Образ Буджака в естетичній рецепції бессарабських болгар України та Молдови

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 82.09(=163.2)(477+478)

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

ОБРАЗ БУДЖАКА В ЕСТЕТИЧНІЙ РЕЦЕПЦІЇ БЕССАРАБСЬКИХ БОЛГАР УКРАЇНИ ТА МОЛДОВИ

Т. Шевчук

Регіональна література півдня Одеської області (регіон Буджак, або Південна Бессарабія) яскраво представлена поетичним доробком сучасних митців, який віднедавна став предметом фахових літературознавчих студій науковців Ізмаїльського державного гуманітарного університету: Г. Райбедюк [12; 13; 14], Л. Реви [20], А. Соколової [16; 17], В. Телеуці [18], О. Кіскіна [19], О. Вігера [21] та ін., які закладають підвалини історіографії курсу «Література рідного краю», що активно впроваджується в загальноосвітні середні школи. Увага дослідників фокусується на україно- та російськомовній художній творчості митців. Актуальність звернення до вивчення художнього доробку бессарабських болгар обумовлена його високим мистецьким рівнем, яскравою панорамою овіяних міфопоетичним сприйняттям навколишнього світу регіональних топосів, що укорінюються у власну національну історію та глибоко пов'язані зі спробами етнічної самоідентифікації.

У XIX ст. болгарська община формувалась в межах єдиної Бессарабської губернії Російської імперії; за часів СРСР - функціонувала в рамках умовних рубежів союзних республік України та Молдови, а після розпаду радянського союзу опинилась між кордонами двох незалежних держав. На межі XIX-XXI ст. значна частина бессарабських болгар пройшла процес репатріації та отримала громадянство республіки Болгарія. Відтак представниками літературного процесу Буджака, що мають болгарське походження, здебільшого є громадяни трьох країн - України, Молдови та Болгарії.

Буджак як унікальний геокультурний простір, сформований в умовах пограниччя і постійної зміни державно-політичної влади, став плацдармом для формування специфічної етнокультурної спільноти, за якою закріпилося стійке самовизначення «бессарабські болгари». «Ідентичність даної групи, - зазначає С. Коч як експерт з питань ідентифікаційних процесів різних етнічних груп на півдні Одеської області, - впродовж всього періоду вибудовувалася таким чином, щоб зберегти можливість належати кожному з існуючих центрів, периферією яких виступала Бессарабія. <...> Діаспора свідомо формує риси «транскультурності», що дає їй можливість поєднання кількох культурних орієнтирів у створенні власної ідентичності, здобувати, порівняно з етносом, більше можливостей варіювати з етнічними рисами» [6, с. 372-374].

Провідною дослідницею літературного спадку бессарабських болгар є проф. ВТУ «Св. Св. Кирило та Методій» Є. Налбантова, яка є автором низки наукових праць [9; 10; 11], зокрема монографії «Подстьпи към съвременната българска поезия от Бесарабия и Таврия» (2014) [8] та укладачем електронної болгаромовної антології «Българськи поети от Бесарабия и Таврия» (2005), у передмові до якої дослідниця відзначає, що унікальність поетичної творчості бессарабських і таврійських поетів радянського періоду пов'язана з фактом її виникнення в умовах повної відсутності власної літературної традиції [3], адже автори виросли в російськомовному середовищі, а «залізна завіса» часів СРСР унеможливила високий рівень розвитку культурних контактів, який спостерігається сьогодні. Проте, увага болгарських учених природно фокусується, насамперед, на аспектах духовного зв'язку митців з історичною прабатьківщиною, що зринають на сторінках поетичних і прозових творів бессарабських художників слова болгарського походження.

Метою цієї розвідки є прагнення відтворити образ Буджака, представлений у художній творчості уродженців цього регіону, що вже стали визнаними класиками літературного процесу України, Молдови та Болгарії (Петр Бурлак-Волканов, Ніко Стоянов, Володимир Калоянов, Тодор Стоянов, Тетяна Танасова-Тодорова та ін.). Матеріалом дослідження є також російськомовна проза Валерія Азманова; представника молодої плеяди українських бессарабських поетів Івана Дерменжі; письменників і поетів болгарської общини республіки Молдова, які відтворюють у своїй творчості образ Буджака (Георги Барбаров, Ганна Малешкова, Микола Куртєв).

