Концепт божевілля в романах "Солодка Даруся" М. Матіос та "Житковські богині" К. Тучкової

Размещено на http://allbest.ru

УДК 821.161.2.09:821.162.3.09

Концепт божевілля в романах «Солодка Даруся» М. Матіос та «Житковські богині» К. Тучкової

Сопронюк Т.М.

Однією з найактуальніших проблем сучасної літератури на постсоціалістичному просторі є подолання травматичного історичного досвіду, пов'язаного передусім із війною і тоталітарними режимами. Художні тексти стають своєрідною «терапією», що дає змогу ще раз пережити, а відтак і переосмислити колективний досвід цілого народу.

Водночас змінюється традиційна опозиція «центр / периферія», і нерідко «переписування» історії відбувається крізь призму досі упослідженого жіночого сприйняття. Як зазначає О. Щур (Валло), «.. .художня література має право творчо уявляти те, що не можна вивчити за історичними документами чи свідченнями очевидців, і це означає, що вона часто іде вперед туди, де історичні дослідження зупиняються через брак “достовірних” аргументів» [8, с. 22-23].

В українському письменстві на ниві відновлення втраченого історичного досвіду та прописування його руйнівного впливу на долю окремого індивіда плідно працює М. Матіос, авторка численних романів, найвідомішим із яких є «Солодка Даруся».

Спільним для цих творів тлом є події ХХ століття, особливо Другої світової війни, пов'язані передусім із долями жінок, що мешкають у віддаленій гірській місцевості (Карпати та Білі Карпати), а отже, репрезентують архаїчну свідомість. Мешканці цих сакралізованих просторів стають опорою для витворення потужного національно-культурного міфу, адже саме вони є носіями автентичного, предківського знання, яке й забезпечує безперервний зв'язок між поколіннями. Цікаво, що в обох творах натрапляємо на концепт божевілля, причому в якісно різноманітних його виявах. На нашу думку, цей типологічний збіг видається досить цікавим предметом для аналізу, зважаючи на близькість тематики і проблематики згаданих текстів, а також на актуальність проблеми безумства для письменства кількох останніх десятиліть.

М. Фуко в праці «Історія безумства в класичну епоху» пов'язує божевілля як соціальне явище з поняттям влади-знання. Той, хто має у своїх руках владу, визначає межі нормальності, а отже, може застосовувати санкції стосовно інших, які цю норму порушують, наприклад, обмежити їх пересування в просторі: «...ізоляція втілює в собі в авторитарній формі міф про загальне благополуччя» [4, с. 91]. Психічні розлади призводять до відчуження людини від самої себе, втрати свободи індивідуальності, коли особа є одночасно «своєю істиною і протилежністю своєї істини» [4, с. 514], що дає їй змогу стирати межі між суб'єктивним і об'єктивним, а відтак і говорити про цю істину, хай навіть і не усвідомлюючи цього.

Як бачимо, М. Фуко цікавить насамперед «лінгвістичне» безумство, переважно таке, коли людина не контролює власне мовлення або ж порушує логічні зв'язки між означником і означуваним. Натомість у розглянутих нами текстах божевілля майже завжди супроводжується повною або частковою німотою - у колонізованому середовищі навіть психічно хвора (здавалося б, вільна від будь-яких соціальних чи культурних умовностей) людина позбавляється права на власний голос. Окремо варто згадати про солодку Дарусю, героїню однойменного твору, яка фактично добровільно зрікається можливості говорити.

