Традиції європейського плутовського роману в російській літературі ХІХ сторіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ІДЕЙНО-ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ ПЛУТОВСЬКОГО РОМАНУ

1.1 Європейська історія жанру та його основні ознаки

1.2 Плутовський роман в Росії ХІХ ст. (Ф.Булгарін)

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. ТРАДИЦІЇ ПІКАРЕСКИ В «МЕРТВИХ ДУШАХ» М.В.ГОГОЛЯ

2.1 Сюжетно-композиційна своєрідність поеми

2.2 Чичиков - герой-плут

Висновки до розділу 2

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Шахрайський роман з'явився в Іспанії в середині XVI століття. Свій початок він бере в народних романах. Шахрайський роман звичайно зображував людей, вибитих з незалежних від них обставин з їхньої соціальної ніші й змушених шукати нові засоби до існування замість звичних, а саме махлювати й шахраювати.

Шахрайський роман в Іспанії вичерпав себе вже до середини XVII століття, але згодом відродився в інших країнах. Багато жанрових новацій і прийомів авторів «пікаресок» у тім же столітті ставали надбанням інших національних літературних традицій, були успадковані романістами XVIII і наступних століть (Лесажем, Мариво, Прево, Дідро, Дефо, Філдингом, Смолеттом, Теккереем, Диккенсом, ін.).

Так, у Росії він був розповсюджений у ХIХ столітті. Найбільшу популярність і популярність серед масового читача одержав роман про Івана Вижигіна («Росіянин Жильблаз або Пригоди Івана Вижигіна») Окремі тенденції і прийоми плутовського роману простежуються у «Мертвих душах» М.В.Гоголя.

Жанр шахрайського роману вніс багато нового і плідного в літературу. В ньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину, зображено людину в її повсякденному житті, намічено нові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством,влада грошей.

Тема роботи " Традиції європейського плутовського роману в російській літературі 19сторіччя " є доволі актуальною,бо українське суспільство, яке знаходиться в стані економічної і суспільної трансформації, теж має багато прикладів нечесного збагачування, шахрайських методів досягнення економічних і політичних інтересів.

Об'єкт дослідження: поема «Мертві душі» М.В.Гоголя

Предмет дослідження: парадигма традиційного типу авантюрного герою та Чичикова в поемі «Мертві душі» М.В.Гоголя

Метою роботи є вивчити й проаналізувати традиції європейського плутовського роману в російській літературі 19сторіччя.

Реалізація названої мети припускає постановку й рішення наступних завдань:

1. Проаналізувати наявну літературу з проблеми дослідження;

2. Дати визначення поняттю шахрайський роман, визначити його характерні риси, розкрити особливості героя-«пікаро»

3. визначити традиції пікарески в «Мертвих душах» М.В.Гоголя

Для рішення поставлених завдань були використані такі методи дослідження як історично-функціональний та порівняльно-типологічний

Практична значимість полягає в формуванні суспільної думки, яка заперечує принцип «багатство любою ціною», підвищенню суспільної моралі, духовності.

Методологічну базу дослідження склали положення, представлені в історико-літературних працях М.М. Бахтіна, Б.В. Томашевського, Ю.М. Лотмана, Ю.В. Манна, С.И. Пискунової, В.М. Марковича, Е.М. Мелетинського, И.Л.Вишневської, З. Плавського, С.А. Гончарова й ін.

Курсова робота включає вступ, два розділи, висновки до кожного розділу,загальні висновки та бібліографію.

У вступі дане обґрунтування актуальності роботи, визначені мета, об'єкт і предмет дослідження, визначаються завдання і методи дослідження, обґрунтована практична значимість дослідження.

У першому розділі визначається ідейно-художня своєрідність плутовського роману, основні ознаки, історія жанру.

Другий розділ присвячений порівняльному аналізу класичного типу авантюрного героя і головного героя Чичикова у поемі Н. В. Гоголя «Мертві душі», визначенню сюжетно-копмозиційної своєрідності поеми.

РОЗДІЛ І. ІДЕЙНО-ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ ПЛУТОВСЬКОГО РОМАНУ

1.1 Європейська історія жанру та його основні ознаки

Шахрайський роман - у широкому значенні слова - оповідання, у якому зображуються пригоди героя-шахрая.

У більше вузькому, історико-літературному розумінні «шахрайський роман» (“la novela picaresca”) - укорінене в XIX столітті позначення центрального жанру іспанської прози - «пікарески» (la picaresca: від «пікаро»-pнcaro: дармоїд, пройдисвіт, ловкач).

Її характерні риси: 1) пікареска - це оповідання, що ведеться від першої особи, від імені самого героя, тобто фіктивна автобіографія; 2) при цьому, хоча автори «пікаресок» і довіряють герою-пікаро право бути суддею навколишньої його дійсності, у структурі оповідання пікаро-оповідач, пікаро-дійова особа, а також автор твору мають відносно самостійні точки зору, на грі яких і будується художнє ціле “шахрайського роману”; 3) сюжет “пікарески” розгортається як серія довільно настромлюваних один на одного епізодів-пригод героя, укладених, проте, у тверду рамкову конструкцію: це - або лист пікаро, що має якогось адресата, або його мовлення-сповідь, а ще частіше - проповідь, адресована певному слухачеві, або ж - і те, і інше; таким чином, композиція “пікарески” заснована на парадоксальному сполученні “закритості” й “відкритості”: пікаро веде оповідання про своє життя з моменту свого народження й до часу, до якого присвячене оповідання, що припускає можливість його продовження; 4) більшу роль у шахрайських романах грають “прологи”, що включають текст пікарески в ситуацію експлікованого спілкування автора й героя-оповідача із читачем (або читачами); тому шахрайський дискурс у той самий час монологічен і диалогічен: пікаро-оповідач претендує на право бути носієм останньої правди про світ, але авторська іронія й активність читача розмивають монологічний лад шахрайської проповіді. [35]

