Революція 1917 року: проблема фіксації, рецепції художнього зображення поліфонічних міфів в українській еміграційній літературі

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Революція 1917 року: проблема фіксації, рецепції художнього зображення поліфонічних міфів в українській еміграційній літературі

В українському літературознавстві тему революційних змін дотично розглядали в антиколоніальному дискурсі О. Юрчук, Л. Зелінська, Н. Швець, Р. Іванченко, В. Даниленко, М. Шкандрій, І. Нікітова, Т. Швець, Я. Нагорний та ін. І то неспроста, адже революція 1917 р. у Росії фактично була «зміною віх», замаскованим фасадом, за яким приховувався вовчий оскал імперських амбіцій. Ідеї «зміновіховства» пропагувала еміграційна інтелігенція, яка внаслідок поразки в національно-визвольній боротьбі 1918-1920 рр., виступила із заявою про визнання радянської влади у збірці «Борітеся -- поборете» (Відень, 1921). Головним ідеологом виступив М. Грушевський, його підтримали такі лідери національно-визвольної боротьби, як В. Винниченко, А.Ніковський, П. Христюк, М. Чечель, підштовхуючи інтелігенцію до повернення в Україну. Той, хто повірив «зміновіховцям», у 1930-х роках був репресований, зокрема соратник Грушевського Микола Чечель (1891-1937). Літературознавець Б. Якубський також лояльно ставився до «завоювань Жовтня», оскільки, за визначенням

А.Радько, «арешти, голод, “комплекс страху” неґа- тивно вплинули на науковця [16, 95], однак і його не минула каральна “революційна законність”»: 1944 р. сталінські опричники заарештували і знищили науковця. Р. Іванченко слушно зауважує, що «історія, як й історична романістика, -- це кров і мозок політики, основа державницької свідомості народу, на якій виростає й тримається держава» [9, 96]. Отже, означена тема в українській літературі ще недостатньо висвітлена, потребує ретельного аналізу, осмислення естетико-філософських, історико-літературних поглядів на розкриття проблеми революції 1917 р. та її наслідків.

Біоенергетика історичної пам'яті, як і міфи, роздуми над вічною темою про добро і зло, є тривкою. Вона входить у свідомість індивіда, підживлює його внутрішнє єство, що йменується людським життєвим досвідом. Грані історичної пам'яті не стираються, не затухають, вони можуть залишатися на рівні підсвідомості й при першій нагоді проявитися у формі спогадів, інтроспекції, самоаналізу. Прикладом є страх селян перед голодом, що його 1933 р. сталінська влада свідомо влаштувала українцям. У художніх творах О. Смотрича, О. Мак, М. Лавренка, О.Гай-Головка дихотомію фізичного і духовного (соціального) рівнів змодельовано в парі однаковою мірою. Саме ці два рівні були тією основою, що слугувала більшовикам для витворення міфу про незалежність України, національне відродження, впровадження української мови в усі сфери життєдіяльності людини, про соціальні блага під гаслом «Земля -- селянам, фабрики, заводи -- робітникам!». Більшовицькі агітатори проголошували такі гасла, які найбільше хвилювали простий народ. Проте на соціальному і політичному рівнях відбувалась підміна понять, творення міфів. Фактично це була маніпуляція свідомістю, обман народу. Революція 1917 р. народжувалася на міфові: «Мы наш, мы новый мир построим, -- / Кто был ничем, тот станет всем» (слова із гімну СРСР, який лунав із 1922 до 1944 рр.). Хто це стане «всім», коли нині у світі один процент населення -- мільйонери, решта -- на межі бідності.

Еміграційні письменники В. Гришко, О. Мак, а найпаче О. Смотрич, таврують завоювання революції -- утворення СРСР. Зокрема, у вірші «Союз» О. Смотрича знаходимо такі рядки: «Ти можеш лаяти Союз, / змішай із брудом комуністів, / скажи -- соціалізм загруз / і навіть вилай кегебістів. / Ти можеш глузувать з грузин, / вірмен та інших, що сидять / в соціалістічєських совєт- ських / клітках. Хохлів ти можеш / навіть проклинать, / собачим гавканням їх мову називать, / клясти «у мать» їх руки, / ноги, груди, шиї! / Одного ти, однак, / не мусиш забувать -- / не зачіпай ні русских, ні Росії!» [18, 4]. На думку поета, Союз «створювався» не для того, щоб розвивати національну культуру, мову, ні, а для того, щоб задовольнити імперські амбіції.

Аналізуючи художні тексти, нами спостережено, що переважна більшість еміграційних письменників (О. Гай-Головко, В. Жила, Р. Кухар, Д. Нитченко, О. Смотрич, М. Лавренко, З. Дончук та ін.) звинувачує в усіх гріхах російський народ -- збірний образ. Певна річ, такий суб'єктивний підхід шкодить авторові, бо в кожній нації, як мовлено в народі, є люди і людиська, є добрі й погані вчинки. Не забуваймо, що соціалістична революція творилась руками не лише росіян, а й революціонерами інших націй (скажімо, поряд з росіянами за владу Рад активно боролися євреї (Я. Свердлов, Л. Троцький, М. Гольдштейн, І.Дубинський, Саша Красний, Г. Зінов'єв, Я. Урицький), українці (Ю. Коцюбинський, М. Скрипник, І. Шевченко (Дніпровський), М. Куліш, Д. Бузько, Д. Фальківський) та ін.).

