Листування Володимира Винниченка як джерело дослідження української еміграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛИСТУВАННЯ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА ЯК ДЖЕРЕЛО ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

Ірина Сахно

Листування є цінним просопографічним джерелом і містить велику кількість цінної інформації про його авторів та адресатів. В. Винниченко більшу частину свого життя провів за межами батьківщини, до його найближчого оточення і кола кореспондентів входили українські діячі, які також змушені були жити в еміграції. Таким чином, його листування є цінним джерелом для дослідження різних аспектів діяльності та умов життя української еміграції.

Листування дозволяє доповнити і уточнити деякі факти життя, творчості та громадсько-політичної діяльності В. Винниченка в еміграції ще в дореволюційний період, зокрема його роль у створенні Української громади в Парижі. В літературі зустрічаємо дані про те, що її утворили в 1908 р. (без уточнення, коли саме) Ярослав Мазуренко та Віталій Муретов і В. Винниченко входив до її керівного осередку. Л. Лозинська, покликаючись на агентурні дані, які поступили з Парижа до Київського охоронного відділення у квітні 1909 р., приходить до висновку, що Українська громада в Парижі була заснована в кінці 1908 - на початку 1909 р.. Однак з листування видно, що вона діяла вже восени 1908 р. й В. Винниченко був одним з ініціаторів її створення. 11 вересня 1908 р. він писав Є. Чикаленкові, що в нього є думка в Парижі “заснувати Український Клуб чи Громаду” і просить висилати для неї “Раду” і “Вістник”. 15 жовтня 1908 р. він писав тому самому адресату: “Про громаду ж нашу вже йдуть чутки по Парижу і “землячки” заявляються все більш і більш”. Висловлює сподівання, що через два-три тижні громада буде функціонувати і найпершим її заходом буде влаштування вистави на користь пам'ятника Т. Шевченку. У наступних листах до Є. Чикаленка він просить організувати через “Раду” збір книжок для бібліотеки громади, костюмів для вистав, серед найважливіших планів громади бачить популяризацію українства за кордоном, вплив на російськомовних земляків і формування з них свідомих українців, залучення нових членів громади тощо

Одним з аспектів еміграційного життя В. Винниченка є видавнича діяльність. Чимало відомостей біографічного характеру міститься в листуванні В. Винниченка з Ю. Тищенком (Сірим), його близьким приятелем. Основною темою листування були видавничі справи, зокрема діяльність видавництва “Дзвін”, оскільки вони були його організаторами. Початковий період діяльності видавництва знайшов відображення в листах Ю. Тищенка до В. Винниченка за 1909-1914 рр. (листів Винниченка до Сірого цього періоду, на жаль, виявити не вдалося). Ю. Тищенко писав про ідею створення видавництва, висловлював свої роздуми щодо назви (“Дзвін” чи “Кресало”) . В. Панченко звернув увагу на те, що саме лист В. Винниченка до К. Голіцинської від 17 липня 1907 р. дозволяє точно датувати час заснування видавництва, бо в цьому листі В. Винниченко писав, що воно було засновано тиждень тому, і зауважив, що М. Коцюбинський та Леся Українка згодилися співпрацювати зі “Дзвоном”. Крім публікації праць В. Винниченка, у листах ішла мова про видання творів провідних українських письменників: Лесі Українки, М. Вороного, С. Черкасенка, О. Олеся, книжки політичного змісту. У листуванні обговорювалися справи місячника “Дзвін”, літературний матеріал для нього. Справи видавництва, очевидно, йшли добре: “Як я прикинув оком, то бачу, що з Дзвоном поки що не зле. За се півріччя продано таку суму, що майже одкидаюсь з боргами по виданню”, - писав Ю. Тищенко В. Винниченку.

Як видно з листування, “Дзвін” продовжував функціонувати і під час революційних подій в Україні, друкував підручники, художню літературу та ін. Про діяльність видавництва у роки революції, а потім в еміграції, дізнаємося з масиву листування В. Винниченка з Ю. Тищенком за 1919-1934 рр. український еміграція винниченко дореволюційний

Клопоту від видавництва було багато, а грошей мало, пересилка книг до українського читача ставала все більш проблемною. Проблем, пов'язаних з існуванням “Дзвону”, дедалі більшало, фінансово підприємство було збитковим, сенс його існування полягав лише в допомозі українській справі. У лютому 1922 р. В. Винниченко писав Ю. Тищенку, що другий рік книги не видаються і не продаються, функція адміністрації полягає лише в добуванні грошей і, взагалі, треба дивитися правді в очі і, якщо треба, закрити “Дзвін”. Варіант злиття з іншим видавництвом йому не дуже подобався, хоча матеріально це було вигідно, бо це буде “не той “Дзвін”, трохи подумавши він додав, що злиття можливе, за умови, що “ідейний напрям в наших руках”, і наголошував на тому, що жодна книжка не мала бути видана без його згоди . Слід сказати, що це була дуже болісна ситуація для В. Вин- ниченка та, мабуть, і для інших видавців, багато років праці було пов'язано з видавництвом, на нього покладалися великі надії у справі національного відродження. Ще кілька років “Дзвін” продовжував існувати, але вже в листах 1927 р. знову мовиться про борги “Дзвону”, ліквідацію його, розпродаж книжок .

