Поезія Закарпаття періоду угорської окупації (1939-1944 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поезія Закарпаття періоду угорської окупації (1939-1944 рр.)

Надія ФЕРЕНЦ

Анотація. У статті подано огляд поезії Закарпаття періоду угорської окупації краю. Розг-лянуто мотиви, стильові особливості. Вказано на роль літературних шкіл, які з'явилися на початку 1940 р. для активізації літературного життя. З них вийшли талановиті письмен-ники. Зауважено, що не всі твори початківців відзначилися високою художністю, біль-шість із них мали наслідувальний характер, залишилися документом періоду опору і бо-ротьби закарпатців за соціальні і національні права. Акцентовано, що в поезії періоду угорської окупації на повен голос зазвучали антифашистські настрої. Відзначено, що піс-ля окупації краю найталановитіші поети Закарпаття, зокрема Зореслав, В. Ґренджа - Дон-ський, Іван Колос, А. Патрус - Карпатський змушені були емігрувати. Зроблено висно-вок, що незважаючи на переслідування, репресії українське слово за Карпатами боролося, розвивалося, стало цікавою сторінкою української літератури.

Ключові слова: окупація, терор, мадяризація, неволя, віра, боротьба, антифашистські настрої, національна гідність, державність, соборність.

У березні 1939 року Закарпаття було окуповане Угорщиною. Окупаційна угорська влада позбавила населення краю всіх політичних прав, проводила жорстоку мадяризацію. У цьому їм допомагали угророси з числа русофілів та автохтонів, які сил-кувалися довести, що закарпатці - не українці, а окремий угроруський народ, близький до угорців. Місцеве населення краю було позбавлене права називати себе українцями, українська мова була оголошена поза законом. З бібліотек вилучалися українські книжки, більшість із них були спалені публічно на вогнищах, деякі вивезли в Дебрецен і Будапешт. Про цю інквізицію, вчинену угорськи-ми окупантами, І. Керча писав: поезія закарпаття літературний школа

Високі багаття - до самих небес,

У період фашистського терору від рук окупан-тів загинуло 115 тисяч краян, це кожен шостий житель Закарпаття, серед них поети Дмитро Вака- ров, Микола Сокач, Мойсей Шпіцер. Щоб денаці-оналізувати місцеве населення, угорські окупанти відкривали угорські школи навіть там, де не було жодного угорця. У 1941 році було видано «Гра-мматику руського язика» І. Гарайди, яка пропагу-вала дивну мову-суміш місцевого діалекту з пок-рученою церковно-слов'янською та російською мовами. Внаслідок таких освітніх заходів у 1944 році на Закарпатті було 150 тисяч неписьменних, лише незначна кількість краян навчалася у вищих навчальних закладах, де викладання велося угор-ською мовою. Тодішня преса, що видавалася за кошти уряду Горті, зокрема «Карпаторусскій го-лос» і «Русское слово», проповідували вірність Святостефанській короні і вели антиукраїнську пропаганду. Закарпатські ренегати твердили, що місцеве населення - це плем'я «неслов'янського походження», яке не бажає нічого ні від великору-ської мови Пушкіна, Достоєвського чи Тургенєва, ні від української фонетики Шевченка, Франка та інших українських письменників («Карпато-русскій голос». - 1941, 27 травня).

Найважливішим результатом угорської окупа-ції Закарпаття в 1938-1944 рр., - писав В. Маркусь, - було те, що населення, а насамперед українське, а також і жидівське та румунське, позбулося реш-ток симпатій, які дехто міг мати в 1930-их рр., до давньої Угорщини... Угорська репресивна політи-ка і зухвалий, часто сліпий, угорський шовінізм, підтримуваний і групою ренегатів серед місцевих людей, викликав у всіх прошарках населення гли-боке антиугорське наставлення, що виявилося в діях активного руху опору» (13, 220).

Незважаючи на фашистський терор, жорстоку мадяризацію, українські письменники, виявляючи неабияку мужність, боролися з денаціоналізатор- ською політикою Будапешта.