Представником українського єврейства в Центральній Раді був віце-секретар з єврейських справ Моше Зільберфарб. Він був наділений правом захищати інтереси єврейської меншини, пропонувати свої законопроекти, накладати вето на закони чи постанови, що не відповідають інтересам єврейської людности. Уся документація віце- секретаріату велася рідною мовою національної меншини [5, 57-58]. Слід зазначити, що до 1917 р. у Російській імперії євреїв не допускали до політичної діяльності. Природно, що саме ця нація активно кинулись у вир революційних подій, аби вибороти собі права. «У першому (радянському) уряді більшість становили євреї, вони також займали чимало ключових керівних постів, хоча складали невисокий відсоток населення країни» (Известия ЦК КПСС. -- 1991. -- № 2. -- С. 187).

Недарма О. Смотрич у своїй художній практиці звернувся до образу державного союзу, його бентежив той факт, що дослідники делікатно обходять проблему законності існування устрою. Адже в Декларації було чітко занотовано: «Нова союзна держава <...> послужить вірним оплотом проти світового капіталізму і новим рішучим кроком на шляху об'єднання трудящих всіх країн у світову Соціалістичну Радянську Республіку». Отже, йшлося про тимчасове утворення (фей- кові республіки, адже усіма процесами керував Кремль) без всенародного референдуму, під диктат партії, щоб наочно продемонструвати світовому пролетаріату, мовляв, дивіться, як нам добре живеться, ми є базою світової революції, приєднуйтесь до нас. Наприкінці ХХ ст. факт став очевидним: ідеї такої революції не прижились, а отже, перспективи створення «світової Соціалістичної Радянської Республіки» зазнали краху, відповідно й основи існування СРСР зникли. Разом з цим відпала потреба і в міфі про комунізм, «благоденство», пропаговане ХХІІ з'їздом КПРС: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі» (міф!). Таким чином, розпад СРСР 1991 р. відбувся на цілком законній підставі, що його скріпили підписами президенти Росії, України і Білорусії.

В українській літературі революцію 1917 р. та її відголоски заторкували письменники в різножанрових творах. Скажімо, С. Єфремов у статті «До історії соціялізму на Україні» з пієтетом описує політичні, соціально-економічні та національні переваги, підкріплюючи думки програмою соціалістів-федералістів. Зокрема, у ній йшлося про те, що «ми почуваємо себе зовсім свідомо українцями», але, зважаючи на політичні умови, «життя в Росії мусить іти революційним шляхом» [8, 229]. С. Єфремов підтримав українську революцію 1917 р., став чільним членом ЦР, заступником голови М. Грушевського, комісаром у справах преси Київського виконкому. З початком революції Рада товариства поступовців (автономістів-федералістів) у складі О.Вілінського, Д. Дорошенка, М. Грушевського, Л. Старицької-Черняхівської, Л. Яновської, В.О'Конор-Вілінської, С. Русової, М. Синицького та ін. закликала населення закладати українські школи, засновувати товариства «Просвіта», підтримувати українську пресу тощо [8, 29-30].

У біографію письменниці Олександри Пащенко революція 1917 р. вносить нові корективи. Кооптована до складу Центральної Ради від учительства на Всеукраїнському національному конгресі, вона бере активну участь у створенні Кам'янець-Подільського українського університету, працює інспектором шкіл, займається українізацією. Однак з приходом до влади більшовиків жінка нелегально емігрує до Польщі, де перебував її чоловік О. Шульмінський, викладач французької мови в польській гімназії (м. Каліш).

Активними учасниками української революції були поети М. Чирський, М. Загривний, Ю. Дараган, які мерзли в окопах, захищаючи Україну від більшовицького війська, дістали туберкульоз легенів і дочасно померли.

Письменниця Д. Гуменна у своїх спогадах згадує про навчання в Ставищенській педшколі в ті тривожні для України дні. Саме тут вона ознайомлюється з секретами літературної майстерності, які викладають В. Самійленко (директор пед- школи) та Д. Загул. Під час навчання Д. Гуменна написала учнівську роботу «Революція в інтерпретації Павла Тичини», яку Д. Загул прочитав перед усім класом. Твір мав успіх [7, 144].

