Теоретико-методологічна інтерпретація літератури факту

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічна інтерпретація літератури факту

ОЛЕКСАНДР ОНИЩЕНКО

У статті проаналізовано теоретико-методологічну інтерпретацію нефікційної прози. Доведено, що спогадова література атрибутує саможиттєпис автора, який обрамлює текст художніми засобами, залежно від інтенціонального, постійного прагнення свідомості письменника осягнути світ і предмети з метою їх усвідомлення та надання їм онтологічного значення. У процесі дослідження з'ясовано, що і зарубіжні, й українські дослідники підходили до визначення літератури факту, а особливо до потрактування автобіографічного письма, авторських роздумів, з різновекторних теоретичних позицій, кожна з яких має своїх прихильників, бо в деяких відносинах ці концепції доповнюють одна одну.

Ключові слова: наратор, мемуари, інтерпретатор, рецептивна естетика, автобіографія, герменевтичний метод, проза nonfiction.

Постановка проблеми в загальному вигляді... Спогади, щоденники, нотатки називають документальною, нефікційною прозою або літературою факту, позаяк в їхню основу покладено документальні матеріали, особисті спогади наратора (автора), і вони змодельовані у форматі вільного викладу повністю або фрагментарно. Крім публіцистичного викладу думок письменницькі спогади містять низку художніх елементів, стилістичних фігур, тропів. Така стильова взаємодія є універсальною, текст може мати спільні джерела жанрів (нарис, інтерв'ю, усна оповідь, стаття, замальовка), тем, ідей, сюжетів, особливо, коли в спогадовій літературі автор вдається до джерела інтертекстуальності, залучаючи в структуру безпосередню «присутність» чужих творів, цитат (з посиланням чи без нього на авторів), елементи одного із видів мистецтва, взаємодію особистісного чи суспільного досвіду і тих проблем, що їх заторкує оповідач.

Аналіз досліджень і публікацій... Аналізуючи літературу факту, теоретичним підложжям дослідження художньої інтерпретації є класична герменевтика (Ф. Шлейєрмахер, В. Дільтей, літературознавчі концепції (О. Галич, Т. Черкашина, М. Бахтін, О. Лосєв), онтологічна герменевтика (П. Рікер, М. Гайдеггер, Г.-Г. Гадамер), теорія рецептивної естетики (Г. Сивокінь, Р. Гром'як, Р. Інгарден, Г.-Р. Яусс, В.Ізер). Так, Г.-Р. Яусс стверджує про стимулюючу рецепцію, що нею є «самозадоволення у задоволенні іншої людини» (Selbstgenuss im FremdgenuQ). Задоволення всорбовує в себе три відмінні, водночас й споріднені фази-матриці, що їх науковець називає poesis, aisthesis, catharsis, тобто поезія, чуття, очищення. Перша матриця -- зустріч- знайомство читача з літературним твором, друга -- відчуття-сприйняття естетичних цінностей, третя -- ідентифікація реципієнта з персонажами твору [10, с.372].

У праці «Естетичний досвід і літературна герменевтика» науковець висловлює таку квінтесенцію: «Філософія мистецтва, доки вона перебувала під чаром естетики твору, вбачала діалогічність насамперед у вершинних зразках поетичної творчости як діялозі авторів, який здіймається над традиційною низкою посередности до позачасового, і відкривала погляд на генезу великих творів, яка розумілася у діялектиці наслідувань і творчости, формування і ревізії естетичного канону. Залучити адресата літератури до діялогу її творців, усвідомити його частку в конституюванні сенсу і запитати, як може твір мистецтва бути закритим у собі і водночас відкритим, залежним від тлумачення...» [10, с. 382]. Під творцями літератури Ганс Роберт Яусс має на думці саме взаємодію автора і читача, центральне місце відводить рецептивній естетиці, як різновиду естетичної теорії, що сфокусовується на проблемі сприйняття й осмислення літературного твору, його впливу на читача, де взаємодіють вищеозначені трифазні компоненти: поезія, чуття, катарсис. Не можна обійти увагою й методологічні напрацювання сучасних українських науковців, зокрема О. Кирилюка, С. Кримського, В. Личковах.