Наприкінці раннього періоду Відродження виник новий різновид розповідного жанру, названий шахрайським, або пікарескним (від іспанського picaro - шахрай) романом, який протягом наступних ста років залишався одним із провідних жанрів в іспанській літературі, його поява також була зумовлена такими процесами, що відбувалися в суспільному житті країни. [5, c. 117]

Ось що пише О. О. Смірнов: «До середини XVI століття в Іспанії … утворилися цілі зграї осіб декласованих, без певних занять, дрібних аферистів, шулерів, шахраїв усілякого роду» [9]. Це відбулося внаслідок зубожіння широких верств населення, а також поширеній схильності до авантюризму й пристрасті до легкої наживи. Широкі маси населення країни в умовах застою економіки не мали змоги займатися продуктивною працею й були приречені на вбогість і бродяжництво. Томашевский зауважує: «Величезні дворянські маєтки занепадали, тому що працювали там майже винятково раби й мориски, а з остаточним виселенням останніх (1609 - 1614 р.) був знищений працьовитий прошарок тодішнього іспанського суспільства. Працювати стало фактично нема кому» [32]. Бурлаки поповнювалися й за рахунок ідальгії, що зазанала на собі згубні наслідки «революції цін» [9]. Королі, хоча й видавали закони проти бродяжництва, по суті, не були зацікавлені у викорінюванні зла, тому що в жебраках і бурлаках бачили резервну армію, що могла служити інтересам абсолютизму й за океаном, і в нескінченних війнах у Старому Світі. Формуванню верстви пікаро сприяла політика пограбування колоній, що породжувала ілюзорну віру в можливість швидкого збагачення й презирство до праці.

Зубожіння різних верств населення, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирство до повсякденної праці, моральна деградація і почуття безнадійності, що посилювалися в іспанському суспільстві, призвели до виникнення декласованого елемента - маси авантюристів, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення - пікаро.

Ці люди викликали досить неоднозначну реакцію найбільш передових, критично думаючих письменників. Вони зрозуміли, що поява таких людей обумовлена існуючими суспільними умовами. Суспільні зміни призводять до зміни соціального, економічного, а отже і морального становища цілих прошарків людей. Саме життя змушує людей пристосовуватися до умов реального життя, забувати, ігнорувати принципи моралі, духовності, допомоги іншим.

Доля цих людей не могла не привернути уваги письменників і незабаром стала предметом зображення в шахрайському романі. Звичайно в творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленого засобів життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злигоднів навчається всіляких шахрайств і хитрощів і зрештою досягає певного матеріального благополуччя.

Історія розгортається на фоні реального повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає романтичної любовної інтриги. Розповідь у ньому ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой. Ставлення авторів шахрайських романів до своїх героїв, як правило змінюється в процесі розвитку роману та зміні умов і цілей життя його головних героїв.

Першим шахрайським романом був твір «Життя Ласарільйо з Тормеса», опублікований у 1554 році, а написаний значно раніше, ще в 20-ті роки. Імені автора встановити не вдалось. З тексту твору можна бачити, що автор був людиною освіченою,ознайомленою з античною літературою. У пролозі до твору автор посилається на Плінія, Тулія Цицерона, згадує Олександра Великого, Овідія, історію Пенелопи та ін. Характер критичного зображення духівництва в романі дозволяє віднести автора до групи іспанських « еразмістів » [21, с.73].

Як встановлено дослідниками, в романі «Життя Ласарільйо з Тормеса» використані книжні і фольклорні джерела. Так, розповідь про продавця папських грамот майже повністю збігається з сюжетом однієї з новел італійського письменника Мазуччо, в образі Ласарільйо виразно проступають риси фольклорного персонажа - кмітливого й хитруватого поводиря професійних жебраків-сліпих (el lazarillo) з народних анекдотів і оповідок. Але всі запозичення відповідно перероблені автором і підкорені його власному задуму [26, с. 201].

За формою твір «Життя Ласарільйо з Тормеса» - це автобіографія пікаро, яку він розповів уже в час довгоочікуваного достатку. Складається ця розповідь з низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарільйо і формування його свідомості.

З дитячих років Ласаро зазнав злиднів і жив в атмосфері шахрайства, його батько, мірошник, «пускав кров мішком» - крав зерно у млині; після смерті батька вітчим, мавр Сеїд, крав овець і шахраював будучи ветеринаром у конюшнях командора. Сеїда викрили, «спустили шкуру», ніхто більше не приносив хліб, м'ясо і дрова, і мати віддала Ласаро у поводирі професійному жебраку-сліпому [21, с.9].

Сліпий був надзвичайно хитрим і великою пройдою, йому були «відомі тисячі засобів і прийомів виманювати гроші». З самого початку служби він навчав Ласаро, що «слуга сліпого повинен бути хитрішим від самого чорта». Будучи «найскупішою і найжадібнішою людиною на світі», жебрак морив Ласарільйо голодом і знущався з нього. З цієї першої школи Ласаро виніс науку, що без хитрощів і шахрайства йому не вижити: «Треба бути насторожі і не гавити, бо я сирота і повинен уміти постояти за себе» [21, с. 64].

Покинувши сліпця, Ласарільйо поступив на службу до попа з Македи, людини неймовірно скупої, жорстокої та ще й лицемірної. На службі у нього Ласаро «не жив, а помирав», бо одержував втричі менше їжі, ніж йому було потрібно. Коли Ласаро крав у попа хліб, той нещадно бив його, всіляко знущався над ним, хвалячись своєю стриманістю в їжі, хоч Ласаро сам бачив, що «на поминках він жер на чужий рахунок, як вовк» [21, с. 69].