Досі літературознавці обходять увагою постать учасника бою під Крутами та українського повстання в Борзні письменника Михайла Лавренка (1901 -- після 1982 р.), який мешкав у Франції, згодом -- у США (Бруклін). Він є автором «Споминів про Крути» [10], поезій «Лицареві Крут. Панасові Стеценкові» [11, 192], «В той день: Посвята боєві під Кругами» [12, 59], поетичного циклу «Крути», в якій українське відродження називає весною: «У думці -- знову тліє -- бій у Крутах... / О, неповторний часе золотий!../ Ми всі були зелені ще, як рута, / Але в душі палав огонь святий. /1 хоч навколо вир вогню шалено / Стогнав, як грім, і жах смертельний ніс; / Ми не схилили сонячне знамено /1 бій важкий не видавив нам сліз. / Ми перед світом свідчили потугу / І довели, ми -- лицарські сини, / Хоч не змогли розбити люту хугу / Та ще раз вчули пахощі весни». Координатори пам'яті в традиційному тексті М. Лавренка резонують до України революційної доби періоду національно-визвольних змагань з тим, щоб передати нащадкам, бодай поетичною мовою, історію творення незалежної держави й уберегти їх від помилок, що довелося пережити авторові та його побратимам.

Михайло Лавренко є також автором п'єси «Арсенал», яку присвятив С. Петлюрі. У ній митець репрезентує революційно-піднесений настрій в образі і військовій справі отамана. Дія відбувається в Києві 1917-1918 рр., однак художнє обрамлення центрального персонажа затінює надмірна заполітизована лексика і підвищене благочестя, глибока пошана до С. Петлюри. Водночас відчувається авторська антипатія, понижена роль державників Винниченка, Єфремова, Шульгіна. Сам автор зазначав: «Наш “Арсенал”, не тільки любов до світлої правди, але й до справедливости, якої не виявляють не лише з українців дехто, але й нехтують наші запеклі вороги- комуністи як московського, так й українського походження» [13, 5]. Образ Петлюри епізодично постає й в оповіданні «За що?», в якому, за авторською версією, колишній комсомолець розголосив таємницю про те, як топили зерно в Чорному морі, аби не дісталось селянам, аби пухли з голоду. За правду юнак отримав тюремне ув'язнення і був відправлений у Сибір на лісоповал. Два тижні він ні з ким не спілкувався, роздумуючи над минулим, над тим, як йому за вірну службу більшовики «віддячили» згідно з суворою революційною законністю. Хлопця постійно мучило риторичне питання: «За що?». В уста безіменного центрального персонажа автор вкладає сповідальний речитатив: «За що?.. Рідному одновірному москалеві повірили!.. Гони “буржуйську центральну раду"; перекидай гетьманську державу, а далі -- громи й директорію чи бий “бандита Петлюру". Того Петлюру, що єдиний, як ніхто інший, відчув заклятого ворога в червоному москалеві... наша воля була таки в наших руках. Треба було її лише захистити од непрошеного “старшого брата"...» [14, 186-187].

Прикметно, що мала проза автора художньо недовершена, хибує публіцистичністю, багатослівністю, збідненою метафорою. Водночас чітко простежується внутрішній неспокій прозаїка, якому болить те, що не збулися його юнацькі мрії та жаль за однолітками, які стримували натиск більшовицьких військ під Кругами, по-геройськи загинули від штиків Муравйова. Тому, як застереження й заклик нам, сучасникам, звучить поетичний «Епіграф» М. Лавренка, глибоко патріотичний: “Троє століть шаліє в нас тюрма... / Нас порива, однак, щодня до герця. / Мовчать історики, сміливих ще нема -- / Записуєм події кров'ю серця. / Читайте ці правдивії рядки -- / Ідіть у бій -- нехай це все минеться... / Вже досить падати з катівської руки, / Історію писати кров'ю серця!.." [14, 17]. Коли В. Винниченко у «Щоденнику» писав, що «читати українську історію треба з бромом... Уся історія -- ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриґ, сварок, підкопування...» [3, 122], то, наче ведучи діалог з письменником, М. Лавренко заявляє, що «досить падати з катівської руки, / Історію писати кров'ю серця!..» За триста років, додамо, українська земля щедро полита кров'ю, встелена кістками пращурів.

До української революції звертався у своїй творчості й Олекса Гай-Головко. У своєму листі (6.12.1996) до мене (автора цієї статті) він писав: «Діставши несподівано Вашу, п. Мацьків -- голови Подільської “Просвіти,” -- адресу, дуже радий, що тепер можу поділитися з моїми ближчими братами-подолянами своїми літературно-творчими здобутками, визрілими в боротьбі за долю й незалежність України». О. Гай-Головко розповідає, що у їхній родині було семеро дітей. Він, Олекса, -- четверта дитина. Отже, перші дитячі враження були пов'язані з Писарівкою (нині -- Кодимський р-н, Одеської обл.). Коли більшовики в результаті революції і військового протистояння остаточно захопили Україну, то родину Головків нарекли «нетрудовим елементом», батька позбавили виборчих прав.

Розповіді про трагічні події минулих епох читаємо у повісті «Поєдинок з дияволом» О. Гай-Головка. Автор зауважує: «Пишучи “Поєдинок з дияволом”, я прагнув здобути дві цілі: 1. Правдиво висвітлити події підсовітської України й на скитальщині; 2. Подати автентичні факти простою, доступною і грамотною мовою» [23, арк. 7]. Головному героєві на шляху до омріяної волі доводиться стикнутися з найжахливі- шими проявами більшовицької влади -- міфічним позатекстовим дияволом. Тому енкаведисти постають як слуги диявола й зображені відповідно до негативних персонажів. Характерними для них є нелюдські вчинки -- катування, приниження людської честі й гідності тощо.

