Українська революція (1917-1921 рр.): останні дні життя і творчості І. Нечуй-Левицького

У березні 2017 року виповнюється 100-ліття від початку Української революції 1917-1921 років - одного із найважливіших і найскладніших періодів в історії Українського народу ХХ століття. Ця доба була вершиною національно-визвольної боротьби, відродження української нації. Сформована тоді ідея державної незалежності стала визначальною для українського визвольного руху. Розбудовою Української Народної Республіки, Української Держави, Західно-Української Народної Республіки українці довели здатність і спроможність національного державотворення. У контексті згаданих подій актуальним є дослідження та висвітлення впливу переломних подій революції на останні дні життя представника українського національного відродження другої половини ХІХ - поч. ХХ ст. Івана Семеновича Нечуя-Левицького, внесок якого відіграв помітну роль у формуванні національної свідомості українців, які стали рушійною силою у державотворчих процесах 1917-1921 рр.

Мета нашого дослідження полягає у спробі на нових методологічних підходах, в контексті біографістики висвітлити останні дні життя та творчості І. Нечуя-Левицького на фоні подій Української революції та їх впливи на долю письменника.

Окремі аспекти біографічних матеріалів присвячених останнім дням життя і творчості І. Нечуя-Левицького висвітлено у роботах: Грінченко М. [1], Єфремова С. [4], Хавруся C. [6].

Наукова новизна нашого дослідження полягає у спробі аналізу ролі подій Української революції в Києві на життєвий шлях одного з представників української національно свідомої інтелігенції І. Нечуя-Левицького.

Загалом останні, київського періоду (з 1885), роки життя І. Нечуя-Левицького були досить складними, як у побутовому, так і моральному плані. «Старий побут, в якому письменник увесь, усіма своїми корінцями держався, раптом захитався та й почав, і дуже швидко, мінятись після 1905 р. Десь років за два по революції зруйновано й будиночок Сегета, в якому Левицький проживав десятиліттями й поза яким важко було якось і уявити собі нашого письменника. В особистому його житті це була сама катастрофа, що перекидала всі його завички, увесь довголітній режим. Уявити собі тільки незмінного Івана Семеновича в ролі перехожого пожильця десь у комірному, що мусів міняти квати- ри, мати всякі з квартирними хазяйками перекори, клопотатись про обід, про якісь життьові дрібниці, коли він досі не міняв навіть маршруту своїх щоденних прохідок! До того-ж ті дрібниці все більш докучали. Життя дорожчало. Невеличкої пенсії не вистачало, а літературного заробітку не міг тепер мати цей вибитий з колії письменник, та й не звик на його рахувати. Мешкав він тепер зовсім у іншому кінці міста, в районі Львівської улиці, помешкання мав невигідне і не раз міняв його, сусіди лихі, харчувавсь абияк і вже не мав того чепурного вигляду, до якого звикли всі, хто його зазнав давніше. І разом з тим він усе-ж не припиняв літературної роботи... Він жив тільки в літературі й літературою; всі інтереси його були тут і поза літературою не було в його нічого на світі, не було навіть особистого життя», - засвідчував академік С. Єфремов [4, с.31].

Одним з останніх випробувань долі в останні роки життя Івана Нечуя-Левицького стали роки воєнного лихоліття. Перша світова війна спричинила економічний занепад Російської імперії, а тому письменницька праця не могла забезпечити старому українському прозаїку достатньо коштів для проживання. Тому, звичайно, усі, хто, як І. Нечуй, залежав від державних пенсій, зазнали труднощів. «Я знав, що брат уже кілька років був знайомий з видатним письменником. Він не раз бував у нього, запрошував на вчительські наради, які відбувалися в Києві. Дуже поважав він старого вчителя-письменника. Я ж особисто вже тоді просто благоговів перед ім'ям цього визначного художника й діяча. Ще здалеченька ми примітили, що перед ганком на невеликій лавочці хтось сидить. Підійшли ближче, і я достеменно пізнав нашого знаменитого земляка. На лавочці сидів маленький дідусь, що пильно вдивлявся своїми спокійними, добрими очима і однією рукою держався за невелику, на обидва боки бороду. Одягнений він був у простий літній одяг. Господар одразу впізнав брата, хоча той і був у військовому (призваний в цей час до лав армії). Він так уже заходив до нього. Не піднімаючись з лавочки, І.С. Нечуй- Левицький запросив сідати біля нього. Мені здалося, що він слабий, бо якось аж надто вже кволо рухався і говорив поволі, проте виразно й дуже ласкаво (...). Поволі фізично згасала велика людина, геніальний художник слова. Але який незламний, багатий внутрішній світ був у нього під цим кволим покровом! Це видно було і з його бесіди з нами.», - згадував П. Кияниця, що навчався в стеблівській вищепочатковій школі, 1916 р., приїздивши до Києва в гості до брата, вчителя за освітою [6, с.172-173].