Г. Райбедюк у розвідці «Художня мова поетів Подунав'я» (2006) зазначає, що місцеві топоніми (Буджак, Дунай, Ялпуг, Ізмаїл, Кілія, лиман, степ тощо) є ключовими концептами мовної картини світу визначних буджакських поетів українського походження (М. Василюк, Т. Кібкало, В. Рева та ін.). «Вони широко використовуються в художній палітрі кожного з аналізованих поетів, - зазначає вчена, - знакуючи рідний край та його природу, передаючи глибокі патріотичні почуття. Топоніми як символи «малої» батьківщини характеризуються варіативністю номінацій, яким відповідають індивідуальні, своєрідні комплекси чуттєвих образів та асоціацій» [14, с. 143]. Болгарські бессарабські митці не є виключенням: образ Буджака є одним із стрижневих символів їх естетичної рецепції, через який вони прагнуть самоідентифікації, усвідомлення і прийняття найважливіших онтологічних маркерів своєї етнічної групи; значущості культурних традицій та їх глибинних смислів; свого місця в парадигмі велика/мала батьківщина, країна/етнос, нація/община тощо.

Образ Буджака розглядається бессарабськими поетами і письменниками болгарського походження в синхронії та діахронії, що, зазвичай, відбувається у протилежних ціннісних конотаціях. Так, мотив еміграції, як і образи переселенців є константними для діахронічного виміру естетичної рецепції образу Буджака. В історичній ретроспективі спостерігаються протилежні оцінки культурного ландшафту регіону, який почав розбудовуватися на початку XIX ст. Як відомо, після включення південної Бессарабії до складу Російської імперії і депортації ногайських татар, гостро постало воєнно-політичне питання культурного освоєння і облаштування пустих земель, для розв'язання якого були запрошені іноземні колоністи (болгарські, гагаузькі, німецькі, швейцарські, албанські та ін.) за умов значних економічних пільг і привілеїв.

У літературному доробку бессарабських болгар можна знайти протилежні оцінки подій початку колонізації Буджака співвітчизниками у вертикальній парадигмі пекло/рай. Регіон ототожнюється з пеклом на землі в контексті драматичного відчуття фатальної помилки, якої припустилися шукачі кращої долі. Переважна кількість митців усвідомлює, що інший клімат (необлаштований голий степ, вітри, засухи) і реальність, з якою зіткнулися перші переселенці (спустошення, голод, злидні) обумовили високу смертність і гірке розчарування.

В історичному романі «Знайти джерело» («Да намериш разковничето», 1998) молдавських письменників болгарського походження М. Куртєва та Г. Малешкової з опертям на сімейні архіви «без купюр» описано жахіття, з якими спіткнулися болгарські переселенці в Південній Бессарабії. Величний Дунай наділяється ознаками негативного потойбічного простору, який поглинає частини каравану мігрантів, що «платять страшну ціну за свою дурість»: значні втрати людей, худоби та речей під час переправи. Непривітний географічний ландшафт нової землі протиставляється ідеалізованим пейзажам залишених місць: Балканські гори як укриття / плоска як сковорода земля; комфортний клімат / піщані вихри; прохолодні джерела / відсутність води для поливу; краєвиди / гола пустеля замість обіцянок про рай на землі. Автори емоційно підкреслюють, що болгарським землеробам було запропоновано вирішити справу, з якою не впоралося будь-яке плем'я, що тут проживало. Глибоко вкопані глиняні землянки як перші тимчасові оселі, які колоністи мали змогу розбудувати в умовах відсутності інфраструктури, нагадують жахливе гетто на маргінесах цивілізації - залишені кам'яні будинки з верандами та різними стелями будуть з'являтися лише у снах. Людей настигає запізніле прозріння: страшна бідність, замість рівних прав - обслуговування багатих землевласників на межі кріпацтва, відсутність можливості повернутися і небажання тут залишатися. Трагічне усвідомлення онтологічної катастрофи підсилює метафора «дьрво без корен» (дерево без коріння), що стає основою самоідентифікації мігрантів першого покоління бессарабських болгар [7].

