Українська література другої половини XVIII століття крізь призму Просвітництва (до постановки проблеми)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТОЛІТТЯ КРІЗЬ ПРИЗМУ ПРОСВІТНИЦТВА (ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ)

Ольга Циганок

В академічній «Історії української літератури» (2014) письменство другої половини XVIII ст. окреслюється як література пізнього бароко [6, 619-799]. Ця тенденція не нова; сягає праць Василя Яременка та Валерія Шевчука [12]. Однак домінантною ідеєю в європейській культурі XVIII ст. було просвітництво, тому все століття нерідко називають добою Просвітництва. У популярному вітчизняному літературознавчому словнику-довіднику відсутня стаття «Просвітництво», хоч достатньо уваги приділено Відродженню і бароко [7].

Мета цієї публікації -- спробувати довести, що українське письменство другої половини XVIII ст. творилося не лише в руслі пізнього бароко, а й просвітництва. Ми ставимо перед собою такі завдання: звернути увагу на нове розуміння просвітництва у науковій літературі кінця XX -- початку XXI ст.; виділити просвітницькі тенденції в українському письменстві другої половини XVIII ст., накреслити основні напрями вивчення літератури цього періоду.

У науковій літературі натрапляємо на різні погляди на просвітництво. Український історик літератури Б. Шалагінов визначає його як «широкий інтелектуальний рух за перегляд з позицій раціоналізму і сенсуалізму всіх основ життя людини у суспільстві: ідеологічних, релігійних, моральних, культурно-естетичних» [13, 266].

Дослідниця історії педагогіки Г. Антонюк зазначає: «У XVIII ст. у Західній Європі панівною стає ідеологія Просвітництва, основними рисами якої є популяризація наукового знання, пропаганда ідей добра, соціальної справедливості, залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Розвиваючись у такому контексті, освіта в Україні синтезувала кращі риси західноєвропейської передової науки на основі вітчизняної греко-візантійської традиції і сприяла їх засвоєнню у своєму культурно-освітньому просторі» [2].

Історик філософії В. Литвинов звернув увагу на два розуміння терміна «просвітництво» (фр. siecle des lumieres, нім. Aufklarung, англ. The Enlightenment, рос. просветительство, польс. Oswiecenie): 1) культурна течія в історії Європи XVII-XVIII ст.; 2) у ширшому розумінні -- епоха в історії європейської культури між бароко і романтизмом. Дослідник зазначає: «Будучи закономірним щаблем у культурному розвитку будь-якої держави, що вступає на шлях капіталістичних відносин, Просвітництво, незалежно від національних особливостей його прояву в тій або іншій країні, вирізняється певною сукупністю спільних рис, серед яких: демократизм, пов'язаний із необхідністю прилучення до культури й знань широких верств суспільства; раціоналізм, що означає віру в безмежні можливості людського розуму; історичний оптимізм, віра в прогрес науки й суспільства, у наявність єдиної мети історичного розвитку» [8]. Учений пише про другу половину XVIII ст. як про зріле (високе) Просвітництво.

Дослідники XIX ст. і більшої частини XX ст. дивилися на просвітництво крізь призму Французької революції як на однорідний ідейний блок. У його основі -- праці видатних мислителів, інтелектуалів-реформаторів від Локка до Юма, від Монтеск'є до Руссо, від Лейбніца до Канта, а також їхніх послідовників у Італії, Іспанії, Португалії, Польщі, Росії, на Балканах тощо. Просвітництво неодмінно співвідносили з революцією та її наслідками, що призводило для спрощення і викривлення реальної картини світу.

В останній третині XX ст. прийшло розуміння просвітництва як наразі малодослідженого культурного феномену, як особливої культурної епохи, як «історичного світу», який необхідно вивчати і реконструювати, а також усвідомлення реальної складності та суперечливості цього світу, особливої ролі транснаціональних культурних зв'язків. В. Склокін звертає увагу на різноманітність просвітництва і підсумовує: «У сучасній дослідницькій перспективі домінує думка про Просвітництво як низку дискусій довкола кількох ключових питань» [11, 152]. На питання, чи існувало українське просвітництво, учений дає позитивну відповідь, «але шукати його треба не завжди там і тоді, де його шукали раніше» [11, 154].

