Психологічний автопортрет ліричної героїні в поезії Ірини Жиленко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологічний автопортрет ліричної героїні в поезії Ірини Жиленко

Евеліна БАЛЛА

Анотація. У статті висвітлюються прийоми вираження авторської свідомості в ліриці поетеси-шістдесятниці Ірини Жиленко, через які оприявнюється психологічний портрет її ліричної героїні. Об'єктом детального вивчення стала поетична книга «Пори року», на матеріалі якої вдалося у кількох показових аспектах реалізувати мету дослідження. Увагу зосереджено на емоційно-настроєвій тональності збірки, ключових мотивах та образах, на таких складових поетики психологізму, як портретні деталі, пейзажні кар-тини, кольористика, топос міста, музичність тощо.

Ключові слова: авторська свідомість, самоідентифікація, синтез мистецтв, мотив, пое-тика. лірика поетеса шістдесятниця жиленко

Ірина Жиленко - письменниця, ім'я якої неод-мінно приходить на думку, коли йдеться про «жі-ночий» дискурс української лірики другої полови-ни ХХ століття. Її доробок небезпідставно розгля-дають у контексті творчості митців- шістдесятників, адже і хронологічно (перша її збі-рка «Соло на сольфі» вийшла в 1965 році), і світо-глядно, і в силу конкретних життєвих обставин (чоловіком письменниці був чільний представник шістдесятництва Володимир Дрозд, вона була у приятельських стосунках з багатьма представни-ками цього творчого покоління) її особистість ор-ганічно вписується в це інтелектуально-мистецьке явище. Вона й сама ідентифікує себе з ним, що яскраво засвідчує ґрунтовне лірико-філософське есе «Homo feriens. Людина, що святкує». А М.Коцюбинська у «Книзі споминів» характеризує її як талановиту поетесу з «неголосним і вишука-ним» ліричним голосом. «Вона органічно влилася в наше трохи старше за віком товариство, без «по-ртативної Жиленко», як ніжно називав її Василь Симоненко, неможливо уявити наше тодішнє то-вариське життя і громадянську активність» [5: 38], - згадує відома шістдесятниця.

Разом з тим можна констатувати, що ліричний доробок І.Жиленко недостатньо осмислений су-часними науковцями. Заслуговують на увагу пуб-лікації М.Жулинського, Л.Тарнашинської,

О.Никанорової, Д.Дроздовського, М.Штолько, в яких висвітлено різні аспекти її творчості.

«Ірина Жиленко в поезії - це легкий метелик. У її творчості немає нічого надмірного, нічого важ-кого. Тільки доторки мистецької краси. Тільки легкість буття від щасливого переживання кожної миті» [2: 62], - слушно підмітив Д.Дроздовський. Дослідник вважає, що «психологічний портрет і акварельний малюнок - її два улюблені жанри - лише так можна створити щось цікаве, вартісне» [2: 62].

За спостереженням Р.Галицької, «поетеса зо-бражує світ ніби з середини, демонструючи неви-черпні можливості «внутрішнього» зору, що не позбавлений можливості фіксувати реальні ознаки матеріальних речей. Водночас зауважена «багато- площинність зору» дозволяє зазирнути в світ ірре-альний» [1: 10].

До детального аналізу лірики І.Жиленко звер-нулася М.Штолько. Художній мікрокосм пись-менниці дослідниця окреслила так: «Ідеали ком-фортного буття жіночої суб'єктивності ліричної героїні: єдність з природою, оптимізм, панівне почуття любові у найрізноманітніших проявах, а звідси і прагнення опіки над кимось, можливість писати вірші, влаштований побут, який залежить головним чином від внутрішнього стану душі, су-сідство з казкою, чудом життя, відчуття непроми- нучого дитинства» [13].

Слушними є міркування дослідниці про «фе- мінність» лірики І.Жиленко. І справді, поезія пи-сьменниці репрезентує суто жіночий світопогляд, оприявнюється в емоційних спектрах, властивих жіночій психіці та пов'язаних з ключовими для жінки сферами буття. М.Штолько виділяє в твор-чості поетеси три типи жінки: 1) жінка-мати; 2) жінка-поетеса; 3) жінка-естетка і жінка- гедоністка [13].