Зіставляючи «Солодку Дарусю» та «Житков- ських богинь», передусім звертаємо увагу на чоловічі образи, зокрема на виразну типологічну паралель між двома персонажами - Іваном Цвичком та Яцьком Ідесовим. Обидва герої репрезентують образи «свого» чоловіка, позбавленого, однак, виразних рис маскулінності. (Важливо, що бінарна опозиція «свій / чужий», визначальна для архаїчного світосприйняття, в умовах колонізації лише поглиблюється). Вочевидь, ці образи є втіленням своєрідної «кастрованості», чоловічої неповноцінності в умовах тоталітарного тиску колонізаторів. П. Гартманова, вказуючи на певну композиційну шаблонність чеського роману, називає «сильних жінок та слабких чоловіків» константою творчості К. Тучкової [7, с. 33], що, однак, можемо вважати загальною характерною рисою сучасного жіночого письма. божевілля роман даруся матіос тучкова жінка

Щоправда, обидва персонажі наділені фізіологічною «чоловічою силою», проте вони не здатні до створення сім'ї та повної самореалізації в ролі чоловіка чи батька, а вияви їхньої сексуальної поведінки мають девіантний характер (чи то ґвалтування, чи то співжиття з різними жінками, яке в традиційній спільноті визначається як аномалія).

Майстер-дримбар Іван Цвичок, «чудний та дурнуватий, <...> чоловік-зайда» [2, с. 113], котрий «пристав» жити до солодкої Дарусі, заявляє про себе: «Я не несповна розуму, я лиш несповна щастя» [2, с. 180]. Маючи вади мовлення, він говорить дуже мало, але ніколи не соромиться вказати людині на її хиби, хай навіть дуже грубо і з лайкою. Власне кажучи, оця його «дурнуватість» і полягала у стиранні етичних (і, як бачимо, доволі умовних) меж між людьми. Таким чином образ

Цвичка зближується з мотивом юродства: «Був один розумний, що правду казав - Іван Цвичок» [2, с. 188]. Зрозуміло, що існування такого «елемента» не могло не дратувати місцеву владу, а тому вона використала каральний механізм і відправила Цвичка на виправні роботи, «щоб не був такий мудрий коло розумних» [2, с. 134]. Репресії стосовно психічно хворих, за М. Фуко, виконують дві функції - виправну та ізолювальну [4, с. 94], друга з яких є набагато важливішою за першу, адже породжена страхом перед Іншим.

Другий персонаж, розумово відсталий Яцько, брат Дори, з одного боку, втілює чоловічу слабкість у межах традиційної, мало не «амазонської» жіночої спільноти богинь («у нашій родині всі чоловіки були ненормальні» [3, с. 205]). З іншого ж боку, через його образ втілюється тиск тоталітарної системи на людину - він змушений перебувати у «страшному соціалістичному оточенні інтернату» [3, с. 114]. У його стосунках із Дорою спостерігаємо інверсію стереотипних уявлень про «жіночу» та «чоловічу» ролі, адже жінка змушена все життя піклуватися про молодшого брата, хай навіть і добровільно.

І все ж ключовим для кожного з романів постає саме концепт жіночого божевілля. Зокрема, для героїні твору М. Матіос джерелом психічної хвороби постає травматичний досвід, пережитий ще в дитинстві. Маленька Даруся ненавмисне зраджує таємницю своїх батьків, у результаті чого її батько змушений піти з дому, а мати заподіює собі смерть. М. Фуко називає такий тип розладу «безумством заслуженої кари» і вказує на те, що нерідко через нього відкривається істина [4, с. 55-56].

Комплекс вини змушує людину постійно повертатися до моменту прихованого злочину (відбувається фіксація свідомості на ньому), однак, як бачимо з тексту, муки Дарусі є безрезультатними, адже змінити минуле їй не під силу. На нашу думку, гріх дівчини не тільки в тому, що вона видала батьківську таємницю, а вже в самому факті того, що вона заговорила з міліціянтами.

Окрім фройдистського трактування божевілля як наслідку дитячої травми, авторка опосередковано умотивовує його жахливими знущаннями, які раніше пережила мати дівчини, Матронка. Саме тому можемо говорити про те, що Дарусине безумство також є наслідком насильницької діяльності тоталітарної системи. Безперечно, причинність головної героїні - це і своєрідний вияв відмови від прийняття реальної дійсності. Замикаючись на своєму горі, Даруся байдужіє до довколишнього світу, що є також формою несвідомої посттравматичної терапії й убезпечує її нестійку психіку від подальших травм, які їй могла б завдати тоталітарна влада. Парадоксально, але найбільшого болю (також несвідомо, ненароком!) їй завдає Іван Цвичок, котрий з'являється перед дівчиною в солдатській формі.