Побутові умови письменника у ці роки воєнного лихоліття у своїх спогадах описала М.Грінченко: «Коли це одного разу взимку р. 1915-го (а може на початку 1916-го) приходить Іван Семенович. Од листоноші-українця довідався, що я живу зовсім близько від його і прийшов одвідати. І справді, ми жили недалеко одне від одного: він на Львівській біля Гоголівської, а я на Гоголівській. Зраділи одне одному вельми. Іван Семенович одмінився дуже за цей час: постарівся, схуд, поменшав. І це мене не здивувало: така одміна і мусіла бути. Не вельми здивувало навіть і те, що він не був уже такий чистенький, як попереду, жалько тільки було дивитися на його такого. А дивно було те, що він уже не поспішав- ся на певний час додому і не зрікся випити чаю і щось із^гісти. Поясняв це тим, що поздоровішав і через те може дозволити собі з'їсти щось і не дома, і не в призначений час. Через кільки день я пішла до його. Бідний Іван Семенович. Яка ж невесела та непривітна та холодна була тепер у його хата з вікном на північ. На роялі, на етажерці, на дверях і всюди густо понасідав порох. По-під стінами порох лежав кімяхами. Знати було, що віник не часто зазирав туди. На роялі, етажерці стояли «трофеї» - так звав Іван Семенович ювілейні адреси та подарунки, сірі від пороху. На ліжку лежав штапований брудний ліжник, що колись був червоний, а тепер став рябий від латок усякого коліру. Убрання на Івану Семеновичу було дуже старе і заплямлене. Жалівся він на свою хату, що і холодна, і вохка, ще й блощиці почали з сумежної світлиці лізти: хтось там оселився з блощицями» [1, с.123].

І. Левицький в цей час змушений був відмовитися від необхідних для його здоров'я літніх поїздок за місто: «Прийшла весна 1916 р. Я спитала, коли він думає їхати в Білу Церкву. Одказав, що не поїде. На це було дві важні причини. Перша:

-- Кажуть, що тепер візникам треба платити за себе окроме, а за кожен пакунок окроме по гривенику. І носіям за кожен пакунок окроме. А в мене буває зо три пакунки. І туди так, і відтіля так, то це дуже дорого вийде.

Друга причина:

-- Сестра сказала: «Не їдь нікуди, бо ти вже старий, може й помреш там, то доведеться сюди везти ховати. Наробиш клопоту, а хто буде клопотатися?». А що ви думаєте? Може й правду вона каже? Ліпше не поїду, щоб людям клопоту не робити.

Мене більше здивувала перша причина. Трохи розпиталася про грошові справи Івана Семеновича: на місяць п'ятдесять карбованців пенсії. В ті часи вже справді важко було платити візникові за кожен пакунок окремо, а за себе окремо. І гірко стало, що той, кому важко, навіть неможливо заплатити ті окремі гривеники - Іван Нечуй-Левицький, автор Миколи Джері, Бурлачки, Кайдашевої семї... Так і не поїхав Іван Семенович на те літо в Білу-Церкву, та й ніколи вже не поїхав» [1, с.117-118].

«... Ще трохи про Івана Семеновича, про останній час його життя. Важко йому жилося: старий, слабий, ані піклування, ані помочи ні від кого. Правда, були в його в Київі й родичі: сестра, племенниця - жінка протоієрея П-ва та небіж професор Р-ий (О. Радзієвський - професор Київського медичного інституту). Може й ще хто був, але він згадував тільки про цих. Та, він наче аж боявся тих родичів, а де вже було турбувати їх яким своїм лихом...» [1, с.122-123], - зі спогадів М. Грінченко.

Проте були в І. Левицького й відрадні хвилини: «Були в його і радості: якусь роботу дописав, вигадав чи записав од когось гарне слово, почув, що надруковано нову книгу, стрів кого знайомого, одвідав його хтось, щось добре дали на обід, мав цікаву розмову в черзі або в крамниці про українську літературу і обіцяв принести комусь українську книжку. Потім розмови про цю книжку. Його знали в околишніх крамничках, пекарнях, у чергах і гарно поводилися з ним: часом навіть йому поступалися чергою. Але так робили здебільшого прості люде» [1, с.112].