У активізації літературного життя Закарпаття помітну роль відіграли «літературні школи», які з'явилися на початку 1940-х років при Ужгородсь-кій, Мукачівській і Хустській гімназіях, а з часом і при Будапештському університеті. З цих гуртків вийшли талановиті письменники - Юрій Гойда, Юрій Керекеш, Семен Панько, Василь Діянич. Оскільки українське слово було заборонене, моло-ді автори писали російською мовою. Угорські оку-панти дозволили вести викладання в середніх нав-чальних закладах краю російською мовою, бо вва-жали, що Москва від Ужгорода далеко, а Київ і Львів - близько. Одна за одною з'являлися колек-тивні збірки «Живая струя» (1940), «Шаги» (1941), «Будет день» (1941), «Накануне» (1941), «Тройка» (1943), «Перед Сходом» (1943). Окремими книже-чками вийшли з друку збірки «Мой путь» С. Панька, «Живая синь» Ю. Гойди, «С полетом дней» Й. Архія, «Горы и доля» В. Сочки, «Монис-ты» І. Керчі.

Не всі твори початківців відзначалися високим порогом художності, більшість із них мали наслі-дувальний характер. Писали вони російсько- українським суржиком, який культивували місцеві москвофіли. Багато з них - лише документ періоду опору і боротьби закарпатців за соціальні й націо-нальні права. У багатьох творах юних авторів зма-льовано вражаючі картини злиденного життя зака-рпатців в умовах гортіївського тюремно- поліцейського режиму. Ю. Гойда порівнював оку-поване Закарпаття з бідною вдовицею («Сльози Вітчизни»), П. Продан - із смерекою, яку замело снігом («Одна ти, смереко, в зимовім гаю»), Ю. Качій із вмираючою від морозу і жорстокого вітру квіткою («Осінь»). Суспільно-політична ат-мосфера в умовах окупації постає в поезії в образі ночі, яка воює з днем (Ю. Гойда «Відчуйте - ми скоро на грані»), нічного полону (М. Сочка «Су-дилась нам доля сувора»), сльотавої холодної зими (В. Діянич «Ми»), зажурених низеньких хат (В. Сочка «Плач дранкових стріх»), безкінечних хмар, туманів (І. Керча «Прогнилі тумани»). Мо-лоді автори не обмежувалися співчуттям знедоле-ним краянам. «А плач не допоможе, не виручить і злість» - писав К. Галас («Неначе все навколо», «Плачу й стогону доволі»). Вірили у кращу долю, яку можна здобути в боротьбі. Василь Діянич зая-вляв:

Нам віра - сльозою, зневіра - чужа,

Епіграфом до колективної збірки «Перед Схо-дом» поети Й. Архій, К. Галас та Ю. Керекеш взя-ли слова М. Некрасова:

К чему хандрить, оплакивать потери? Когда б хоть легче было от того!

Редактор ці рядки М. Некрасова зняв, мотиву-ючи, що збірку не пропустила б цензура.

Майбутнє символізували образи весни (І. Керча «Привітання весни», Ю. Качій «Привіт весні»), прозоро-ясного дня (К. Галас «Вже бачу, бачу! - день гряде», «О будуть дні та ночі»), сонця (М. Сочка «Судилась нам доля сувора», Ю. Гойда «Проступіться гори»), світлих весняних променів (Ю. Гойда «Сонце запалює віщі вогні», Й. Архій «Весняні промені»), ранку, усміхненого світанку (К. Галас «Червоніють зорі», «Лунайте, співи мо-лодечі», С. Панько «До моїх земляків»).

Поети вважали, що вільний світлий день може наблизити нескорене оптимістичне слово. Зверта-ючись до побратимів по перу, І. Маріаш заявляв: «Нехай могильно не мовчать уста, // Нам рано сло-во правди хоронити» («Поетам»). Віра в силу сло-ва на повен голос зазвучала у вірші К. Галаса «О, встань, пророче, і промов». Він пройнятий вірою в силу священного слова:

Словами бий, громами бий - Най чують правду горді й ситі.

Надії на суспільні зміни К. Галас передає обра-зом крику гір, які не можуть витримати глухого мовчання:

Промов, пророче! Віщий клич Із мряковини збурить море.

У багатьох творах періоду окупації Закарпаття звучать заклики до боротьби. Закличну форму ма-ють назви віршів «Встаньмо, карпатськії браття» (Ю. Гойда), «Вставай, мій брате» (Й. Архій), «Ану ж вставай, народе» (К. Галас). Такого роду заклики відігравали роль організації і мобілізації націона-льно-визвольних сил для боротьби за свободу і незалежність Вітчизни. Ця поезія - зразок публі-цистичної лірики, у ній наявні ораторський пафос, висока напруга емоцій, динамічний, урочистий тон викладу. У багатьох творах звучить думка: краще загинути в огні боротьби, «як жити й не знати но-вої доби // Ясної доби» (І. Керча «Вітри віковічні шмагають мій край» (6, 41).