До 1920 р. для доставки книг в Україну видавці переважно мали справу з Дніпросоюзом - центральним союзом кооперативних споживчих союзів, який поряд з господарчо-торговою діяльністю займався освітньо-культурною: видання книжок, підручників, організація бібліотек, читалень. Заснований він був у 1917 р., в 1920 р. замінений більшовиками на Вукоспілку в Харкові. Видавництво у Відні продовжувало діяльність у 1919-21 рр. Відносини з Дніпросоюзом не були безхмарними. З одного боку, Винниченко згадує прихильне ставлення до нього членів Дніпросоюзу в Україні, які пропонували йому високі посади, непогану платню, з другого - починаючи з 1919 року, тривав конфлікт із закордонними дніпросоюзівцями. За словами Винниченка, вони не повернули йому гроші, які були винні.

У наступні роки тривали стосунки з Вукоспілкою, наступницею Дніпросоюза, що мала схожі функції, припинилися вони на початку 1930-х років через розгортання масових репресій.

Під час тривалих стосунків з Держвидавом на території України було видано багато Винниченкових творів. Довгою і сповненою перешкод була історія видання роману В. Винниченка “Сонячна Машина”. Він написаний у 1922-1924 рр. і вважається першим в українській літературі фантастичним романом-утопією, в якому соціалістичні гасла переплітаються з ідеєю наукового винаходу, що врятує світ. Звичайно, Винниченко хотів, щоб видання готував рідний “Дзвін”, але не вдалося - не вистачило коштів. З'являлися ідеї чеських видавництв, російського в Парижі, переговори велися навіть з американцями, але автор обов'язково хотів, щоб насамперед український читач ознайомився з книгою. У березні 1925 р. торгове представництво Держви- даву в Чехії і Винниченко нібито дійшли згоди, збереглася розписка про прийняття рукопису до друку. Але вже в квітні В. Винниченко, як видно з його листа до Ю. Тищенка, відмовляється від друку, причиною стала неприємна рецензія представника видавництва Дехтярьова, який, до речі, сам же і вів переговори з автором. Винниченко із властивою йому емоційністю відніс цю рецензію на рахунок всього колективу Держвидаву, а не одного Дехтярьова, вважав, що це “свідомий, організований і потрібний їм глум”, і рецензія була написана для того, щоб розповсюдити у пресі, “що Винниченко знав зарані про неї, але прохав видати його річ, бо, мовляв, чує де сила”. Продовжувати справу з видавництвом він став лише після того, коли отримав листа від А. Приходька, представника посольства СРСР в Чехословаччині, організатора видавничої справи, з яким у Винниченка зав'язалося листування, із запевненнями, що видавництво не має відношення до рецензії. Не без перешкод технічного характеру роман вийшов у світ у видавництвах “Рух” і Держвидав, російською і українською мовами. До речі, політичні опоненти іноді закидали письменнику літературну співпрацю з радянською владою, не всі емігранти схвально сприйняли видання “Сонячної Машини” в Радянській Україні.

З листування дізнаємося і про інші громадські справи Винни- ченка. У листі до Ю. Тищенка від 25 травня 1921 р. він розповідає про плани створити театральні студії, при чому питання поширення саме української культури було принциповим, лише в російську, хоча б і “високохудожню” студію він вкладати гроші не хотів. Ця ідея відразу виглядала нереальною з багатьох боків, тому швидко відпала. Задум зняти український фільм був більш привабливим. Але, як завжди, не вистачало грошей, Винниченко намагався позичити гроші під заставу своєї частини “Дзвону”, розуміючи всю ризикованість заходу. “Той факт, що по всіх частинах землі пройде фільма з написом “Україн- фільм”, мав велике значення для української справи, цю ідею Володимир Кирилович не полишав дуже довго, незважаючи на ризик, на чисельні клопоти і відмови, що виникали під час пошуку позики. Також, про ідею створення “Українфільму” В. Винниченко згадував і в листах до В. Левінського від 13 грудня 1921 р. та від 10 листопада 1922 р.. На жаль, цей задум не був втілений у життя.

