Українська національна революція у критичному дискурсі Юрія Лавріненка

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Українська національна революція у критичному дискурсі Юрія Лавріненка

Тетяна Шестопалова

Стаття присвячена одній із ключових тем критичного мислення Юрія Лавріненка--українській національній революції 1917-1921 рр. Ю. Лавріненко -- один із найпроникливіших українських літературних критиків доби модернізму. Він розглядав політичні події 1917-1921 рр. в рамках феномену Розстріляного відродження, якому присвятив головні праці життя. Серед них: публіцистичний цикл статей «Україна -- Схід» (Німеччина, 1949), а також написане у США англомовне дослідження "Ukrainian Communism and Soviet-Russian Policy Toward the Ukraine; An Annotated Bibliography 1917-1953", фундаментальна антологія «Розстріляне відродження», есеїстичний диптих про П. Тичину--«На шляхах синтези кларнетизму» й «Павло Тичина і його поема "Сковорода" на тлі епохи». Т. Шестопалова робить спробу окреслити особливості критичного методу Ю. Лавріненка на підставі розгляду сценаріїв його думки у статтях циклу «Україна -- Схід» і заключного есе антології «Розстріляне відродження» -- «Література вітаїзму». Метод критика інтертекстуальний за характером. Ю. Лавріненко звертається до філософських, культурно- історичних, етно-національних концептів «Україна», «Росія», «Схід», «Захід», «імперія», «злопом- ста», «світлоритм» й пропонує свій варіант прочитання Європи, а за ним -- і України в аспекті їхньої духовної історії. Національна революція 1917-1921 рр. у статтях циклу становить подію цієї спільної духовної історії.

Ключові слова: революція, Україна, Росія, вітаїзм.

Поразку національних змагань 1917-1921 рр. українська свідомість сприймає особливо гостро, оскільки вона передує геноциду, етноциду й лінгвоциду, яких зазнали українці в СРСР. Проте статусу наукової проблеми національна революція 1917-1921 рр. набула тільки після відновлення Україною державної незалежності В. Верстюк, В. Скальський теж відзначають, що «поняття “Української революції”, яке інтегрує в єдину цілісність величезний масив суспільно-політичних подій та явищ, що мали місце на території України протягом 1917-1921 рр.», ствердилося саме в роки існування сучасної Української держави [1, 5].. Розрив у кілька десятиліть між подією та її комплексною науковою рефлексією означає назавжди втрачену можливість відтворити її перебіг по гарячих слідах, почути її учасників і свідків, повноцінно сприйняти й зреагувати на уроки історії.

За такого стану речей зростає інтерес до свідчень української еміграції, оскільки фіксація й осмислення подій 1917-1921 рр. там почалося значно раніше. Метою нашої студії є окреслення особливостей критичного методу Ю. Лавріненка у процесі репрезентації ним української національної революції 1917-1921 рр. Це ключовий період для розуміння складної української проблематики модерної доби ХХ ст. Лавріненко прямо чи опосередковано присвятив йому визначальні роботи, серед яких написаний у Німеччині цикл статей «Україна -- Схід», видані вже в США англомовне дослідження “Ukrainian Communism and Soviet-Russian Policy Toward the Ukraine; An Annotated Bibliography 1917-1953”, фундаментальна антологія «Розстріляне відродження», есеїстичний диптих про П. Тичину -- «На шляхах синтези кларнетизму» й «Павло Тичина і його поема «Сковорода» на тлі епохи». З огляду на обмеження обсягу статті тезово окреслимо лише два підходи Ю. Лавріненка до цієї теми в циклі «Україна -- Схід» та антології «Розстріляне відродження».

Публіцистичний цикл «Україна -- Схід» друкувала газета «Українські вісті» (Новий Ульм) з травня по грудень 1949 р. Виділимо кілька опірних фреймів цього циклу, пов'язаних із темою нашої статті.

Стаття 2. На зорі східноєвропейського відродження:

-- Схід («це ані Захід, ані Азія. Це окремий складник великого середземноморсько- европейського культурного круга, що веде свій початок від античного світу і стародавніх греків» [3]);

-- Україна (один із основних складників Сходу, ідейний початок сучасного Сходу -- у великокнязівському київському періоді) [3].

Стаття 3. У «мертвому домі» провідної верстви імперії:

російська імперія (постала на привласненні старокиївських та козацьких державотворчих ідей українців, відкинувши саму їхню сутність -- синтез європейського та азіатського елементів [4]).

Стаття 4. Біля джерел:

лінія української духовної культури від XVIII ст. (Г. Сковорода, П. Юркевич,

І. Котляревський, М. Гоголь, Т. Шевченко, «кириломефодіївці» [5]) перервалася з руйнацією Кирило-Мефодіївського братства та смертю П. Юркевича; це зумовило фатальну розв'язку національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.

