Мотив самотності в антиутопіях О. Ірванця ("Рівне/Ровно (Стіна): нібито роман") та Я. Мельника ("Далекий простір")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Запорізький національний університет

Мотив самотності в антиутопіях О. Ірванця (“Рівне/Ровно (Стіна): нібито роман”) та Я. Мельника (“Далекий простір”)

Ніколаєнко В.М., к. філол. н., доцент

Зубець Н.В., магістрант

У світовій культурі феномену самотності завжди приділялося багато уваги ще з часів Ренесансу, коли людина почала усвідомлювати себе неповторною особистістю. Важливе місце тема самотності посідала у філософських пошуках М. Бердяєва, С. К'єркегора, Б. Паскаля, Ж.-П. Сартра, Г. Торо та ін. Найбільшого розвитку цей феномен набув у ХІХ ст., ставши одним із основних понять екзистенціалізму. За словами М. Мовчана, “екзистенціальна позиція, єдина серед усіх теорій, розглядає самотність як універсальну характеристику людського буття” [4]. “Відправною точкою” вважається твердження, що люди від народження самотні, і саме явище самотності - неминуче. Внутрішня ізольованість людини - це основа індивідуального буття, і коли особа починає контактувати з оточенням, то вона стикається з холодною й нежиттєвою об'єктивністю, що захоплює усе суб'єктивне, доводячи людину до замкнутості, відчуженості. Живучи в сучасному Всесвіті - неосяжному й нескінченному, - люди відчувають порожнечу навколо себе, і це поглиблює їхню одинокість.

Будучи однією з давніх філософсько-антропологічних проблем, цей феномен знайшов своє відображення і у світовій літературі. Мотив самотності став рушійною силою творчості прозаїків А. Камю (“Сторонній”), Ф. Кафки (“Перевтілення”), Н. Королевої (“Без коріння”), Г. Маркеса (“Сто років самотності”), Дж. Селінджера (“Над прірвою в житі”); поетів М. Лермонтова (поезії “Дума”, “Как часто, пестрою толпою окружен”, “Благодарность”), Т. Осьмачки (збірки “Клекіт”, “Китиці часу”) та багатьох інших.

У ХХ ст. парадокс самотності й неприкаяності людини у величезному й різноманітному світі змушував митців шукати корінь зла в самому соціумі, що призводило до нищівної критики панівного устрою, деструкції чи спотворення утопічних ідей, які буцімто мали надихати людей та об'єднувати їх у дружну спільноту. Класичні антиутопії О. Гакслі (“Чудовий новий світ”), Дж. Орвелла (“1984”) та сучасні романи О. Ірванця (“Рівне/Ровно (Стіна)”), Я. Мельника (“Далекий простір”) об'єднані не лише спільними жанровими особливостями, а й аналізом причин людської самотності в доведеному до абсурду суспільстві. Серед науковців, зацікавлених мотивом самотності в художній літературі, - А. Абдулліна, В. Дмитренко, М. Нестелєєв, Т. Смушак та ін. Варто зазначити, що поданий мотив у контексті антиутопічного твору в попередніх розвідках не досліджувався.

Проблема самотності не втрачає актуальності ні в періоди спокою, ні в буремні часи війн чи болісних перебудов. Посилення уваги митців до різноаспектних проблем буття зумовлює специфіку нашої розвідки. Мета дослідження - виявити специфіку відтворення О. Ірванцем та Я. Мельником мотиву самотності людини в антиутопічному суспільстві. Поставлено завдання виявити особливості відтворення мотиву в різних романах і дослідити їхні спільні та відмінні риси. Предметом дослідження є мотив самотності в антиутопічному творі. Об'єктом дослідження є переживання самотності Шлоймою Ецірваном (“Рівне/Ровно”) та Габром Силком (“Далекий простір”).