Хоча на еміграції В. Винниченко дещо відійшов від політики і займався переважно літературою, його листи засвідчують, що зовсім політичних справ він не полишав. Довгий час В. Винниченко разом з М. Шаповалом, М. Галаганом і Н. Григорієвим виношували плани об'єднання соціалістично-демократичних сил створенням їх коаліції - Робітничо-Демократичного Союзу (РДС). Друкованим органом цієї організації мав стати журнал “Нова Україна”, що видавався в Празі в 1922-1928 рр., засновником і головним редактором був М. Шаповал. У 1923-1924 рр. співредактором працював В. Винниченко, про поточні справи журналу він часто згадує в листуванні, зокрема скаржиться на брак літературного матеріалу.

В. Винниченко здійснює заходи щодо організації РДС, їздить у Прагу і зустрічається з різними особами в Українському Громадському Комітеті. Але справа не клеїлася, мабуть, не останньою причиною були сутички між В. Винниченком та іншими організаторами, зокрема М. Шаповалом. Розпочалися вони через дрібні конфлікти під час праці над “Новою Україною”, далі ситуація загострилася і привела до остаточного розриву, основною причиною, певно, став особистий конфлікт між ними, амбітними лідерами за природою.

З листування видно, що ще одним фактором, який вплинув на занепад РДС, був конфлікт між групами есерів. Виокремилася група Д. Ісаєвича, що протестувала проти прихильників М. Шаповала. Такий конфлікт гальмував справу створення Союзу, бо не зрозуміло було, приймати ці групи разом чи як окремі організації. В. Винниченко переймався цією проблемою, навіть писав листа до Д. Ісаєвича 22 лютого 1925 р., в якому викладав свій погляд на шлях вирішення проблеми - призначення арбітру, просив уникати публічного розголошення конфлікту в пресі. Потім він відмовився від ідеї суду. Слід додати, що все це не покращило стосунків з М. Шаповалом: той висловив незадоволення втручанням В. Винниченка, який, у свою чергу, не зміг втриматися від критики стилю спілкування з товаришами та керівництва ними, що був властивий М. Шаповалу .

20 червня 1925 р. Винниченко пише обуреного листа “трійці”, як він називав М. Шаповала, М. Галагана і Н. Григоріїва, з якого ясно видно, що Союз не склався .

Як видно з листування, В. Винниченко в 1925-1926 рр. роздумував про повернення в Україну, обговорював це з А. Приходьком, радянським дипломатом у Чехословаччині, але він бачив себе в Україні лише тоді, якщо зможе діяти виключно з власних переконань . Хід переговорів висвітлюють листи до А. Приходька. На щастя, повернення в Україну не відбулося, бо Винниченко, певно, став би однією з перших жертв репресій. Володимир Кирилович дуже страждав від того, що радянська влада не приймає його, щирого соціаліста і патріота, українські ж емігрантські кола не приймали його через комуністичні погляди.

Перебуваючи закордоном, Володимир Кирилович піклувався про українську справу, звертався до Є. Чикаленка з приводу грошей, що потрібні були для створення українського розділу у всесвітньо відомому журналі “Courrier Europeen”, намагався зібрати бібліотеку для Української Громади в Парижі.

Життя революціонера вимагало від В. Винниченка конспірації, тому листи часто надходили на ім'я якогось його знайомого або замість імені був один з псевдонімів В. Винниченка. Наприклад, К. Голіцин- ська писала під час його перебування у в'язниці на ім'я Адольфа Мусі- яновича. Також, у листуванні згадуються псевдоніми В. Дедевич, Никифор Павлович Гірняк, В. Старосольський. Два останні були реальними особами.

Листи В. Винниченка слугують незамінним джерелом інформації про місця його перебування у той чи інший час та численні переїзди. Більшу частину свого життя він провів закордоном, у Франції, Німеччині, Швейцарії, Італії. Листування проливає світло на обставини переїзду з одного місця в інше, зміну тимчасового житла, мандрівки, поїздки в Україну.

Постійного власного помешкання В. Винниченко не мав до 1934 р. У листах він розповів і про цей, останній, етап свого життя - проживання у маленькому провансальському містечку Мужен і захоплення натуризмом, тобто способом життя, наближеним до природи. У листі від 19 жовтня 1934 р. В. Винниченко писав Ю. Тищенку: “Маємо гектар майже порожньої землі й стару-старезну селянську провансальську хату”. Цю хату подружжя придбало за кошти, отримані завдяки виданню “Сонячної машини”. Там і провело решту життя подружжя В. Винниченків, харчуючись тим, що виростили на власному городі. У цей період Володимир Кирилович сповідував філософію конкордиз- му, що також знайшло відображення в листуванні.

Таким чином, ми бачимо, що листування дозволяє детально відтворити еміграційне життя Володимира Винниченка та його найближчого оточення, є складовою частиною джерельної бази для дослідження історії української еміграції і дає змогу скласти уявлення про різні аспекти життя та діяльності українських діячів.

Размещено на Allbest.ru