Формулювання цілей статті... Мета статті -- розкрити теоретико-методологічний підхід науковців щодо плюралістичної інтерпретації літератури факту, зокрема форми прояву автобіографічного у тексті.

Виклад основного матеріалу... Дослідник О. Кирилюк у своїх працях значну увагу приділяє проблемі культури, літератури зокрема, національній самосвідомості, національній автентичності, що з особливою силою оприявнено у спогадах письменників української діаспори. В. Личковах присвятив низку праць естетиці слова, філософії мистецтва, зокрема «Дивосад культури» (Чернігів, 2006). Культуролог С. Кримський закцентовує на значенні рідного слова в житті особистості, патріота своєї нації: «...Лазар Баранович пише книгу «Меч духовний», де порівнює слово з козацькою шаблею. Слово розумілося як зброя, більше того -- відбувалося освячення слова, як духовної батьківщини. Обожнен ня слова спостерігається на всіх етапах української історії. Це також архетип. Шевченко їде в заслання, беручи з собою рідну мову. Таким чином він Батьківщину з собою носить. І він створює молитву слова. Мова -- не лише спосіб спілкування, це, насамперед, форма культури, якою ми живемо, це спосіб мислення. А значить -- і спосіб діяння» [5].

Наразі мова йде про інтерпретаційне поле щодо художнього світу прози nonfiction, зокрема застосування культур-герменевтичного підходу у вивченні безпосередніх джерел натхнення мемуариста, якому сприяє власний досвід. Останній умовно можна співвіднести до дихотомії зовнішній і внутрішній. Зовнішній досвід є об'єктивним, його легко можна визначити за допомогою біографічного методу. Внутрішній досвід мемуариста має свої особливості у теоретичному визначенні, він пов'язаний із психологічним методом, який враховує езотеричні помисли, задум автора, його переконання, професійні інтереси, психофізичні (емпіричні) реальності власного Я («Ego»), інтенційну активність свідомості (продукти діяльності органів чуття, уяви, «вчування сутності», ідеації). Письменникові, як і людині будь- якої іншої професії, властивий специфічний духовний акт ідеація, тобто знання апріорі, за допомогою чого особистість пізнає сутнісні форми й існування світу. нефікційний проза спогадовий література

Інтерпретатор не обходить увагою «вічні теми»: любов, війна і мир, морально-етичні проблеми як універсали буття людини. Специфіка потлумачення суголосна індивідуальному підходу щодо розуміння й осмислення художнього світу, довкілля, основ буття, світоглядної функції естетики, загальних законів власної діяльності митця, підґрунтя його творчості. Для дослідника аспектом художнього тлумачення людського існування є спроба зрозуміти й проінтерпретувати своєрідну індивідуальність, герменевтику душі, що особливо увиразнюється в моделюванні портрета персонажа (персонажів), автопортрета й біографії. Спостерігаючи за портретною характеристикою, виходимо на простір інтерпретації соціального статусу, долі персонажів, а зчаста -- окремої особистості, яка є уособленням історичного чи суто національного героя, носія ознаки українського менталітету. До слова, автопортрет надає привід для осмислення і характеру автора, і його творчості. Герой автобіографії -- художній образ, який не існує поза соціальним оточенням, довкіллям, тому в осерді будь-якої порушеної теми, суспільного явища лежить антропологічний фактор, трансформований на міжособистісні чи соціальні стосунки персонажа. Останні оприявнено і всередині суспільства, і між соціумами-рядами, залежно від індивідуального стилю мемуариста, зображення ним об'єктивних / суб'єктивних фактів, явищ, порушеної проблематики.