Порив до боротьби символізують образи вітру, неспокійних, нескорених рік (Д. Лазар «Тиса», В. Діянич «Весняний вітрику, дзвени»), водоспадів (К. Галас «Ніагара»), бурі (Й. Архій «Сон», В. Діянич «Буде буря»), вогню (Д. Вакаров «Пори-ви», Г. Токар «Грядуть часи тяжкі, та ми до них готові»), дужого сокола (Ф. Потушняк «Сокіл»).

На повен голос зазвучали антифашистські на-строї в поезії Д. Вакарова («Непроханий гість»), Ю. Гойди («Тигри захлинаються»), К. Галаса («Ex- itus»), М. Шпіцера («В бурях народного гніву»). Мажорний пафос, вольові інтонації, абсолютизація і романтизація боротьби - характерні прикмети стилю поезії.

Борці за волю Вітчизни усвідомлюють, що бо-ротьба буде важкою. У них завзяті лиця, вогонь у очах, вони бачать «ті путі широкі», якими прийде весна (К. Галас «О, бачу вас, завзяті ваші лиця»), готові розірвати «ланці залізні» (Ю. Качій «Наста-не день»), розчистити дорогу від колючого терня (І. Чопей «Друзям»).

Поезія сповнена зневагою і гнівом до тих зем-ляків, що служили окупаційній владі, за іудин гріш продали свої душі (І. Керча «Зрадникам народу», Г. Токар «Зрадникам»). Звертаючись до запродан-ців, І. Керча писав: «Настане день розплати, // На-родний гнів впаде на вас вогнем, // Озорені новим, свобідним днем, // Без вас майбутнє впустимо до хати» (6, 44).

Після окупації краю найталановитіші поети За-карпаття змушені були емігрувати. Зореслав (Сте-пан Сабол) і В. Ґренджа-Донський втекли в Сло-ваччину, Кость Вагилевич та Іван Колос (Кошан) - у Чехію. А. Патрус-Карпатський - у Радянський Союз. Миколу Рішка та Семена Панька окупанти вивезли в Угорщину для «акліматизації».

Капелан Карпатської Січі Зореслав, який у 30-х роках видав дві збірки віршів («Зі серцем у руках» (1993) та «Сонце і блакить» (1936), під час війни написав третю - «Сонячні ескадри» та поему «Рут». Після визволення, переховуючись від ра-дянських енкаведистів, він передав рукопис збірки і поеми в один із монастирів Чехословаччини, а сам виїхав на Захід. Побоюючись за своє життя, перед черговими обшуками монашки спалили ру-копис. Лише через 30 літ у США побачила світ збірка його поезій «З ранніх весен», у яку поет включив, крім творів з попередніх книжок, нові вірші, написані упродовж 1939-1962 років. Зорес- лав вважав, що Україна має самостійно творити свою долю , покладаючись лише на власні сили. Шлях України до своєї незалежності, за словами Зореслава, - це «Шлях невблаганних борінь» з неминучими втратами. І лише той гідний поваги, «Хто не знає спочину, утоми й зневіри // Хто і сер-це і душу гартує, сталить // Огнем чину, змагання, любові й офіри» (9,102). Він вірив, що колись «уквітчана воля - велична, свята авреоля Вкраїни» повстане з руїни. Зніметься «Від Дону по Тису, по Сян» окрилена пісня осан і прийде «Великий час - Народне Воскресіння». Усьому тому передувати-муть нелегкі змагання, в процесі яких п'яні раби стануть згуртованою тверезою нацією («Ні, не Москва, не Ленінград»).

Окупаційна влада ув'язнила в концтабір «орга-нізатора повстання проти Мадярщини», будівни-чого Карпато-Української держави В. Ґренджу- Донського, - одного з найактивніших борців за українську національну ідею, будівничого і барда Карпатоукраїнської держави. Він відбував пока-рання в Тячівській тюрмі і концтаборі Вар'юлопоша, від смерті врятувався втечею у Бра-тиславу.