Життя у попа змушувало Ласаро удосконалювати мистецтво шахраювання. «Бідність - великий вчитель. Я зазнавав її постійно, а тому вдень і вночі обдумував засоби для підтримки моїх сил і думаю, що в пошуках цих проклятих засобів голод освітлював мій шлях…» [21, с.70]

І все ж піп виявився хитрішим і спіймав Ласарільйо на крадіжці хліба. Розлютившись, він ледве не забив голодного слугу до смерті, а коли згодом той звівся на ноги, вигнав його. Третьою школою Ласарільйо була служба у дворянина в Толедо. Дворянин не бив його, але й їсти не давав зовсім, бо був надзвичайно бідним і сам постійно голодував. Ласарільйо був добрим до свого пана, жебрачив і годував його об'їдками, які подавали жалісливі люди. Правда, йому не подобалася пихатість дворянина, але й це він прощав, думаючи, що « напевне, у дворян такий звичай - задирати ніс, коли в кишені вітер свистить » [29, с. 49].

Дворянин був нероба, працювати йому не дозволяла честь. Він мріяв про службу у знатної персони, вважаючи, що позбутися бідності можна тільки влаштувавшись на службу до знатних людей. Він проявляв готовність бути улесливим, у всьому догоджати своєму покровителю, брехати, коли потрібно, тобто робити все те, що суперечить поняттям честі. Слухаючи свого пана і роздумуючи над його життям, Ласарільйо доходить висновку, що честь приносить тільки шкоду: « …Як багато таких, як він, розсіяно по світу, і через цю гидотну, яка називається честю» [8, с. 147]. Це відкриття вже назавжди звільнило Ласарільйо від обов'язку честі.

Наступною школою була служба у гультяя-ченця, лютого ворога монастирської служби і монастирської їжі, після цього - у продавця папських грамот, безсоромного і спритного торгівця й лицеміра, великого майстра обдурювати народ, вигадуючи найбезчесніші засоби збувати свій товар.

З таким багажем знань Ласарільйо став цілком досвідченим пікаро, здатним протидіяти злигодням, і поступово досяг матеріального благополуччя. Він знайшов засіб накопити грошей на службі у капелана собору, розвозячи по місту і продаючи воду. Одягнувшись, як належить порядній людини, Ласарільйо з милості знатних панів зрештою досяг постійної служби міського глашатая в Толедо.

Його зовсім не бентежило, що служба міського глашатая вважалася ганебною: важливо, що вона приносила достаток, який ще більше зріс, коли настоятель храму одружив його з своєю коханкою - служницею. Настоятель обдаровував Ласарільйо зерном і м'ясом, пригощав обідами, почав не звертати уваги на розмови про легковажність дружини, а пильнувати тільки про власну користь. Ця «мудра» мораль не суперечила поняттям Ласарільйо, і всі троє жили в мирі і злагоді, а Ласарільйо, як пізніше вихвалявся, «процвітав і був на вершині добробуту» [6, с. 47]. Досяг він його ціною втрати особистої честі і гідності.

У змалюванні образу пікаро проявилися демократичні позиції анонімного автора. Протягом усієї розповіді його ставлення до героя змінюється. Хлопчик Ласаро, який терпить стільки злигоднів, зображується зі співчуття, відчувається, що автор схвалює його кмітливість і симпатизує шахрайським діям, якими Ласаро рятується від лиха. Але зрілий пікаро Ласарільйо поданий з явною іронією, в образі його відчутна викривальна тенденція. Корисливість і практицизм, аморальність і підле пристосовництво героя огидні автору.

Автор першого шахрайського роману не сприймає ідею вижити будь-якою ціною, створити свій домашній достаток ганебним, аморальним шляхом. Вже в першому шахрайському романі помітні протиріччя між наміром автора визначити негативні риси суспільства, які і призводять до «виникнення» героїв подібних Ласаро і поступовим неприйняттям автором свого героя. Героя, який спочатку був вимушений різними засобами і методами боротися за своє виживання, і на цьому етапі автор йому симпатизує, а потім герой стає «достойним» того суспільства, яке його створило і «виховало».

У критичному плані змальовані в романі різні сторони соціального життя. Люди, яким служить Ласарільйо, - це характерні типи феодально-абсолютистської Іспанії. Наприклад, занепад дрібного дворянства і його психологія яскраво відбиті в образі бідного ідальго с Кастилії, котрий узяв Ласаро на службу. Ідальго і бідніше за жебрака, і честь його вже нічого не варта, але він зберігає дворянську пихатість, певність своєї зверхності над іншими людьми, свідомість свого права на існування за рахунок інших.

Шахрайський роман показує, що люди подібні ідальго, стверджують життєвий принцип, що можливо жити і не працювати, жити за рахунок інших, які мають створювати суспільні блага для таким, як ідальго. Вони рахували себе вищими від простих людей і вважали, що їх походження, соціальний статус визначають їх особливе положення в суспільстві. Але такі «цінності» суспільства і зумовили виникнення шахраїв, призвели до втрати загальнолюдських цінностей.

Інші люди, які не мають такого походження повинні забезпечувати для цих «людей високого походження» всі блага. Роман показує, що такі суспільні настрої є однією з головних сил, які призводять до деградації суспільства, до того, що людини втрачають вмотивованість чесно працювати. Вони майже вимушені йти шляхом обману, крадіжок, презирства до ближніх, бажання вижити будь-якою ціною.

Яскравими й переконливими є образи священнослужителів. Усі вони зображені гостро критично, що надає твору антицерковної спрямованості. Тому роман був засуджений інквізицією і в 1559 році внесений до списку заборонених книг.

Загалом роман відзначається вільнодумством, великою дотепністю. Стиль його «низький», мова проста, розмовна, розповідь від першої особи вносить тон безпосередності й невимушеності. Автор свідомо протиставив цей «низький» стиль складній, риторичній мови лицарських романів.