Стаття 5. Культурний епігонізм і 1917 рік:

українська інтелігенція вийшла на початок ХХ ст. культурно несамостійною; це слід розцінювати як основну причину відсутності активно-тілесної української ідеї в 1917-1920 рр., її оперування пропагандистськими ерзацами, невисловлюваними натяками тощо.

Стаття 6. Від Дніпра до Ельби -- від Андрусова до Ялти:

-- Захід -- політичний та культурно-історичний світ, що стоїть в альтернативі до російської імперії, а водночас постійно шукає та використовує в ній силу, що здатна впоратися з потужним відроджен- ським потенціалом Сходу (в тому числі з Україною), не бажаючи бачити його рівнозначним собі);

-- Європа -- роз'єднана, втратила здатність глибокого критичного осмислення себе, приспана віковою традицією сліпої інерції; через це не здатна бачити актуальних змін світу: на Заході нема розуміння «того факту, що центр світу сьогодні є скрізь»; «Европа мусить знайти себе як цілість (західню, східню і західньо-східню) або зникнути як історичний твір» [6].

Стаття 7. В шуканні власного обличчя:

«Азіатський ренесанс» -- 1917-1930 рр., коли Україна нарешті змогла духовно, вербально, дієво й особистісно висловити зміст власної національної ідеї; поширення Європейського Відродження на нові східні території.

Стаття 8. Парадокси історичного невігластва:

«СССР» -- новітня версія російської імперії; вона не може зрозуміти й прийняти власної національно-етнічної природи, через це дивиться на себе чужими очима й не здатна оформити політичну концепцію усього Сходу «в його специфічності й приналежності до цілої Европи» [7].

На нашу думку, наведені фрейми-«образи» (М. Мінський) разом виражають прикметну тенденцію подальшої інтелектуальної діяльності Ю. Лавріненка, яку загально можна назвати кон- цептуалізацією семантичної перспективи даних (образи, символи, фрейми тощо) або експлікацією концептуального вибору культурної свідомості.

Сам по собі кожен перерахований елемент системи фреймів не є інформацією чи новою пізнавальною сутністю. Категорії Сходу, Заходу, імперії, свідомості, ідеї, відродження тощо мають під собою величезний масив студій, зокрема, соціологічних, історичних, культурологічних. Так, у першій статті автор використовує ідею К. Ясперса про акультурну та культурну свідомості, котрі в діалектичній єдності витворюють феномен національної свідомості, далі -- веде мову про еллінський ґрунт української національної свідомості та культури, який уже було зрезо- новано в поетичному та есеїстичному наробку представників Празької школи [9]; активно експлуатує поняття «азіатського ренесансу», запроваджене М. Хвильовим у якості центрального культурогенного знаку суверенної Української держави [8, 810-815], свою тезу про почергові відродження, якими прикметна українська історія, підбудовує архетипом «умирання-воскресіння», властивим для кожного народу.

Зрештою, цілий авторський текст є концептуальним утіленням ідеї українця за вибором В. Липинського, який ще в 1925 р. доводив, що цивілізаційним покликанням України є інтеграція у її власному просторі моделей життя Сходу та Заходу: «Під гаслами повного знищення одного або другого пов'язані всі моменти нашого занепаду; а з їхнім гармонійним співіснуванням пов'язані моменти нашого розквіту, нашого існування як незалежної нації, що має власну індивідуальність» [Цит. за: 2, 13].

Послуговуючись цими понятійно-образними маркерами думок та уявлень окремих людей чи цілих поколінь у власних текстах, Ю. Лавріненко знімає (чи обходить наголосом) поверхневий рівень їхньої семантики, на якому зібрані найбільш упізнані щодо позначуваної ними ситуації її риси та прикмети («семантичні інваріанти»), оприсутнені в концептуалізаціях інших мислителів. Натомість на нижчому рівні фрейму завжди існують лакуни для поміщення нових деталей чи конкретизацій, задля ідентифікації яких пам'ять і зберігає фрейми.

Обертаючись у просторі філософських, культурно-історичних, етно-національних концептів та конструктів, критик розповідає інакше (за висловом П. Рікера [12, 3]) про «Україну» й «Росію», «Схід» та «Захід». Ми невипадково взяли в лапки останні слова. Метод критика полягає в тому, щоб культурні знаки подолали статичність змістоформи та явилися сприймаючій свідомості в якості умов «доброго розуміння та повного осягнення... наративного формування власної ідентичности» [12, 3]. Ю. Лавріненко пропонує свій варіант прочитання Європи, а за ним -- і України в аспекті їхньої духовної історії. Національна революція 1917-1921 рр. у статтях циклу становить подію цієї спільної духовної історії. Показово, що П. Рікер писав про необхідність піддавати такому критичному прочитанню найважливіші події історичної спільноти, «щоб вивільнити заряд сподівання, який вона несла та який зрадив подальший перебіг історії» [12, 3].