В основі термінів «просвітництво», «просвітники» лежить слово «просвіта» -- розповсюдження знань (як процес, так і відповідна діяльність). Публікація словників, стандартизація мов, видання енциклопедій -- усе це робилося не для інтелектуальних еліт, а передбачало значну читацьку аудиторію. Суттєвою відмінністю епохи Просвітництва від попередніх було те, що в цей час почало складатися громадське життя, а здешевлення книгодрукування уможливило появу масового читача. З'явилися велика кількість дешевих книжок для нижніх класів і верства літераторів, які заробляли їх написанням собі на хліб. Це був масовий рух, у якому переплелися високе письменство і літературна піна.

Як зазначає знавець англійської літератури доби Просвітництва М.П. Алексєєв, мемуари, записки, біографії, поради, трактати, правила, невигадливі розповіді про подорожі у заморські краї, корабельні щоденники тощо давали корисну практичну інформацію і пробуджували дух підприємництва. Така книга повчального характеру в кращому значенні цього слова навчала праці, винахідливості, мистецтву перемагати скрутні обставини, підкоряти природу людській волі [1, 11]. Читачі шукали у літературі приклади таких людей, переймали їхню енергію та наполегливість, прагнули вивести життєві правила з досвіду інших.

Європейське просвітництво не було однорідним. У вже об'єднаній Франції воно відразу мало політичний, визвольний характер, стало політичним рухом, який прагнув ліквідувати феодалізм. Перед німецьким просвітництвом стояли завдання національного об'єднання країни і підготовки буржуазної революції. Польські та німецькі дослідники пишуть про християнське, чи католицьке Просвітництво як ранній його етап. Білоруський вчений Е.К. Дорошкевич ще 1967 р. зазначав: «У Білорусії наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. немовби зустрілися польське і російське Просвітництво, це стало специфічною рисою розвитку культури і філософії в нашому краї. У цьому виявилися деякі спільні інтернаціональні риси філософії Просвітництва» [5, 5-6].

В. Склокін вважає, що серйозне обговорення українського Просвітництва мало б наразі охоплювати три основні питання: періодизацію, специфіку українського дискурсу та взаємини між українським, західним та російським Просвітництвом [11, 154]. Сподіваємося, що ці питання будуть дискутуватися на Міжнародній конференції «Що таке Просвітництво? Нові відповіді на старе питання» («L'Identite des Lumieres: nouvelles approches»), 26-28 червня 2017 р., м. Москва, музей-садиба Кусково, неупереджено і політично не заангажовано досліджуватимуться у Центрі вивчення доби Просвітництва Бібліотеці Вольтера Російської національної бібліотеки [3].

В. Склокін звернув увагу на те, що вітчизняні історики філософії відстояли приналежність до української традиції Феофана Прокоповича та Григорія Сковороди, але майже без бою здали Якова Козелецького та Семена Десницького [11, 148]. Про цих останніх дослідник зазначає таке: «Обидва походили з Гетьманщини, але були носіями російської імперської ідентичності й у своїх працях апелювали до імперського суспільства загалом. З огляду на це, можливо, в даному разі слід відійти від суперечки про українське чи російське Просвітництво і зосередитися на аналізі Просвітництва імперського, яке було гібридним за своєю природою і поєднувало елементи різних національних традицій» [11, 156].

Аналізуючи історико-культурні обставини другої половини XVIII ст., автори «Історії української літератури» зазначають: «За тогочасних обставин, не маючи можливості реалізувати себе на батьківщині, випускники не тільки шукали чинів, а й прагнули реалізувати себе як перекладачі, видавці, педагоги в столицях метрополії -- Петербурзі та Москві. Вихідці з України (Г. Козицький, М. Мотоніс, Г. Полетика, Г. Брайко, Я. Козелецький, Ф. Туманський, П. Богданович, Л. Січкарьов, В. Рубан, В. Капніст та ін.) зробили великий внесок у поширення ідей Просвітництва, в ознайомлення освічених верств із класичною літературою, науковими працями європейських учених. Вони перекладали праці французьких просвітників, видавали популярні журнали, займалися літературною творчістю» [6, 628].