Дослідниця О. Колесник, апелюючи до рецепції Ю. Лотмана, резюмує, що «створення узагальненого образу є результатом складного процесу осягнення буття та виділення його загальних закономірностей, в якому митець виступає як культуролог та філософ. На думку Ю. Лотмана, зріле мистецтво прагне до імітації нехудожньої мови, що веде, зокрема, до використання документів» [4, с. 22]. До слова, у щоденникових зошитах Д. Гуменна зчаста вдається до археологічних документів, наукових публікацій з тим, щоб вивести в художньому світі більш-менш правдивий образ людини доби Трипільської культури, звідки, на її переконання, зродилась українська спільнота. Таким твердженням письменниці сприяв пленеризм, її участь наприкінці тридцятих років минулого століття в археологічних розкопках разом з істориком Неонілою Кордиш. Ніби опонуючи письменниці,

С. Кримський говорить про архетипи української нації таке: «От кажуть про Трипілля. Але ж трипільці -- це не українці. Це середземноморська раса... Якось я запитав у антропологів: «Як же вони виглядали, ці трипільці?». І вони мені сказали: «Ти дивився фільми Рязанова? Там є акторка Лія Ахеджакова. Так вона типова трипілька». Саме так виглядали трипільці: маленькі, чорняві, худенькі. Це не українці. Але наше коріння там.» [5]. Вдаючись до міфологічної і раціональної концепцій творення світу і людини в ньому, Д. Гуменна предметно-речовим контурам надає ознак праслов'янської традиційної культури, об'єктам живої і неживої природи -- символічного значення. Раціональні умовисновки авторка, очевидно, виводить, спираючись на «предметний фрагмент культури, котрий утілив у собі технічні, наукові, естетичні досягнення цивілізації» [6, с. 83].

Про різновекторні підходи в осягненні сутності та методів інтерпретації літературного твору свідчить методологічний плюралізм філософсько-філологічної думки XX століття. Скажімо, Р. Інґарден, обґрунтовуючи інтенціональність мистецтва слова, розкрив методику дуальності існування літературного твору. Науковець довів, що такий феномен двоїстості лежить в площині аксіоми, коли кожному реальному твердженню відповідає інше тлумачення. Дуальність зароджується у свідомості письменника і продовжує існувати у вигляді естетичного ейдосу (образу). Означений естетичний ідеал з'являється перед читачем завдяки «посередникові», яким є текст у вигляді зматеріалізованої знакової системи. Р. Інґарден пояснює свою тезу дешифрування та розуміння поліаспектності, поліградації - нашарування літературного твору, його схематичності та певної конкретизації естетичного предмета. Такий теоретичний підхід студіювання твору мистецтва зчаста викликав дискусію серед літературознавців, водночас формуючи методологію тоді, коли відбувалось утвердження семіотики, структуралізму, рецептивної естетики, що її активно розробляли теоретики герменевтики й інтерпретації тексту [15, с. 162].

Дискутуючи про поняття співвідношень текст-інтертекстуальність, образ-знак, твір-текст-дискурс, слід враховувати інтереси пересічного реципієнта, якого передовсім цікавить рецептивна естетика, власне прочитаний твір, а не наукова інтерпретація знаково-комунікативної системи. Читач, ознайомившись із твором, саморефлексує над ним, розмовляє подумки про його якість. Для читача важливим є компаративний метод, коли він, прочитавши рідномовний твір і подібний за тематикою твір зарубіжної літератури, шляхом порівняння виявляє загальне й особливе, процеси їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливу, запозичення. При зіставленні текстів враховуються стильові явища, схожість чи відмінність художнього світу, мова й образи нараторів, персонажів, проблематика, теми, ідеї, фабули-сюжети спогадів, травелогів тощо. Ясно, беручи до уваги зіставні операції, методологічні рефлексії, теоретики літератури зважають на художню образність, експресивні різновиди мови, реалізацію авторської інтенції, мовну (комунікативну) інтенцію, яка, за визначенням Ф. Бацевича, є осмисленим наміром автора визначати внутрішню програму мовлення та спосіб її втілення в художній практиці [1, c. 115]. Осмислюючи феномен рецептивної естетики, теоретико-літературних новацій, словацький дослідник Діоніс Дюришин (1929-1997) у монографії «Teoria medziliterarneho procesu» [12], постулює деякі варіанти естетичного сприйняття тексту. Так, його «Теорія міжлітературного процесу» спрямовує читача на детальне вивчення твору, власні духовні процеси, що спонукають до відтворення у свідомості естетичного, аксіологічного сприйняття світу. На нашу думку, праця Д. Дюришина не розкриває матеріал широкоформатно, в повній мірі, а лише орієнтує дослідників літературного процесу на методи естетичного сприймання й осмислення феномена рецептивної опосередкованості в компаративному ключі.