Другий підхід характеризує присутність концепту національної революції в контакті критичної свідомості з художніми феноменами.

Антологія «Розстріляне відродження» належить до найвідоміших Лавріненкових праць. Есе «Література вітаїзму» -- це заключний критичний акорд, у якому відбито систему буттєвих модальностей української модерної літератури в межах її хронологічних екстремумів -- 1917-го та 1933-го років.

Література надається до розуміння в межах та в зносинах з політикою та стилем як зовнішнім й іманентним контекстами вивчення літератури доби модернізму, специфікованим національною революцією та ґвалтовним придушенням національної культури більшовицькими репресіями. З обома контекстами пов'язана низка кодів осмислення літератури.

Міфо-символічний код визначає відлуння, паралелі, контрасти з інтертекстом -- оповіданням М. Гоголя «Страшна помста». Фрейм «зло- чину-помсти» («злопомсти») впливає на структурні й змістові особливості есе; він інспірує найзримішу -- антитетичну -- схематизацію концепту «література вітаїзму», що сполучає в собі протилежні чинники його становлення: «...Гоголь розлущив горіх “української ночі" і стала видима оця правда про комплекс “зло- чину-помсти", що завис віковим прокляттям над Україною. Тичині сонячного ранку національної революції 1917 року відкрилася друга правда -- вона відкривала шлях подолання “зло- помсти”: це правда “соняшних кларнетів”, всеохопної порядкуючої сили світлоритму, який постійно творить і перетворює вселенський музичний твір -- всесвіт» [8, 939-940]. лавріненко вітаїзм література

Означена схематизація відсвічує сценарії думки автора есе. Уявлення про різні способи вияву «злопомсти» в національній історії України (де вона призводила «до комплексу внутрішнього і зовнішнього рабства, епігонства, улягання чужій догмі й організації» [8,та в державній історії Росії («комплекс “злопомсти” сформувався віками у залізну догму і організацію “виключности”, диктатури і покори» [8, 940]) зумовлює погляд на літературу як на «ідеальне самовивершення духу» націй, що по-різному використали архетип: «Конгеніяльним творам російської революції -- “Двенадцать” і “Скифы” Александра Блока -- протистояли конгеніальні твори української революції -- “Соняшні кларнети”Павла Тичини. Образові революції як “страшної помсти” всьому світові, протистояв образ революції як визволення і об'єднання людини з усесвітом» [8,

Очевидно, що в засновкових теоретичних структурах мислення на цьому етапі втілення задуму критик знаходить опору в кантівській традиції, яка передбачала існування «апріорних ментальних форм, котрі структурують емпірію» та можуть гарантувати «ґрунтовність, універсальність і логічну точність способів набуття знання» [11, 51].

Опозиції злопомсти / світлоритму, чужого / свого, смерті / відродження Ю. Лавріненко пропонує читачеві в якості саме таких ментальних утворень, що визначають напрям і межі сприйняття феномену літератури 1917-1933 років.

Конотативний код обіймає царину назви та головної теми Лавріненкового тексту. Для Ю. Лавріненка вітаїзм становить характеристичну назву настрою та світогляду відповідного історичного відтінку, що зумовив появу всіх репрезентативних стильових течій українського модернізму революційної й пореволюційної доби: необароко (синонімом якого Ю. Лаврніненко вважає кларнетизм2), неоромантизму, неокласики, футуризму, експресіонізму «і навіть безкрило- провінційного натуралізму-реалізму» [8, 957].

Принциповим для Ю. Лавріненка було наголосити внутрішній, іманентний сенс вітаїзму, що відрізняє погляди цього критика та М. Хвильового, за яким визнано славу першого речника вітаїзму. Ю. Лавріненко зазначає, що М. Хвильовий увібрав у це поняття

Термін уведений у літературознавчий обіг В. Баркою в дослідженні «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм».

й «світовідчуття, і стиль, і навіть якусь концепційну схему, тим часом, як вітаїзм -- це тільки світовідчування, не завше усвідомлене, але властиве активній людині тогочасного українського відродження» [8, 957]. Його здатністю є породжувати в людині «відродженську (ренесансову) одушевленість життям» [8, 957].

Таким чином, вітаїзм (пробуджене національною революцією світовідчуття) розвиває нове мистецьке бачення -- «кларнетизм», яке згодом втілилося в необароковому стилі української модерної літератури.