Коли у М. Фуко просторовою й соціальною основою для виведення образу безумства постає передусім міський простір, то в тексті «Солодка Даруся» бачимо функціонування цієї ж теми в сільському середовищі.

Взявши до уваги вияви психічного розладу Дарусі, зокрема його «лінгвістичну» і «поведінкову» складові, спостерігаємо наближення останньої до ритуальної сфери. Ходіння дівчини на батьківську могилу із зібраним у людей молоком, пов'язування груш і навіть боротьба з нападами головного болю є умовними, ритуальними засобами для подолання наслідків давно порушеної заборони, відновлення порядку, які, однак, не приносять бажаного результату: порядок зруйновано у всьому суспільстві (кошмарні картини Другої світової та післявоєнної радянізації), а тому остання можлива опора на традицію втрачена. Центральним персонажем, у якому виявлено концепт божевілля в романі «Житковські богині», постає Терезія Сурменова. На відміну від усіх інших аналізованих образів, ця героїня збожеволіла внаслідок примусового поміщення її до психіатричної лікарні. Інакше кажучи, божевілля Сурмени (як і її смерть) є не причиною, а наслідком застосованих до неї санкцій, причому наслідком для системи очікуваним і бажаним. Зло в цьому тексті зображене як інституціоналізоване і персоналізоване, воно безпосередньо і грубо впливає на долі персонажів. Влада використовує прийоми тиску на найближчий простір довкола героїні, на її фізичне тіло, що спричиняє розрив між психічною та фізичною сферами та позбавляє людину можливості чинити опір.

Використання психіатрії з каральною метою стосовно моравських богинь зумовлене не останньою чергою конфліктом різних типів знання. Владі належить знання про норму, а також можливість використання санкцій за її недотримання [4, с. 65], натомість жіноча спільнота оперує набагато давнішим знанням про закони світопорядку (і поняття норми заміщене знанням про те, що НЕ є нормою).

Не маючи можливості цю інформацію «освоїти» та відчуваючи страх перед нею, система цілеспрямовано знищує тих, хто може їй нашкодити. К. Тучкова проводить цікаву паралель між репресіями щодо копаницьких богинь у ХХ столітті з гонитвою на відьом у Середньовіччі. І ті й інші були породжені насамперед страхом перед невідомістю й потенційною небезпекою, яку несе в собі сакральна складова їхнього знання. Однак для параноїдальної соціалістичної системи загрозу становить загалом існування будь-яких невідомих або незрозумілих їй ірраціональних умінь чи інформації, хай навіть і цілком безпечних та «приручених».

Ще одна важлива деталь зосереджена в тому, що система розпоряджалася не лише долею Сурмени і Дори, але й вказувала останній, що і як треба думати про свою тітку. її запевняли, що божевілля та смерть Терезії - цілком природне явище, позбавивши Дору навіть примарної надії на істину. Хоч як дивно, в обох згаданих романах маємо «подвійну мотивацію» психічної хвороби героїв: по-перше, як уже було сказано вище, вона видається закономірним результатом впливу соціальних обставин і тоталітарної машини зокрема.

По-друге, нещасливі долі персонажів спричинені їхніми власними, часто несвідомими, але завжди фатальними помилками. Наприклад, у тексті М. Матіос табу порушує Мотронка, ходячи з непокритою головою після весілля («Дарусина мама порушила звичай одразу по шлюбі. <...> А гріх - то спор із Богом» [2, с. 188]), у «Житковських богинях» - Дора, що вбила біловухе гаденя - оберіг будинку («.їхнє спокійне життя, мабуть, розчавила підошва її чобота» [3, с. 40]). До того ж у творі К. Тучкової ще однією причиною нещасть є прокляття, накладене на родину головної героїні внаслідок сімейних чвар. Отже, у творі чеської письменниці зло наявне і серед «своїх», воно більш персоніфіковане, втілене в образі босоркані Магдалки, котра «поробила» власній родині через заздрощі. Своєю чергою, українська авторка також використовує мотив родинного прокляття, однак воно не є наслідком впливу таємничих надприродних сил, а радше ще раз указує на помилку Дарусі як справжню першопричину нещастя.

