, які відчували себе хазяїнами скрізь. У творі «Помилка» (1920) автор зазначає, що революція в маленькому хуторі не відразу була помітною, але коли прийшли більшовики, то настали важкі часи: «...свої комітетники відібрали хліб, сіно, забрали коней, корову, свиню» і «відправили на “голодаюних” робітників в Росію» [12, 78]. В «Утілітаристах» (1921) автор порівнює більшовицьку владу з бур'яном, який вдерся у напівзруйновану оранжерею і почав рости «у шапликах» [14, 51]. Діалог старого й малого -- це суцільне звинувачення нової влади. Слово «большовик» дід використовує як лайливе стосовно Гриця, який вбив жабу, вважаючи її непотрібною істотою. Старий пояснює, що лише більшовики вбивають за те, що «ці люди їм зовсім непотрібні». Він влаштовує хлопцеві справжню міні-лекцію, розповідаючи, що вони «людей винищили», «країну сплюндрували», їхній засіб керувати державою -- «приставляти до груді кулемет і наказувати». Більшовики «зруйнували старий устрій і натомість улаштували карикатуру, де погані боки стали вже не смішні, але жахливі», вони створили країну лозунгів на кшталт «бий офіцерів, хай правлять совдепи!», «вбивай усіх буржуїв!». Вони вбивають, кого впіймають, нещадно катують людей у «чрезвичайках» тощо [14, 53]. Хлопцеві стає моторошно від тієї розповіді. Аж ось вийшла нагода зустрітися з ними. На очах у Гриця більшовики не тільки вбивають дідуся, але й вибивають у нього золоті зуби і забирають золоту «писну» [14, 54-55]. Письменник використовує антитезу, малюючи яскраву картину весняної природи і жахливу картину злодіянь нової влади, яка асоціюється у нього з чорним вороном, який полює на свою здобич.

Більшовиків боялися усі, особливо діти. Маленькому Грицикові з новели М. Диканька «Гадючий виродок» (1921) неспроста більшовик уявлявся «голим звіром», «з густою щетиною по всьому тілі і з великими вишкіреними зубами», у зубах він тримає «ніж, а в руках сокиру, бо він всіх людей ріже» [5, 254]. Чекаючи саме такого більшовика, дитина, звичайно, не вгадала у постатях, що зайшли до оселі, саме тих «звірів». Коли татко пішов «стріляти більшовиків», Грицик зрадів гостям і, чемно привітавшись і вклонившись, назвав себе: «Українець і майбутній козак». Навіть не сподівався хлопчик, що звірі можуть мати людську подобу. Мати, що впала навколішки й заголосила, не встигла вступитися за дитину, як «передній схопив Грицика за ніжку, розмахнувся», назвавши його «змеіним отродьєм», «свиснув ним у повітрі і з звірячою силою хряснув Грициковою головою об лутку» [5, 255]. Натуралістичні елементи, використані автором, дозволяють передати злобу та лють більшовиків до українців, що борються за незалежність від москальської влади. Смерть дитини в новелі символізує знищення більшовиками «на корню» вільнолюбного народу України.

Інший твір М. Диканька, «Дідова революція» (1927), містить фольклорні елементи, передає мову головного персонажа -- діда Євмена. Розпочинається оповідання по-казковому: «Жив собі дід та баба». У ньому автор показав історію життя від царських часів до революційних і зумів передати настрої українських трударів, які не визнавали ні революції, ні більшовицької влади, ні будь-якої несправедливої. Дід Євмен усіляко відмовлявся, але його все ж було призначено «пред-ком-незамом», і тоді він виголосив першу й останню у своєму житті промову, у якій, зокрема, сказав: «...нащот комунії -- ми не согласні. Революція нам, можна сказать, без діла: одно стріблєніе народа...» [4, 47]. З хлібом-сіллю вийшов дід зустрічати «Онікіна» (Денікіна), але й від тих отримав «двадцять п'ять шомполів». Забрали й денікінці у діда останню худобу. І не може зрозуміти він, як жити: «ті були -- брали, ці беруть -- та ще й б'ють». Лежить він на печі «на голій нерені (жита вже немає)» і думу думає, «України дожидається» [4, с. 49]. Поєднання фольклорних елементів, народного гумору, своєрідної лексики діда, який так чекав «квьордую власть», і головне -- вболівав за Україну -- робить оповідання колоритним і наближує до реалій тогочасного життя.