Революційні події в Україні втілено в поемі О. Гай-Головка «Скоропадський». Образ гетьмана простежується в зачині поеми. Рецепція центрального персонажа не була випадковою, адже постать керівника держави уособлювала можливість останнього волевиявлення українського народу -- змогу втримати самостійність української державності після подій 1917 р. Такий крок, за авторським задумом, зумовив би виключно позитивні зміни в національному устрої. О. Гай- Головко увиразнює морально-етичні проблеми заколотників, серед яких були конкретні історичні особи: Д. Мануїльський, В. Винниченко (вони є носіями зла) та П. Скоропадський (уособлює добро). Більшовика Д. Мануїльського та соціаліста В. Винниченка поет поставив в один ряд із супротивниками незалежної України. П. Скоропадський, за авторським версіюванням, сподівався на підтримку усіх демократичних сил, та цього не сталось: «Чекав від Винниченка слова. /1 раптом той йому послав / До уряду своїх міністрів, / Аж п'ять з Союзу, й побажав /У міністерські крісла сісти. / Сам, в ворохобному вогні, / В протидержавну зраду вгнався, / Бо у вирішу- вальні дні / Із Мануїльським домовлявся. / Згубивши честь із голови, / Пішов свій дім не боронити, /А, з допомогою Москви, / Розсунути і розвалити» [4, 21-22].

Поет шанобливо ставиться до головного героя поеми, створює образ П. Скоропадського в ореолі слави, тоді як він лише кілька місяців був «оперетковим гетьманом України» (В. Винниченко). Закцентувавши на відсутності права вибору українців з моменту усунення від влади П. Скоропадського, поет не дає читачеві «включити» підсвідоме прагнення, сподівання на здобуття в перспективі Україною незалежності. Отже, авторська симпатія залишається на боці головного героя, який, до речі, опозиціонував Центральній Раді і з допомогою німецького війська зліквідував її. Та цього в сюжетній канві поеми, на жаль, ми не помітили. Зрозуміло, що художній твір не є документальним, а лише умовно відтворює події певного історичного періоду.

Провідники нації емігрували за кордон, забравши із собою останню надію. І знову український народ кинуто у глибокий вир боротьби за незалежність держави. Звернімось до редакційної передовиці першого збірника «МУРу», в якому чітко заявлено: «Сучасні завдання українського мистецтва в основному ті самі, що й десяток чи два років тому -- беззастережно, повно та віддано стояти на сторожі інтересів нації, що боролася, бореться й буде боротися за утвердження себе в правах, які їй без найменшого сумніву належать» [24, 4]. Вислів прихований за символами, абстракціями, але дешифрується ознакою революційного пафосу -- «буде боротися». Якими методами, то інша справа. А що від цієї боротьби залишиться простому люду, не розкривається. Очевидно, як завжди, дістанеться соціальна нерівність, яку Т. Парсонс та Е. Шилзт називають функ- ціоналістською, оскільки вона зумовлена поділом праці й соціальною диференціацією різних груп. Функціоналістська нерівність є результатом дії панівної в суспільстві системи цінностей і культурних стандартів, що визначають значущість тієї або іншої діяльності й у такий спосіб узаконюють складну соціальну нерівність [19, 332].

Йдеться про те, що соціум наближається до оптимального функціонування, активізуючи тих членів, чиї поведінкові настанови є найбільш доречні у конкретній ситуації. Виходить, отже, що не обов'язково той чи інший індивід повинен дотримуватись ригідно (твердо) однієї поведінко- вої стратегії, певної етичної системи. Він мусить пристосовувати власну поведінку до особливостей ситуації. Особистість сприймаємо як «багатовимірну й багаторівневу систему психологічних характеристик, які забезпечують індивідуальну своєрідність, тимчасову та ситуативну стійкість поведінки людини» [15, 272]. Є прагматики і є романтики. Останні борються за ідею, за майбутнє, якого ще не досягнуто, і не знати, яким боком ця перспектива для них обернеться. Прагматики думають, як із цієї ситуації мати зиск, збагатитися, якщо не в рідній країні, то хоча б за її межами. Інакше кажучи, романтики живуть майбутнім, а прагматики -- теперішнім. В. Соловйов у праці «Виправдання добра. Моральна філософія» пояснив просто: «Немає і не було такого людського племені, яке б не надавало своєму поняттю добра (яким би воно не було) значення постійної і всеза- гальної норми та ідеалу» [20, 98]. Словом, релятивізм (тлумачення) філософа прочитується таким чином: чіткого визначення між добрими і злими вчинками немає, бо 'їх прояви різновекторні, строкаті. Те, що для індивіда сьогодні є добром, завтра може обернутися злом. Тому етапи поступу зображення в художній літературі діаспори означених категорій тісно пов'язані зі стильовими епохами, тією добою, яка вибрала письменників.

