Соціокультурні фактори розвитку художньої літератури ХХІ століття

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Донбаський державний педагогічний університет

Теорія літератури

Соціокультурні фактори розвитку художньої літератури ХХІ століття

Біличенко О., д.н. із соц.

комунікацій, професор

Анотація

У статті визначено проблематичні межі літературної культури як цілого. Розглянуто метафорику «початку» та «кінця» літературної епохи, що діє як особливий механізм внутрішньої, символічної інтеграції літератури, культури та суспільства. Досліджено специфіку художньої літератури початку XXІ ст. в контексті розвитку системи соціальних комунікацій. Виділено характерні ознаки культурної кризи. Подано їх детальну характеристику.

Ключові слова: художня література, культура, соціальні комунікації.

Беличенко О. Социокультурные факторы развития художественной литературы ХХІ столетия

Ключевые слова: художественная литература, культура, социальные коммуникации.

Belichenko O. Socio-cultural factors of the development of the fiction of the XXI century

Key words: fiction, culture, social communications.

Постановка проблеми

Як відомо, література, відображаючи характер засвоєння духовних цінностей, відтворює всі зміни в культурі нашого суспільства. А сучасна культура переживає внутрішньо-світоглядні зміни. В ній відбувається боротьба символів, структур, стилів, світобачень та ціннісних орієнтацій.

Художня література в усій повноті її соціальної та культурної значущості має свої функціональні та хронологічні межі, в яких утворюються специфічні стосунки інтелектуалів з центрами влади і підтримки, структурами літературного ринку та автономними інститутами культурної репродукції суспільства з друком, університетами, школами. В цих умовах в основних своїх параметрах формується соціальний інститут літератури, виникає мережа соціальних і культурних посередників. Саме в цьому контексті і утворюється ядро книжкової культури і літературної традиції, ідеологія літератури як основного засобу соціальної комунікації, класики як відтворення «духу» суспільства, народу, нації. В цих межах існує національна література та постаті, якими вона представлена й які невіддільні від літературної свідомості.

Актуальність дослідження художньої літератури з врахуванням соціокультурних факторів її розвитку зумовлена тим, що сьогодні спостерігається припинення впливу літератури на процес удосконалення соціально-комунікаційної взаємодії в українському суспільстві. Потребу ґрунтовного вивчення художньої літератури в сучасному соціумі посилює те, що комунікаційний простір конкретної людини заповнюють зразки масової культури низького ґатунку, змінюючи характер її світосприйняття та обмежуючи рівень комунікаційних зв'язків лише безпосереднім оточенням, виводячи людину за межі глобальних соціокультурних процесів.

Аналіз останніх досліджень. Досліджуючи специфіку художньої літератури початку ХХІ ст., згадаємо роботу Б. Парамонова «Формалізм: метод або світогляд» [6], який фокусує увагу на розриві сучасної літератури із старими парадигмами, «стильовими епохами» в розвитку літератури, наполягаючи на еклектичності, маргінальності й позбавленості стилю сучасної літератури та культури загалом. Спроби виявити певну структурність, нові домінанти розвитку Б. Парамонов трактує як провінціалізм. Зазначимо, дослідник фактично підтверджує постмодерністську стратегію Ж. Дерріди і Ж.-Ф. Ліотара [2; 5]. У дослідженні науковець навів ознаки нової літератури, зокрема, принципову несхожість нової літератури із соцреалізмом, увагу до особистості й домінування маргінальних явищ, які виступають сучасними модифікаціями спільних для перехідних епох і кризових періодів типологічних рис. Зміна концепції людини є основним критерієм зсуву культурних епох і окремих літературних циклів.

Метою пропонованої статті є спроба висвітлити соціокультурні залежності розвитку сучасної художньої літератури.

Ця мета конкретизується в таких завданнях:

1) дослідити специфіку художньої літератури початку ХХІ ст. в контексті розвитку системи соціальних комунікацій;

2) виділити характерні ознаки культурної кризи та подати їх детальну характеристику.

Виклад основного матеріалу дослідження

Розглядаючи особливості розвитку художньої літератури ХХІ століття ми виходимо з особливої та конкретної соціокультурної ситуації. Дослідники умовно виділяють три типи розуміння європейського суспільства, що включає і фази руху або розвитку соціуму.

Перший тип - це коли соціум дорівнюється «вищому» суспільству, аристократії й освіченим представникам третього стану, які орієнтуються на їх літературні уподобання.