В повісті про Ласарільо в концентрованому виді представлені істотні риси шахрайського жанру. Визначилася переважно «автобіографічна» форма пікарескного роману: шахрай складає власний життєпис, після того як досяг благополуччя. Подібна форма визначає як би роздвоєння образа героя: з одного боку, це пікаро, що проходить сувору школу життя; з іншої - оповідач, навчений життєвим досвідом, що здобуває із цього досвіду повчання. На ці дві точки зору накладається, не збігаючись із жодною з них, авторська позиція, що знаходить вираження в «Житті Ласарільо з Тормеса» головним чином в іронічному висвітленні подій і персонажів.

Починаючи з «Ласарільо», шахрайський роман будується як своєрідний «роман виховання» героя, де «школою» виступає саме життя, з якого герой зіштовхується в її різних проявах, переходячи від хазяїна до хазяїна або від пригоди до пригоди. Звідси досить елементарна конструкція оповідання, у якому окремі епізоди зв'язані між собою образом центрального героя, єдиного персонажа, що проходить через всю книгу. Разом з тим саме «відкритість» композиції дозволяє розгорнути панораму дійсності, створити галерею соціальних типів. Показ суспільного середовища стає одним з істотних елементів ідейного змісту роману, підкреслюючи соціальну обумовленість образа пікаро і його еволюції. Зображення середовища здобуває переважно сатиричну спрямованість, а оскільки автор шахрайського роману зображує головним чином зворотню сторону життя, тому цій сатирі властивий нерідко грубий, «фізіологічний» характер. Часто сатира пофарбована в похмурі й безвихідно песимістичні тони.

Шахрайський роман це «виховний роман» навиворіт, тому що в остаточному підсумку відбувається примирення героя з жахливою, мерзенною дійсністю або «піднесення» її за допомогою релігійного повчання. Книга про Ласарільо - гірке, іронічне «введення в життя», показова автобіографія, посібник з мистецтва життя серед «негод і халеп». Образ Ласарільо - це один з типів пікаро, якого можна назвати «шахраєм несамохіть», тільки наприкінці він стає закоренілим шахраєм.

Інший шахрайський роман який яскраво характеризує цей літературний напрямок, це роман Матео Алемана «Гусман де Альфараче», перша частина якого вийшла в світ в 1599 році (до Німеччини шахрайський роман проник завдяки перекладу саме цього роману). Другу частину твору письменник надрукував у 1604 році під назвою «Життя Гусмана де Альфараче, спостерігача життя людського». Роман Алемана також побудований у формі автобіографії шахрая, але у цьому спостерігаються зміни як в ідейній концепції роману, так і в його структурі.

Роман Алемана як би відкриває період розквіту шахрайського роману, який відбувається в кінці XVII століття, в епоху бароко. Герой Алемана оповідає про своє життя вже на схилі віку (характерна межа шахрайського роману), коли він після життєвих пригод і перенесених страждань розкаюється і визнає загальнолюдські цінності. Роман, з одного боку, розповідає про витівки пікаро, а, з іншого боку, він повний філософсько-етичних міркувань.

На відміну від Ласаро, Гусман не тільки шахрай, але і людина, яка осмислює життя і робить відповідні висновки. Роздумувати про нього може глибоко, оскільки бачив все його від низу до вершин. На відміну від Ласаро, який став шахраєм з причини життєвих обставин. Гусман є не просто шахраєм за вдачею. Він - типове породження соціальних умов Іспанії того часу.

Гроші, як відомо, проникли тоді у всі сфери іспанського суспільства і шахрайство носило загальний характер, оскільки шахраювали всі: судді, ділки, шинкарі, впливові люди. У суспільстві розгорталася жорстока боротьба всіх проти всіх, оскільки один намагався обдурити і згубити іншого.

Не випадково на титульному аркуші своєї книги Алеман помістив емблему павука, що жалив змію. Такі були суспільні відносини того часу. Отже, автор зображує в романі занепад Іспанії, яку читач бачить як країну шахрайства і обману. У морально-дидактичній частині роману письменник намагається вказати шляхи порятунку для своєї вітчизни.

Глибока криза ідей гуманізму підвела Алемана до вчення римського стоїка Сенеки, що проповідує активне відношення до життя і одночасно «незворушність» мудреця, зневагу до матеріальних благ. Учення Сенеки в Іспанії часто перепліталося з християнством. Зображаючи життя Гусмана, автор представляє його як боротьбу між добрими і злими намірами. При цьому письменник виходить з уявлення про свободу людської волі у виборі між добром і злом. Те, що герой роману шахраює, здійснюючи при цьому аморальні вчинки, автор пояснює суспільними відносинами, що склалися, в тодішній Іспанії.

З іншого боку, вади Гусмана, так само як і інших людей, зображених в романі, є наслідок порочності людської природи, тобто наслідок «первородного гріха». Життя пікаро замальовується саме як наочне втілення зіпсованості людської природи. Проте для нього, як і для інших, можливий порятунок через покаяння і звернення до добродійного життя.

Розум, що дарований людині Богом, - ось що протиставляє Алеман людським пристрастям і гріховній природі. Відзначимо, що «Гусман де Альфараче» був найпопулярнішим шахрайським романом Іспанії, так що ім'я його героя стало загальновідомим. Його згадує Сервантес в своїх «Повчальних новелах».

Шахрайський роман продовжує розвиватись і в наступному періоді. Визначний зразок шахрайського роману періоду пізнього Відродження створив також Франциско Кеведо (1580-1645). Значний мала його книга «Історія життя пройдисвіта Паблоса, прикладу бродяг і дзеркала шахраїв»(1626), яка є зразком барочного роману. Кеведо перевершує Матео Алемана у своєму зображенні підлоти і продажності, що панували в Іспанії в XVII століття. На відміну від роману його попередника, роман Кеведо повністю пройнятий песимізмом, характерним для майстрів барочного шахрайського роману.

