Дослідження давнього українського письменства крізь призму жанрології - справа нелегка, хоч і потрібна. У XVII-XVIII ст. література у широкому значенні цього слова була більш нормативною, ніж зараз. Адресати того чи іншого твору, читацька аудиторія, мали певне уявлення, чого вони очікують від тексту того чи іншого жанру. Ми повинні настроїтися на одну з ними хвилю, щоб збагнути тогочасну літературну свідомість. Норми були одночасно засобами комунікації. Мета цієї публікації - розглянути жанрові особливості твору Лаврентія Крщоновича "КІОТ СРІБНОКОВАНИЙ." (1695) [7]. Йдеться про текст, з погляду генології дуже і дуже непростий.

Уже сама двомовність повної назви вказує на зіткнення двох культурних світів - західного, польсько-латинського, і візантійського, церковнослов'янського. Перший на українських теренах уособлювала раніше могутня Річ Посполита, інший - Російська імперія, потуга якої зростала. Обидва слова не фіксується у словнику церковнослов'янської мови [4], однак вони вживаються у текстах кінця XVII ст. - початку XVIII ст., зокрема, у Дмитра Туптала [12, с.171] та Самійла Величка [3]. У словнику церковнослов'янської мови натрапляємо лише на "среброковачъ, среброкузнецъ - серебряных дел мастер" [4, с.654]. Перекладач літопису Самійла Величка на сучасну українську мову В.О. Шевчук свого часу ужив вислів "срібнокований кіот" (том 2, розділ 36), подавши примітку 1579 "Кіот - рама для ікони" [3]. У публікації 2006 р. Р. Радишевський та В. Свербигуз пишуть про дедикацію "Киот срібнокованний", "Кіот срібнокований" [9, с.435-437], і остання назва в подальшому утвердилася у науковій літературі.

Щодо слова "дедикація", то В.О. Шевчук, перекладаючи Самійла Величка, пише про дар Мазепи: "За це йому отець Лаврентій Крщонович, ігумен тодішньої обителі тієї Троїцької, воздаючи гетьману подяку, написав дедикацію" [3, с.506]. Перекладацький коментар В.О. Шевчука вістить: "Дедикація - поетичний твір з присвятою" (примітка 1581) [3]. "Літературознавчий словник-довідник" (2007) пише: "Дедикація (лат. dedicatio, від dedico - посвячую, присвята) - вказівка перед початком твору імені адресата, якому автор присвячує його. Найчастіше виражає жест поваги, вдячності автора певній особі; інколи вказує на зв'язок мотиву твору або його задуму з творами адресата дедикації чи факт спілкування з ним. У творчості Т. Шевченка дедикації нерідко мають поширений вигляд відносно автономної частини твору, жанрово близької до послання." [6, с.181-182]. Словник польської мови пише про дедикацію таке:". У літературознавстві - короткий текст перед твором, у якому автор інформує, що присвячує його якійсь особі." [15].

У XVIII ст. слово "дедикація" вживалося й у широкому значенні. У багатомовному словнику у перекладі Сергія Волчкова (1764) читаємо: "epitre dedicatoire. Eine Lobschrift, Zuschrift. Epistola dedicationis. Похвальное письмо, дедикація, приписане" [8, с.655]. Таким чином, у XVIII ст. дедикація розглядалася як твір епістолярної форми, у якому переплелися похвала, посвята і авторська передмова, якщо не було окремої "передмови до читальника" чи чогось подібного. Це був своєрідній міні-жанр, жанровий різновид тогочасної панегіричної літератури.

К. Борисенко справедливо відзначила, що дедикація займає особливе місце у творчості Лаврентія Крщоновича. Дослідниця творчості чернігівського просвітителя звернула увагу на прозову посвяту Лазарю Барановичу до чернігівського видання "Тріоді квітної" 1685 року, прозову посвяту Іванові Мазепі до видання "Молитвослова" 1691 року, а також посвяту Іванові Обідовському "Молитвослова" 1697 року [2].К. Борисенко відмітила, що сам Лаврентій Крщонович надавав великої ваги укладеним ним передмовам до книжок. Так, у листі до гетьмана Мазепи він зазначав, що є автором "конклюзій и афикцій, тут пред тим в Малой Россіи негди небывалих, а тепер многим особам, почавши от самого монархи, так з Коллегіума Кіевского, яко из Чернігова, з завистію Римлянов дедикованных" (К. Борисенко цитує зазначений лист за виданням: Летопись собитій в юго-западной России в XVII век. Составил Самоил Величко. Том III. - Київ, 1855, с.418) [2]. У перекладі Валерія Шевчука це місце звучить так (т.2, розділ 37): "Не згадую я тут справ та дій у Малій Росії, перед тим небувалих, а тепер присвячених багатьом особам, почавши від самого монарха, як з Київського колегіуму, так і з Чернігова, на заздрість римлянам, - все це ішло за власним моїм старанням та починанням" [3].