В. Ґренджа-Донський чи не найповніше відтво-рив щасливі і трагічні дні Карпатської України. Народження Карпато-Української держави було для нього - найвеличнішим святом, бо його народ, скинувши «тисячолітнє ярмо», виходив на широ-кий шлях «Золотої Волі». Але величаве свято сво-боди виявилося коротким, «прийшло швидко Кра-сне поле». В. Ґренджа-Донський створив хвилюю-чі образи захисників Карпатської України («Ще б'ються хлопці», «Ходить стара ненька», «Мені в наруччі умирав»). Здебільшого вони мають узага-льнюючий характер. Душа ув'язненого поета пла- кала-ридала, бо не мав сили розбити тюремні ґра-ти, він щиро заздрив тим, що на полі бою борони-ли клаптик української землі і полягли за неї, не нарікав на долю, його менш за все хвилювало вла-сне життя. З болем писав, що волів би бути скоше-ним кулею, загинути разом з оборонцями Карпат-ської України, там, де родиться воля, ніж потрапи-ти на глум і муки угорсько-фашистським окупан-там. Скільки хвилюючої гіркоти у зверненні ув'язненого:

Хлопці, милі хлопці,

Прості, невимушені народно-пісенні інтонації, сповнені щирими, непідробними переживаннями, глибоко передають драматизм ситуації, трагічну атмосферу подій. Трагедію захисників Карпатської України В. Ґренджа-Донський вдало передає за допомогою паралелізму:

Пливуть трупи вниз водою, і риби в ній ситі, стоять верби над рікою журою повиті (22, 341).

Звертаючись до співвітчизників, поет просив: «Оті кістки ізберіте // у спільну могилу, як святощі хороніте, // як пам'ятку милу». Не сподіваючись вийти на волю, він просив поховати його разом з товаришами у могилі січовиків.

Ліричні звіряння В. Ґренджі -Донського в тюр-мі - не зітхальні листи ув'язненого з наріканням на власну долю, вони своєрідна рентгенограма глибоких, до болю щемливих переживань за долю рідного краю. Розумієш стан людини, що хоче пе-редати вістку про себе найближчим, які не знають, де вона і чи живе. У пригоді стають народно-поетичні інтонації, звернення до буйного вітру, які виповнюють вірш до болю теплим ліризмом: Загуди ж бо із гори в долину і відвідай доню і дружину, де я ? - Ой, не зна 'родина мила, може, думає, що в полі гостра куля вбила (22, 337).

У творах В. Ґренджі-Донського про Карпат-ську Україну багато особистого, вони написані кров'ю серця. Власне горе поет підносив до рів-ня загальнонародного, долю Карпатської Украї-ни не мислив поза долею всієї України. Будучи в тюрмі, знаючи, що Карпатська Україна стікає кров'ю, нагадував: «наш народ - не лише Карпа-ти, наш народ - титан! («Велика п'ятниця в тю-рмі»).

У еміграції В. Ґренджа-Донський став уповно-важеним кореспондентом галицьких та американ-ських газет, друкував статті про злочини мадярсь-ких окупантів на Закарпатті, у віршах картав угор-ських поневолювачів, які перетворили його край у руїну («В кайданах», «Капля в морі»).

У 1939 році угорські окупанти заарештували М. Рішка за український патріотизм, поет відбував покарання в тячівській, хустській тюрмах та в концтаборі Вар'юлопоша. У 1936 році він опублі-кував збірку віршів «Гірські квіти», у якій звучали ідеї соборності України. Його поезія сповнена тривогою за долю рідного краю і України. Зверта-ючись до столиці України Києва, М. Рішко з су-мом констатував: «Мовчиш під молотом і серпом, // Приглушений смертельним криком» («Золотове-рхий Київ»). З обуренням запитував, коли нарешті містом «залізним кроком» пройдуть легіони «з новим побідником Богданом, піднявши владний стяг високо?».

В роки фашистської неволі М. Рішко, як і його друзі, таврував окупантів і закликав до боротьби за кращу долю («Кривава неділя», «Не діждуться», «Настане день»). У його поезії нуртує дух непоко-ри, висока внутрішня енергія і оптимізм - словом, особливості, властиві поезії «празької школи».

Після амністії М. Рішка з родиною вислали в Угорщину, у 1942 році призвали в армію, відпра-вили у робітничий батальйон. Радянська влада після визволення Закарпаття продовжувала перес-лідувати поета за його патріотизм. Лише після хрущовської «відлиги» поет нагадав про себе збір-ками «Заграли струни», «Розмова з матір'ю» (1973), «Повернення» (1980), у яких нічого не зо-сталося від ранніх творів поета 30-40-х років.