З огляду на обраний кут дослідження, а саме аналіз гендерної та психологічної самоідентифікації ліричної героїні в ліриці І.Жиленко, нас зацікавив останній варіант втілення фемінності - образ жінки, що є, як вона твердить, «фаном життя». Для цього ми зверну-лися до збірки «Пори року», яка вийшла в 1999 році. Написана зрілою письменницею, вона добре відобра-жає психологію людини відповідно до віку, соціаль-ного та родинного статусу, професійних зацікавлень. На думку Н.Кучер, «у цій збірці, назва якої поєднує музику і природу, звучить мотив споглядання життя у вічності) [6]. «Залишаючись сама собою, як зазначає Л.Тарнашинська, поетеса хіба що явила нам нову свою філософську тему - після ограненої нею у попе-редній збірці «філософії самоти» (таким цілющим і плідним виявився для неї «мед самоти») - своєрідну «філософію старості»...» [11: 352].

Варто зазначити, що автором книги є 58-літня поетеса. Це вік, коли людина у передчутті старості нерідко впадає в депресію, втрачає інтерес до жит-тя, боїться піти з роботи і стати непотрібною, тяг-неться до дітей, які вже стали дорослими, створи-ли свої родини і прагнуть самостійності. Всі ці емоційні стани не чужі І.Жиленко, однак загаль-ний настроєвий діапазон аналізованої збірки, на-впаки, відображає спротив подібним апатичним проявам. Її лірична героїня уміє знайти такі «ра-дощі земні», що наповнюють її життя вагомим смислом. І серед них насамперед ті, що стали для неї наріжними ще в молодому віці, - рідний дім, сім'я, творче усамітнення, довколишня природа. Концепт «прокинутися з повним домом щастя», сформульований ще в другій збірці поетеси «Ав-топортрет у червоному» (1971), «апологія дому як засаднича тривкість буття» (Л.Тарнашинська) за-лишається тією віссю, від якої відцентровуються інші емоційні флюїди, які створюють незвичай-ний, суто жіночий шарм поезії І.Жиленко.

Збірка «Пори року» поділена на розділи, назви яких показові, - «Синій гіацинт», «Сонцестоян-ня», «Літня жінка восени», «Поеми». Ці назви не лише окреслюють реальні пори року - весну, лі-то, осінь, а й символічно втілюють етапи життя ліричної героїні й водночас еволюцію відповід-них настроїв.

У «Синьому гіацинті» превалює мотив зустрічі зими з весною. Зимовий настрій не відпускає ліри-чну героїню, тримає в полоні холоду і безнадії, як це спостерігаємо у вірші «Blus melancholic»: «Вес-на мене торкає за плече. А я ж не пересивіла іще...» [4: 19]. Але згодом бачимо, як усе налива-ється синню і, як бокал, наповнює душу ліричного «я» солодким напоєм життя, у якому, попри нега-разди, клопоти, шалений темп, є чимало вартісно-го, сталого і незабутнього.

«Сонцестояння» відображає «літні» мотиви в ліриці І.Жиленко. В окремих віршах (наприклад, «Світанок творення») простежуємо постмодерні- стські елементи: карнавальність, фантасмагоричне перетворення дійсності, сюрреалістичне «ожив-лення» буття, верлібричний виклад. Але доміну-ють все ж таки характерні для поетеси життєствер-дні, довершено заримовані нотки:

У сонячнім світлі, в легкій оболонці

Осліпнеш, як глянеш услід! [4: 46].

Найбільш психологічно містким є розділ «Літ-ня жінка восени», де епітет «літня», що має два різні значення, вдало передає стан душі зрілої лі-ричної героїні, «літній поїзд» якої «зупинився зно-ву перед цією айстрою сумною» (айстра тут як символ осені). Ключовим у розділі є однойменний вірш, у заключних рядках якого лірична автоге- роїня констатує:

Я тут гостя. Смутна чужинка.

Не змирилася ще... [4: 54].

