Особиста сфера мовця у романі Suzanne Prou "Mechamment les oiseaux"

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Особиста сфера мовця у Романі Suzanne Prou “Mechamment les oiseaux”

Тарасюк І. В.,

кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри романської філології і перекладу Запорізького національного університету

Анотація. Статтю присвячено аналізу засобів об'єктивації особистої сфери дієтетичного оповідача у романі Suzanne Prou “Mechamment les oiseaux”. Цей тип оповідача присутній в історії, яку він розповідає, як персонаж, тому його мовленнєві реакції є прагматично мотивованими. Включаючи або виключаючи деякі об'єкти зі своєї особистої сфери, оповідач відтворює семантичні опозиції «моє / не моє», «причетність / співпричетність», «відповідальність / контроль», які є важливими для інтерпретації тексту.

Ключові слова: особиста сфера мовця, дієтетичний оповідач, наративна інстанція, режим інтерпретації.

Постановка проблеми. Позиція суб'єкта мовлення є обов'язковим формальним компонентом оповідальної перспективи художнього тексту. Від того, яке місце суб'єкт посідає стосовно свого мовлення, залежить функція, яку він виконує у тексті. Так, К. Долінін, розглядаючи фігуру мовця у художньому тексті, віддає первинність саме оповідачу, оскільки його роль, статус, інтереси, стратегії впливають не тільки на формування референтного простору тексту, а й на створення власного образу [1, с. 181]. Тому було б доцільно застосувати термін «особиста сфера мовця» для аналізу оповідальної перспективи тексту з дієтетичним оповідачем (у Ж. Женета [2] цей тип оповідача називається «гомодієгетичним»), який об'єктивується у висловлюваннях із займенником я (франц. je). У такому типі наративу - від першої особи - «світ тексту і світ комунікативної ситуації є тотожними» [3, с. 34].

Особиста сфера мовця, за визначенням Ю. Апресяна, є «відносно самостійним фрагментом наївної моделі світу», куди входить сам мовець і «все, що йому близько фізично, морально, емоційно або інтелектуально» [4, с. 293]. Кожна мова має як засоби «включення» того, що потрапляє до особистої сфери мовця, так і «виключення» із неї. На думку Н. Олейнікової, особиста сфера мовця формується у результаті його взаємодії із простором, часом та у суб'єктно-об'єктних відносинах, які структуруються у межах базової семантичної опозиції свій / чужий [5]. Б. Норман зауважує, що особиста сфера мовця, концептуалізуючись через глибинні категорії своє / чуже, причетність / співпричетність та відповідальність / контроль, втілюється в особливостях «синтаксичної поведінки лексем» [6, с. 96].

У художньому тексті з дієтетичним оповідачем, таким, що присутній в історії, яку він розповідає у статусі персонажа, було б цікаво дослідити, як відбувається конструювання його особистої. Адже, за словами О. Падучевої [7, с. 205], я-оповідач є прагматично мотивованим, тому що розповідає власну історію або описує події, які сам спостерігав. Текст із гомодієгетичним оповідачем має певні характеристики, серед яких виокремлюють автобіографічність та ретроспективність: оповідач розповідає своє життя у ретроспекції [8, с. 52]. З одного боку, він має знання про етапи свого попереднього життя та про людей, яких зустрічав раніше, тому може коментувати і пояснювати свій досвід. З іншого боку, такий спосіб нарації обмежений внутрішньою перспективою або внутрішньою фіксованою фокалізацією (термін Ж. Женета [2]), яка дозволяє показувати тільки те, що сприймає і відчуває оповідач. Дієтетичний оповідач повністю володіє егоцентричними елементами тексту, серед яких О. Падучева виокремила дейксис із часовими формами, модальність, оцінні слова, діалогічні слова тощо [3, с. 34]. Можна припустити, що аналіз цих засобів у конкретному тексті дозволить окреслити особисту сферу мовця-оповідача.

Отже, об'єктом дослідження є особиста сфера мовця у художньому тексті з наративною інстанцією (у термінах Ретера [8]): дієтетичний (внутрішній) оповідач та внутрішня фокаліза- ція, що проходить через оповідача.