Таким чином, концепт божевілля в романах М. Матіос і К. Тучкової апелює передусім до проблеми тоталітарного минулого і, зокрема, його осмислення крізь призму зіткнення з традиційною спільнотою (особливо жіночою). Героїні подвійно маргіналізовані, оскільки вони не прийняті в соціум «своїми», а «чужими» й поготів. Істина безумства полягає в оприявленні хворобливих суспільних явищ, а також глибоких травм, заподіяних людству і кожній конкретній людині. Водночас втрата розуму стає виразником міфологічних уявлень про природні закони розвитку подій. Божевілля входить у загально-соціальну сферу, поступово стираючи свої межі та стаючи нормою. Письменниці ж відновлюють викривлений погляд на світ, вдаючись до все тієї ж «лінзи» безумства, яка наново вирівнює світопорядок.

Список літератури

1. Завадська Н. Фольклорний мотив заборони у прозі Марії Матіос / Н. В. Завадська // Вісник Житомирського державного університету ім. І. Франка. - 2014. - Вип. 4(76). - С. 286-289.

2. Матіос М. Солодка Даруся / Марія Матіос // Вибране / Марія Матіос. - Львів : Піраміда, 2011. - С. 136-190.

3. Тучкова К. Житковські богині / Катержина Тучкова ; пер. з чес. Г. Величко. - Київ : Комора, 2014. - 392 с.

4. Фуко М. История безумия в классическую эпоху / Мишель Фуко ; [пер. с фр. И. Стафа]. - Санкт-Петербург : Университетская книга, 1997. - 576 с.

5. Харчук Р. Сучасна українська проза. Постмодерний період : навч. посіб. / Р. Б. Харчук. - Київ : Академія, 2008. - 248 с.

6. Brazdilova V. Vystavba postav v prozach Kateriny Tuckove Vyhnarn Gerty Schnirch a Zftkovske bohyne [Електронний ресурс] / Veronika Brazdilova. - Режим доступу: https:// is.muni.cz/th/425671/pedf_b/. - Назва з екрана.

7. Hartmanova P. Kriticka reflexe proz Kateriny Tuckove [Електронний ресурс] / Bc. Pavla Hartmanova. - Режим доступу: https://theses.cz/id/a2tg5e/00176680-839103615.pdf. - Назва з екрана.

8. Shchur O. Post-Soviet women writers and the national imaginary, 1989-2009 [Електронний ресурс] / Oksana Shchur. - Режим доступу: http://hdl.handle.net/2142/45607. - Назва з екрана.

Анотація

Концепт божевілля в романах «Солодка Даруся» М. Матіос та «Житковські богині» К. Тучкової. Сопронюк Т. М.

У статті проаналізовано специфіку використання прийому безумства у творах сучасної чеської та української літератур («Солодка Даруся» М. Матіос та «Житковські богині» К. Тучкової). Крізь призму постколоніального та Тендерного підходів з'ясовано, що психічні розлади маскулінних персонажів є передусім свідченням неповноцінності «свого» чоловіка в умовах тиску колонізаторів. Натомість жіноче божевілля, пов'язане з пережитим травматичним досвідом війни і тоталітарного режиму, постає трагічним наслідком порушених табу, що поглиблює протистояння людини і влади в традиційному суспільстві.

Ключові слова: божевілля, постколоніалізм, ґендерні студії, посттравматичний синдром, людина і влада, сучасна жіноча проза.

Annotation

The concept of madness in the novels Sweet Darusia by M. Matios and the Zitkova Goddesses by K. Tuchkova. T. Soproniuk