Страх перед радянськими органами знищив яс-кравий талант Івана Колоса, який увійшов у літе-ратуру єдиною збіркою «Молоді мої дні» (1938), яка, за словами О. Мишанича, була «важливим художнім документом доби, виявом думок і на-строїв закарпатської молоді перед історичним ак-том відродження української державності на Зака-рпатті у 1938-1939 роках» (14, 125).

Трагічно склалася доля закарпатоукраїнського поета Костя Вагилевича. Нащадок редактора «Ру-салки Дністрової» Івана Вагилевича, К. Вагилевич брав участь у боротьбі з поляками, був ув'язнений, після втечі з польської тюрми виїхав до Чехосло- ваччини. Здобувши у Празі вищу освіту, переїхав на Закарпаття, вчителював, писав вірші, друкував їх під псевдонімом К. Чуга. Угорські окупанти ув'язнили поета, а після звільнення виселили за межі Угорщини. Він виїхав до Праги, працював асистентом в УВУ на кафедрі педагогіки, яку очо-лював А. Волошин. Рятуючись від енкаведистів, К. Вагилевич емігрував на Захід, жив у США, не-задовго до смерті повернувся до Праги, де й помер 4 січня 1974 року.

У 1941 році К. Вагилевич опублікував збірку віршів «Україна непоборна». Провідний мотив збірки - любов до поневоленої, пошматованої окупантами України, віра у воскресіння українсь-кої нації. Україна для К. Вагилевича - вільна де-мократична «степова Геллада», вона непоборна, єдина, соборна «від Кавказу до Дунаю, як одна твердиня». Це оптимістична візія поета.

Ворогам України Вагилевич нагадує кафи, тра- пезунти, синопи, звертався із закликом до сучас-ників у разі необхідності встелити трупами Жовті Води і Конотопи. Щоб пробудити у співвітчизни-ків забутий і приспаний дух героїзму, поет актуа-лізує минувшину, звертається до нашої славної історії. У поемі «Скити» створює казкову картину боротьби славних скитів проти рабства. Скитією називали Україну, яка, продовжуючи традиції Да-вньої Греції, розвивала культуру, утверджувала себе мистецтвом, філософією і врешті-решт стала жертвою завойовників. Він сприймає історію як важливий чинник творення сучасності, і тому складовою його поетичної творчості є тема пам'яті.

К. Вагилевич вважав, що українці, як понево-лена нація, повинні знищити в собі лякливість, покірність, дух рабства, що сформувалися внаслі-док багатовікової неволі; бути готовими до боро-тьби за свободу, а не виправдовувати свої невдачі нікчемними причинами і проклятими обставина-ми. Філософію виправдовувати себе умовами Ва- гилевич називає рабською, властивою лінивій на-ції. Обставинам, якими виправдовують пасивність, інертність, бездіяльність, він протиставляє віру, що зрушує гори, волю, «що смерть проганя, всена-родний гнів і порив». («Обставини»).

Втіленням духовної енергії української нації К. Вагилевич вважав Т. Шевченка, який «світу день Новітній заповів, тиранам усіх мастей кинув сло- во-лезо». Його поезію К. Вагилевич називає синте-зом любові і гніву.

Поет гостро переживав відсутність мудрих провідників, без яких народ - «натовп безголо-вий». Поет із сумом зауважує, що Українську дер-жаву намагаються будувати дрібні люди, у яких «мозок слабий..., тупий». Щасливою він вважає ту державу, «де люд в незломній вірі // Стає під пра-пори твердих проводирів» («Верховині»). К. Ваги-левич звертається із словами молитви до Всевиш-нього, щоб послав нам, якщо не другого Богдана чи Дорошенка, то хоча б Наливайка або Остряни- цю.

Не міг обійти К. Вагилевич і таку національну хворобу українців, як намагання чи не кожного бути отаманом. Цю боротьбу за булаву завжди використовували вороги української нації («Про-відники»).