Предметом дослідження є мовні засоби об'єктивації особистої сфери мовця у романі Suzanne Prou “Mechamment les oiseaux” [9], який є прикладом тексту з відповідною наративною інстанцією.

Мета статті - описати особисту сферу мовця-оповідача через засоби її вербалізації у романі Suzanne Prou “Mechamment les oiseaux” та визначити їхню роль у реалізації ілокутивної мети тексту.

Виклад основного матеріалу. У романі Suzanne Prou “Mechamment les oiseaux” оповідачем є чоловік, який має роботу, дружину, трьох дорослих дітей, але у той момент, коли він розпочинає розповідь, він лежить хворий на депресію у кімнаті і розмірковує про власне життя та про свій стан. Він переживає глибоке відсторонення від рідних, від колег, які приходять його провідати; можна сказати, що його особиста сфера обмежується ним самим, його персональним простором, спогадами та уявним світом, у який він тікає під час своєї хвороби. prou особистий оповідач

Щоб описати особисту сферу такого мовця-оповідача, треба визначити засоби об'єктивації самого мовця-оповідача, його локалізацію у просторі та часі; розглянути коло об'єктів, які я-оповідач відносить до своєї особистої сфери або які виключає з неї і чому.

Для розповіді про себе я-оповідач у романі “Mechamment les oiseaux” обрав темпоральну основу (термін Ж. Дольца «base temporelle» [10, с. 64]) із часовими формами Imparfait - Passe compose - Present - Futur (dans le passe). Така темпо- ральна основа формує, на перший погляд, неперервність дієвого часу в тексті («событийное время») з перцептивним часом мовця («пространственно-темпоральная позиция говорящего» у Г. Золотавої [11, с. 11]). Проте у французькій мові використання темпоральної основи, пов'язаної з актуальним моментом мовця-оповідача замість суто наративної основи з passe simple, може свідчити про те, що деякі темпоральні форми дієслів можуть бути інтерпретовані у різних режимах - наративному та дискурсивному (мовленнєвому за О. Падучевою [7, с. 373]).

Зачин роману S. Prou “Mechamment les oiseaux” починається із визначення я-оповідачем простору, у якому він перебуває. Це кімната, яка є облаштованою спеціально для нього на час хвороби: “De та chambre - qui n'estpas та chambre, mais le petit salon vert amenage pour moi - j'ai entendu sonner midi. Les sons lourds, prolonges par une vibration cuivree, sortaient un a un de la pendule comme un envoi de pigeons laches a intervalles reguliers. Je me suis demande ce qu'il у aurait pour le dejeuner. Je pense beaucoup a la nourriture ces temps-ci” [9, c. 5]. І наприкінці роману, коли відчуває, що одужує, він говорить про майбутнє повернення на своє місце у подружню спальню: “Je vais reprendre та place dans la chambre conjugale” [9, c. 159]. Так, між двома основними просторовими локалізаторами оповідача у тексті встановлюється опозиція «тимчасово мій простір» / «постійно мій простір». Причому на момент розповіді «тимчасово мій простір» стає своєрідним прихистком, куди оповідач втікає від близьких людей.

Психологічна криза мовця-оповідача пов'язана з ідентифікацією свого я. Проблема усвідомлення меж «я / не я», «моє / не моє» формулюється ним на перших сторінках роману - повернутись до себе, вивчити себе. Наприклад: “Mais, depuis le commencement de mon inactivity forcee, je me prends a me retournersurmoi-meme, am'examiner. Toutunremous de vieilles sensations bouge en moi, monte a mes levres, a mapeau, fourmille au bout de mes doigts” [9, c. 7]. Себе у минулому я-оповідач визначає як істоту, прив'язану до «негайності» (“un etre asservi a l'immediat” [9, с. 7] - [Тут і надалі переклад наш. - І.Т.]). Тому головним завданням для себе він вважає необхідність сконцентруватись на самому собі, інакше він розсиплеться на пил: “іі me semble que si je ne me concentrepas en moi-meme, si je m'interesse tant sipeu a ce qui n'est pas moi,je -vais m'effriter et tomber en poussiere” [9, c. 7]. Метафори, до яких вдається оповідач, побудовані на образі моряка, який, повернувшись із великою торбою трофеїв, раптом має час розгледіти свою «здобич». Тому хворобу він розглядає як час, призначений для її вивчення: “J'ai le temps: un long conge de maladie, pour examiner mon butin” [9, c. 8] (Yмене є час: довгий лікарняний, щоб вивчати мою здобич).