Протилежним естетичними оцінками, пов'язаними з ідеалізацією історичних подій у межах діахронії, насичена повість В. Азманова «Довгий шлях до щастя» (2014). Так, болгарські мешканці масово отримують вісточки про високу якість життя від емігрантів першої хвилі (с. 53); організація переселення облаштовується на високому рівні (с. 50-53); під час переїзду вмирають тільки немічні старці (с. 55); перед очима новоприбулих відкривається ідилічний пейзаж Ялпуга, усіх охоплює відчуття щастя і захищеності (с. 56); по прибуттю колоністи проходять інструктаж «про дотримання правил гігієни, правильного харчування і вживання питної води», «порядок будівництва, використання будматеріалів, дотримання правил пожежної безпеки» (с. 56), отримують палатки або окопуються в землянках і приступають до возведения нових чудових будинків. Будь-які негаразди згадуються виключно на тлі ще гірших випробувань, учинених турецькою владою, наприклад: перепливаючи Дунай під час переправи через побоювання бути затриманим, головний герой Стоян згадує, якою набагато холоднішою була гірська річка, якою він втік з каторги (с. 55-56); землянка Стояна нагадує рай порівняно з османською тюрмою (с. 59) тощо. В кінці повісті головний герой щасливо проводить вечори на кухні генерала І. Інзова за чашкою чаю, розповідаючи про жахи життя під турками (с. 62); насамкінець для підсилення ефекту високого рівня культурного життя в Буджаку зринає й образ О. Пушкіна, який завжди «з хвилюванням згадував свою подорож Бессарабію» [2, с. 64].

Образи мігрантів є константними у поетичній творчості бессарабських болгар. Ліричний герой Г. Барбарова у вірші «Переселенці» згадує перших колоністів з жалем і подякою за їх страждання (мьки) і важку працю. Хронотоп твору побудований на протиставленні свій/чужий, у якому культурне поле чужого простору уособлює Буджак :

Лірична героїня Т. Танасової-Тодорової також відчуває себе як бессарабська болгарка чужою будь-де, зокрема і на освоєній важкою працею предків новій батьківщині («Участь»):

Чуждинка съм във... всеки край. Чужачка я ...у кожному краї.

И на кого ще домилея! І що попереду!

Оттам заминали, а тук Звідти ми пішли, а тут

и досега сме беженари. Ми досі біженці.

Дали и моя пра-правнук Невже й праправнуку моєму

съдбата тъй ще го опари? судилася така ж доля?[3]

Образи колоністів яскраво представлено і в сучасному живописі Буджака. О. Кара передає на своїх полотнах духовний світ бессарабських болгар, їх звичаї та традиції. Сакралізація побуту і невибагливої сільської праці є найважливішою характеристикою його творчості («Перша борозна», «Нитки з минулого», «На новій землі, під новим небом», «Сільське свято» й ін.).

На картині «Переселенці» зокодовано життєву драму перших мігрантів, що вирушили у невідоме. На передньому плані зображено одну з таких сімей на возі з пожитками, яку супроводжує ангел. Повозка знаходиться між двома світами. На задньому плані композиції колірний фон картини поділений на дві частини: темно-синій (символ стабільності, вічності) стає знаком минулого, яке «обнулилося» (Болгарія); і блакитний, як небесний колір надії, забарвлює подвійний арочний простір невідомого майбутнього (Буджак).

Образ арки має глибоке символічне значення: в древніх ритуалах проходження через арку означало нове народження, закінчення певного етапу життя і початок нового. Звідси йде традиція проходження під аркою для молодят, будівництво тріумфальних арок для переможців та ін. Оскільки в умовному зрізі нового життєвого простору (Буджак) представлена подвійна арка, митець ставить питання, що саме чекає на переселенців: за однією з арок знаходиться порожнеча (перехід в небуття), а за іншою - символічні сходи, що ведуть до кращого життя, яку втілює образ будинку і окультуреного простору (мал. 1).

Незважаючи на гіркий присмак туги і жалю за покинутою історичною батьківщиною та гіркою долею перших колоністів, у переважній більшості пейзажної лірики оспівується і навіть ідеалізується образ сучасного Буджака, відбудованого важкою працею колоністів. Позитивний культурний простір рідного краю, який розцвів завдяки невтомній праці переселенців, становлять концепти ПАГОРБ, РІКА, ГОРОД, ЛОЗА, СОНЦЕ, ОРАЧ (Г. Барбаров, «Буджак»):

Хълмове.

Градини и лозя.

Слънцето, весело претъркулило се, не може да стигне орача в полето.