Жанр шахрайського роману вніс багато нового і плідного в літературу. В ньому було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі реальної, неприкрашеної дійсності, вперше змальовано строкату соціальну картину, зображено людину в її повсякденному житті, намічено нові теми й мотиви, зокрема, розбещення молодої людини власницьким суспільством. Саме в романах про пригоди пікаро вироблялася традиція реалістичного зображення іспанської дійсності. Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману в різних європейських країнах у XVII - XVIII століття [22, с. 95]. Окремі його тенденції і прийоми нерідко оживають і в романі XX століття.

Відзначимо, що характерними рисами шахрайського роману є його автобіографічна форма, осмислення героєм своєї біографії на схилі віку, служба у різних хазяїв, що дозволяє йому помітити недоліки представників різних шарів суспільства і професій. Композиційно роман будується як авантюрний, будучи ланцюгом самостійних епізодів об'єднаних особою головного героя. Важливо також, що шахрайський роман є антитезою рицарського роману, оскільки у ньому представлені люди, позбавлені честі, предки яких славилися шахрайствами і крадіжками.

У різних країнах існували більш менш сприятливі умови для засвоєння іспанської традиції, так, наприклад, Тридцятирічна війна у Німеччині стала чудовим матеріалом для сприйняття роману подібного жанру. Відомий німецький шахрайський роман Гріммельсгаузена «Сипліциссимус» зародився внаслідок знайомства автора з іспанськими шахрайськими романами. Шахрайський роман залишився одним з основних традиційних жанрів іспанської літератури.

До середини XVII століття історія іспанської «пікарески» завершується. Але багато жанрових новацій і прийомів авторів «пікаресок» у тім же столітті стануть надбанням інших національних літературних традицій, будуть успадковані романістами XVIII і наступних століть (Лесажем, Мариво, Прево, Дідро, Дефо, Філдингом, Смолеттом, Теккереем, Диккенсом, Гоголем й ін.). При цьому сюжетно-композиційна схема шахрайського роману, особливо оповідання від першої особи, буде використатися й у дуже далекі від пікарески різновидах роману.

Н. Томашевський зауважує, що хронологічні межі жанру часом розсовувалися зовсім неправомірно. Він пише: «…Шахрайський роман жанр історично завершений, тобто має певні тимчасові межі…Шахрайський роман прожив майже столітнє життя, остаточно вичерпавши себе до середини XVII сторіччя. Усе, що пішло потім у цьому жанрі, було порожнім епігонством»[6]. На думку Томашевского, вірна ознака завершення історичного життя жанру - роз'єднання форми та змісту, що й відбулося із шахрайським романом.

Значення шахрайського роману для розвитку світової літератури величезне. Вмерши як конкретно-історичний жанр, він вплинув на становлення й розвиток більшості оповідальних жанрів нового часу.

1.2 Плутовський роман в Росії ХІХ ст. (Ф. Булгарін);

Шахрайський роман в Іспанії вичерпав себе вже до середини XVII століття, але згодом відродився в інших країнах. Так, у Росії він був розповсюджений у ХIХ столітті. Найбільшу популярність і популярність серед масового читача одержав роман про Івана Вижигіна («Росіянин Жильблаз або Пригоди Івана Вижигіна») Булгаріна. Герой його - непоганий, але легко піддається спокусам. Спочатку безрідний бідняк, він після численних пригод (участь у зграї шахраїв, полон у киргизів, тюремне ув'язнення, судовий процес, участь у війні з Туреччиною й т.д.) знаходить сім'ю, багатство й високе службове становище. Традиційний сюжет шахрайського роману, що дає можливість описати спосіб життя різних кіл суспільства (світло, поміщиків і чиновників, армію, злочинців, судна й т.д.), Булгарін наситив повчальними мотивами, прагнучи довести своїм читачам із середовища дрібного дворянства й чиновництва, що чесність, помірність і сумлінна служба дозволять їм досягти успіху в житті.

Роман мав величезний успіх у широких кіл читачів. Перше його видання було швидко розпродане, за ним пішли другі й третє, переклади на французький, англійський, німецький, італійський, шведський, польський й ін. мови. Однак представники іншого читацького середовища поставилися до роману різко негативно -і для їхньої реакції на роман типове відкликання П. А. Катенина: "Порожнеча, безсмак, бездушність, моральні сентенції, обрані з дитячих прописів, невірність описів, нудотність жартів"[10]

У нього було безліч наслідувачів: «Діти Івана Вижигіна» й «Смерть Вижигіна» Орлова, «Новий Вижигін» Гур'янова, «Росіянин Жильблаз» Симоновского. Книга була популярна й серед дворян. «Грубоватое, неотёсанное произведение «презренной прозы» оскорбляет аристократически воспитанного читателя, он бранит его, но оно, что называется, вламывается в светскую гостиную, бесцеремонно лезет в дамский кабинет, и - правда, не без брезгливости - его не могут не принять и здесь» [19]

Висновки до розділу 1

Виникнення і розвиток такого літературного жанру, як шахрайський роман обумовлені змінами в суспільному житті. Суспільні цінності, такі як багатство, презирство до людей праці, викликали появу прошарку людей, які прагнули досягти певного рівня життя не гребуючи ніякими засобами. Жадоба наживи призвела до ігнорування основних загальнолюдських цінностей: моральності, духовності, порядності, поваги до людської праці.

Зародився шахрайський роман у Іспанії наприкінці раннього періоду Відродження. Невипадково саме Іспанія стала батьківщиною шахрайського роману. В Іспанії того періоду склалися досить особливі суспільні умови, які і стали підгрунттям для створення саме таких романів. Іспанія вела колоніальні війни, захопила багато колоній і продовжувала захоплювати колонії. Іспанія також вела війни з сусідніми державами.

Такий стан суспільства призвів до виникнення прошарку людей, які створили своє багатство не працюючи, а здобули його під час воєн за рахунок переможених людей. Це призвело до формування суспільних поглядів, згідно яких авантюристи, шахраї досить просто і швидко досягають багатства, що треба працювати, треба «шукати» свою долю не гребуючи ніякими засобами.