Останні місяці та дні життя хворого 79-річного Івана Семеновича припали на драматичні події, що розгорнулись у Києві наприкінці 1917 року та на початку 1918 року.

Влада змінювала владу. Спочатку Українська Центральна рада змушена була полишити місто під ударами наступаючих більшовицьких частин під командуванням бувшого царського офіцера Миколи Муравйова, який перед здобуттям Києва неодноразово закликав своїх бійців до розправ над ворогами революції та навіть обіцяв їм віддати Київ на розграбування. Зокрема наказ Муравйова № 9 від 22 січня (4 лютого за новим стилем) 1918 р. по військам революційних армій, виданий ще в Дарниці, містив таку фразу: «Войскам обеих армий приказываю беспощадно уничтожить в Киеве всех офицеров и юнкеров, гайдамаков, монархистов и всех врагов революции».

Вступ у місто більшовицьких частин ознаменувався червоним терором, який також був реакцією на криваву розправу прибічників Центральної Ради над учасниками Січневого повстання в Києві, яке було придушене 21-22 січня (3-4 лютого) 1918 р. Народний секретар освіти більшовик Володимир Затонський згадував: «Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Побачивши купи пролетарських тіл, червоногвардійці самі посатаніли. Тоді вперше почалася в нас боротьба до загину, пішли розстріли. Так розстріляно українських есерів, по суті гарних хлопців, як тільки-тільки врятувалися від розстрілу, що його підписав М. Грушевський. Вони повтікали з під-арешту під час бомбардування, так коли наше військо увійшло до міста у них були квитки членів Центральної Ради, і не зважаючи на їхні докази, їх порозстрілювано на місці. Я сам мало не загинув». В. Затонського хотіли розстріляти за посвідку члена Народного Секретаріату, написану українською мовою, із печаткою «Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів». Врятував його тоді мандат члена Ради Народних Комісарів РСФРР за підписом В. Леніна.

«У відповідь на проголошення самостійності України в Києві зачався загальний робітничий страйк, якому одверто співчувала міська дума, весь суд, університет і т.д., взагалі вся російська інтелігенція. Погасла електрика, перестав функціонувати водопровід, стали трамваї і почалося збройне повстання робітників; весь Київ обхопила паніка, яка побільшувалася ще невідомістю про те, що робиться поза Києвом, бо не виходила й жадна газета. Більшість «славного» українського війська і знаменита матроська гвардія Центральної Ради заперлися в казармах і «держали нейтралітет», тільки окремі свідомі одиниці з них підтримували Вільне Козацтво, що склалося з свідомих українських робітників під командою інженера Ковенка... Повстанці захопили головну пошту і телеграф і дали телеграму Леніну, що Київ узято місцевими большевиками, але другого дня їх відтіля вибили, і вони сконцентрувалися на Печерську, головним чином у величезних арсенальних забудуваннях. Петлюру, головнокомандуючого Лівобережною «армією», викликано було рятувати Київ від місцевих большевиків, але він прибув з своїми «чорними гайдамаками» тоді, коли саме вже було розгромлено «Арсенал» з гармат і майже покінчено було з повстанням робітників, і він з своїми гайдамаками та з військом, що розгромило «Арсенал», пройшов парадно з музикою через весь Київ з Печерська до Думи.

Населення Києва почало вже заспокоюватися, виходити на вулиці, коли раптом почулася гарматна стрільба і густа кулеметна тарахкотня на Печерську, на Новому Строєнні з сторони Деміївки, наче швейні машини шиють. Мій двірник спокійно завважив:

-- Вже большевики строчать нашим шинелі!

... Большевики, перебивши під Кругами найкращий цвіт нашої молоді, непомітно перейшли міст і посеред білого дня без бою зайняли Печерськ, спинившись коло самого палацу Кабінету Міністрів. На другий день штаб, напруживши всі сили, витіснив большевиків з Києва, але з того дня вони з-за Дніпра почали таку бомбардировку Києва, якої, як кажуть фронтовики, не бачили і навійні. І досадніше всього те, що бомбардировка та велася з гармат, які стояли за Дніпром ще з того часу, як богданівці арештували і вивезли за межі України большевицьки настроєних московських гарматників; ніхто не догадався замки хоч повиймати з тих гармат, коли не можна було перевезти їх до Києва.