Г. Барбаров оспівує рідне містечко Кортен, милуючись «рідними просторами», «своїми» небесами («мои навред небеса»), де все нагадує про щасливе дитинство («Кортен»). О. Катєв у ліричній присвяті «Моєму приятелю» з любов'ю згадує «буйні золоті ниви широкого Буджака» [15, с. 106]. «Синьою південною красою» безкрайнього неба Буджака милується ліричний герой І. Мавроді («Люблю тебе без тями»), у якого викликають сльози («блика моята сьлза») згадка про «золоту неосяжність» рідних милих степів [15, с. 19]. Степний вітер лагідно доносить вісточки з рідного буджакського краю герою вірша І. Волкова «Рідне слово». Так, у синхронічному зрізі літературної творчості бессарабських болгар концепти СТЕП, ВІТЕР, ДАЛЕЧИНА, ШЛЯХ позбавлені негативної конотації й передаються у романтизованому ключі (П. Бурлак-Волканов, «Мій любий край»): буджак героїчний переселення колоніст

Іншими суттєвими характеристиками Буджака в ліриці сучасних митців є образи квітучої вишні, Дунаю, ранкових світанків і величних заходів сонця на тлі безкрайнього горизонту, що є невід'ємною ознакою степного простору. Ліричний герой вірша Н. Стоянова «Назавжди» усвідомлює свій глибокий нерозривний зв'язок з малою батьківщиною, перебування на якій пов'язано з відчуттям комфорту, умиротворення, замилування:

Ах, закат неповторимий за далеким горизонтом!

П ти, ранковий світанок,

Хіба є такий, хто вас бачив П чув вас і зміг забути вас?

Мала Батьківщино! У світі Назавжди з тобою пов'язаний, матусе!

В літературі бессарабських болгар культурний концепт ДІМ став основоположним життєстверджувальним архетипом, культурним маркером, метою, символом стабільності й заможності. Оповідання В. Азманова «Подорож місцевого значення» (2017) відкривається описом будинків героїв Петара та Демьяна: «Обидва будинки розташовувалися в мальовничому місці. З вікон відкривався чудовий вид на неосяжну гладь озера, а стежка від будинку вела прямо вниз по схилу, що проходить поблизу глибокого яру до самого берега. Містечко, в якому жили брати Петар і Дем'ян, називався Болград і був він побудований всього через якихось сім років після переселення болгар в Бессарабію. Не всі колоністи поки мали свої будинки. Багато з них ще продовжували жити в тимчасових землянках, благо це дозволяв теплий клімат [1, с. 25].

Будівництво кам'яного будинку героями роману М. Куртєва та Г. Малешкової «Знайти джерело» символізує жаданий добробут. У цьому творі сакралізація топосу дому представлена описом його освячення, яке для переселенців стає не просто ритуалом, а ініціацією, оскільки веде до остаточного відриву від історичної батьківщини через укорінення на буджакській землі й початком формування субетнічної спільноти.

У вірші Т. Стоянова «Дорога» представлено ностальгічний мотив відвідування старої батьківської хати, пов'язаної зі спогадами дитинства, які зображено за допомогою протиставлення дитячих і дорослих естетичних оцінок якості життя в скромному буджакському селищі, яке занепадає, в контексті усвідомлення ліричним героєм меж своїх перспектив:

Образ Буджака в естетичній рецепції бессарабських болгар нерозривно пов'язаний з героїчною постаттю протоболгарської історії ханом Аспарухом, зокрема ханами Кубратом і Огузом, ставки яких знаходилися на території Північного Причорномор'я в VII ст. н.е. Звернення до цих образів пов'язано з прагненням формування «свого» простору культури, вважати «своєю» «освоєну» землю, за правом укорінитися в регіоні. Формування болгарського етносу на території Нижнього Дунаю є історичним фактом: за візантійськими хроніками, відлік існування Першого Болгарського царства датується 680 роком підписання мирного договору між імператором Костянтином IV (Погонат) і Аспарухом внаслідок розгрому візантійців у битві при Онгалі (Онгьл), після чого його орда змогла перейти через Дунай. Болгарські історики схиляються до думки, що під назвою Онгал (у різних варіаціях написання 'Oy%Xog, 'OyyXoQ, 'OyXoQ, Onglon, Hoglon - перекладається «кут», рос. угол) розуміється саме Буджак [5]. За умовами договору, Костянтин IV був зобов'язаний платити данину булгарському ханові, факт чого був надзвичайно принизливим для візантійців, однак дав потужний поштовх до націотворчих процесів племінних союзів давніх булгар.

Популяризація героїчної історії протоболгар бессарабськими митцями несе освітню і виховну функцію, долає онтологічну драму відриву від історичної батьківщини, виправдовує факт переселення і рабську працю перших колоністів (Ніко Стоянов, «Від Буджаку до Болгарії»):

Сьбуди ме, ветре, ведьр, сух, Розбуди мене, безтурботний суховіє,

Та да минем, ветре, пак Давай, вітре, знову підемо

Ний по дирите на Аспарух, Дорогами Аспаруха,

Трьгнали от древния Буджак. Що починаються з давнього Буджаку.