Другий тип - власне громадянське, або буржуазне суспільство, для якого характерні:

- трансформація статусно-ієрархічних відносин в мобільні структури соціальних позицій, відкритих для досягнення мети;

- сформованість ідеології розвитку різного типу, зокрема, прогресу просвітництва, індивідуального вдосконалення, соціальних та культурних утопій;

- поява прошарку вільних інтелектуалів, які професіоналізуються на узагальненому визначенні смислу реальності, критиці існуючого ладу, висуненні та раціоналізації реформаторських ідей в просторі соціуму, що формується разом з ними.

Третій тип втілює уявлення про суспільство як сучасне, розвинуте, цивілізоване та масове.

Текстова природа гуманітарних наук обумовлює деякі особливі ознаки, характерні для всіх гуманітарних наук і які є одночасно тими відмінними ознаками, що невластиві природничим та суспільним наукам. До таких ознак належить і принципова неможливість розгляду текстів художньої літератури поза соціокультурними умовами, без врахування яких вони втрачають свою значущість.

Будь-який художній текст, створений в той, або інший момент часу, в певному просторі, письменником, який представляє ту або іншу країну може розглядатися як невід'ємна частина спільного ментального процесу, характерного для інформаційного середовища, яке існує в певний момент часу. Ця кількість таких текстів може говорити про масштабні тенденції розвитку та існування даного суспільства.

Останні десятиліття ХХ століття були відзначені подіями, які суттєво трансформували сучасну соціокультурну реальність. Це активне входження в життя суспільства новітніх інформаційних технологій, формування і розповсюдження надзвичайного типу світовідчуття, що концептуалізовано в загальному понятті «постмодернізм».

Сучасні дослідники пояснюють причини такої ситуації наявністю тієї риси культури, яка одержала назву «інформаційна». Саме надлишок інформації, з якою людина фізично не встигає впоратися, формує автоматичний механізм її сортування: частина цієї інформації маркується як значуща, решта лишається поза увагою індивіда через брак часу на її опрацювання й осмислення. Серед цієї решти опиняється інформація про все, що стосується Іншого з його індивідуально-неповторним внутрішнім світом, осягнення якого неможливе в короткий термін, способом придатним для пізнання інших сфер реальності.

В середині ХХ століття К. Юнг дав оптимістичний прогноз, наголосивши на тому, що розвиток людини буде спрямований у бік її внутрішнього світу. Але сучасні соціокультурні реалії свідчать про протилежне, про переважний розвиток саме зовнішнього світу.

Але якщо в 60-і роки ідеї про інформаційне суспільство відзначав характер футурологічних прогнозів, то в ході вдосконалення електронної техніки і цифрових технологій, більшість з передбачуваних подій набули свого реального втілення. В своїй сукупності ці досягнення корінним чином змінили життя суспільства, не тільки висунувши на передній план інформаційну діяльність, але й ускладнивши і трансформувавши світ так, що усвідомити його в межах традиційних підходів стало доволі важко. Ці зміни необхідно розглянути крізь призму світоглядних трансформацій. Зараз відбувається формування основних світоглядних принципів, що корелюються з типом світовідчуття, яке розповсюджується в інформаційному просторі.

Закономірним наслідком загальносвітових культурних процесів, що відбувалися в 1950-1960 роки, стало поступове знищення літературоцентристських тенденцій, в наслідок чого було протиставлено авангард і класику, генія і ринок, елітарне і масове, коли література остаточно втратила принципову гостроту і культуротворчий смисл.

Як вже зазначалось, наш час - перехідний період від документальної «паперової» комунікації до електронної «безпаперової» комунікації. «Інформатизований» соціум, тобто інформатизоване, постіндустріальне суспільство повинно кардинально відрізнятися від «літературоцентричного» індустріального суспільства.

За переконанням М. Берга, в цей історичний період, з одного боку, відбувається панування масової культури, воно стає все більш відчутним, а з іншого боку, відбуваються процеси активної дивергенції протилежних шарів культури, стратегії і механізми масової культури активно засвоюються культурою елітарною, а масова позичає форми і образи високої культури, саме «ринок» виступає єдиним джерелом легітимних функцій, найбільш повноцінним стає саме поле масової культури, що викликало стратегії адаптації заради цільних практик для широких аудиторій [1, с. 312].

Статистика свідчить про приземленість сучасної людини, стандартизацію її мислення і поведінки, примітивізацію розвитку духовних потреб та естетичних почуттів, орієнтацію багатьох людей на примітивну молодіжну субкультуру. З'явився масовий тип людини, яка переступає через моральні норми, не знає відповідальності перед сьогоденням і майбутнім, перед людьми і совістю. Це багато в чому пояснюється тим, що наприкінці ХХ століття відбувся нечуваний культурний розрив, розпався зв'язок між традиціями, людьми, епохами, культурами.