Цей мотив опору швидкоплинності життя, його невпинному руху до невідворотної межі потужною хвилею пульсує практично у всіх вір-шах поетеси. У цілому ж, настроєвий діапазон збірки надзвичайно широкий: від тихого спокою і самозосередженості на лоні природи чи в прос-торі затишної кімнати до екстатичного захоп-лення різними проявами навколишнього середо-вища. Ключем до розуміння поетичної філософії авторки є, на наш погляд, такі висловлені в до-кументальному есе думки: «Я так гостро пере-живала всі періоди життя людського (і життя природи): і квіт юності, і зрілість, і плодоно-шення, і збирання плодів, і печаль проминання, і осінній жаль, і навіть дихання смерті - «Пори року» зіграно геніально. В житті, звісно. У слові

- хіба що луна.». І далі констатує: «Але я - просто я. Органіка, сама природа, явлена в лю-дині. Я сплеск радості од цвітіння тіла і душі. Я

- гордість і трумф од плодоношення тіла і душі. Я печаль і примирення в пору, коли все минає і для тіла, і для душі» [3: 258].

Улюбленою формою вираження авторської свідомості в ліриці І.Жиленко є ліричний автоге-рой. Дослідники, наголошуючи на герметичності її поезії, особливу увагу звертають на таку рису її авторського почерку, як самозосередженість. Л.Таран, зокрема, зауважила, що «все єство автор-ки зосереджене на власній душі, а точніше - на власній «засмученій жіночності» [8: 192].

Спостерігаємо нібито свідому настанову автор-ки на самоідентифікацію в поетичних текстах.

І. Жиленко наголошує на граничній суб'єктивності своєї творчості: «.За кожним моїм віршем - я сама, в кожному вірші. я щось виборюю в буднів для душі». Вона оголює перед читачем власну ду-шу і те, що відбувається в ній з наближенням ста-рості. У такий спосіб зримо окреслюється її пси-хологічний портрет, що довершується штрихами зовнішньої характеристики. Тому часом зринає ім'я Ірина, як і в попередніх збірках, згадується Володимир Дрозд, вимальовуються силуети вже дорослих дітей, описується відома читачам кімна-та з її невід'ємними атрибутами - геранню на вік-ні, книгами, згадуються власні поетичні книги («Ярмарок чудес» у вірші «Спроба літературного дослідження», образ Ассоль із заключного вірша «Червоні вітрила» першої збірки «Соло на сольфі» у поезії «Осінь. День розчинених дверей»). В останній із згаданих поезій авторка накреслює ме-таморфози, які сталися з письменницею з плином літ. І це не хто інший, як сама Ірина Жиленко. У творі вдало застосований ніби відсторонений пог-ляд на себе:

І так живеться голо - до плачу - старій Жиленці у старій жилетці, яка колись, яка була...

Мовчу! [4: 58].

Заглядання в минуле, намагання одягти на себе маску юності та молодості, скинути з себе тягар літ - один із наскрізних художніх мотивів аналізованої збірки («Базарний мотив», «З кож-ним смерканням...», «Старе місто» тощо). Це своєрідний «імунітет від старості і смерті», як констатує поетеса у вірші «І над рікою - па-рапет...». Старість - це не вирок, а природний етап життя, і, хоч і там тупик, і тут тупик, треба «зітхнути», «сплакнути» і «знову почати Бо-жий день». Мотто зосереджено в заключних рядках:

І часу того - хоч залийся!

Тараню серцем тупики - життя шалений фан [4: 22].

Таким чином лірична героїня спростовує думку, що в зрілому віці слід задумуватися над кінечністю людського життя, підбивати підсумки й виснажува-ти себе безглуздістю існування. У розмові з Л.Тарнашинською письменниця з цього приводу розмірковує: «Щастя. Мабуть, найщасливіші дні - ті, про які й сказати нічого, дні, в яких не було по-дій, але було життя: творчість, клопоти, тиша, му-зика, діти. Звісно, найбільше щастя життя - жити, не відчувати перед собою глухого кута смерті. Тоб-то - молодість. Але і в старості є дещо. Кожна річ, кожна думка, кожна вулиця - помножені й поглиб-лені минулим і відкидають фантастично прекрасні тіні. Це печальна ностальгія, ця багатоплановість погляду - це теж життя» [10: 75]. Тому, як і в попе-редніх поетичних книгах, лірична героїня постає як великий життєлюб, як гедоністка, яка через твор-чість і уміння бачити красу в повсякденні, створює своє «гетто щастя». Можна воднораз стверджува-ти, що в збірці наскрізним є і мотив смерті. Але, як це не парадоксально, він має життєствердний опти-містичний характер. Це простежуємо, приміром, у віршах «Було б мені померти молодою», «Вітер смерті», у пуанті якого звучить:

Відхиливши фіранку, покажеш язик

І Шопен, і Боннар, і букетик гвоздик.

І душа набира висоту [4: 15].

Мотив відходу за межу життя звучить у ліричній мініатюрі «.І мене не стане на землі», якою відкри-вається збірка. І хоча земна дорога ліричної героїні закінчиться, залишиться «тоненька книга на столі», у якій «спить душа - метеликом на шпильці» [4: 3].

Заслуговує на увагу кольористична гама лірики І.Жиленко. У збірці «Пори року» домінує синій ко-лір, особливо в першому розділі. Є й інші - зелений, золотистий (вірш «Не вір аж дуже в мій зелений стрій»). Дослідники помічали цю рису поетики І.Жиленко. О.Никанорова з цього приводу зазначила: «Її колористичні композиції переважно яскраві, де-коративні, в них багато прихованої пристрасті й ба-жання бачити світ радісним, прекрасним, вони під-креслюють сприйняття життя як свята. Особливо в перших збірках багато малюнків, сповнених теплою радістю мирного простого життя, малюнків часто імпресіоністично-ліричних, привабливих у своїй простоті» [7: 103]. Звертається І.Жиленко й до таких антитетичних кольорів, як білий та чорний. Як же без них у філософській поезії з виразним екзистенційним спрямуванням? Однак вони не домінують у кольорис- тичній палітрі аналізованої збірки.

Зовнішній портрет ліричної автогероїні окрес-люється тільки штрихами, але вони дуже влучні, характеристичні, такі, що уява реципієнта мимо-волі малює зображення тендітної, невисокої зрос-том, одягненої зі смаком жінки. У віршах збірки нерідко використовується епітет «малий» - «роль моя - мала», «я ж мініатюрна, менша цвіркуна», «буть малим поетом на малій землі». Контури характеру ліричного суб'єкта окреслюються також через епітети «не хитра», «марнотратна», «упер-та», «тонка», «весела», «гарна», «хороша». Во-на відкрита до людей («Я у вітринах і у дзеркалах палатиму, мов у бокалі рислінг, - всім сонцем пос-мішки своєї до людей» [4: 53]), має витончений смак («добирає вбори до сезону» [4: 53]). У вірші «Базарний мотив» бачимо відображення в дзеркалі виснаженої застудою ліричної героїні: «В дзеркалі, мов у страшному сні, бачусь я сама собі - совою» [4: 56].

На образ дзеркала в поезії І.Жиленко звернула увагу М.Штолько: «Дзеркало - це двері між ре-альним та іррреальним світом. За допомогою дзер-кала відкривається принцип подвоєння людини, що породжує феномен інобуття жінки (ліричної героїні). Цей принцип (його оптичний ефект) зумовлює існування паралельного буття художніх реалій, принцип художнього двосвіття. Створюю-чи ще одну точку зору, що лежить поза площиною, виявляючи двоїстість жінки, дзеркало фіксує її первісну цілісність» [13].

Внутрішній світ героїні вдало передається та-кож через топос міста. «І. Жиленко сама формує власні міські поетичні координати, «обростає» простором, «картографує» поетичний простір міс-та» [12: 385], - твердить, аналізуючи «міський текст» письменниці, М.Штолько. У розділі «Літня жінка восени» з'являється образ міста, до якого повертається лірична героїня, коли закінчується літо. У вірші «Не вір аж дуже в мій зелений стрій» урбаністичну картину яскраво виписано за допо-могою золотистого кольору:

Бо скоро осінь. Я замкну веранди.

в найзолотішій із земних столиць [4: 53].