У щоденниках, спогадах письменників української діаспори присутня тріада компонентів у вигляді займенника, іменника й дієслова: сам -- життя -- пишу. На займенникову конструкцію написання літературних мемуарів, в яких виразно постає автобіографічний текст і контекст і де чітко увиразнюється нарація про самого автора, власне життя, визначні події, побудованих на спогадах, вказує і німецькомовний термін «Selbstbiographie», що в буквальному значенні слова перекладається дослівно як «самобіографія», але в Україні традиційно прийнято вживати дефініцію «автобіографія». На користь терміну «самобіографія» дослідник німецької літератури Рольф Тарот апелює до термінологічної практики, й доводить, що термін «самобіографія» атрибутує самостійний жанр ще із 1796 р., дещо раніше від уживання дефініції «автобіографія», появу якої мовознавці зафіксували в 1809 році [14, с. 27].

В українському літературознавстві також зустрічаємо позначення автобіографічного твору словосполученням, в компоненті якого є займенник. Так, Т. Черкашина в дисертаційному дослідженні, присвяченому українській мемуарно-автобіографічній прозі ХХ століття, зазначає: «Типовими рисами документальної автобіографії, репрезентованої зокрема саможиттєписами М. Грушевського і Д. Багалія, стали тяжіння до суворої фактографічності, правдивості, наукової аналітичності, неупередженість висловлених думок, уникання особистісних оцінок і суджень, незначна емоційна забарвленість, уведення до авторського тексту великої кількості документальних, передусім офіційних, джерел, акцентація уваги на зовнішньоподієвому боці життя автора і т. ін. У документальних автобіографіях переважала оповідна манера подачі саможиттєписного ( курсив наш. - О.О.) матеріалу, твори були чітко структурованими та логічно послідовними» [9, с.12].

Проілюстрований матеріал, свідчить про застосування в останньому реченні не тавтології (де має бути поєднання однокореневих слів задля позначення експресивного відтінку понять), а плеоназму -- результат поєднання українського слова з іншомовним. Адже автобіографія з грецької (arnog -- сам, Biog -- життя, YP^w -- пишу) в перекладі українською звучить як саможиттєпис, тобто -- це літературний жанр, головним героєм якого є сам автор, який пише про власне життя. В лексемі автобіографія вже включено поняття, позначене означальним займенником «сам».

Отже, вищевказана тріада компонентів постулює автобіографічну літературу, де оприявнено власний життєпис наратора, навіть тоді, коли він говорить про оточення. Художній прийом «присутності» власного Я прочитується в зображенні Іншого за законом дискретності (перерваності) інформації про себе, одначе, розповідаючи про оточення чи зображуючи реального персонажа, в тексті неодмінно присутній автор з його суб'єктивною оцінкою, аналітичним мисленням, власним баченням й описом довкілля. Іноді наративна стратегія автора, навпаки, оприявнюється в Я-голосі розповідача персонажа (стилізований під «внутрішній монолог»), формуючи реальність наративної історії, учасником чи свідком був автор мемуарів. З погляду Ж. Женетта, Я-»голос» -- це «джерело, гарант і організатор оповіді ...аналітик і коментатор... стиліст» [3, с. 185].

Про дихотомію Я-Інший веде мову А. Цяпа, досліджуючи в порівняльному аспекті творчість письменників У. Самчука та Е. Канетті. Науковець резюмує: «Автобіографи Самчук та Канетті послуговуються однаковим автобіографічним методом: самопізнання через пізнання Іншого, яким для Канетті є в першу чергу образи мистецтва та оточуючих, а для Самчука -- різноманітні інформаційні та емоційні потоки (його щоденник, щоденники та мемуари інших письменників та діячів, листи, історичні екскурси й події» [7, с. 18].