У формі нарису подає картину побаченого в Україні Христофор Барановський із Київщини. Красномовна назва -- «Із краю божевільних та злочинців» (1920) -- сама склалася у нього після трьох тижнів, проведених у восьми містах. Головний прийом -- антитеза. Автор порівнює, яким бачив життя людей раніше і тепер: «.колись кипіло таке бурхливе, рухливе життя, переповнених гарно вбраним людом <...> тепер вяло, апатично, без мети й ціли тиняються голодні, бліді, виснажені, завше втомлені» [2, 345]. Людей турбує єдина думка -- чи буде що їсти. Барановський вражений зруйнованими і розграбованими будівлями, зачиненими заводами й майстернями. Він уявляє села, через які проходили різні війська, «з котрих одні тільки грабували населення, другі грабували й розстрілювали, а треті грабували, розстрілювали й палили» [2, 345]. Тут нам уявляються і денікінці, і анархісти, і більшовики. Автор з болем, звертаючись до українського і «братнього великоросійського» народу, задає низку риторичних запитань. Деякі з них звучать актуально і сьогодні: «Нащо ви, брати мої, зробили з багатої країни, з країни -- житниці Європи, -- нащо ви зробили з неї країну руїни, країну голоду, холоду і смерті?» [2, 346].

У імпресіоністичному стилі написав Авенір Коломиєць оповідання «Яр» (1928). Автор використовує прийом персоніфікації й антитези. Природа тут, мов жива: «сонце кидає в яр проміння», «задумалась береза», «віями кліпнули зорі». Яр -- мов символ історії, занесеної піском. Він усе пам'ятає і зберігає: і ту страшну ніч розстрілу контрреволюціонерки десятирічної давнини, череп якої «навіть з волоссям на тім'ї» знайшли діти, і літери на корі дерева («...чорніла смерть на білій скірі»), і кулеметну стрілянину, результатом якої стало багато трупів, занесених роками. «Не всіх забрали в домовини. Закидали жовтим піском почорнілі тіла», -- пише автор [10, 6-7]. Письменник М. Арцибашев, непримиренний борець із більшовизмом, писав: «...у Москві протягом декількох місяців 1921 року кількість жертв, полеглих тільки на одній міській бойні, коливалося від 1500 до 2000 осіб в місяць. Що можуть дати ці випадкові цифри, коли навіть в маленьких повітових містечках трупи розстріляних іноді складалися в штабелі, як дрова? Коли в підвалах чека доводилося робити бетонні підлоги і стоки для спуску крові? Коли у ялтинського молу волосся розстріляних і кинутих в море жінок, покриваючи хвилі, утворили ніби новий вид морських водоростей? <.. > коли в київському міському саду, де взимку проводилися розстріли, земля настільки просякла кров'ю, що навесні <...> почали видавати сморід могили?» [1, 183].

Антін Крезуб (справжнє ім'я Осип Думін) у спогадах «За хлібом» (1924) розповідає про важкий 1921 рік, коли усі в Україні свято вірили: «якщо, не зараз, то певно в осені українська армія з закордону прожене більшовиків з України» [8, 292]. Було настільки сильним це бажання, щоб «прийшов хоч і сам чортяка», лише б прогнати ненависну владу. У Арцибашева теж є подібні думки, про що маємо публікацію [7, 88-94]. Антін Крезуб пише про жахливе становище в армії, про голод: «Всякий тільки про те й думав в сій хвилі, щоб чим скоріше дістати шматок хліба». Муки голоду були нестерпними, герой говорив, що йому було байдуже, куди й з ким ідти, щоб лише заспокоїти «той клятий голод» [8, 295].

Екзистенційні мотиви домінують в оповіданні Ф. Дудка «Дісонанс» (1922). Його герой у в'язниці дожидається «останнього, непоправимого і неминучого». У творі повторюються слова «жах», «сум», «туга», «самотність», «страшний» та інші.

Навколо нього -- «страшна свідомість», «холод зловісної правди», «те страшне», «з холодними шкляними очима», «чуття страшного болю», «страшна безсилість», «жахлива симфонія туги і страшного одчаю» [6, 63-64]. Усвідомлення того, що його не одного ведуть на розстріл, а разом з дівчиною, до якої раптом у ці страшні хвилини прокидається несказанна ніжність, що затьмарює навіть те, що його чекало («ішов я, мов з нареченою під кривавий вінець смерти»), а потім несподіваний порятунок дають невимовну радість: «Ми живі... Хай живе життя...» [6, 67].