Образ Києва більш рельєфно окреслюється в поезії «Крізь зиму з маленькою казкою...». Цей твір цікавить нас тим, що через протиставлення міста й позаміського простору оприявнюється внутрішнє єство ліричної героїні. У вірші маємо поетичну версію того, що описує відавторський наратор у книзі споминів «Homo feriens»: «О скі-льки було тих літ! І кожне, як золото. Бо - в селі. ... Розсуваю межі особистості. Стаю простора, зосереджена, мудра і ощасливлена. Коли людський погляд не перепиняють в устремлінні вдалину ви-сокі будівлі - все стає значимим. В Києві я - мале-ча. В Халеп'ї - людина. Блукаю по пояс у звіробо-ях, бачу за п'ятдесят кілометрів доокіл, бачу захо-ди і сходи і. не боюся смерті» [3: 663]. Варто зазначити, що з початку сімдесятих Ірина Жилен- ко разом з чоловіком Володимир Дроздом теплу пору року проводила у Халеп'ї, мальовничому селі на Київщині, поблизу Дніпра. Авторка у вірші «Крізь зиму з маленькою казкою.» вдало послу-говується антитетичними конструкціями - тут/там, далекозорий/близькозорий, високий/малий, малює образ душі, що маліє в просторі міста і, «квітуючи, зростає і розкривається світам» за його межами. Вражає, як і в інших віршах поетеси, філігранний добір художніх прийомів. Крім уже згаданої анти-тези, емоційний ареал вірша створюють метафори («закрило очі літо», «душа бачить», «душа зрос-тає і розкривається», «жаринка проведе» тощо), метафоричні епітети (душа «далекозора», «близь- козора», «величезна», тишина «прозора», «наниза-ні на нитку» зорі), каскад риторичних питань («Куди мені поткнутись тут із величезною ду-шею? Куди вміщу? І що вкладу? Чи, підірвавшись, упаду? Чи заморю в зимовій скруті убогим харчем ліліпутів?»), тавтологія («знахідку знайде»).

Не можна оминути й такої складової письмен-ницького хисту І.Жиленко та, водночас, й іпостасі її душі, як музика. Прозорі музичні асоціації ви-кликає вже назва поетичної книги, задум якої ви-ник і під впливом циклу фортепіанних п'єс «Пори року» П.Чайковського. Сама І.Жиленко про свою злитість із музикою пише: «З музикою моє життя переплелося так щільно, що я іноді не знаю, де ота межа, за якою вже не моя душа, а музика. Не знаю, де кінчається музика і починається моя душа. Я дивуюсь (і шкодую), що я не композитор. Я диву-юсь (і шкодую), що я не художниця. Які б неймо-вірні картини я намалювала - тривожні, свіжі, ося-яні смутком і сонцем! Скільки золотого дзвону і світла залишила би я в музиці!» [3: 658]. Музич- ність аналізованої збірки виявляється на різних рівнях її мікро- і макроструктури - самої назви, як уже було сказано, щедрому використанні музич-них термінів та назв, ритмічному ладові, а також музиці голосних та приголосних звуків. Яскраво ілюструє ці спостереження вірш «Дощ на дачі», настроєвий діапазон якого можна окреслити музи-чним терміном «crescendo». Тут спостерігаємо поступове наростання емоцій та творчого «екста-зу» ліричного суб'єкта, зумовлене динамічними, наповненими звуками природними процесами (дощ «галопує», «гарцює», блискавка «цвьохає» тощо). Поетизація навколишнього світу, оприяв- нення враженнєвих ефектів відбувається через їх «омузичнення»:

Викреслим гупіт і тупіт кінноти.

Дощ хай оркестром врочистим прибуде. Витремо сльози моєму блокноту білою фугою, синім прелюдом [4: 35].

Важливу роль у пейзажно-настровій ліриці І.Жиленко відіграють образи квітів. Їх цілий художній букет: гіацинт (що водночас викликає й запахові асоціації), герань, маргаритки, хри-зантеми, троянда. На наш погляд, це суто жіно-чний спосіб оприявнення своєї сутності і, вод-ночас, констатація нерозривності з довкіллям. Флористична символіка сприяє психологізації художнього письма, надає йому насиченості - емоційної, настроєвої, кольористичної тощо. От, як приміром, у вірші «Великдень. Синій гіацинт»:

Як гіацинт після дощу - так я - після плачу.