У постмодерному “нібито романі” О. Ірванця “Рівне/Ровно” представлено гротескну суспільно-політичну ситуацію, за якої більша частина сучасної України є соціалістичною державою з “давніми демократичними та національно-визвольними традиціями” [2, с. 3]. В іронічно-зухвалому ключі висвітлено суспільну кастовість, обскурантизм, переслідування й покарання незгодних із режимом, позірне благополуччя соціалістичного осередку. Західний сектор Рівне, у якому живе й працює головний герой, хоч і виграшно контрастує з соціалістичним Ровно, та все ж видається штучним різновидом “потьомкінського села” (“...дахи Західного сектора, всіяні сателітними антенами-тарілками, поміж них де-не-де випиналися вежі готелів: “Хілтон”, “Маріотт”, “Європейський-Гоф” [2, с. 63], “пляжі понад Устею і місточки Гідропарку - місцевого, рівенського, а не славетного київського - разом з незчисленними терасами кафе, барів та ресторанчиків.” [2, с. 31]). Автор зберіг традиційну канву антиутопії, але поставив на місце головного героя власне альтер его - Шлойму Ецірвана, який протистоїть тоталітарній системі. О. Ірванець пояснює цю анаграму так: “Шлойма - це є ідишна форма імені Саша, Шура. Тут є багато пояснень. Хто такий єврей? Єврей - це чужинець” [1, с. 290]. Доречно згадана в цьому контексті цитата з “Поеми кінця” М. Цвєтаєвої “У цьому християнському світі поети - жиди” [цит. за 1, с. 290] доповнює пояснення автора: Шлойма, успішний і популярний митець, улюбленець публіки й театральних критиків (“три його комедії, які він сам інакше як “п'єсами для читання” не називав, з несподіваним успіхом навіть не пройшли - прокотилися сценами Німеччини, Франції і Нідерландів” [2, с. 21-22]), насправді є самотнім, ніким не зрозумілим. Більше того - герой у буквальному сенсі позбавлений рідного дому. П'ять років тому, випадково опинившись в іншій частині міста, на ранок 17 вересня він не зміг потрапити до батьків: між частинами міста виросла Стіна: “На ранок місто розділилося, і тролейбуси вже не ходили... Блокада тривала понад два роки, а потім потрохи. “західних” почали пускати туди” [2, с. 22]. Живучи в європейській частині міста, він одружився й знайшов нових друзів, але невдовзі дружина пішла від нього, не витримавши його заглиблення у творчість, а друзі виявилися не більше, як театральними декораціями, із якими його нічого, крім світського життя, не поєднувало.

Рідне місто Ецірвана розділене на “соціалістичний” сектор - недорусифіковану гіперболу радянських реалій - та “капіталістичний” - крихітне Ельдорадо європейського зразка. Тут, як не важко здогадатися, не залишається місця нічому українському. Перебуваючи “на нашій - не своїй землі”, тобто і в західному Рівному, і в східному Ровно, Шлойма відчуває себе чужим і непотрібним, точно як Агасфер, не знаходячи свого місця в жодному із секторів. Головному герою доручена місія об'єднання двох частин Рівного, а отже, об'єднання України під єдиним соціалістичним прапором. Очікуючи прем'єри п'єси “Програма передач на післязавтра”, під час якої треба було ліквідувати Стіну між секторами, Шлойма раптом схоплюється й сумбурно намагається повідомити людям, що за Стіною поміж звичайних громадян немає ворогів, що “не всі хороші тут” і “не всі погані там” [2, с. 197], але його виступ сприймається як “зовсім-зовсім незвичайна постановка” [2, с. 196], черговий рекламний трюк: “Пан автор хоче закцентувати на небезпеці комуністичного тероризму, якій присвячена і вся його творчість, і ця п'єса зокрема” [2, с. 198]. Самотність головного героя пов'язана з утратою контактів із близькими людьми, небажанням оточення зрозуміти його душу, а головне - з відсутністю національної самосвідомості, справжньої рідної сторони. У цьому контексті вбачається давнє порівняння українців із єврейським народом, який довгий час скитався пустелею, не маючи ніде прихистку.

Мотив самотності в романі Я. Мельника “Далекий простір” теж пов'язаний із тим, що головний герой перебуває на помежів'ї діаметрально протилежних світів і не може пристати до жодного. Художній простір роману теж поділено на два основні сектори - постапокаліптичний за структурою й типово антиутопічний за призначенням Мегаполіс і майже ідеальний Тихий Куточок - селище для високопоставлених осіб, які керують - а точніше, імітують управління Державним Об'єднанням. Безликість і розмитість просторових меж посилюють самотність громадян: містяни не покидають невідомо ким встановлених рамок “близького простору”, а управлінці живуть усталеною спільнотою, де доля кожного відома заздалегідь. Габр Силк жив як усі мешканці-аудіали Мегаполісу, тобто всюди орієнтувався на слух, мав домівку, рутинну роботу, друзів і навіть не здогадувався про те, що його “рудиментарні” очі колись почнуть бачити. Прозрівши - вражений страшним світом навколо: “...Мегаполіс, уже добре помітний в своїх головних каркасних нутрощах, нагадував моторошних розмірів фабрику життя. Фабрику, що підтримує життя і керує ним. Ці мертві конструкції, і люди всередині них, і Державне Об'єднання, його органи, - все це було одне ціле” [3, с. 95].

Габр пробує пояснити близьким, що їх оточує, але вони вважають головного героя божевільним чи просто кепкують з нього. Прірва між ним і рідними людьми (матір'ю та Ліоз) збільшується, після того як герой побачив, як жахливо виглядають вони - безпорадні створіння, яких навіть важко було назвати людьми. Стає відомо, що стосунки головного героя з матір'ю завжди були складними, і це впливало на душевний стан Габра, який почувався зайвим у власній родині. “Він утратив блаженство незнання. Усе його життя, як і життя мільйонів, що перебували там у своєму щасті і дотепер, минало в затишку незнання” [3, с. 94]. Так уперше явно проявляється Габрова самотність і розгубленість через незнайомі й жахливі обставини: провалля між головним героєм і оточенням дедалі ширшає, і він уже не може існувати у світі, який, на його думку, сповнений брехні, темряви, болю та горя.