Кризову гостроту соціокультурної ситуації в Україні посилюють як внутрішні, так і зовнішні чинники; серед останніх - процеси глобалізації, гібридної війни, які загрожують національній культурі.

Парадоксальною особливістю сучасного соціокультурного середовища є те, що з одного боку, визнається культура як обов'язкова умова розвитку світу, з іншого - ігноруються її потенційні можливості, звужуючи культурний простір. Внаслідок чого зникають високі світоглядні прагнення особистості, посилюється процес духовного зубожіння та занепаду внутрішнього світу людини.

Характерною ознакою кризового стану культури в нашій країні є стрімке падіння інтересу до читання, до літератури як до джерела пізнавальної та естетичної інформації.

Зараз через нівеляцію літератури як духовного продукту відбувається нівеляція основоположних традицій національної духовності. Відчуження читача від літератури, зокрема молоді, спричиняє порушення гармонійного зв'язку душі та слова. художній література соціальний комунікація

Література як найзмістовніше з усіх видів мистецтв та як мистецтво, що віддзеркалює духовне життя суспільства, глибоко та різноманітно впливає на вітчизняну культуру. Цей процес ніколи не був однобічним - література вбирала в себе ідеї та світовідчуття, що народжувалися культурною епохою.

У структурі ціннісних орієнтирів значно знизився статус духовності; місце духовних потреб займають особистісні цінності, спостерігається криза ідеалів. Через нівеляцію літератури як духовного чинника відбувається і нівеляція основоположних традицій національної духовності.

Характерними ознаками культурної кризи, за переконанням В. Доманського, є:

1. Орієнтація суспільства на матеріальні цінності. Результатом стала нівеляція духовних інтересів. Вони позбавлені глибинного виміру і зосереджені в одній або в декількох площинах.

2. Масовим явищем стала поява маргінальної людини, що не належить ні до якої певної культури й не визнає загальнолюдські цінності. У зв'язку з цим можна говорити про анемічність її свідомості, відсутність певних ціннісних орієнтирів. Рушійною силою суспільних процесів стає широкомасштабне маніпулювання людьми.

3. Нечувана адаптивність людини до соціальних змін. Це забезпечує їй існування, але обертається тим, що до інформації про глобальні зміни в суспільстві, негативні явища, людина ставиться спокійно й байдуже.

4. Орієнтація естетичних уподобань на цінності, що нав'язують ЗМІ. Вони виконують рекреативну функцію, оскільки визначають проведення вільного часу. Ця роль реалізується по відношенню до людини настільки, наскільки відпочинок з твором художньої літератури відволікає від повсякденності.

5. Відсутність моральних мотивів в поведінці як наслідок несформованості моральної сфери особистості. З'явилася масова людина, що не визнає моральні норми, не несе відповідальності перед сьогоденням і майбутнім, перед людьми і совістю.

6. Віртуальність свідомості, життя в нереальному світі, що створюється засобами масової комунікації та пересічною міфологізованою свідомістю [3].

Важливим для нашого дослідження є питання «культурної епохи». Це поняття не достатньо розроблене в сучасній науці. Щоб його зрозуміти, необхідно зупинитися на понятті діахронних історико - літературних систем. Н. Лейдерман вводить його для того, щоб термінологічно відокремити від історико-літературних макроциклів, що, як правило, хронологічно розташовані в межах одного століття і традиційно позначені терміном «епоха» [4]. Протягом декількох століть в історії культури протікають мегацикли. Серед них ми виділяємо Античність, Середньовіччя, Ренесанс, Новий час.

Дослідження науковців, зокрема, А. Соколова, свідчать про те, що наш час - це перехідний період від паперового літературоцентризму, властивого індустріальному суспільству до електронної комунікації, притаманній постіндустріальному електронному суспільству [7]. Літературоцентризм був характерним явищем культури ХХ століття і полягав у тому, що література була центром духовного життя суспільства. В радянські часи поняття літературоцентризму набуває політично збочених форм, утворюється псевдолітературоцентризм, який спирався на потужний інститут книговидавництва та книгорозповсюдження, а наприкінці 80х років відіграв вирішальну роль у суспільних змінах. На противагу Н. Лейдерману, який констатує завершення епохи літературоцентризму, ми поділяємо думки А. Соколова щодо того, що літературоцентризм буде збережено в майбутньому, але на новому рівні, оскільки літературоцентризм - це характерне явище нашої культури і художнє слово не прикуте до паперових носіїв. В подальшому воно може засвоїти мультимедійні ресурси, що викличе до життя оригінальну поетику безпаперової словесності з власними жанрами, художніми прийомами та стилістикою.