Латинське "conclusio" у риторичній термінології має значення "закінчення, висновок". Як фіксують словники латинської мови, у такому значенні вживали це слово Цицерон, Квінтиліан, анонімна "Риторика для Гереннія". Польське слово "konkluzja" бере початок, очевидно, від латини. "Словарь руского языка XVIII века" фіксує слово "конклюзия" і тлумачить його як "заключение, решение" [11]. На слово "афікція" ми не натрапили у жодному із відомих та доступних нам словників. Таким чином, те, що К. Борисенко розуміє "конклюзію" як завершальну частину твору, а "афікцію" - як посвяту-передмову, не дивно, хоч і сумнівно. На нашу думку, не прикнижний реквізит мав на думці чернігівець. Чи посвята у той час була на українському літературному ґрунті чимсь новим, чи потрапила до нас зусиллями Лаврентія Крщоновича, невідомо. Самійло Величко у другому томі свого "Літопису." інші дедикації не згадує [3]. У другому томі академічної "Історії української літератури" (2014) (друга половина XVI - перша половина XVII ст.) є розділ "Посвяти, передмови й післямови", де аналізуються також деякі книги кінця XVII ст. (Дмитра Туптала "Четьї мінеї" (1689), Іоанна Величковського "Млеко." (1691) [5, с.166-173]. Незважаючи на назву розділу, конкретної інформації про присвяти ми там не знайшли. Щодо перекладу Валерія Шевчука, то Лаврентію Крщоновичу дійсно йшлося про справи і дії, але не загалом. Як стверджує польський історик графіки Вальдемар Делюга, конклюзіями і афіксіями в ті часи називали філософські тези [14, с.83].

кіот срібнокований крщонович жанрова природа

У XVIII ст. були поширені композиції великого формату, центральне місце на яких займала алегорична сцена. Спершу такі друки були пов'язані з академічним середовищем, особливо на німецьких землях [14, с.83]. Їх створювали студенти при завершенні навчання. Зазначали академічний ступінь, основні тези, мовлячи сучасною термінологією, дипломної роботи (звідси - назва), професорів. Із часом філософські тези стали друкувати монастирі і приватні особи як панегірики, щоб їх можна було повісити на стіну в будинку. Такі друки могли також бути згадкою про померлого [13, c.98].А.К. Адруг [1] та услід за ним І. Ситий [10] пишуть про конклюзію (тезу) як графічний аркуш зі складною алегоричною композицією, що поєднувала різноманітні елементи небесного і земного світів. Неодмінними компонентами конклюзій були тексти, які відігравали важливу графічну роль і були літературними еквівалентами зображення, а також портрети, краєвиди, картуші, герби.

Філософські тези, які творилися у Києві та Чернігові, зокрема спадщину кола Лаврентія Крщоновича, свого часу досліджував М. Гембарович [13]. Творів такого роду було чимало. Тільки Іван Мигура був автором більше десятка конклюзій. В. Делюга пише: "У писаних передусім латиною тезах, адресованих професорам Києво-Могилянської академії, або також козацьким ватажкам, часто славиться зростаюча міць Росії, виступають у них античні мотиви, такі постаті, як Атлант чи Аполлон" [14, с.83]. Дослідник звернув увагу на присвячену Іванові Мазепі філософську тезу, яка зараз зберігається у фондах Національного музею (Muzeum Narodowe) у Варшаві. Це величезний мідьорит, відбитий на жовтому шовку Даніелем Галяховський (Daniel Galahowski). Текст написав Ян Новицький Прокопович (Jan Nowicki Prokopowicz). Центральну частину композиції займає постать Мазепи, який стоїть на плавучому острові в оточенні семи Муз. Як фон представлені корабель, що тоне, і руїни, нижче - відповідний текст латинською мовою [14, с.84].

В. Делюга відносить дедикацію Лаврентія Крщоновича до емблематичних друків. Ці літературні тексти переважно мали практичний характер і були у свій час дуже популярні. Вони писалися з нагоди призначення на посади високих церковних ієрархів, шлюбів, похоронів, приїзду визначних осіб тощо [14, с.69]. Ці події, мовлячи сучасною термінологією, мали суспільно-політичне значення. Ще у XVII ст. по усій Речі Посполитій утвердилися нові емблематичні форми - словесні емблеми, які складалися з символічно-алегоричного малюнку (imago), девізу (lemma) та прозового чи віршового тлумачення (subscriptio), а також композиції, які складалися з гербу чи його фрагменту та віршів на нього (stemma) [14, c.71]. Українські автори включали у такі друки елементи візантійської іконографії [14, c.72].

Таким чином, за жанром "КІОТ СРІБНОКОВАНИЙ." (1695) - філософська теза. Те, що Лаврентій Крщонович, добиваючись посади архієпископа Чернігівського та Новгородського, у листі до Мазепи згадує творення філософських тез серед найбільших своїх заслуг, вказує на їх значну суспільну роль. Самійло Величко такої самої думки, оскільки повністю наводить цей лист у своєму літописі. Це були тогочасні засоби масової інформації. Аналізуючи діяльність друкарні у Чернігові, Ігор Ситий справедливо зазначає: "Головною продукцією підприємства були книги, проте час вимагав друку листівок, гравюр, окремих документів і з цим завданням друкарня впоралася. Тільки у збірці Чернігівського обласного історичного музею імені В.В. Тарновського (ЧОІМ) зберігається 43 укази, настанови, інструкції, розпорядження, плани. Останній напрямок діяльності друкарні перебуває на узбіччі досліджень істориків книгодрукування, хоча проблема була поставлена Т. Каменевою ще 1959 р." [10]. Вважаємо, що такі друки, так би мовити, на злобу дня, мають зацікавити й істориків української журналістики. Вона почалася на наших теренах значно раніше, ніж прийнято вважати.

Можливо, варто говорити про філософську тезу як наджанрове утворення, що належить, як мінімум, літературі і графіці. Не знаючи інших філософських тез, на підставі вивчення твору Лаврентія Крщоновича припускаємо, що одним із важливих елементів такої конклюзії була прозова дедикація. Очевидно, незважаючи на традицію, прийняту в науковій літературі (публікації Р. Радишевського, В. Свербигуза, І. Ситного, а тепер уже й о.Ю. Мицика і О. Циганок), варто писати, коли йдеться про весь твір у інтермедіальній єдності графіки і слова, "Кіот срібнокований", а літературний термін "дедикація" вживали лише тоді, коли маємо на увазі лише присвяту.

Література