Ключовими словами в творах Вагилевича соці-альної тематики є неволя, гніт, ярмо, пута, темни-ця, шибениця, розп'яття, хрест, раб, батіг, кров, чорні цвинтарі, темна Верховина. Поет використо-вує традиційні для українського фольклору образи буйного вітру, чорного ворона, що кружляє над трупами невинно убієнних руснаків. Екзистенційні категорії страху, зневіри, муки, відчаю характери-зують модус життя закарпатців під гнітом окупан-тів.

У творах К. Вагилевича проглядаються парале-лі з лірикою поетів-націоналістів, таких як Є. Ма- ланюк, Ю. Клен, В.Ґренджа-Донський. Художня структура його лірики перебуває в силовому полі поезії празької школи.

Помітним досягненням поезії Закарпаття пері-оду угорської окупації стала творчість одного з найталановитіших поетів празької школи Івана Ірлявського (псевдонім І. Рошка). За своє коротке життя (1919-1942) він видав чотири збірки: «Го-лос Срібної Землі» (1938), «Моя весна» (1940), «Вересень» (1941) і «Брості» (1942). Остання по-бачила світ після його трагічної загибелі в окупо-ваному німцями Києві. Навчаючись у Мукачівсь-кій торговельній академії (1933-1938), молодий поет глибоко усвідомив, що Закарпаття - «галузка славної землі» нової, соборної України («Привіт»), вірив, що полум'я визвольної боротьби з малень-кого Закарпаття перекинеться в Галичину, згодом на Схід і завершиться визволенням всієї України («Голос Срібної Землі»).

І.Ірлявський відчував, що народ дозрів до влас-ної держави («Фраґменти»), не хоче бути нікчем-ним рабом. Поет жив національною ідеєю і навіть його найінтимніша лірика, за словами О. Лащенка, «вагітна болями свого часу» (11, 240). Метою його життя була вільна Україна «від Кавказу до Срібної Тиси» («Пісня днів»). Автор поетизував образи борців за волю Срібної Землі. У його поезії вони лицарі-тевтони, що сміливо виходять «назустріч бурям перепон», їх серця п'яні від гніву («Пробоє- викам»), вони залізом скуті в сонячні ряди («Ми»), випромінюють щастя, їх дні розсіяно-бурхливі, блаженні, яскраві, ясні, прозорі, барвисто-голубі, а пориви вільні і невпинні («Блаженні дні»).

І. Ірлявський часто використовує архетип сер-ця. Серця людей, що боряться за волю України, - щасливі («Фраґменти»), закосичені, «утіхою п'яні». Ліричному герою І. Ірлявського легко на серці, коли бачить мету, яка постає в образі золо-того сонця, що приходить за бурями («Великий чин»). Смерть лицаря на шляху борні асоціюється з образом втомленого палаючого сонця («Вінок»). Майбутнє революції постає в ліриці Ірлявського в традиційних для поетів празької школи образах бурі («Присвята», «Великий чин», «Кривава Січ») і кривавих жнив («Фраґменти»).

І. Ірлявський часто використовує архетипи до-роги, тернистого шляху, простору, вогню, весни, дня. Дорога до мети завжди устелена терням («Рі-дні»), пов'язана з ризиком і жертвами («Юнацькі дні»), тим, хто вірить у перемогу, вона займається ясністю. Їх дні летять у розгоні по молодих доро-гах. Простір - це символ вільного життя, це і зем-ля, поле, яке обробляє хлібороб («Поля, поля і ни-ви, ниви, ниви»). Простір - це життєвий шлях ге-роя, освітлений зорями («Як прийде весна»), сим-вол безконечності, вознесіння людської душі. По-чуття радості зроджує бажання «плисти у відчине-ний простір» («Весілля»), це і рідні місця: краєви-ди Мукачева, сірі мури замку, шум Латориці, ста-рий монастир на горі (Мукачів»). Поет часто вихо-див за межі карпатського простору, його вабить степ з важкими чорноземами («Вересень»), що ясніють зорями нових заграв, невідомі простори міста («Ти лишилась для мене одною»). Після роз-грому Карпатської України І. Ірлявський виїхав у Прагу, працював у видавництві «Пробоєм». Його твори друкувалися в тижневику «Наступ», двоти-жневику «Націоналіст», місячнику «Пробоєм».

Наприкінці літа 1941 року як член Культурної Реферантури проводу ОУН, очолюваної О. Оль- жичем, виїхав до Києва, став секретарем Спілки письменників України. 3 лютого 1942 року був німцями заарештований, а 21 лютого розстріляний у Бабиному Яру разом з О. Телігою та І. Рогачем. Талант І. Ірлявського обіцяв багато, але не встиг розвинутися.