Дни, години, векове,

Като шумата изгарят... Оттогава и оттам Началото си взе БЪЛГАРИЯ... [15, с. 77]

У вірші І. Волкова «Пам'ятай, Буджак!» серед історичних подій, що відбувалися в регіоні (як-от: скіфська навала, взяття фортеці Ізмаїл О. Суворовим тощо) згадується й підкорення Буджака ордами Аспаруха. Автор пишається гордими протоболгарами («прабьлгари горди»), які під широким південним небом палили свої вогнища. Ліричний герой вірша Ю. Сарсакова «Світанок в Буджаку» проводить безсонну ніч у роздумах над минулим краю. Задумливо дивлячись у вікно («тихо спирам пред прозореца»), він викликає у своїй уяві образи степної кінноти воїнів Аспаруха, що проносилися по землі, де нині стоїть батьківська хата. Образи войовничих кочівників героїзовані: «сильні, спритні, безіменні» («яки, пьргави, безименни»), збагачені вірою й відвагою («с вяра и кураж опалени»), не підкорені у битвах («във битките не паднали»). В уяві ліричного героя вони, як привиди, з'являються в тумані з гучними криками, підкорюючі собі нові землі:

Сьмва се. Затварям книгата.

Тихо спирам пред прозореца.

Чувам тропота на конница.

Виждам ги, в мъгла потънали,

Чувам виковете, гръмнали Над тълпите -- многобройните.

С вяра и кураж опалени,

Толкоз пътища изминали,

Сьмна се. Открих прозореца В родната ни кьща -- майчина,

Там, кьгде-то мина конница,

Сакралізація Північного Причорномор'я як священної землі, пов'язаної з початком формування болгарського етносу, спостерігається в поезії таврійського болгарина В. Калоянова. Образна система вірша «Коні землі обітованої» відтворює міфопоетичну картину життя давніх кочівників у неосяжних південних степах сучасної України. Культурне поле твору становлять концепти СТЕП, КОНІ, ПОЛЕ, ВІТЕР, ПІСНЯ, ХАНСЬКИЙ ШАТЕР. Священний характер життя протоболгар підсилено вказівкою на покровительство Тангри - верховного божества тюркоболгарського пантеону, що символізує єдиного Бога як творця усього сущого. Ім'я Тангра має давнє іранське походження і різні варіації (Тангре, Тингри, Дангра, Дингир), а також своєрідне піктографічне зображення у вигляді семикутної розети. У вірші «Мої пісні» В. Калоянова знову зринає образ Тангри, який охороняє шатер легендарного хана.

В ліриці І. Дерменжі представлено спробу осмислити генеалогію гагаузького етносу, яка пов'язується з образом легендарного хана Огуза, що вважається предком низки тюркських народів, зокрема Сельджуків, Османів, Каджарів, Авшарів, а в давньоруських літописах окремі огузькі племена, що проживали в степах Причорномор'я, відомі під назвою печенігів. Бессарабський поет болгаро-гагаузького походження пишається героїчною історією свого етносу та екстраполює міфопоетичні характеристики на його сучасних представників:

Хан Огуз наш славный предок, в битв века и темных друзов

Страсть рождающие в танце, крепость дедовских традиций.

Криком камышовой цапли, мой Ялпуг, родные лица.

Болгарські поети Бессарабії маркують істотні етнічні риси локального соціуму, виокремлюючи в менталітеті співвітчизників залишки балканської войовничості та гарячкуватості («хайдушко», «горещо») в контексті визнання себе «синами Буджака» (Н. Стоянов, «Щось від Балкан»). Ліричний герой вірша «Мадарський конник» Н. Стоянова вважає знаменитий наскальний пам'ятник Мадара уособленням «болгарського духу», який глибоко впливає на усвідомлення болгарської ідентичності («бие днес копита в мен»). Константними також виступають заклики зберегти свої етнічні риси: «българин да си остане / и да опази своя род!» (Н. Стоянов, «Залишайся болгарином») і мову («Болгарська мова» Т. Стоянова, «Мова моя рідна» Т. Танасової- Тодорової, «Материнська мова» Н. Стоянова; «Рідне слово» І. Волкова, «Болгарин- болгарист» Н. Суфларски й ін.).

Феномен етнічної самоідентифікацї бессарабських болгар, увиразнений у їх літературному спадку, є прикладом соціальної синергетичної системи, що самоорганізується у відповідь на виклики сучасності, актуалізуючись у Буджаку як точці біфуркації.

Мал. 1. Кара О. Д. Переселенці (2008).