У європейській літературі XVIII ст. паралельно розвивалися три основні художні напрями -- просвітницький класицизм, просвітницький реалізм і сентименталізм. Дещо осторонь стояло мистецтво рококо, тісно пов'язане з бароко. В «Історії української літератури» (2014) про вітчизняне письменство другої половини XVIII ст. зазначено так: «В українській літературі на цей час визначальною залишається стилістична барокова домінанта (попри поширення “шкільного класицизму”, що унаслідок несприятливих соціально-історичних умов так і не зміг перерости у “класицизм високий”, котрий проявлявся в українській літературі лише спорадично [посилання: Наливайко Д. Искусство: направления, течения, стили. -- К., 1981. -- С. 169-170]. Те саме стосується і Просвітництва, для якого в Україні не склалися відповідні умови, отож окремі положення цього інтелектуального загальноєвропейського руху спостерігаються хіба у працях (в основному морального плану) Феофана Прокоповича, Лаврентія Горки, Ігнатія Максимовича» [6, 656].

На нашу думку, були в тогочасній Україні і просвітництво, і «високий класицизм», але вже багато десятиліть вони ігноруються «народницьким» літературознавством, оскільки пам'ятки творилися переважно російською мовою. Однак, як справедливо зауважував Олекса Мишанич, «кожен автор є слугою свого часу» [9, 341]. Посилаючись на монографію сучасних англійських дослідників Джонса і Гареса, В. Склокін зазначає: «Просвітництво Прокоповича й Петра І, як згодом і Катерини ІІ, спиралося насамперед на німецькі камералістські зразки і проголошувало пріоритет громадянського обов'язку, служби й відповідальності над індивідуальними правами» [11, 156]. Таким чином, високі жанри на теренах Російської імперії у добу Просвітництва закономірно писалися державною російською мовою, але це не причина, щоб відлучати їх творців, зокрема одописців, від української культури.

Вважаємо, що варто особливу увагу звернути на елітарну вітчизняну літературу другої половини XVIII ст. і серйозно взятися за її дослідження. Це може відбуватися у таких напрямах.

1. Джерелознавчі студії -- вивчення творчості вітчизняних одописців. Жанр оди був одним із занедбаних у нашій науці в класичному та вульгарно-соціологічному літературознавстві упродовж двохсот років. Однак, за словами Михайла Возняка, величальні оди настільки характерні для XVIII ст., як панегірики та риторичні проповіді для XVII ст. Таким чином, оди на честь високих персон аж ніяк не можна назвати нечисленними зразками класицистичної поезії в Україні, як це робить «Історія української літератури» (2014) [6, 703]. Дмитро Чижевський писав про оду як найулюбленіший жанр лірики класицизму. Досі писані на українських землях твори цього жанру ще навіть не зібрано, значна частина їх залишається в рукописах. Тільки у першому фонді Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (далі -- ІР НБУВ) ми натрапили на дев'ять рукописних збірників, які містять оди російською та польською мовами (шифри 683 (1208), 918, 2862, 6692, 6721, 7540-7542, 7606). Необхідно дослідити, які з цих творів переписані з друкованих видань, які перекладні, які оригінальні. Маємо перші зрушення у цьому напрямі -- дисертацію К.В. Богатирьової, яка розкриває широкому науковому загалу багатство вітчизняної одичної творчості. У цій роботі проаналізовано твори 28 авторів XVIII -- першої третини XIX ст., які представляють київську, харківську, закарпатську, галицьку та петербурзьку школи (К.В. Богатирьова називає ці осередки «центрами одописання») [4].

2. Із попереднім питанням пов'язане дослідження класицизму в давньому українському письменстві. XVIII ст. в історії вітчизняної літератури -- це доба змагання бароко і класицизму.

У літературознавчому словнику-довіднику зазначається: «В Україні класицизм не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно, під впливом низового бароко)» [7, 345]. Таку дослідницьку позицію можна пояснити тим, що його високі жанри українські фахівці не вивчали, бо у XVIII ст. вони творилися переважно російською мовою. Нині в літературознавстві прийнята думка про багатомовність літературного процесу в давній Україні [12 та ін.]. Відкинувши, за словами Юрія Шевельова, окуляри романтизму і популізму, сучасні дослідники мають аналізувати весь масив літературних пам'яток, причому дивитися на них не тільки очима сучасної людини, а зануритися в тогочасне духовне життя. Високі жанри тогочасних української та російської літератур творилися в єдиному культурному просторі Російської імперії. Наукова об'єктивність зобов'язує досліджувати літературний процес другої половини XVIII ст. “sine ira et studio”» (без гніву і пристрасті).