Не встиг реалізувати своїх творчих можливос-тей і закарпатоукраїнський сатирик Іван Розній- чук, що виступав під псевдонімом Марко Бараболя (1910-1945). Крім псевдоніма Марко Бараболя, свої твори підписував Е. Шуна, М. Товчок, М. Крумпля, Сучок, Мнюх, Чміль. У 1939 році угор-ські окупанти по-звірячому замордували батька письменника Федора Рознійчука. У 1944 Іван Роз- нійчук був мобілізований в угорську армію, втік з угорського полку, перейшов лінію фронту до ра-дянської армії, але там був відправлений у концта-бір. Помер у військовому шпиталі у Краснодарсь-кому краї на станції Пашковській.

У 1941 році в Празі у видавництві «Пробоєм» з'явилася збірка поета «З-під їдкого пера». Мотиви творів викликані тодішньою соціально- політичною атмосферою на Закарпатті, колоніаль-ним становищем, соціальним і національним при-гніченням місцевого населення. Сатирик дошку-льно висміює тривалу боротьбу закарпатців за ав-тономію, для якої народ «нічого не жалує», «усе жертвує». Він вдало глузує над словниками, гра-матиками, енциклопедіями, мовною гризнею, яку заохочувала чехословацька влада. Їдкою сатирою на так звану мовну проблему на Закарпатті є гра-матична фантазія в І дії «Продукція язиков». У основі твору - засідання комісії міністерства шкіл міжвоєнної Чехословаччини, яка має вирішити «язиковий спір на Підк. Руси». Її учасники - пред- сідатель, автономіст, один фахівець, другий фахі-вець, один спеціаліст, один общемислящий, два посли, один філолог, один автохтон, один настоя-щий, один консерватист, один поступовець, один учитель, один референт. Кожному з них автор на-дає слово.

Тонке розуміння нашої національної драми Марко Бараболя вкладає у слова одного спеціаліс-та:

Я знов раджу по всіх селах Підкарпаття походити І слова, що суть усюди У граматику вносити!

Марко Бараболя був одним із перших, що па-родіювали бездарні твори молодих авторів, які не знають, про що і як писати, послуговуються літе-ратурними штампами. Для незвичайних людей, які є поетами, іронізує автор, місяць має бути «блідо-лицим», ліс «шипучий» або «дрімучий», гай «зе-лений», доля «нещаслива», осінь «холодна, а зима ще холодніша». У поезії повинні бути птахи: лас-тівка, соловей, іноді крук, рідше курка, гуска, ін-дик, серед дерев - калина, береза, тополя, дуб, рі-дше граб, черешня, сливка, яблуня. Не підходить поезії корова, свиня, диня, капуста.

Проблеми, порушені Марком Бараболею у фейлетонах, гуморесках, віршах-посланнях, зо-стаються актуальними, бо й донині не перевелися у нас манкурти, тутешняки-автономісти, лжепат- ріоти, графомани, тобто ті, проти яких спрямована сатира талановитого поета.

У боротьбі за Карпато-Українську державу, в розбудові незалежної преси Карпатської Січі брав активну участь А. Патрус-Карпатський. У березні 1939 року поет потрапив до угорського концтабо-ру, розміщеного в с. Крива поблизу Хуста. Через кілька місяців йому вдалося втекти і виїхати на Західну Україну, яка входила до складу Польщі. Під час Другої світової війни він воював на Пів-денно-західному фронті. У 1943 році А. Патрус-

Карпатський у Куйбишеві опублікував збірку вір-шів «Батьківщина кличе до бою». Значна частина творів - свого роду бойові заклики до боротьби з німецько-фашистськими окупантами.

Щоб піднести бойовий дух земляків, почуття національної гідності, Патрус- Карпатський часто звертався до історичного досвіду нашого народу, намагався осмислити нетлінні подвиги народних месників, які вели нерівну боротьбу за соціальну і національну свободу краю («Олекса Довбуш», «Пинтя»). Трагедія війни поставала у багатьох віршах Патруса-Карпатського з окремих її епізо-дів. Біль втрат відчуває у нього й природа: плаче сад, тремтить квітка, зеленорунна сосна і прив'ялена памороззю трава застигають у мото-рошному мовчанні («Крізь дощ»).