Основним засобом вербалізації особистої сфери я-оповіда- ча є присвійні детермінативи першої особи: топ - та - mes. Оповідач постійно використовує їх у сполученнях із номінаціями своєї хвороби (та maladie - та syncope - топ indisposition - та nervosite - та langueur et та paresse de топ lit а топ fauteuil, de та chambre aujardin - та depression), що є ознакою як усвідомлення свого стану, так і бажанням залишатись у ньому певний час.

Речення із присвійними детермінативами першої особи у сполученні зі словами родина, дружина, діти (та famille - та femme - mes enfants), робота (mon travail), як правило, супроводжуються реченнями, у яких оповідач відсторонюється, намагаючись показати погляд ззовні на рідних. Тому перехід на детермінативи третьої особи з цими словами можна вважати засобом дистанціювання себе у присутності своїх рідних до себе внутрішнього. Наприклад: “J'etais un pere de famille assis a table entre sa femme et ses enfants; etje m'apercevais queje les regardais d'un ail glace. J'etais detachais d'eux, separe d'eux par une espece de cloison de verre” [9, c. 9] (Я був батьком родини, який сидить поміж своєї дружини і дітей; і я відзначив для себе, що дивився на них холодним поглядом. Я був відірваний від них, відділений від них якоюсь скляною перегородкою). Про особливості реалізації тактики дистанціювання за допомогою присвійних займенників у діалоговому спілкуванні зазначалось у [12]. Проте у художньому тексті таке відсторонення відбувається із переходом у наративний режим, який позначається перцептивними предикатами (je m'apercevais queje les regardais) у незавершеному минулому (imparfait).

Як було вже зазначено, головною тактикою у взаємодії із близькими мовець-оповідач обирає відсторонення, яке проявляється у небажанні спілкуватись, що можна також вважати засобом виключення їх з його особистої сфери на час хвороби. Якщо раніше небалакучість була його характерною рисою (“je n'ai jamais ete bavard” [9, с. 8] (я ніколи не був балакучим)), то тепер це його «засідка» для спостерігання і критики: “Regine perorait, sure d'elle, en faisant des mines. Je ricanais en mon for interieur, je pensait qu'elle descendait a vive allure le mauvais versant de la vie” [9, c. 9]. Жорсткі оцінні коментарі щодо поведінки дружини (perorait; descendait a vive allure le mauvais versant de la vie) оповідач робить «злісно насміхаючись про себе» (“Je ricanais en monfor interieur”).

Небажання спілкуватись, нелюб'язність стосовно інших оповідач вважає невід'ємними для своєї хвороби і, знаходячи у цьому виправдання власної нечемної поведінки, хоче, щоб інші також розуміли це і приймали: “Moi, je suis malade. il est entendu queje ne dois pas faire d'effortsje n'en fais aucun;jeraA bourru, maussade, taciturne” [9, c. 47]. Оповідач настільки занурений у власні переживання, що навіть не намагається створити позитивний образ самого себе. Так, у скрутній ситуації, яка сталась із його сином, він відмовляється навіть від моральної підтримки рідним, пояснюючи, що у той момент не бажав бути більше його батьком: “Je voulais те desolidariser de lui. Je ne voulais plus etre son pere...” [9, c. 76] (Я хотів відмежуватися від нього. Я не хотів більше бути його батьком...). Отже, оповідач відмовляється від співпричетності.

Постійне внутрішнє відсторонення оповідача від близьких, про яке він зізнається тільки собі, з часом починає усвідомлюватись його рідними. Так, молодша донька говорить йому, що він виглядає так, ніби більше її не любить: “Elle m'a dit que j'avais l'air de ne plus l'aimer” [9, c. 54]. На що оповідач відповідає, що більше нікого не любить: “J'ai repondu, rogue, que je n'aimais plus personne” [9, c. 55]. Уперше він використовує непряму мову, розповідаючи про це як про подію плану історії, потім повторює у дискурсивному режимі: “Cela m'est indifferent: je l'ai dit, je n'aime plus personne” [9, c. 56] (Мені байдуже це: я це сказав, я нікого більше не люблю). Про глибину розриву оповідача з донькою (колись найулюбленішою) може свідчити його зізнання у відсутності емоційного зв'язку з нею: “Elle se moque de ma sante, de mon affection ou de mon indifference: tout ce qu'elle desire, c'est queje fasse bonne figure devant le pretendant. Comme je serais triste si j'aimais encore Lila” [9, c. 56] (Як би я був засмучений, якби я ще любив Лілу).