Так, у спогадах «З пережитого» П. Богацький розповідає про свої молоді літа, участь у становленні Української держави, згадує події Першого зимового походу, перехід військ Української Народної Республіки через річку Збруч (на територію Польщі). Автор щиро переповідає поразку українського війська: 21 листопада 1920 р.

О 17 годині ті, хто перетинав кордон не з власної волі, віддали останній салют Україні. Салютували з надією швидкого повернення на рідну землю. П. Богацький свої спогади підкріплює словами поета, старшини армії УНР Є. Маланюка, який у своєму щоденнику ширше подає картину згортання української революції: «...І пригадується найстрашніше. Безнадійно імлистий листопадовий день над Збручем. День, коли армія -- згідно з якимсь там параграфом “міжнародного” права -- віддавала зброю. Востаннє гупали ще наші гармати, щоб за годину збільшити могильну купу мертвого заліза по другім боці трагічної річки. Востаннє йшла до атаки, забезпечуючи обеззброєння своєї армії, наїжачена шаблями наша кіннота, щоб за хвилину нашвидку докинути їх до спільної збро- євої могили... Було щось несамовито страшне в тім добровільнім роззброєнні, щось значно гірше звичайного обеззброєння поконаних і щось близьке до страшної процедури деградації вояка. Це був символ якби прилюдного позбавлення народу його мужескості. І -- щонайтрагічніше -- вояки в більшості свідомі справжнього сенсу події: якийсь юнак плакав вголос, не стидаючись, як жінка; хтось гарячий і лихий на все -- дзвінко ламав гнучку крицю з міцним прокльоном кидав уламки у Збруч; хтось побожно цілував святе залізо, прощаючись з ним, як з нареченою. А багацько -- уникали дивитися у вічі і похмуро-нетерпляче чекало на кінець мака- бричної церемонії. Хто пережив той день 21 листопада 1920 р., той не міг би за жодну ціну пережити його вдруге» [1, 100-101]. Плакали українські вояки не від поразки, а від того, що не досягнуто щастя, не здобуто омріяної волі, плакали, що залишили старих батьків на поталу тоталітарній системі, а головне -- від краху комплексу політичних міфів.

Проілюстровані вище цитати з фікційних і нефікційних творів розкривають означено сукупність політичних та соціально-економічних міфів, відображених у той чи інший спосіб письменниками української діаспори.

На думку О. Ставничої, з літературознавчої точки зору «соціальний міф трактується як узагаль- нено-цілісна, відносно стійка символічна система ціннісних уявлень про соціум, що існує в літературі у вигляді художніх моделей авторської рецепції» та «становить різновиди: державництво -- створюється за допомогою художнього відображення процесів розбудови і демократизації, різних рівнів влади, образів героя-державника і сакралізованої української мови; популізму, ототожнення народу і держави» [21, 222-223]. Текстуальна реалізація міфів зазнала трансформації у свідомості літературних персонажів. Письменники, перебуваючи за кордоном, жили вчорашнім життям, у їхній пам'яті відклався той час і ті події, учасниками і свідками яких вони були, проте, як слушно зауважує О. Гриценко, у цьому часово-просторовому вимірі «головним критерієм корисності будь-якої акції є те, “дає” вона чи “не дає” щось міфічному “народові”, а також ототожнення цього “народу” з державою» [6, 170].

Українська література діаспори розвивалась двома стилістичними потоками: 1) у річищі західноєвропейських традицій (модерністська література) і 2) вузькоаспектною спрямованістю (традиційна література, яка зберегла певним чином неповноту розробки проблематики у стилі раціо). Традиційна література переважно продукувала зображення політичних, соціальних, економічних, онтологічних та релігійних міфів (взаємопов'язаність релігії та політичної ідеології) завоювань «великого Жовтня». Досить чітко про порушену проблематику, її мотиви висловився філософ Чарльз Тейлор. У своїй праці «Етика автентичності» він вказує на три суспільні «хвороби», що їх заторкують у своїх творах еміграційні письменники -- це втрата смислу, затьмарення цілей (міфи. -- В. М.) і втрата свободи не лише духовної, а й політичної [22, 88].

Поліфонія міфів (революційних гасел) екле- тизується в осерді читацьких очікувань на рівнях мотивації «теорії сподівань», уподобань, естетичних смаків, інтелектуального ресурсу реципієнта. Художні тексти діаспорних письменників увиразнюють:

1) соціальний міф, присутній у романі З.Дончука «Куди веде казка», О. Мак «Каміння під косою», першій частині повісті І.Качуровського «Шлях невідомого»;

2) політичний міф художньо репрезентують усі літератори. Яскравим прикладом є роман В.Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!».

