Основні тенденції розвитку світової міфологічної критики у ХХ столітті

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Зародження міфологічної критики сягає кінця ХVІІІ - початку ХІХ ст., коли виникло гостре зацікавлення міфом, що призвело до появи першої міфологічної школи. Представники цього напряму займалися не стільки аналізом національного фольклору і пошуками національних коренів, скільки прямим використанням давнього міфу як інструменту для пояснення сучасної літератури. Міфологічні критики ХХ ст. у своїх наукових розвідках звертають значну увагу на міфологеми та архетипи, які трактуються ними як носії глибинної мудрості та ментальності.

Міфологічна школа як напрям у фольклористиці та літературознавстві сформувалася в надрах творчості німецьких романтиків (Л. Арнім, К. Брентано, естетика Ф.В.Й. Шеллінга («Філософія мистецтва», 1802-03), братів А. та Ф. Шлегелів) на початку ХІХ ст. В основі напряму лежало уявлення про міф як необхідну умову існування мистецтва. Остаточно філософські основи напряму оформилися після видання «Німецької міфології» (1835 р.) братів Я. та В. Грімм. Одними з головних ідей праці була ідея про необхідність усвідомлення сутності народної душі кожної нації, а також ідея про спільний праміф. Саме у фольклорі, вважали брати Грімм втілюється колективна несвідома душа. Розвивали міфологічну методологію німецький вчений А. Кун (прихильник «метеорологічної теорії» міфів, відповідно до якої міфи виникли в результаті поклоніння стихійним силам природи), М. Мюллер (основоположник «солярної теорії» міфів, за якою міфи виник в результаті обожнення небесних світил), Дж. Фрейзер (у своїй праці «Золота галузка» простежує архетипні зразки міфів і ритуалів в усній і обрядовій традиції різних культур), Ф. Буслаєв, О. Міллер, О. Афанасьєв. О. Пипін та О. Веселовський запропонували вивчення міфів з позиції міграційної теорії та теорії зустрічних течій.

Оскільки міфологічна та екзистенційна критики є одними зі складників частин історії світової літературної критики, в даній розвідці акцентується увага на творчих досягненнях їх основних представників, які відіграли вагому роль у становленні та розвитку вказаних напрямів: М. Мюллера, Е. Тейлора, Дж. Фрейзера, Д. Уестона, М. Бодкін, В. Троя, Н. Фрая.

Мета статті полягає у дослідження основних тенденцій у розвитку міфологічної критики в країнах Західної Європи та Північної Америки у ХХ столітті.

Головні завдання розвідки - виявити певні закономірності у розвитку західноєвропейської та північноамериканської міфологічної критики; проаналізувати внесок і основні праці їх найбільш значних представників.

Сучасна міфологічна критика йде своїми витоками у методологію, яку розробив Я. Грімм у «Німецькій міфології», а також у міфологічні теорії другої половини ХІХ ст. М. Мюллера, Е. Тейлора і Дж. Фрезера.

Англійський філолог Макс Мюллер (1823-1900), який займався санскритом, давньогрецькою мовою і порівняльним мовознавством, був засновником «порівняльної міфології». Походження давніх міфів він бачив у особливостях первісної мови, які вели до персоніфікації явищ і створення образів. Забуті численні синоніми, за М. Мюллером, утрачаючи смисл для наступних поколінь, також створювали підґрунтя для міфотворчості. Прототипом багатьох міфів стало сонце і пов'язані з ним явища (солярна теорія).

Едуард Бернетт Тейлор (1832-1917) у дослідженні «Первісна культура» (1871) висунув теорію антропологічного походження міфів. Він відштовхувався від реальних предметів, а не від слів, основою міфів вважав ідеї, а не їх словесні форми, в міфотворчості вбачав вираження первісної, незрілої і грубої «філософії» природи.

Вирішальний вплив на становлення сучасної, так званої ритуально-міфологічної школи мали праці англійського етнографа, фольклориста і філолога Джеймса Джорджа Фрейзера (1854-1941), й перш за все його багатотомна праця «Золота гілка» (1890). Приділяючи особливу увагу давній магії, її різновидам і способам застосування, він досліджує різноманітні ритуали: рослинні, природні, сезонні. Ритуал (обряд) складає мовби інсценізацію міфу, а міф виступає як пояснення, обґрунтування обряду, який здійснюється. Ритуальний цикл «Золота гілка» є характерним як для природи, так і для людини, виражаючи розквіт і згасання.

Значний вплив на сучасне міфологічне літературознавство виявили і психоаналітичні теорії. Так, міфологізацію «едіпового комплексу» З. Фройд пояснював проявом статевої психічної енергії (лібідо). К. Юнг вважав, що з допомогою «колективного підсвідомого» основні образи міфів (архетипи) передаються із покоління в покоління, обминаючи «свідомі» джерела.