Комунікативна порожнеча, яка виникла в оповідача внаслідок хвороби, заповнюється спілкуванням з уявним персонажем - шпалерником Антуаном, якого бачить тільки він. Антуан є його провідником у спогади, у нереалізовані бажання, у події, які б у реальному житті з ним не відбулись. Засобами «переключення» оповідача на уявний світ є дієслова сну, деякі з яких у французькій мові мають друге значення «мріяти, занурюватись у мрії» - “je reve”, “j'ai revasse”, “j'ai dfi m'assoupir”, “j'ai somnole”. Поява уявного персонажа починається зі стану напівсну, у який він нібито неочікувано втручається: “Au lieu de me lever,j'ai revasse lejoue sur l'oreiller. J'ai dd m'assoupir. J'ai ete reveille par un coup imperieux frappe contre le battant de la porte. C'etait le tapissier” [9, c. 21]; “Je crois quej'ai somnole encore. Quandj'ai ouvert Fail, Antoine etait revenu pres de moi” [9, c. 41].

Висновки

Отже, особиста сфера мовця-оповідача у дієтетичному тексті є конструктом, який охоплює прагматично значущі для нього складові. Для я-оповідача в романі S. Prou “Mechamment les oiseaux” головною метою є показати наскільки його особиста сфера зазнала трансформації під час хвороби. Відбулась втрата як зовнішніх (соціальних), так і внутрішніх (емоційних) зв'язків. Проаналізовані засоби виключення колись важливих для оповідача людей - відмова від спілкування з ними, негативні оцінки стосовно них, емоційне відсторонення - показали руйнівну дію хвороби для його особистості. Включення до особистої сфери мовця вигаданих персонажів стало своєрідним психоаналітичним механізмом, який вивільнив образи підсвідомого і дозволив відшукати у пам'яті ту подію, яка стала відліком цього руйнування. Побачена у дитинстві сцена жорстокої розправи матері над голубами, за якими вони з батьком доглядали, і слова батька як помста, що він байстрюк, зародили той відчай та відчуття падіння, які супроводжували його все життя. І образ жорстоко вбитих пташок, покладений у назву роману, може бути інтерпретований як особистий символ я-оповідача, у якому втілились його особисті жорстокість, відстороненість, відмова від співпричетності тощо.

Подальші розвідки можуть бути спрямованими на виявлення засобів «переключення» з одного режиму інтерпретації на інший (наративний-комунікативний) у текстах із дієтетичним оповідачем та внутрішньою фокалізацією.

Література

Долинин К.А. Интерпретация текста / К.А. Долинин. - М. : Просвещение, 1985. - 288 с.

Genette G. Fiction et diction /G. Genette. - Paris : Seuil, 1991. -- 151 p.

Падучева E.B. Нарратив как вид коммуникации: о модернизме и его отличиях от традиционных повествовательных форм / Е.В. Падучева II НТИ. Серия 2. «Информационные процессы и системы». - 1999. - № 10. - С. 32-39.

Апресян Ю.Д. Исследования по семантике и лексикографии. Т. 1: Парадигматика / Ю.Д. Апресян. - М. : Языки славянских культур, 2009. - 568 с.

Олейникова Н.А. Притяжательные детерминативы французского языка как средство выражения личной сферы субъекта говорящего : дис. ... канд. филол. наук : спец. 10.02.05 / Н.А. Олейникова. - Иркутск, 2008. - 187 с.

Норман Б.Ю. Когнитивный синтаксис русского языка / Б.Ю. Норман. - М. : Флинта, 2013. - 234 с.

Падучева Е.В. Семантические исследования. Семантика времени и вида в русском языке. Семантика нарратива / Е.В. Падучева. - М. : Языки славянской культуры, 2011. - 480 с.

Размещено на Allbest.ru