Перемога над тоталітаризмом сприймалася по-етом як кінець злидням і як торжество волі, яку принесуть закарпатцям радянські воїни. А.Патрус- Карпатський не міг показати, як з визволенням прийдуть на Закарпаття політичні репресії, руси-фікація та інші «блага» тоталітарної радянської системи. До речі, після визволення краю й сам був репресований, багато років провів у ГУЛАЗі на далекій Півночі. Реабілітований лише в роки «хрущовської відлиги». Уже після смерті поета його друзі надрукували в пресі цикл його віршів «Тюремні сонети», що були написані Патрусом- Карпатським у тюрмах на далекій Півночі.

Поезія Закарпаття періоду угорською окупації свідчить, що незважаючи на переслідування, пог-роми, репресії, українське слово за Карпатами жи-ло, боролося, розвивалося, стало цікавою сторін-кою в історії великої української літератури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Балега Ю. І. Література Закарпаття двадцятих-тридцятих років ХХ століття. - К.: Радянський пи-сьменник. - 249 с.

2. Балега Ю. І. Поезія опору і боротьби // Віщий вогонь. - Ужгород: Карпати, 1974. - С. 285-299.

3. Бараболя Марко Проект автономії. - Ужгород: Карпати, 1991. - 132 с.

4. Бірчак В. Літературні стремління Підкарпатської Руси. - Ужгород: Карпати, 1993. - 200 с.

5. Вагилевич К. Україна непоборна // Науковий збірник державного музею українсько-руської куль-тури у Свиднику. - №20. - Пряшів, 1995. - С. 467-524.

6. Віщий вогонь. Збірник поезій 1939-1944 рр. / Упорядник Ю. Балега. - Ужгород: Карпати, 1974. - 304 с.

7. Голомб Л. Літературне життя 20-30-х рр. ХХ ст. на Закарпатті // Новаторські тенденції в українсь-кій літературі кінця ХІХ ст. - Ужгород: Ґражда, 2008. - С. 236-291.

8. Грабарь О. Поэзия Закарпатья 1939-1944. - Братислава: Словацкое издательство художественной литературы, 1957. - 298 с.

9. Зореслав Блакитні ескарди. Вибрані твори. - Ужгород: ВАТ «Видавництво Закарпаття», 2009. - 432 с.

10. Ірлявський І. Брості. Твори. - Ужгород: ВАТ «Видавництво Закарпаття», 2002. - 268 с.

11. Лащенко О. Брості. Пам'яті Івана Рошка - Ірлявського // Іван Ірлявський. Брості. - Ужгород: ВАТ «Видавництво Закарпаття», 2002. - С.237-244.

12. Марко Василь. Спомин. - Ужгород: Карпати -Ґражда, 1995. - 104 с.

13. Маркусь В. Епілог // Закарпаття під Угорщиною 1938-1944 рр. - Нью-Йорк-Чикаго-Ужгород. - С. 219-221.

14. Мишанич О. Карпати нас не розлучать. - Ужгород: Срібна Земля, 1993. - 282 с.

15. Мишанич О. Повернення. - Ужгород: Обереги, 1997. - 337 с.

16. Мишанич О. На переломі. - К.: Видавництво Соломії Павличко Основи. - 2002. - 441 с.

17. Муза любові і боротьби / Упорядкування, вступна стаття і примітки М. Неврлого - К.: Радянсь-кий письменник, 1995. - 159 с.

18. Неврлий М. Празька поетична школа // Муза любові й боротьби. Українська поезія празької шко-ли. - К., 1995. - С. 3-19.

19. Патрус- Карпатський А. Голуба далечінь: Вибрані поезії. - Ужгород: ВАТ «Видавництво Закар-паття», 2008. - 440 с.

20. Ребрик Н. Література народовецтва і Чину на українському Підкарпатті в першій половині ХХ століття: Монографія. - Ужгород, 2007. - 220 с.

21. Рішко М. Гірські вітри: Поезії. - Ужгород : Вид-во т-ва укр. письменників і журналістів в Ужго-роді. Друкарня василіан в Ужгороді 42. - 30 с.

22. Твори Василя Ґренджі-Донського. Шляхом терновим. - Том 1. Друге видання 1990. Видання Кар-патського Союзу, Відділ у Вашингтоні, Д. К. - 456 с.

Размещено на Allbest.ru