Політичний міф почав втрачати смисл одразу ж після того, як «кремлівський мрійник» Ленін поставив все з ніг на голову: принципи, традиції, мораль, духовність, людяність, «любов до ближнього» [17] і виявився катом. Адже коли Л. Троцький обмежувався доганами членам «трудової армії», то вождь «світового пролетаріату» беззастережно радив: «Надо шире применять расстрелы» [2, 79]. Скориставшись порадою попередника, Сталін заходився зачищати партійців ленінської гвардії. Першим відчув загрозу Л. Троцький, який, не роздумуючи, емігрував. Пізно усвідомили соціально-політичний міф в Україні М. Скрипник та М. Хвильовий, їм уже можливості емігрувати не було, вони покінчили життя самогубством («Сталінізм в Україні» Г. Костюк, «З часів єжовщини» О. Мак);

3) економічний міф революційного гасла «все для народу» не мав під собою твердого опертя (народ був «аморфний», позбавлений права критики партії, морально інертний, інакомислячих переслідували). Таким чином зміна влади в результаті революції відбулась номінально, бо соціально- економічна підміна понять автоматично вписується у матрицю збереження тоталітарного режиму під вивіскою «нового», «народного» керівництва. Насправді останнє все робило для того, аби якнайдовше утриматися в теплому кріслі, запускаючи в народ все нові й нові міфи про «осяйний комунізм», який настане тоді, коли кожен працюватиме заради світлого майбутнього в поті чола, виконуватиме достроково п'ятирічки, матиме червоний вимпел переможця соціалістичного змагання (оповідання М. Лавренка, «Анти-СССР» В. Гришка, поезії О. Смотрича). Означені прояви міфів прочитуємо й у таких творах, як «Слово за тобою, Сталіне!» В. Винниченка, «Чудасій» О. Мак, «Панславізм у совєтській історіографії і політиці», «Молода Україна пореволюційного сорокаліття під Совєтами» В. Гришка, «Оглянувшись назад», «Страх» О. Звичайної (Дельгівської), «Щоденник», «Дар Евдотеї» Д. Гуменної, «Син» О. Смотрича та ін. Кожен із літераторів, відповідно до мислен- нєвих намірів (інтенції), прямолінійно, фактографічно зображав образ революції та її наслідків для суспільства, звертаючись до раціональної концепції моделювання людини і світу, іноді із вкрапленням філософських медитацій чи «театру абсурду» (п'єса «Син» О. Смотрича);

4) релігійний (ірраціональний) міф розвінчувався політикою партії, яка поставила церковне життя під суворий контроль спецслужб (повість «Їм дзвони не дзвонили» О. Гай-Головка, оповідання М. Лавренка, поезії О. Лятуринської, О. Смотрича);

5) онтологічний міф яскраво розкрито в дослідженні Г. Костюка «Сталінізм в Україні» та першому томі його мемуарів «Зустрічі і прощання», спогадах Д. Гуменної «Дар Евдотеї», повісті «Каміння під косою» О. Мак, в яких оприявлено субстан- ційні міфи, що силою своєї канонічності координують дії колективу, стабілізуючи 'їх у часопросторі. Онтологічний міф детермінує процеси функціонування соціальних інститутів, легітимізує формальну структуру. У тоталітарній системі означений міф виправдовує вибраний більшовицькою партією політичний курс, легітимізує: а) принцип визнання влади колективом і б) зумовлює непокору владі як посягання на майбутнє усього соціуму.

Отже, проаналізувавши діаспорну фікційну і нефікційну літературу, можемо констатувати, що революція 1917 р., її аберація (відхилення) від норм людського співіснування, гуманності, відобразилася в різножанрових творах еміграційних письменників. Рецепція художньо-естетичних систем модифікована відповідно до інтенцій, задуму митця. Людину і світ в проаналізованих вище творах зображено в раціональній парадигмі, у матриці суцільного антиколоніального континууму, що виступає антитезою соцреалістичній художній друкованій продукції. Проблеми фіксації рецепції і продукування міфотворення в українській діаспорній літературі прочитуються комплексно під час аналізу релігійних, політичних, соціально-економічних, онтологічних міфів. Усвідомлюємо, що в одній статті неможливо широко розкрити означену проблему, тому сподіваємось, що вона стане поштовхом для подальших літературознавчих студій.

ДЖЕРЕЛА

міф літературознавчий письменник діаспора

1. Богацький П. Архіви [зібр. Левко Богацький] / Павло Богацький. -- Sydney : б.в., 2003. -- 432 с.

2. Бунич И. Золото партии [Текст] : историко-публицистическое исследование / И.Л. Бунич. -- К. :С.К. ; СПб. : Облик, 1998. -- 350 с.

3. Винниченко В. Щоденник / Володимир Винниченко ; [передм. М. Жулинського; текст. підгот. С.Гальченко] / Володимир Винниченко // Київ. -- 1990. -- № 9. -- С. 91-123.

4. Гай-Головко О. Скоропадський [трагедія] / Олекса Гай-Головко. -- Тернопіль : Тайп, 1999. -- 68 с.

5. Ґольдеман С.І. Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 / С.І. Ґольдеман. -- Мюнхен; Париж; Єрусалим, 1967. -- 138 с.