Це питома вертикаль українського модернізму, зумовлена давніми традиціями ренесансу й бароко. «Ренесансний дух українського модернізму, -- пише Ю. Лавріненко, -- лише частково споріднений з “історичним європейським Ренесансом”, оскільки властиве цій добі пожадливе прагнення потамування спраги повноти життя у вітаїзмі сполучається з почуттям трагізму “відповідального серця”» [8, 957]. Як наслідок, у тій (1917-1933 рр.) літературно-мистецькій ситуації сформувалася «пекуча підшкірна свідомість “короткого часу”, пристрасне бажання навіть ціною життя чи свободи зробити якомога більше, перш ніж прийде трагічна розплата за вирвану радість творчості» [8, 958].

Інтерсеміотичний код відстежується не лише на прикладі статті «Література вітаїзму», а й більшої частини зрілих літературознавчих праць цього інтелектуала. Яскравим прикладом тут служить поняття кларнетизму, що пов'язує низку його текстів і поєднує в собі літературу й музику, точніше, акумулює ритмо-музичний ключ до української модерної лірики П. Тичини Кларнетизм є настільки потужним маркером ін-дивідуального поетичного дару цього співця української національної революції, що його використання в якості узагальнюючого концепту стилю цієї доби виглядає мало-успішним.. «Музичний» стиль» поетів необароко згадано в есе «Література вітаїзму». Ці приклади представляють літературу, що має відкриті структурно-семантичні пороги, на яких вона спільно з іншими видами мистецтва формує естетичний об'єкт.

Таким чином, українська національна революція 1917-1921 рр. у проаналізованих текстах розглянута як вузлова подія, що сполучає в собі наслідки політичних поразок і розривів тяглості української духовної культури минулого з причинами потрапляння в російську більшовицьку систему в кінці 1920-х рр. Критик протиставляє дух української («світлоритм») і російської («злопомста») революцій у 1917 р. і підводить проблематику українських національних змагань під знаменник спільної європейської історії.

Джерела

Верстюк В. Українська революція 1917-1921 рр. у політиці формування національної пам'яті в 2007-2010 рр. / В. Верстюк, В. Скальський // Проблеми вивчення історії української революції : Збірник наукових статей / Голов. ред. Р.Я. Пиріг. -- Вип. 5. -- К. : Інститут історії України НАН України, 2010. -- С. 5-22

Гнатюк О. У себе, а не «між Сходом і Заходом» / Оля Гнатюк // Критика. -- 2005. -- Ч. 1-2 (87-88). -- С. 13-15.

Дивнич Ю. [Лавріненко Ю.]. На зорі східньоевропейського відродження [Стаття друга з циклу «Україна -- Схід»] / Юрій Дивнич // Українські вісті (Новий Ульм). -- 1949. -- Ч. 43. -- С. 2.

Дивнич Ю. [Лавріненко Ю.]. У «мертвому домі» провідної верстви імперії [Стаття третя з циклу «Україна -- Схід»] / Юрій Дивнич // Українські вісті (Новий Ульм). -- 1949. -- ЧЧ. 44, 45. -- С. 3.

Дивнич Ю. [Лавріненко Ю.]. Біля джерел [Стаття четверта з циклу «Україна -- Схід»] / Юрій Дивнич // Українські вісті (Новий Ульм). -- 1949. -- Ч. 46. -- С. 3.

Дивнич Ю. [Лавріненко Ю.]. Від Дніпра до Ельби -- від Андрусова до Ялти [Стаття шоста з циклу «Україна -- Схід»] / Юрій Дивнич // Українські вісті (Новий Ульм). -- 1949. -- Ч. 78. -- С. 3.

Дивнич Ю. [Лавріненко Ю.]. Парадокси історичного невігластва [Стаття восьма з циклу «Україна -- Схід»] / Юрій Дивнич // Українські вісті (Новий Ульм). -- 1949. -- Ч. 97. -- С. 3.

Лавріненко Ю. Розстріляне відродження : Антологія 1917-1933 : Поезія -- проза -- драма -- есей / Юрій Лавріненко ; [упоряд., передм., післямова Ю. Лавріненка ; післямова Є. Сверстюка]. -- К. : Смолоскип, 2004. -- 992 с.

Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури / Євген Маланюк // Книга спостережень : ст. про літ. -- К. , 1997. -- С. 85-141.

Минский М. Фреймы для представления знаний : [пер. с англ.] / М. Минский. -- М. : Энергия, 1979. -- 152 с.

Морен Э. Утраченная парадигма : природа человека / Эдгар Морен. -- К. : Кармэ-Синто, 1995. -- 222 с.

Рікер П. Яким має бути новий етос Европи? / Поль Рікер // Критика. -- 2005. -- Ч. 6(92). -- С. 2-4.

Размещено на Allbest.ru