Сучасна міфологічна критика має дві основні лінії розвитку - ритуально-міфологічну (лінія Дж. Фрейзера) та юнгіанську (лінія К. Юнга). Перша передувала другій.

Піонерами міфокритики стали послідовники Дж. Фрейзера в Англії, які були пов'язані з Кембріджським університетом, - Е. Чемберс, Д. Уестон, Ф. Корнфорд. У найбільш повній формі основні положення фрейзеровської міфокритики знайшли відображення в книзі Джессі Уестон «Від ритуалу до роману», яка присвячена доказам того, що легенда про Грааль - це літературний запис давнього ритуалу. Автор проводить паралелі між символікою, героями і дією відомих романів про Грааля і процесами давнього ритуалу оновлення життя у вавілонян, єгиптян, греків і римлян. Дж. Уестон намагається довести, що побудова романів про Грааля відповідає ритуалу вавілонського Таммуза і єгипетського Озіріса. Вона заперечує християнське тлумачення найважливіших символів: Чаші Грааля, Спису, Меча і Каменю, вважаючи, що вони входять корінням у доісторичну добу. Процес спадкоємності давніх ритуальних традицій в дослідженні Дж. Уестон не отримав пояснення, але вона не пов'язувала його з «колективним підсвідомим».

Юнгіанська лінія в Кембриджі отримала розробку в книзі Мод Бодкін «Архетипи в поезії» (1934). Використовуючи вчення К. Юнга про архетип і «колективне підсвідоме», вона намагалась детально прослідкувати шлях того чи іншого архетипу. Як відомо, в К. Юнга поняття «архетип» означало первинні схеми образів, які відтворюються несвідомо і формують активність уяви, а тому вони виявляються у міфах, віруваннях, у творах літератури та мистецтва, у снах і маячних фантазіях.

М. Бодкін виділила архетипи відродження, Бога, диявола, раю, пекла. Вона дослідила не тільки архетипи міфів та образів, але й глибинне символічне значення слів. Так, М. Бодкін була проаналізована балада С. Кольріджа «Старий моряк», у якій архетип відродження знайшов вираження у емоційній динаміці (напруга, регрес та полегшення у кінці) і був пов'язаний із християнським міфом воскресіння. Подібним чином інтерпретований М. Бодкін «Звільнений Прометей» П. Шеллі, де в якості архетипів були визначені Бог і диявол як похідні від фройдистського «едіпового комплексу», конфліктної ситуації між батьком та сином.

Представники кембриджської школи прагнули відшукати в сучасній літературі міфологічний центр, створений на основі «королівського ритуалу», намагались звести літературу до єдиного першоджерела.

Американський міфокритичний напрям використовував традиції кембриджської школи і головним чином учення К. Юнга. Першим значним американським міфокритиком, який поєднав фрейзерівські та юнгіанські концепції, був Вільям Трой. Свою теорію він виклав у програмній статті «Міф, метод і майбутнє» (1946). Автор утверджував у ній значення міфу як засобу вирішення нагальних проблем особистості та сучасної художньої творчості. Джерелами вдосконалення міфокритичної методології В. Трой вважав психоаналіз, антропологію і порівняльну релігію. Аналізуючи роман Ф. Скотта Фіцджеральда «Великий Гетсбі», він не прагнув пов'язати долю героя з буржуазною дійсністю, з ілюзорністю «американської мрії», а наводив паралелі з давніми ритуалами випробувань молодої людини.

Одним із найвідоміших і найактивніших сучасних міфокритиків є канадський літературознавець Нортроп Фрай. Головною теоретичною працею цього вченого вважається книга «Анатомія критики», в якій обґрунтовано міфологічний метод аналізу і розуміння літератури. Для Н. Фрая міф перш за все - тип «художньої розповіді». Він особливо виділяє цей тип, а не урівнює з іншими видами літератури. Історію літератури Н. Фрай розуміє як саморозвиток міфу. Останній визначається як «органічний центр» словесності. Література - це комбінація «міфів». Вона є аналогічною до комбінації біологічних клітин, з яких складається організм. Критика, вважає дослідник, набуває «координуючого», базового принципу, якщо зможе, «подібно до теорії еволюції в біології», усвідомити літературні явища як частини цілого.

Н. Фрай був схильним до того, щоб нав'язати сучасній літературі в якості матриць незмінні міфологічні «формули» і «архетипи». «Ми знаходимо, - говорив він, - первісні формули у працях великих письменників, більше того, існує загальна тенденція з боку цих письменників до відтворення таких формул». У цих словах втілено не тільки методологічне кредо самого Н. Фрая, але і всієї міфологічної критики.

Як і багато інших міфокритиків, Н. Фрай намагався відшукати у вельми широкому понятті «міфологія» більш конкретний центр або «мономіф», із якого розвивається література. В якості такого моно- чи першоміфа, що виконує роль своєрідної художньої «протоплазми», Н. Фрай називає «the quest-myth» - міф про від'їзд героя на пошуки пригод. Цей міф ставиться в тісний зв'язок з порами року (вмирання - відродження) і є в підсумку міфом про виконання людських бажань, про «золоту добу».