Таким чином, проаналізувавши оповідання, нариси, новели та інші жанри малої прози письменників-емігрантів, ми з'ясували, які жахливі наслідки для українців принесла більшовицька влада. Передчуттям майбутнього лиха присвячені легенди І. Мірного й нариси Петра Північного. Революційне лихоліття й українське життя під владою більшовиків розглядається у новелах, оповіданнях, спогадах, нарисах М. Диканька, Ф. Дудка, А. Коломийця, Х. Барановського, Антіна Крезуба. Головний мотив, що об'єднує усі твори, -- ненависть до нової влади і бажання скорішого звільнення від неї. Вони містять філософські узагальнення, психологічну характеристику героїв, натуралістичні елементи, в них відчутні модерністські тенденції та ніцшеанські мотиви -- тобто ті процеси, що характерні для літератури початку ХХ ст. У роботі обґрунтовується антибільшовицька позиція українців, звертається увага на художні засоби і прийоми, серед яких чільне місце займають фольклорні й екзистенціальні мотиви, символи природи й чисел, персоніфікація, порівняння, антитеза, гумор тощо.

Образи діда й дітей -- найбільш поширені в емігрантських творах авторів 1920-30-х років. Зустрічаються вони не лише у вищезгаданих творах, а й у оповіданнях Лесі Верховинки, О. Коннор-Вілінської, Дмитра Тягнигоре і багатьох інших. Дід -- це символ життя, а діти -- завжди його майбутнє. Вбивство Грицика в оповіданні М. Диканька символізує знищення самої України. Однак більшість творів письменників- емігрантів має оптимістичне закінчення, і це вселяє віру й надію сьогоднішнім українцям.

жанровий емігрантський проза письменник

ДЖЕРЕЛА

1. Арцыбашев М.П. Записки писателя (1907-1927). Дьявол / М.П. Арцыбашев. -- М.: НПК «Интелвак», 2006. -- 792 с.

2. Барановський Х. Із краю божевільних та злочинців / Х. Барановський // Воля. -- Відень, 1920. -- С. 345-346.

3. Губарев В. Исторический очерк о нэпе на Украине и причинах его свертывания в конце 20-х годов [Електронний ресурс] / В. Губарев. -- Режим доступу: http://history.ukraine-in.ua/unr_ussr/ istoricheskiy-ocherk-nepe

4. Диканько М. Дідова революція / М. Диканько // Нова Україна. -- Прага, 1927. -- № 1-2. -- С. 4649.

5. Диканько М. Гадючий виродок / М. Диканько // Воля. -- Відень, 1921. -- 14 травня. -- С. 254-255.

6. Дудко Ф. Дісонанс / Ф. Дудко // Стерні. -- Прага, 1922. -- Ч. 1. -- С. 63-67.

7. Жиленко І.Р. Гражданская позиция М. Арцыбашева в публицистике эмигрантского периода / І.Р. Жиленко, Д. Павлова // Філологічні трактати. -- 2015. -- Том 6. -- № 4. -- С. 88-94.

8. Крезуб А. За хлібом / Антін Крезуб // Літопис політики, письменства і мистецтва. -- Берлін, 1924. -- 17 травня. -- С. 292-298.

9. Криворученко В.К. Юношеское движение России. 20-30-е годы ХХ столетия [Електронний ресурс] / В.К. Криворученко, Л.С. Цветлюк. -- Режим доступу: http://www.zpu-journal.ru/e-zpu/2011/3/ Krivoruchenko-Tsvetliuk_Juvenile-Movement/

10. Коломиєць А. Яр / А. Коломиєць // Студенський вісник. -- Прага, 1928. -- Ч. 11-12. -- С. 6-7.

11. Мірний І. Дві «пророчі» українські легенди / І. Мірний // Нова Україна. -- 1923. -- Ч. 6. -- С. 28-30.

12. Північний П. Помилка / Петро Північний // Воля. -- Відень, 1920. -- 9 жовтня. -- С. 76-82.

13. Північний П. Сон / Петро Північний // Воля. -- Відень, 1920. -- 7 серпня. -- С. 213-214.

14. Північний П. Утілітаристи / Петро Північний // Воля. -- Відень, 1921. -- 3 липня. -- С. 50-55.

Размещено на Allbest.ru