І сонце гіацинтом синім цвіло... Чи одзивалося в нім вся моя синь, все воскресіння,

ще й синього берета німб [4: 6].

Тут бачимо, як майстерно, піднесено викорис-товує І.Жиленко поетику синього кольору, музич- ність же фрази забезпечується алітерацією зі зву-ком «с».

Л.Тарнашинська, характеризуючи І.Жиленко як жінку-поетесу, добирає такі контрастні епі-тети, як «елегійна та іронічна, усміхнена і пе-чальна, зневірена й довірлива, безтурботна й саркастична, наївна й прозірлива, проста й па-радоксальна. Одне слово, загадкова. Власне, як і кожна жінка. Як сама Поезія. Як життя. А тим - і притягальна. І неповторна. І цілюща - для небайдужої душі» [9: 23]. Такою ж постає і лі-рична героїня її віршів, психологічний портрет якої авторка дуже вдало окреслює через образ різних пір року в однойменній поетичній збірці.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Галицька Р. Релігійно-духовний дискурс жіночої поезії 60^-х років ХХ ст. (на матеріалі творів Емми Андієвської, Анни-Марії Голод, Ірини Жиленко, Зореслави Коваль, Ліни Костенко і Марти Мельничук- Оберраух) / Галицька Руслана Романівна: Автореферат дис. на здоб. наук. ступеня канд. філол. наук. - Івано-Франківськ, 2008. - 23 с.

2. Дроздовський Д. «Померли всі слова...» На смерть інфанти / Дмитро Дроздовський // Дивослово.

- 2013. - №9. - С.62-63.

3. Жиленко І. Homo feriens: Спогади / Ірина Жиленко; передм. Михайлини Коцюбинської. - К.: Смо-лоскип, 2011. - 816 с.

4. Жиленко І. Пори року: Вірші та поеми / Жиленко Ірина Воломирівна. - К.: Укр. письменник, 1999.

- 135 с.

5. Коцюбинська М. Книга споминів / Михайлина Коцюбинська. - Харків: Акта, 2006. - 287 с.

6. Кучер Н. Вікно у сад Ірини Жиленко / Наталя Кучер. Електронний ресурс. - Режим доступу: http://litgazeta.com.ua/articles/vikno-u-sad-iryny-zhylenko/

7. Никанорова О. "Дочекалась я щастя жить." Штрихи до портрета Ірини Жиленко / Олена Никано-рова // Никанорова О. Поезії одвічна висота. Літ.-крит. статті. - К.: Рад. письменник, 1986. - С.94-124.

8. Таран Л. Кристалізація ідеалу. Розвиток морально-етичної проблематики у творчості Ірини Жиле-нко / Людмила Таран // Вітчизна. - 1984. - №6. - С.192-196.

9. Тарнашинська Л. Автопортрет на зламі двох сторіч // Тарнашинська Л. Сезон вічності / Людмила Тарнашинська. - Париж-Львів-Цвікау: Зерна, 2001. - С.18-23.

10. Тарнашинська Л. Ірина Жиленко: «І я спинила їхню мить.» // Тарнашинська Л.Б. Закон піраміди: Діалоги про літературу та соціокульт. клімат довкола неї / Людмила Тарнашинська. - К.: Унів. вид-во «Пульсари», 2001. - С.69-77.

11. Тарнашинська Л. Уява - домінанта художнього світу: поетичні метаморфози Ірини Жиленко // Та- рнашинська Л. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління (історико-літературний та поети- кальний аспекти): монографія / Людмила Тарнашинська. - К.: Смолоскип, 2010. - С.334-360.

12. Штолько М. «Міський текст» поезії І. Жиленко / Штолько М.А. // Актуальні проблеми слов'янської філології. - 2010. - Випуск XXHL - Частина 2. - С.384-393.

13. Штолько М. Фемінність поезії Ірини Жиленко / Штолько М.А. - Режим доступу: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=61&type=critiques

Размещено на Allbest.ru