День і ніч на протязі одинадцяти день летіли 6-ти і навіть 12-ти дюймові снаряди, пробиваючи дахи, мури кам'яниць і трощачи все всередині; мешканці поховалися в льохи (пивниці) від снарядів, що рвалися в будинках, дворах, на вулицях, обсипаючи все кругом скалками та кульками, калічачи й убиваючи. Большевики цілили в Центральну Раду, в палац Міністерства та у вокзал (двірець), а коли його захопили, то встановили там батарею проти будинку М. Грушевського і стріляли в нього, доки він не взявся полум'ям. Ми вилізли на дах свого будинку і дивилися на море вогню, який часом, коли провалювалася одна з стель шестиповерхового будинку, вибухав аж під хмари. Разомз будинком професора згоріли його величезна бібліотека та розкішна цінна збірка всяких історичних та етнографічних предметів, рукописів і т. ін...

. військове командування, бачачи, що не може встояти проти большевиків, вночі непомітно вивело останки свого війська через Святошин в напрямі на Житомир, не попередивши навіть всіх міністрів та членів Центральної Ради.

... Найбільше тоді розстріляли російських офіцерів, кажуть, до п'яти тисяч, які не схотіли пристати до української армії, а залишилися в Києві і держали нейтралітет. Багато людей розстріляли під видом «буржуазного генерала Петлюри»; досить було швейцарові, двірникові або куховарці сказати на вулиці большевиць- кому патрулеві, що в такій-то квартирі живе Петлюра або якийсь український буржуй, як його розстрілювали; кажуть, що отак слуги помстилися над багатьма ненависними їм господарями.

... Грабунки з приходом большевиків прийняли такі грандіозні розміри, що большевицький уряд почав розстрілювати грабіжників і дозволив домовим комітетам озброїтись і відбиватись від грабіжників, які вночі величезними озброєними бандами нападали на доми, а вдень по глухих вулицях грабували прохожих привселюдно. Київ мав тоді надзвичайний вигляд: всі ходи на вулицю були замкнені і забарикадовані всячиною, скляні двері позабивані дошками, так само і ґратчасті ворота - брусами або грубою бляхою, щоб могли довше витримати осаду грабіжників. Міська дума, як і все московське населення, перестали страйкувати, і в Києві з'явилося світло і вода. Міський голова (бургомистр) російський есер Рябцов радісно вітав большевиків за те, що вони, як він висловився, «возстановили єдиний демократичний фронт», але большевики скасували думу, а функції її передали «Совіту Рабочих депутатов. У всіх урядах вищі посади позаймали большевики, переважно місцеві жиди, які взагалі енергійно боролися за «Единую Россію». Жидівська пролетарська молодь приймала дуже діяльну участь в наступі большевиків, стріляючи з вікон ззаду в українських козаків, чим викликала проти себе обурення всього українського громадянства, яке виявилося кривавою помстою пізніше, коли в Київ вернулося українське військо. Командир больше- вицької армії Муравйов, що приніс Україні, як він висловився, «на штиках свободу» зараз же наклав на «буржуазне» населення Києва величезну, на той час, контрибуцію, розпорядився конфіскувати харчові продукти, мануфактуру, взуття і т.ін. В села посилалися частини большевицького війська, які силою забирали у селян хліб, скотину, бо по економіях(дворах) вже нічого не було, там раніше все позабирали селяни, та й економії(двори) рідко де зосталися; все награбоване большевики навантажували у вагони і вивозили в Московщину. Під кінець місяця почали ширитись чутки, що разом з нашими полоненими йде і німецьке військо [5, с.321].

На зміну більшовикам, за запрошенням Української Центральної ради, у місто вступили німецькі війська.

«. у Київ увійшло українське військо, а за ним слідом і німці. Взагалі, німці в боях з большевиками, не хотячи губити своїх людей, а може, з тактичних причин, пускали наперед українців, самі ж йшли за ними; українське військо, знаючи, що в потребі його підтримають німці гарматами, завзято било втікаючих большевиків. Звістка про те, що наш уряд запросив до помочі німців,

неприємно вразила мене; я був тої думки, що не годиться закликати чужинців проти свого народу, бо як-не-як, а народ наш в більшости був за большевиків, то тепер буде вороже настроєний проти сього уряду і проти Української Держави. Друге діло, якби большевиків вигнали наші полонені, що придбали в таборах свідомість і вважають національну справу коли не важнішою, то, принаймні, рівною соціально-економічній. Німці, сподіваючись дістати на Україні стільки хліба та харчових продуктів, що зможуть ще довго протягнути війну, не випустили наших полонених, а самі з радістю, за умовлену кількість пудів харчових продуктів, пішли визволяти Україну проти большевиків...» [5, с.235].