6. Гриценко О. «Своя мудрість»: Національні міфології та «громадянська релігія» в Україні : Дод. до «Нарисів укр. попул. культури» / О. Гриценко; Укр. центр культур. дослідж. -- К., 1998. -- 184 с.

7. Гуменна Д. Дар Евдотеї. Іспит пам'яті. Кн. 1: Київські кручі; Кн. 2: Жар і крига ; [передмова І. Пепа; післямова С.І. Горошко] / Докія Гуменна. -- К. : Дніпро, 2004. -- 517 с.

8. Єфремов С. Початок нової доби: радівська публіцистика. 1917 березень -- серпень / Сергій Єфремов. -- К. : ВЦ «Просвіта», 2011. -- 382 с.

9. Іванченко Р. Історична проза і міфи (роздуми над проблемою) / Р.П. Іванченко // Вісник Запорізького нац. ун-ту : зб. наук. ст. -- Запоріжжя : Запорізький нац. ун-т, 2008. -- № 2. --93-96. -- (Серія «Філологічні науки»).

10. Лавренко М. Спомини про Крути / Михайло Лавренко // Український Голос. Канадійський фармер (Вінніпег). -- 1983. -- 31 січня.

11. Лавренко М. Лицареві Крут. Панасові Стеценкові [вірш] / Михайло Лавренко // Альманах УНС на ювілейний рік 1968. -- Джерсі-Сіті; Нью-Йорк, 1968. -- С. 192.

12. Лавренко М. В той день: Посвята боєві під Крутами [вірш] / Михайло Лавренко // Календар «Слово» на ювілейний 1968 рік. -- Торонто, 1968. -- С. 59.

13. Лавренко М. Арсенал 1918: Лицедійство на 4 дії / Михайло Лавренко. -- Нью-Йорк : Рідний край, 1976. -- 139 с.

14. Лавренко М. Два колоски [оповідання] / Михайло Лавренко. -- Нью-Йорк : Рідний край, 1973. -- 304 с.

15. Психология : учеб. для гуманитарных вузов / под общ. ред. В.Н. Дружинина. -- СПб. : Питер, 2003. -- 656 с.

16. Радько А. Борис Якубський -- «філолог і естет» / Антоніна Радько // Spheres of Culture. Journal of Philology, History, Social and Media Communication, Political Science, and Cultural Studies / ed. by ргоР Ihor Nabytovych. -- Lublin : Maria Curie-Sklodovska University, 2013. -- Vol. УШ. -- Р. 89-96.

17. Сердюк О. Ленін: геній чи тиран? [Електронний ресурс] / Олександр Сердюк. -- Режим доступу : http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/news/107/ (дата звернення: 30.01.2017).

18. Смотрич О. Вірші / Олександер Смотрич. -- Б. в. м : Самвидав, 1974. -- 32 с.

19. Современная западная социология : словарь. -- М. : Политиздат, 1990. -- 432 с.

20. Соловьев В. Сочинения в двух томах / В.С. Соловьев ; сост., общ. ред. и вступ. ст. А.Ф. Лосева и А.В. Гулыги; прим. С.Л. Кравца и Я.А. Кормина. -- М. : Мысль, 1988. -- Т. 1. -- 892 с.

21. Ставнича О. Деструкція політичних міфів популізму та державництва у романі М. Лазарука «Інавгурація» / О.М. Ставнича // Філологічні науки : зб. наук. пр. -- Суми : СумДПУ ім. А.С. Макаренка, 2008. -- С. 222-228.

22. Тейлор Ч. Етика автентичності / Чарльз Тейлор // Дух і Літера. -- 2001. -- № 7-8. -- С. 80-91.

23. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. -- Ф. 1352. -- Оп. 1. -- Спр. 32. -- Арк. 7.

24. Чого ми хочемо [редакційна стаття] // МУР: Збірник літературно-мистецької проблематики Ч.1. -- Мюнхен; Карлсфельд, 1946. -- С. 3-6.

REFERENCES

1. Bohatskyi P. Arkhivy [zibr. Levko Bohatskyi] / Pavlo Bohatskyi. -- Sydney : b.v., 2003. -- 432 s. -- (in Ukrainian).

2. Bunich I. Zoloto partii [Tekst] : istoriko-publitsisticheskoie issledovaniie / I.L. Bunich. -- K. : A.S.K. ; SPb. : Oblik, 1998. -- 350 s. -- (in Russian).

3. Vynnychenko V Shchodennyk / Volodymyr Vynnychenko ; ^eredm. M. Zhulynskoho; tekst. pidhot.

S.Halchenko] / Volodymyr Vynnychenko // Kyiv. -- 1990. -- № 9. -- S. 91-123. -- (in Ukrainian).

4. Hai-Holovko O. Skoropadskyi [trahediia] / Oleksa Hai-Holovko. -- Ternopil : Taip, 1999. -- 68 s. -- (in Ukrainian).

5. Goldeman S. Zhydivska natsionalna avtonomiia v Ukraini 1917-1920 / S.I. Goldeman. -- Miunkhen; Paryzh; Yerusalym, 1967. -- 138 s. -- (in Ukrainian).