На основі фрейзерівського вчення про сезонні ритуали Н. Фрай систематизує жанри і образи творів. Іноді він, порушуючи стрункість первинної системи подає паралельно дві інтерпретації того чи іншого твору. Наприклад, аналізуючи рицарський роман, дослідник пише: «Говорячи мовою снів, рицарський роман визначає спроби лібідо знайти задоволення... Мовою ж ритуалу цей роман знаменує собою перемогу родючості над спустошеною землею».

Володіючи великою ерудицією, Н. Фрай постійно поєднує подібним чином найрізноманітніші вчення, іноді абсолютно несумісні. Характерним є те, що детально розробивши одну теорію, вчений в іншій книзі або навіть в іншому розділі цієї ж книги її не використовує. Наприклад, в одному із розділів «Анатомії критики» Н. Фрай розробляє оригінальний історичний підхід до літератури, хоч і вкладає його у міфологічні рамки (з одного боку - давня міфологія, з іншого - повернення до «міфу» у творах модерністів). Сезонна ж схема, так старанно розроблена, в цьому розділі не використовується. Найбільш послідовно фрейзерівська методологія була використана Н. Фраєм при інтерпретації сонетів В. Шекспіра, ліричний герой яких вбачається критику в якості помираючого божества, що передає свою силу молодому спадкоємцю. Герой, що помирає, пов'язується з осінню та зимою, молодий же з весною. З першого по дев'яносто сьомий сонет, на думку Н. Фрая, Шекспір зображує картину людського життя - від народження до смерті (повний природній цикл), а потім починає звучати тема відродження (початок повторного циклу).

У багатьох працях, присвячених романтизму, дослідник спирається переважно на ідею Г. Адамса про боротьбу чоловічого і жіночого начал, що лежить в основі розвитку мистецтва. Перше начало відображається у суворості християнства і в сухості класицизму, друге - в ідеології романтизму.

В книзі «Жахлива симетрія», яка присвячена дослідженню творчості В. Блейка, Н. Фрай віддає перевагу біблійному «падінню - відродженню», перед фрейзерівською формулою «помирання - відродження».

Дослідник американської міфокритики О. Козлов наводить структурний каркас, який запропонував Н. Фрай для характеристики основних напрямів, жанрів і образів літератури:

1. «Світанок, весна, фаза народження. Міфи про народження героя... і про поразку сил темряви, зими, смерті. Другорядні герої - мати та батько. Архетип пригодницького роману, дифірамбів і рапсодій.

2. Зеніт, літо: Одруження або тріумф. Міфи про обожнення, про священний шлюб, про рай. Другорядний герой - друг і наречена. Архетип комедії, пасторалі та ідилії.

3. Осінь і «фаза смерті». Міфи про «помираючих» богів. Ця фаза є архетипом трагедії та елегії.

4. Зима породжує міфи про хаос і чудовиськ, які є архетипом сатири» (Козлов А., 1984, с. 62).

Як міфокритик, Н. Фрай у своїх аналітичних дослідженнях художніх творів занурюється у світ давніх божеств і ритуалів, пов'язаних із зміною сезонів. Методологія Н. Фрая не вичерпується міфологічним підходом, хоч він без всякого сумніву і є одним із найвпливовіших міфокритиків у західному літературознавстві.

Отже, в основі міфологічної критики лежить поняття про міф як основу і умову мистецтва, первісну форму літературної діяльності людини, вирішальний чинник художньої творчості, ядро літератури. Інтерпретація художнього твору, зокрема через посередництво міфологічної методології, здійснюється через пошук у текстових глибинах слідів первісної міфологічної свідомості, елементів давніх міфологічних уявлень, сюжетних мотивів ритуальних дійств, етногенетичних коренів; через осмислення менталітету, народного світогляду у художньому творі. Це знайшло яскраве відображення у працях найбільш значних представників цього напряму.

Основні положення цієї статті не виключають подальших продуктивних досліджень у галузі міфологічної критики та внеску зарубіжних та вітчизняних її репрезентантів у загальний розвиток світової літературної критики.

Література

міфологічний сюжетний критика

1. Голосовкер Я.Э. Логика мифа / Голосовкер Я.Э. - М.: Наука, 1987. - 218 с.

2. Козлов А.С. Мифологическое направление в литературе США / Козлов А.С. - М.: Высшая школа, 1984. - 175 с.

3. Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф / Лосев А.Ф. - М.: Изд-во Московского ун-та, 1982. - 480 с.

4. Мифы народов мира: В 2 т. - М. : Энциклопедия, 1980. - Т. 1. - 671 с.

5. Frye N. Anatomy of Criticism / Frye N. - Princeton: University Press, 1957. - 383 p.

Размещено на Allbest.ru