Одночасно такий стан іспанського суспільства призвів до зубожіння різних верств населення, засліплення жадобою легкої наживи за океаном, презирства до повсякденної праці, моральної деградації і почуття безнадійності. Такі суспільні погляди зумовили виникнення декласованого елемента - маси авантюристів, бродяг, нероб, жебраків, злодіїв. Вони і становили особливий прошарок населення - пікаро.

Доля цих людей привернула увагу письменників і незабаром стала предметом зображення в шахрайському романі. Звичайно в творах такого типу розповідається історія життя людини, з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, буває серед різних людей, зазнає багато пригод і злигоднів, навчається всіляких шахрайств і хитрощів і зрештою досягає певного матеріального благополуччя.

Шахрайський роман показує, що люди подібні його героям, стверджують життєвий принцип, що можливо жити і не працювати, жити за рахунок інших, які мають створювати суспільні блага для того, хто вміє пристосуватися до суспільних умов. Герої шахрайського роману вважають себе спритнішими, розумнішими від простих людей, а тому вони можуть жити за рахунок інших. Роман показує, що такі суспільні настрої є однією з головних сил, які призводять до деградації суспільства, до того, що людини втрачають вмотивованість чесно працювати. Вони майже вимушені йти шляхом обману, крадіжок, презирства до ближніх, бажання вижити будь-якою ціною.

Кращі твори цього жанру мали великий вплив на розвиток роману в різних європейських країнах у XVII - XVIII століттях. Окремі його тенденції і прийоми нерідко оживають і в романі XX століття.

РОЗДІЛ II. ТРАДИЦІЇ ПІКАРЕСКИ В «МЕРТВИХ ДУШАХ» М.В.ГОГОЛЯ

2.1 Сюжетно-композиційна своєрідність поеми

плутовський роман авантюрний герой

Гоголь давно мріяв написати твір, в «якому б була зображена вся Русь». Це повинне було бути грандіозним описом побуту та традицій Росії першої третини XIX століття. Таким твором стала поема «Мертві душі», написана в 1842 р. Перше видання твору мало таку назву: «Пригоди Чичикова, або Мертві душі». Така назва знижувала справжнє значення цього твору, переводило в область авантюрного роману. Гоголь пішов на це по цензурних міркуваннях для того, щоб поема була видана.

Визначення жанру стало ясно письменникові тільки в останній момент, тому що ще работаючи над поемою, Гоголь називає її то поемою, то романом. Щоб зрозуміти особливості жанру поеми “Мертві душі”, можна зіставити цей добуток з “Божественною комедією” Данте, поета епохи Відродження. Її вплив відчувається в поемі Гоголя. “Божественна комедія” складається із трьох частин. У першій частині до поета є тінь давньоримського поета Вергілія, що супроводжує ліричного героя у пекло, вони проходять всі кола, перед їхнім поглядом проходить ціла галерея грішників. Фантастичність сюжету не заважає Данте розкрити тему своєї Батьківщини - Італії, її долі. По суті, Гоголь задумав показати ті ж кола пекла, але пекла Росії. Недарма назва поеми “Мертві душі” ідейно перегукується з назвою першої частини поеми Данте “Божественна комідія”, що називається “Пекло”.

Умовно перший том поеми «Мертві душі» можна розділити на три частини: перша - приїзд Чичикова і його слуг у губернське місто NN, знайомство із сановниками, відвідування будинку губернатора; друга - поїздка до поміщиків; третя - укладання купчої, спілкування з донькою губернатора й поспішний від'їзд Чичикова з міста NN через виниклі дурні плітки про ловця «мертвих душ».

Експозицією поеми можна вважати перший розділ, у якій відбувається знайомство читачів з багатьма героями твору, серед яких і Павло Іванович Чичиков, і жителі міста NN (від простих мужиків, що розмовляють про колесо брички Чичикова до самого губернатора), і деякі поміщики (Манилов, Собакевич, Ноздрьов), чиї маєтки Чичиков відвідує. У першому розділі дана широка панорама життя, що більше деталізовано буде представлена далі. Тут дана й зав'язка поеми - згадується про задум Чичикова, про його аферу.

Особливо значущою в композиційному плані є та частина, де показана низка поїздок Чичикова в різні маєтки. Опис цих відвідувань дається відповідно до чіткої схеми: спочатку дається опис селянських хат і всього господарства в цілому, потім йде розповідь про поміщицьку садибу, інтер'єр будинку, зовнішності хазяїна (обличчя, характер, улюблене заняття - «завзяття», мовна характеристика), після - опис застілля, бесіди Чичикова й поміщика про мертві душі, від'їзд Чичикова з маєтку.

Кожен попередній поміщик у поемі Гоголя протипоставлений наступному. Так, безгосподарний мрійник Манилов, що не має ніякого «завзяття», протиставлений надмірно дріб'язковій Коробочці, що цікавиться тільки побутовою сферою життя й грошима, що збирає, в «мішечки, розміщені по шухлядках комодів». Здирниці Коробочці протиставлений молодець Ноздрьов, що пропалює життя й колекціонує борзих собак. Руйнівник господарства Ноздрьов, що часто програється «вщент» на ярмарках, подан для контрасту з хитрим торгашем Собакевичем, аматором смачно поїсти. Сам Михайло Семенович Собакевич, що має міцне велике господарство, протиставляє себе Степану Плюшкину, чий маєток перебуває в запустінні, а селяни вмирають від голоду.

Існує літературний міф, відповідно до якого кожен наступний поміщик, до якого приїжджає Павло Іванович, «более мёртв, чем предыдущий» (А. Білий). Цей міф виник, імовірно, через буквальне прочитання гоголівського висловлення, даного в «Чотирьох листах до різних осіб із приводу “Мертвих душ”» (лист 3-і): «Один за другим следуют у меня герои один пошлее другого».