Прикметно, що «внутрішній монолог» персонажа, який наче перебуває поза текстовим простором, репрезентує автора-оповідача, позаяк він демонструє всезнайство, наративну компетентність в художньому тексті, тим самим увиразнює логічну імплікацію, яка впливає на читача, викликає естетичні почуття правдоподібністю у викладені фактів, явищ, подій. Такий стилістичний прийом є авторським маніпулюванням свідомістю читача, а деякою мірою замаскованим суб'єктивізмом. Тобто, тут оповідач свою роль перекладає на реципієнтів, які занурюються у «внутрішній монолог», екзистенцію світу Я-»голос», вчитуючись у текст мемуарів. Останній трансформується на взаємозв'язок між індивідом та довкіллям (соціумом), між внутрішнім та зовнішнім світом реального персонажа, змушуючи реципієнта сприймати Я-»голос», як джерело аналітика й коментаря, на власний розсуд.

У координатах наративного дискурсу спогадової літератури оригінальні авторські маски, приховування власного Я за концецією Іншого ставить реципієнта мало не в епіцентрі «оповідної пастки» (Ж. Женетт), коли читач опиняється на помилковому путівці дешифрування висловлювання, і тоді може порушитись довірливий комунікативний процес «читач» -- «автор» у змістоформальній структурі тексту. Ж. Женетт у своєму щоденнику зосереджує увагу на активізації в художньому світі внутрішнього Я, котрий у контексті Іншого «знімає епічну відстороненість автора від тексту, не лише «конституціоналізує» самоцінність суб'єктивної точки зору особистості, але й уможливлює дописування та продовження традиційного матеріалу, інтерпретування в ньому недомовок» [11, с. 20].

Аналізуючи автобіографічні твори, посилаючись на праці М. Шнайдера, Н. Пфотенгауера, Х. Майларда, Г.-Й. Кноблоха, К. Фляйдла та інших німецьких дослідників, український науковець А. Цяпа пропонує власну версію щодо погляду на «дискурсно- функціональні альтернативи чи доповнення терміна «автобіографія», як сповідь, виправдання, апологія, омана, Herzensschrift (письмо серця), Anthropologie (антропологія), personlicher Mythos (особистий міф), Kampfschrift (письмо битви), das gerettete Ich (врятоване Я), deformierte Lebensbilder (деформовані образи життя),

Selbstannaherungen (самозближення), beschadigtes Leben (пошкоджене життя), Fragmentierung der Lebensgeschichte (фрагментування історії життя), Ich ohne Gewahr (Я без гарантії), De-facement (знеособлення), aesthetic Autobiography (естетична автобіографія), the self made text (саморобний текст) тощо. Але все ж найкращим обґрунтуванням і наповненням терміна є його актуалізація, переосмислення, перетворення, заперечення чи ствердження в рамках конкретної розробки» [8, c. 131].

Заторкуючи розвиток мемуарної прози в еміграційному середовищі, слушною є думка Т. Черкашиної, яка констатує: «Значна частина еміграційних творів середини минулого століття мала ностальгійний характер. Основними мотивами стали мотиви дому та дороги. Використовувалася широка палітра засобів образності. З 1970-х років еміграційні спогади стають більш аналітичними, містять компаративні елементи, у пам'яті мемуаристів відтворюються найменші деталі минулого життя в тісному взаємозв'язку з соціально-історичним контекстом» [9, с. 29].

Висновки... У монографії «Межі інтерпретації» (Нью-Йорк, 2002) Вольфганг Ізер говорить про безконечність, вічність трансцендентального, що увиразнюється в мові відомих, всеосяжних конфігурацій довкілля й антропологічних істин. Зокрема, в розділі- епілозі «Конфігурації інтерпретації» («Configuration of Interpretation: Epilogue»), ведучи мову про концепції тлумачень тексту, до яких відносить герменевтичну, канонічну, диференціальну та кібернетичну, закцентовує на унеможливленні їх розмежування, позаяк під час інтерпретації вони зчаста взаємодоповнюються, переплітаються задля подолання помежів'я, лімінального простору (порога). Науковець констатує, що будь-яке тлумачення увиразнює неповноту аналізу, відтак є доконечно незавершеним. Дійшовши таких висновків, В. Ізер слушно резюмує: «Життя не може застигнути в гіпостатичності... а відтак осягається лише у термінах миттєвих конфігурацій інтерпретації» [13, с. 158].