Гарячкові висновки підкріплює терорист Окс Нюрп - колись зрячий, а нині осліплений чоловік, який узяв собі за життєву мету сліпу помсту керівникам Державного Об'єднання.

Після численних перипетій Габр потрапляє до ідилічного Тихого Куточку, де живуть самі управлінці, і згодом залишається жити з ними. Він дізнається, що Мегаполіс - це жорстока вигадка тих, що заснували Державне Об'єднання багато років тому, коли насправді існувала потреба в підкореній робочій силі й коли виникла ідея створення кастового суспільства. Самотність і відчуженість, укупі з фізичною вадою, мали створити ідеального працівника Мегаполісу, який повністю залежав би від “вищих сил”. Що ж до мешканців Тихого Куточку, то попри ідеальність їхнього життя, жоден не міг полишити це місце без негативних наслідків. І Мегаполіс, і Тихий Куточок - в'язниці, тільки одна - похмура й непомітна для її мешканців, а інша - варіант “золотої клітки”.

Головна біда героя в тому, що в Тихому Куточку його теж не сприймають як повноцінного члена суспільства: “...Але всі чекають подяки. Всі чекають його радості. Всім хочеться, щоб він, свідок того і цього життя, не просто вдавав, що він завжди жив із ними, а щоби він був “колишнім сліпим”. Його місце тут, його відмітина - це “перший сліпий в Тихому Куточку”. Так, зрячий, але сліпий” [3, с. 262]. У цьому моменті найкраще розкрито парадокс самотності головного героя. Габр розуміє, що ні в Мегаполісі, ні в Тихому Куточку нікого не цікавить він як неповторна особистість. Він потрібен і тут, і там - тільки не як людина, а гвинтик величезного механізму: “Вся біда в тому, що був світ - до нього - світ, про який він не мав поняття, Тихий Куточок, - і в цьому світі було вакантне, незаповнене місце. Потрібен був Міністр - Державному Об'єднанню, і чоловік - зрячій дівчині, дочці пана Річардсона. І ще якийсь сліпий, що оселився би в Тихому Куточку, - він був потрібний усім зрячим. Для повного комплекту не вистачало “колишнього сліпого серед нас”” [3, с. 267]. Не бажаючи стати ще одним “манекеном” Тихого Куточку й не винісши такого ставлення, Габр разом із подругою Нією втікають за межі Державного Об'єднання, зрікаючись старого життя й не будуючи ніяких планів. Такий умовно позитивний фінал доповнює екзистенційну тезу про те, що самотність - це справжня свобода людського духу. Нестерпна самотність Габра після двох втеч із “в'язниць духу” трансформується в свободу від будь-яких обмежень і “пут минулого”, тому він легко слідує в безвість.

Отже, в антиутопічних романах “Рівне/Ровно” та “Далекий простір” самотність головних героїв пов'язана з їхньою чужістю, невідповідністю життєвим установкам суспільства, у якому ті змушені марно шукати своє місце. Обидва герої відірвані від родинного затишку, що було продиктоване жорстоким суспільством. Шлойма Ецірван “волочиться рідним містом туди і назад”, але не може відчути себе “як удома” в жодній із частин. Для нього є чужими ті цінності, що пропагуються в соціалістичному суспільстві, і штучними - ті, що насаджуються в європейській частині Рівного. На відміну від Шлойми, Габр Силк значно гостріше переживає самотність, бо, по-перше, зрозумів, наскільки одинокими й непотрібними є мешканці Мегаполісу загалом, а по-друге, він усвідомлює, що його життя саме по собі нічого не варте ні в Мегаполісі, ні в Тихому Куточку, тому герой обирає втечу у безвість “далекого простору”. Дослідження мотиву самотності людини в антиутопічному суспільстві є перспективним не тільки в царині сучасної української літератури, а й світової, а також суміжних дисциплін - соціології, філософії, психології тощо. Вищезазначені концепти самотності та спотвореного соціуму останнім часом все частіше стають об'єктами наукових розвідок.

Література

парадокс самотність людина антиутопічний

1. Галич, Артем. «“Стіна в романі-антиутопії О. Ірванця “Рівне / Ровно (Стіна)”». Актуальні проблеми слов 'ямської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство: міжвуз. зб. наук. ст. XXIII, ч. 2 (2010): 289-296.

2. Ірванець, Олександр. Рівне/Ровно (Стіна): нібито роман. Харків: Фоліо, 2010.

3. Мельник, Ярослав. Далекий простір. Харків: Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2013.

4. Мовчан, Михайло. “Осмислення феномену самотності як проблеми суспільного буття особистості”. http://dspace.pnpu.edu.Ua/bitstream/123456789/2125/1/Movchan.pdf.

Размещено на Allbest.ru