Дослідникові творчості Гоголя Ю. В. Манну вдалося розвінчати цей міф і довести невірність припущення того, що Манилов і Коробочка «менш мертві», ніж Ноздрьов і Собакевич. Згадаємо, що Гоголь пише про Манилова: «От него не дождёшься никакого живого или хоть даже заносчивого слова <…>, если коснёшься задирающего его предмета. У всякого есть свой задор: у одного задор обратился на борзых собак» (це можна сказати про Ноздрьова), інший «мастер лихо пообедать» (таким є Собакевич), «но у Манилова ничего не было». Якщо ж під «мертвотністю» розуміється та шкода, що поміщики наносять селянам, то й у цьому аспекті Манилов не здається більше «живим». Він абсолютно не знає специфіки життя російського селянства (тому безглуздо припускає, що селяни будуть купувати товари в купців, забираючись на міст, що розкинувся над ставком), не уявляє, скільки селян на нього працює, а скільки вже вмерло. Собакевич же знає поіменно всіх своїх селян, уявляє собі, хто з них на яку роботу здатний. Кріпаки Собакевича живуть у міцних хатах, зрубаних «напрочуд». Все це доводить, що Манилов нічим не краще Собакевича або Ноздрьова.

Гоголь відкриває галерею поміщиків саме Маниловим з багатьох причин. По-перше, Чичиков почав об'їзд поміщиків з Манилова тому, що ще в будинку губернатора той йому здався привітною й люб'язною людиною, у якого буде неважко придбати мертві душі. Цей розрахунок виявився вірним. Манилов став єдиним поміщиком, хто подарував Чичикову померлих селян, навіть не подумавши попросити за них гроші. Письменникові важливо показати, що на своєму помилковому шляху Чичиков спочатку не зіштовхується із серйозними перешкодами й складностями. Манилов лише, роняючи від несподіванки цибух, дивується проханню Павла Івановича. Така реакція повинна підказати читачеві незвичайність і чудність діяльності Чичикова. По-друге, загальний емоційний тон навколо образа Манилова ще безтурботний, фарби, які згадує письменник у зв'язку із цим героєм, світлі (зелена, синя, жовта) або приглушено-сірі. Надалі світловий спектр змінюється, у ньому починають домінувати темні, похмурі тони, а із Чичиковим відбуваються неприємності одна за іншою. Дослідник И. Золотусский у монографії «Гоголь» (Серія ЖЗЛ) пише: «Весело-прозаически началась поэма: въезд в город, объезд чиновников, приятные разговоры, вечера. Потом следовал комический Манилов, не вызывающий тревоги, потом Коробочка, когда что-то шевельнулось в левой стороне груди. Потом как бы глушащий эту тревогу балаган Ноздрёва - и вот Собакевич с его душой, спрятанной на дне тайника, и образ старости, предвещающий смерть». [7]

Особливість побудови «галереї поміщиків» полягає в тім, що в кожного наступного поміщика Чичикову усе складніше й складніше здобувати померлих селян. Коробочка довго не могла зрозуміти, що від неї хоче Чичиков («Адже я мертвих ніколи не продавала»), Ноздрьов почав пропонувати придбати разом з мертвими душами шарманку, коней або хортиць щенят, а в підсумку взагалі не продав Чичикову селян, а Собакевич, імовірно, догадавшись про те, що така угода вигідна Павлу Івановичу, запросив за мертвого сто рублів, тобто стільки, скільки коштував живий селянин. Однак Степан Плюшкин не тільки продав Чичикову найбільшу кількість померлих селян, але й неймовірно порадувався можливості звільнитися від «мертвих душ», за яких йому тепер не прийдеться платити подушну подать.

Композиція «галереї поміщиків» має й ще одну важливу особливість. Важливо відзначити, що Чичиков украй рідко попадає в той маєток, у який планував потрапити. Так, він їде в Заманиловку, а попадає в Маниловку, прямує до Собакевича, але, збившись із шляху, о другій годині ночі попадає до Коробочки, від Коробочки знову планує поїхати до Собакевича, але заїжджає в шинок, а потім їде до Ноздрьова, з яким познайомився ще в губернському місті, але відвідувати його не збирався. Після Ноздрьова Чичиков все-таки опиняється у Собакевича, але від нього вже нікуди їхати не збирається. Однак Михайло Семенович повідомляє про поміщика Плюшкина, що морить голодом своїх селян. Зацікавившись, Чичиков їде й до цього поміщика. Тут дають про себе знати «бічні ходи»: «с тщательностью перечислены недолжные повороты на пути к Ноздрёву, к Коробочке…»[2]. Якби в поемі було показано, як Чичиков задумав поїхати до Манилова й Собакевича та благополучно опинився в них, то в такій побудові було б щось схематичне. Але якби Гоголь показав, що Чичиков, задумавши поїхати до Манилова й Собакевича, у підсумку не опиняється в жодного з них, а приїжджає, наприклад, до «Боброва, Свиньина, Канапатьева, Харпакина, Трепакина, Плешакова» (ці імена згадує Коробочка), то в такій побудові було б щось вигадане, неприродне.

У третій частині дається зображення губернського міста NN і його мешканців. На зміну статичному опису маєтків приходить динамічне зображення суперечок міських чиновників, пліток дам.

У фіналі поеми Гоголь звертається до принципу композиційної інверсії, використаним ще Пушкіним у романі «Євгеній Онєгін», де вступ був даний в останній строфі сьомої глави. Гоголь звертається до минулого головного героя, розповідає про дитинство і юність Чичикова, даючи читачам можливість довідатися, як сформувався характер і світогляд набувача.