У ці дні з Іваном Семеновичем відбулося нещастя: «Якось вийшов з їдальні, підковзнувся, впав і забив ногу. Після того ще був у нас, а через кільки день уже не міг уставати. Полежав кілька день. Одвідували його, доглядали вдень, та ніч він не дозволяв нікому зоставатися. Небіж професор О. Радзієвський нібито сказав, що підкинулась бишиха на нозі (автор. небезпечне інфекційне захворювання шкірного покриву, викликане стрептококом, яке зовні проявляється прогресуючим ураженням шкіри).

Одного разу іду до його, а навпроти двірник іде до мене сказати, що оце допіру небіж забрав Івана Семеновича в лікарню, що в тому дворі, де Софійський собор.

Незабаром почалася стрілянина, а я під час стрілянини з хати нікуди не ходила. Потім сама занедужала і вже як видужала, тоді тільки пішла провідати Івана Семеновича. Прихожу, а лікарню ліквідують. Уже в хатах немає не тільки хворих, а навіть і ліжок. Прихожу до Івана Семеновича. Лежить сам у великій хаті у куточку, укритий своєю важенною червоною ковдрою, скулився ввесь. Побачив мене, всміхнувся, але від того болісного усміху сльози набігли мені на очі, бо скривилися в усміх тільки уста, а очі зосталися сумні й перелякані.

-- Погано вам тут, Іване Семеновичу?

-- Погано. То стрілянина була велика, тут у дворі кільки снарядів, кажуть, упало. А потім почали лікарню вивозити: метушня, галас. Холодно дуже. Тепер уже сам зостався. Цю ніч я ночував сам. Погано: і холодно, і наче аж страшно. Принесла йому чогось поїсти. Зрадів, бо голодний був:

-- Заклопотані всі, нікому про мене думати» (зі спогадів М. Грінченко) [1, с.127].

У ці трагічні та криваві дні для Києва старий і немічний письменник потрапляє спочатку у лікарню при Софіївському монастирі, а після її обстрілів та можливих небезпек при цьому, його разом з іншими хворими перевезено в шпиталь для одиноких людей - «Дегтерівку», де він і помирає 2 (15) квітня 1918 року.

4 квітня 1918 р. відбулися урочисті похорони. Панихида відбувалася у храмі святої Софії. Його відспівували 12 архієреїв. Участь у похоронній процесії взяли і діячі Української Центральної ради.

На смерть І. Нечуя-Левицького М.Грушевський відгукнувся жалобним словом «Над свіжою могилою» в «Літературно-науковому вістнику» (перший всеукраїнський літературно-науковий і громадсько-політичний часопис, що виходив з 1898 року по 1932 рік. Заснований за ініціативою Михайла Грушевського): «Не стало на світі людини з душею живою, з ясним чистим серцем, людини з такими духовними скарбами, що ними щиро обдарувала весь нарід свій... Не стало на світі того, хто був учителем і вихователем кількох поколінь; того, чиї твори, поетичні й правдиві, з відтінком сатири та гумору, будили в юних душах любов до свого краю, до його краси, до свого народу... того, хто майстерно, влучно, барвисто малював поруч з безпросвітним, стихійним робочим життям темного селянства суєту й порожнечу життя дідичів, священиків, дрібної шляхти в селі та в місті, невтомно закликаючи всіх, в кого душа жива, до праці й творчості на користь народу... Але Нечуй-Левицький не вмер і не вмре, він живе і житиме далі серед свого народу в своїх скарбах - творах, в яких він змалював багату душу народну, з якою навіки сплів і свою душу. З поетичних натхенних сторінок його безсмертних творів дивитимуться його ясні лагідні очі; його душа промовлятиме до нас і до майбутніх поколінь. І вічний пам'ятник «нерукотворений і нетлінний» він збудовав собі на Вільній Україні. А ми, стоючи над труною з його тлінними останками, кладемо на неї свій вінок, вінок сплетений з смутку і туги, з пошани й подяки. Спи спокійно на віки вічні, вірний, дбайливий і щирий син свого народу! Земля тобі пером» [3, с.113-115].

Отже, останні дні життя І. Нечуя-Левицького минули в один із знакових періодів української історії - Української революції 1917-1921 рр., письменник на схилі літ став свідком піднесення рівня національної свідомості українців, і разом з тим життя письменника згасло в час військового протистояння, але внесок митця у поширення національної ідеї був достойно оцінений діячами Української Центральної ради, у становленні яких він відіграв неабияку роль.

Перспектива дослідження полягає в системному дослідженні громадсько-політичної та національно-культурної діяльності І. Нечуя-Левицького, зокрема комплексному висвітленні взаємин письменника з діячами Української революції.

письменник нечуй левицький революція

Список використаних джерел та літератури