6. Hrytsenko O. «Svoia mudrist»: Natsionalni mifolohii ta «hromadianska relihiia» v Ukraini : Dod. do «Narysiv ukr. popul. kultury» / O. Hrytsenko; Ukr. tsentr kultur. doslidzh. -- K., 1998. -- 184 c. -- (in Ukrainian).

7. Humenna D. Dar Evdotei. Ispyt pamiati. Kn. 1: Kyivski kruchi; Kn. 2: Zhar i kryha; [peredm. VI. Pepa; pisliamova S.I. Horoshko] / Dokia Humenna. -- K. : Dnipro, 2004. -- 517 s. -- (in Ukrainian).

8. Yefremov S. Pochatok novoi doby: radivska publitsystyka. 1917 berezen -- serpen / Serhiy Yefremov. -- K. : VTs «Prosvita», 2011. -- 382 s. -- (in Ukrainian).

9. Ivanchenko R. Istorychna proza i mify (rozdumy nad problemoiu) / R.P Ivanchenko // Visnyk Zaporizkoho nats. un-tu : zb. nauk. st. Zaporizhzhia : Zaporizkyi nats. un-t, 2008. -- № 2. -- S. 93-96. -- (Seriia «Filolohichni nauky») -- (in Ukrainian).

10. Lavrenko M. Spomyny pro Kruty / Mykhailo Lavrenko // Ukrainskyi Holos. Kanadiiskyi farmer (Vinnipeh). -- 1983. -- 31 sichnia. -- (in Ukrainian).

11. Lavrenko M. Lytsarevi Krut. Panasovi Stetsenkovi [virsh] / Mykhailo Lavrenko // Almanakh UNS na yuvileinyi rik 1968. -- Dzhersi-Siti; Niu-York, 1968. -- S. 192. -- (in Ukrainian).

12. Lavrenko M. V toi den: Posviata boievi pid Krutamy [virsh] / Mykhailo Lavrenko // Kalendar «Slovo» na yuvileinyi 1968 rik. -- Toronto, 1968. -- S. 59 -- (in Ukrainian).

13. Lavrenko M. Arsenal 1918: Lytsediistvo na 4 dii / Mykhailo Lavrenko. -- Niu-York : Ridnyi krai, 1976. -- 139 s. -- (in Ukrainian).

14. Lavrenko M. Dva kolosky [opovidannia] / Mykhailo Lavrenko. -- Niu-York : Ridnyi krai, 1973. -- 304 s. -- (in Ukrainian).

15. Psihologiia : ucheb. dlia gumanitarnykh vuzov / рod obshch. red. V.N. Druzhinina. -- SPb. : Piter, 2003. -- 656 s. -- (in Russian).

16. Radko A. Borys Yakubskyi -- «filoloh i estet» / Antonina Radko // Spheres of Culture. Journal of Philology, History, Social and Media Communication, Political Science, and Cultural Studies / ed. by ргоЕ Ihor Nabytovych. -- Lublin : Maria Curie-Sklodovska University, 2013. -- Vol. VIII. -- Р. 8996. -- (in Ukrainian).

17. Serdiuk O. Lenin: henii chy tyran? [Elektronnyi resurs] / Oleksandr Serdiuk. -- (in Ukrainian). -- Rezhym dostupu : http://www.pravda.lutsk.ua/ukr/news/107/ (data zvernennya 30.01.2017)

18. Smotrych O. Virshi / Oleksandr Smotrych. -- B. v. m : Sam vydav, 1974. -- 32 s. -- (in Ukrainian).

19. Sovremennaia zapadnaia sotsiologiia : slovar. -- M. : Politizdat, 1990. -- 432 s. -- (in Russian).

20. Solovev V. Sochineniia v dvukh tomakh / V.S. Solovev ; sostav., obshch. red. i vstup. st. A.F. Loseva i A.V. Gulygi; ргш. S.L. Kravtsa i Ya.A. Kormina. -- M. : Mysl, 1988. -- T. 1. -- 892 s. -- (in Russian).

21. Stavnycha O. Destruktsiia politychnykh mifiv populizmu ta derzhavnytstva u romani M. Lazaruka «Inavhuratsiia» / O.M. Stavnycha // Filolohichni nauky : zb. nauk. pr. -- Sumy : SumDPU im. A.S. Makarenka, 2008. -- S. 222-228. -- (in Ukrainian).

22. Teilor Ch. Etyka avtentychnosti / Charlz Teilor // Dukh i Litera. -- 2001. -- № 7-8. -- S. 80-91. -- (in Ukrainian).

23. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv-muzei literatury i mystetstva Ukrainy. -- F. 1352. -- Op. 1. -- Spr. 32. -- Ark. 7. -- (in Ukrainian).

24. Choho my khochemo [redaktsiina stattia] // MUR: Zbirnyk literaturno-mystetskoi problematyky. Ch. 1. -- Miunkhen; Karlsfeld, 1946. -- S. 3-6. -- (in Ukrainian).

Размещено на Allbest.ru