Революційні події в художній інтерпретації Костянтина Паустовського (за автобіографічною "Повістю про життя")

Я слышал, как кричат от ужаса отдельные люди, толпы людей, но я никогда не слышал, чтобы кричали целые города. Это было невыносимо, страшно потому, что из сознания вдруг исчезало привычное и, должно быть, наивное представление о какой-то обязательной для всех человечности. Это был вопль, обращенный к остаткам человеческой совести» [1, 489-490].

Безумовно, письменник засуджує подібні прояви дикості і нічим не виправданої жорстокості, адже виховувався на непорушних законах гімназичного братерства. Під час навчання в Києві разом із поляками і росіянами він засвоював приклади товариства, підтримки і людяності. За часів єврейських погромів кращі гімназисти з росіян і поляків вирішили спеціально хоча б один предмет на випускних іспитах здати на четвірку, щоб не отримати золотої медалі. І таким чином віддати євреям усі медалі, без яких 'їх не приймали в університет (чи знайдемо в сучасному світі подібні приклади самопожертви і благородства?!).

Незважаючи на зростання агресії в суспільстві в умовах громадянської війни, письменник усе ж вірить «в победу света и ума над черной тупостью» [1, 490], у силу людської совісті. Для аргументації власної думки імплантує в художню тканину твору розповідь свого знайомого письменника, який виріс у Латвії. Ця своєрідна вставна новела оповідає про раптову метаморфозу спекулянта, що прагнув поживитися на людському горі (під час уже іншої війни). Баришник проник на територію єврейського гетто, де щодня помирали сотнями, особливо діти, з надією обміняти на картоплю наявні у євреїв коштовності. Але і його зашкарубле, здавалося б, від невтоленної жадібності серце здригнулося, побачивши збожеволілих від горя матерів. Особливо його вразила жінка з мертвою дитиною на руках, що пропонувала розбитий золотий годинник (це образ-символ материнської любові і німий докір нікчемності користолюбства). І він, замість обміну-наживи, роздає нещасним картоплю, а в мішках, що звільнилися, вивозить малюків, ризикуючи власним життям і тим самим рятуючи життя єврейським дітям.

Зі значною дозою симпатії автор оповідає про богунців та їхнього легендарного командира Щорса (це, ймовірно, засвідчує політичні симпатії автора) -- «непреклонном, неслыханно смелом и талантливом» [1, 470]. Він є образним утіленням ідеального командира: «Я впервые услышал о Щорсе от бойцов-богунцев. Услышал восторженные рассказы... Помню, что больше всего меня в то время поразила преданная, почти детская любовь к Щорсу. В глазах бойцов в нем воплотились все лучшие качества полководца -- твердость, находчивость, справедливость, любовь к простому человеку и никогда не иссякавший в нем, если можно так выразиться, трезвый романтизм» [1, 470].

У цих розмислах немає зайвої патетики, та й богунці постають не якоюсь безликою масою, а звичайними людьми, сміливими і чуттєвими, глузливими і винахідливими. Згадаємо хоча б сентиментально-іронічну історію любові (вінчання, клятва у вірності, розлука) відчайдушного старшини богунців і простодушної дівчини-прислуги Мотрі, що викликає розчулену посмішку.

Письменник створює збірний образ киян, яким випало жити у трагічних умовах революційних перетворень. Образ строкатий і досить неоднозначний: серйозні і насмішкуваті, добрі і злі, відкриті і підлі, упевнені і розгублені, з тверезим розумом і забобонні -- такі, що намагаються пристосуватися і вижити в немислимих умовах. Представники різних національностей, соціальних груп, віросповідань, вони репрезентують київську громаду, ширше -- народ України, що став заручником буремного часу. Письменник дає немало точних, містких загальних характеристик (портретних, поведінкових, психологічних, мовних) київського люду і описів його побуту. Ось деякі з них: «Киевляне, склонные, как и все южные люди, к иронии, сделали из нового «самостийного» правительства мишень для неслыханного количества анекдотов» [1, 459]; «Слухи при Петлюре приобрели характер стихийного, почти космического явления, похожего на моровое поветрие. Это был повальный гипноз... Люди обретали надежду на будущее только в слухах. Даже внешне киевляне стали похожи на морфинистов. При каждом новом слухе у них загорались обычно мутные глаза, исчезала обычная вялость, речь из косноязычной превращалась в оживленную, даже остроумную» [1, 465]; «По улице шли не деникинцы, а петлюровцы, с желто-голубыми знаменами. Шли уверенно и спокойно, рисуясь своим австрийским обмундированием. И те же, недавно еще намозолившие нам глаза «щирые украинцы» в вышитых рубахах кричали им “слава!" и снова бросали в воздух свои смушковые, траченные молью шапки. Киевляне окончательно запутались. Трудно было понять, кто же будет владеть городом» [1, 487-488]; «Киевляне привычно полезли в подвалы, где они отсиживались во время переворотов. Кроме подвалов, довольно надежным местом и своего рода цитаделью для скудных чаепитий и бесконечных разговоров стали кухни. Они большей частью были расположены в глубине квартир, куда реже залетали пули. Нечто успокоительное чувствовалось в запахе скудной еды, еще сохранившемся в кухне. Там иногда даже капала из крана вода. За какой-нибудь час можно было набрать полный чайник, вскипятить его и заварить крепкий чай из сушеных листьев брусники.

Каждый, кто пил этот чай, согласится с тем, что он был тогда единственной нашей поддержкой, своего рода эликсиром жизни и панацеей от бед и скорбей» [1, 466-467].

Ставши мимоволі свідком і учасником трагічних подій початку минулого століття, Паустовський шукав відраду у книгах письменників, що утверджували високі гуманістичні принципи людського буття: «Книги эти действительно сияли в сумраке смутных киевских вечеров, как нетленные звезды» [1, 465].

Звісно, в умовах нинішніх політико-ідеологічних реалій оцінка К. Паустовським відомих історичних персоналій може видатися дискусійною, але письменник як очевидець та учасник тих подій мав право на власну інтерпретацію. По-друге, його твір цінний своїм гуманістичним пафосом, що особливо актуальне в наші дні, коли культивування жорстокості, насильства, агресії стало суворою реальністю (Л. Костенко так характеризує обстановку в суспільстві, що задихається від внутрішніх чвар, ворожнечі, ідейної нетерпимості: «Уже не можна витримать: всі усіх ненавидять. В такій атмосфері не можна жити» (цит. за: [2]). Про назрілість означеної проблеми свідчить діяльність всеукраїнських і регіональних круглих столів: «Багатомовність і українська ідентичність: від конфронтації до єдності» (липень 2015), «Агресія в українському суспільстві. Причини, наслідки та профілактика» (листопад 2016), організованих у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, і «Проблема “мови ворожнечі” в українських медіа» (вересень 2015), проведеного Національною спілкою журналістів України (НСЖУ) та Незалежною медіа-профспілкою України (НМПУ) в рамках співпраці із женевським Офісом Верховного комісара ООН із прав людини.

Тож, гадаємо, читача, особливо юного, треба активніше залучати до чистого і доброго світу письменника-гуманіста Костянтина Георгійовича Паустовського.

Джерела

1. Паустовский К. Повесть о жизни. Т. 3 / К. Паустовский. М.: Современный писатель, 1992. 640 с.

2. Яновська Л. Настав час не нидіти / Л. Яновська // Урядовий кур'єр. 21 груд. 2010.

Размещено на Allbest.ru