3. Сучасне прочитання творчості великого українського патріота В.В. Капніста (1758-1823), найбільш відомого як автора «Оди на рабство» (написана 1782 чи 1783 р.) У цьому творі гостро критикується російська колоніальна політика на українських землях (запровадження кріпосного права у Слобідській та Лівобережній Україні; за іншою версією, автор протестує проти ліквідації Гетьманщини). Об'ємний архів Капністів зберігається в ІР НБУВ. На особливу увагу заслуговують листи, які свого часу (1960) Д. Бабкін опублікував фрагментарно. О. Оглоблин, посилаючись на М. Ткаченка, зазначає, що найбільше листів припадає на 1791-1796 рр. [10, 193].

4. Науковий опис оригінальної та перекладної літературної спадщини Івана (у чернецтві Іринея) Фальковського (1762-1823) -- українського науковця (історика, математика, географа, астронома), поета, ректора Києво-Могилянської академії, єпископа Чигиринського, Смоленського і Дорогобузького. На думку деяких дослідників, Фальковський був найобдарованішим серед усіх відомих у Російській імперії вчених кінця XVIII -- початку XIX ст. (писав російською, німецькою, латинською та французькою мовами). Значна частина багатої рукописної спадщини великого полтавця зберігається в Києві.

Таким чином, українська література другої половини XVIII ст. має аналізуватися крізь призму не лише бароко, а й епохи Просвітництва у її сучасному розумінні.

література бароко просвітницький письменство

ДЖЕРЕЛА

1. Алексеев М.П. Даниэль Дефо и его роман «Робинзон Крузо» / М.П. Алексеев // Дефо Д. Робинзон Крузо: роман. -- М., 1988. -- С. 5-18.

2. Антонюк Г.Д. Ідеї раннього Просвітництва в освітньо-культурному просторі України XVII -- першої половини XVIII ст. [Електронний ресурс] / Г.Д. Антонюк. -- Режим доступу: www.nbuv.gov. ua/ old_jrn/Soc.../Anton. pdf

3. Библиотека Вольтера [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://www.nlr.ru/voltaire/

4. Богатирьова К.В. Ода в українській літературі XVIII -- першої третини XIX ст. (історія і поетика): дис.... канд. філол. наук: 10.01.01 / Катерина Василівна Богатирьова. -- Київ, 2014. -- 239 с.

5. Дорошкевич Э.К. Аниол Довгрид -- мыслитель эпохи Просвещения / Э.К. Дорошкевич. -- Минск: Наука и техника, 1967. -- 156 с.

6. Історія української літератури: у 12 т. / наук. ред. Віра Сулима, Микола Сулима. -- Київ: Наук. думка, 2014. -- Т. 2: Давня література (друга половина XVI-XVIH ст.). -- 840 с.

7. Літературознавчий словник-довідник [за ред. Р.Т. Гром'яка, Ю.І. Коваліва, В.І. Теремка]. -- 2-ге вид. -- К.: ВЦ «Академія», 2007. -- 752 с.

8. Литвинов В.Д. Просвітництво / В.Д. Литвинов // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. -- К.: Наук. думка, 2012. -- Т. 9. -- С. 36.

9. Мишанич О. З минулих літ: літературознавчі статті й дослідження минулих років / Олекса Мишанич. -- К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2004. -- 392 с.

10. Оглоблин О. Берлінська місія Капніста 1791 р. / Олександр Оглоблин // Український історик. -- 1974. -- № 1-3. -- С. 85-103.

11. Склокін Володимир. Чи існувало українське Просвітництво? Кілька міркувань із приводу незавершеної історіографічної дискусії / Володимир Склокін // Київська академія. -- 2014-2015. -- Вип. 12. -- С. 146-159.

12. Слово многоцінне: [хрестоматія укр. літ., створ. різ. мовами в епоху Ренесансу (друга половина XV-XVI ст.) та в епоху Бароко (кінець XVI-XVIII ст.): в 4 кн. ; упоряд.: В. Яременко, В. Шевчук]. -- К.: Аконіт, 2006. -- Кн. 4: Література пізнього Бароко (1709-1798 рік). -- 2006. -- 800 с.

13. Шалагінов Б.Б. Зарубіжна література: Від античності до початку ХІХ ст.: іст.-естет. нарис / Б.Б. Шалагінов. -- К.: ВД «КМ Академія», 2013. -- 368 с.

14. Klimowicz Mieczyslaw. Oswiecenie (pierwsze wydanie 1972). Panstwowe Wyd. Naukowe (wydania takze w: 1975, 1977, 1980, 2002 etc).

Размещено на Allbest.ru