Свого часу П. Сорокін стверджував, що протягом того часу, що ми називаємо мегациклом, формується особливий тип культури, всі складові частини якого просякнуті одним основним принципом і виражають одну головну цінність. За переконанням філософа, протягом останнього тисячоліття в Європі чергуючись домінували наступні типи, або форми, системи культури:

1) у Середні віки - «ідеаціональна», яка була заснована на принципі над-чуттєвості і понад-розумності Господа, як єдиної реальної цінності;

2) у XIII-XIV ст. - «ідеалістична», основним принципом якої був частково над-сенсорний та релігійний, а частково світський;

3) сучасний тип культури, зародження якого П. Сорокін відносить приблизно до XVI ст. - чуттєва, основний принцип якої - світський та утилітарний [8].

Дослідник зазначає, що саме зміна типів культури виступає найрадикальнішим зсувом в історії та є головним фактором соціальної динаміки: зміна економічної формації або політичних систем - це другорядні продукти головного питання, а видатні політичні діячі - це тільки маріонетки.

Виходячи із цього науковці переконують, що кожна «велика культура» характеризується особливим типом ментальності, який відповідає ціннісному принципу, - кожний тип ментальності є комплекс або навіть система уявлень про фундаментальні феномени буття.

Н. Лейдерман наголошує, що створення літературного твору неможливе без певного механізму, який регулює соціокультурні стосунки між мистецтвом і дійсністю (між семіотичним континіумом культури та несемантизованою реальністю).

Висновки

Сучасна культура - це культура парадоксів і невідповідностей, прикладом яких можуть виступати такі явища, як модернізм та авангардизм. Витончене естетство модернізму протиставляється беззмістовності авангардизму. Змінилися навіть уявлення про час і простір, але не була сформована єдина концепція людини.

Незважаючи на такі протиріччя, ми живемо в певному соціокультурному середовищі й інформаційному просторі. І культура, заснована на європейській традиції, потребує певного роду рефлексії: осмислення, пояснень. А літературний текст, свого роду мікрокосм, висвітлює мінливий, безкраїй, захоплюючий макрокосм культури, яка його оточує.

Огляд основних художніх тенденцій в літературній свідомості сучасності дає можливість стверджувати, що різні варіанти взаємодії класичних («космографічних») і модерністських («хаографічних») систем складають «магістральний сюжет» розвитку художньої літератури в комунікаційному просторі сучасності. Ця взаємодія відіграла роль надзвичайного художнього механізму, за допомогою якого здійснюється безперервний творчий полілог. Його сутність складають обговорення про фундаментальні категорії і вічні цінності людського буття, смисл життя, долю людського роду, відчай безвиході і пошуки основ буття людини в світі.

Таким чином, художня література приречена стати периферією актуальної масової культури або ядром культури елітарної. Виникає такий світоглядний настрій епохи, коли людина втомилася читати товсті тексти, якими є твори художньої літератури або філософські твори, об'єктивно не має для цього часу, який заповнений фрагментами новостворених культурних феноменів, і одночасно стала більш вільною у власному мислевиявленні, що дає їй можливість швидше будувати особистісні схеми пояснення тих або інших феноменів, ніж накладати схеми, що їй пропонують, які, крім цього, ще необхідно завоювати.

Перспективи подальших розвідок ми вбачаємо у поглибленому вивченні низки актуальних питань, зокрема, процесу занепаду словесності під тиском візуалізації та аудіалізації сучасної культури.

Література

1. Берг М.Ю. Литературократия. Проблема присвоения и перераспределения власти в литературе / Михаил Юрьевич Берг. - М.: Новое литературное обозрение, 2000. - 352 с.

2. Деррида Ж. Письмо и различие / Ж. Деррида. - СПб.: Академ. проект, 2000. - 428 с.

3. Доманский В.А. Литература и культура: Культурологический подход к изучению словесности в школе / В.А. Доманский. - М.: Флинта, 2002. - 368 с.

4. Лейдерман Н. Постреализм: теоретический очерк / Н. Лейдерман / Урал. отд-ние Рос. акад. образования. - Екатеринбург: Ин-т филол. исслед. и образоват. стратегий «Словесник», 2005. - 249 с.

5. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Ж.-Ф. Лиотар. - М.: Ин-т эксперим. социологии, 1998. - 160 с.

6. Парамонов Б. Формализм: метод или мировоззрение / Б. Парамонов // Новое литературное обозрение. - 1995. - №14. - С. 35-38.

7. Соколов А.В. Социальные коммуникации / А.В. Соколов. - М.: Профиздат, 2001. - 201 с.

8. Сорокин П. Социокультурная динамика / П. Сорокин // Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. - М., 1992. - С. 429-432.

Размещено на Allbest.ru