Йдучи за німецьким філософом, можна стверджувати, що потлумачення будь-якого тексту завжди має властивість «перекочовувати» між суб'єктом та кордонами регістру, яким є лімінальний простір (liminal space). Останній чинить смугу перешкод інтерпретації, в результаті чого вона стає «творчою транспозицією». Ілюстративний матеріал переконує в тому, що остаточного визначення терміну автобіографія, автобіографічна література, до якого відносимо спогади, немає, кожен дослідник дефініцію позначає на свій лад. Оприявлена нами проблема потребує подальшої розробки на теоретичному рівні, яку я бачу центральною щодо аналізу літературних явищ у свідомому прояві авторської Психеї, адже будь-який «художній текст у ряді випадків є результатом породження акцентуйованої (або психопатичної) свідомості» [2, с.10].

Список використаних джерел і літератури

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник. К. : ВЦ «Академія», 2009. 376 с.

2. Белянин В. Основы психолингвистической диагностики: модели мира в литературе. М. : Тривола, 2000. 248 с.

3. Женетт Ж. Фигуры : в 2 т. Т. 2 [общ. ред. и вступ. ст. С. Зенкина]. М.: Из- во Сабашниковых, 1998. 944 с.

4. Колесник О. С. Художня інтерпретація фактів зовнішнього досвіду // Культура і сучасність. 2014. № 2. С. 20-24.

5. Кримський Сергій. «За межею щастя і нещастя» URL : https://dt.ua /SOCIETY/za_mezheyu_schastya_i_neschastya.html (дата звернення : 31.10.2017)

6. Личковах В. А. Некласична естетика в культурному просторі ХХ -- початку ХХІ століть : монографія. К. : НАКККіМ, 2011. 224 с.

7. Цяпа А. Г. Автобіографія як проекція творця та національної літературно-культурної традиції (Улас Самчук, Еліас Канетті) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.05 «Порівняльне літературознавство». Тернопіль, 2006. 20 с.

8. Цяпа А.Г. Термінологічна парадигма автобіографічного жанру // Вісник Житомирського державного ун-ту ім. І. Франка. 2006. Вип. 26. С. 129-132.

9. Черкашина Т. Ю. Українська мемуарно-автобіографічна проза ХХ ст.: жанрова, структурна та ідейно-художня еволюція : автореф. дис на здобуття наук. ступеня д-ра філол. наук: спец. 10.01.01 «Українська література». К., 2015. 36 с.

10. Яусс Г.-Р. Естетичний досвід і літературна герменевтика (фрагменти) // Слово. Знак. Дискурс : Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. [за ред. Марії Зубрицької ; 2-ге вид., доповнене]. Львів : Літопис, 2001. С. 368-- 401.

11. Canetti Elias. Werke in zehn Banden. Band V : Aufzeichnungen 1954-1993. Aufzeichnungen 1954-1993: Die Fliegenpein / Nachtrage aus Hampstead. Presseorgan : Carl Hanser Verlag GmbH & Co, 2004. 480 s.

12. Durisin Duoniz. Teoria megziliterarneho procesu 1. Bratislava: SAV, 1995. 120 s.

13. Iser Wolfgang. The Range of Interpretation. New-York: Columbia University Press, 2000. 206 р

14. Tarot Rolf. Die Autobiographie // Prosakunst ohne Erzahlen: die Gattungen der nicht-fiktionalen Kunstprosa / hrsg. von K. Weissenberger. Tubingen: Niemeyer, 1985. S. 27-44.

15. Ulicka Danuta. Ingardenowska filozofia literatury. Warszawa: PWN, 1992. 275 s.

Размещено на Allbest.ru