Особливе місце в композиції першого тому поеми «Мертві душі» займають авторські міркування й вставні історії. Так, наприклад, на початку твору авторські міркування здебільшого носять іронічний характер (наприклад, міркування про товстих і тонких панів), але, починаючи з п'ятої глави, у поему включаються патетичні (про велику і богату російську мову) або ліричні міркування (про «юність і свіжість», про дорогу й про Росію). Своєрідним ключем до розуміння поеми стають «Повість про капітана Копейкина» і притча про Кіфу Мокійовича та Мокія Кіфовича.

Композиция поеми Гоголя «Мертві душі» була ретельно продумана автором. Вона - втілення архітектонічної стрункості й оригінальності.

2.2 Чичиков - герой-плут

Великий вплив зробив шахрайський роман і на «Мертві душі». Доля й характер головного персонажа гоголівської книги багато в чому нагадують те, що ми зустрічається в авторів пікарески.

«Темно и скромно происхождение нашего героя,-- такими словами начинается жизнеописание Чичикова.-- Родители его были дворяне, но столбовые или личные -- бог ведает» [4, с. 224].

Примітно, що й в Алемана, і в Гоголя дворянське звання виступає не як знак певного суспільного становища батьків їхніх героїв, а скоріше слугує покривом над їх неясним минулим: обидва вони - і іспанський шахрай, і росіянин набувач - були людьми не стільки «скромного», скільки «темного» походження, не поєднані ні економічно, ні морально з жодним станом свого суспільства.

На відміну від відвертого цинізму, що панував у родині Гусмана, у будинку Чичикових був затверджений культ святенництва: перед очами молодого Павлуся завжди був пропис «не лги, послушествуй старшим и носи добродетель в сердце» (Г., VI, 224). Але в той же час, як згадує герой «Мертвих душ», батько «крал передо мною у соседей лес и меня еще заставлял помогать ему. Завязал при мне неправую тяжбу; развратил сироту, которой он был опекуном» (Г., VII, 114). «Пример сильнее правил» (Г., VII, 114)- це, а не моральні проповіді лягло у фундамент моралі майбутнього набувача.

Повна самітність чи була не першим почуттям, випробуваним гоголівським героєм. «Жизнь при начале взглянула на него как-то кисло-неприютно, сквозь какое-то мутное, занесенное снегом окошко: ни друга, ни товарища в детстве!» (Г., VI, 224). Такий стан було не випадковим збігом обставин, а нормою життя, який батько Чичикова не тільки дотримувався сам, але й заповів синові: «С товарищами не водись, они тебя добру не научат; а если уж пошло на то, так водись с теми, которые побогаче, чтобы при случае могли быть тебе полезными» (Г., VI, 225). Однак і подібні зв'язки з людьми в очах Чичикова мали вторинну цінність: «Товарищ или приятель тебя надует и в беде первый тебя выдаст, а копейка не выдаст, в какой бы беде ты ни был. Все сделаешь и все прошибешь на свете копейкой» (Г., VI, 225).

Батьківські поради виявилися дуже вчасно. Свідоме життя Чичикова збіглася з тим періодом, коли в Росії руйнувалися споконвічні уклади життя: «Помещики попроигрывались в карты, закутили и промотались как следует; все полезло в Петербург служить; имения брошены, управляются как ни попало, подати уплачиваются с каждым годом труднее...» (Г., VI, 240). У повітрі пахне «шальными деньгами», і на авансцену російської історії вже мчить «богач на пролетных красивых дрожках, на рысаках в богатой упряжи... а ведь был конторщик, волосы носил в кружок!» (Г., VI, 228). Щирим хазяїном життя ставав капітал. Без роду й племені, безцеремонно вторгався у світські вітальні й усе більш наполегливо відтискував у різних областях життя дворянську аристократію [16].

Натхнений батьківськими наставляннями й прикладом своїх щасливих сучасників, пускається Чичиков у шлях по бурхливих водах життєвого моря, як за два сторіччя до нього це зробив герой шахрайського роману. І з того моменту, коли юний набувач на візку, «которую потащила мухортая пегая лошадка», залишив рідну домівку, до останньої зустрічі з ним він буде постійно в дорозі. Підводячи підсумки свого життя після чергової невдалої афери, він зрівняє власну долю з «судном среди волн», що несеться «по воле ветров» (Г., VII, 108). Мотив, уже знайомий по шахрайському жанрі.

Як пише сучасний дослідник, «пространство в художественном произведении моделирует разные связи картины мира: временные, социальные, этические...» [14, с. 6]. Різноманітні його функції й в «Мертвих душах».

Насамперед дорога, що стала універсальною формою художнього простору головного персонажа гоголівської книги, виводить його за межі замкнутих у собі соціальних осередків російського суспільства. Тому було б більшим спрощенням вважати Чичикова середнім представником дворянсько-чиновницького суспільства [31]. Сам Гоголь почував, що перед ним явище нове й у своїй новизні неясне, не вичерпних своїх можливостей, «как помещики исчерпались в Плюшкине, а чиновники -- в прокуроре» [17, с. 320]. І письменник створив нове слово для визначення свого героя - «набувач».

Так само як іспанський пікаро, протягом свого життя Чичиков перемінить безліч занять: він буде й канцелярським переписувачем, і столоначальником, і митним чиновником, нарешті, він зовсім звикне до ролі «херсонського поміщика». Однак жодне із цих занять не вичерпує сутності набувача.

У першому розділі своєї книги Гоголь представляє його читачеві людиною, із чином не занадто великим і не занадто малим... не красенем, але й не дурної зовнішності... ні занадто товстим, ні занадто тонким, не можна сказати, щоб старим, однак ж і не так, щоб занадто молодим (Г., VI, 7). А. Білий, що звернув увагу на цю невизначеність вигляду гоголівського героя, зв'язує її з фіктивністю його особистості: «Явление Чичикова в первой главе,-- пише він,-- эпиталама безличию; это есть явление круглого общего места... у него нет признаков» [2, с. 81]. Дослідник надзвичайно докладно ілюструє свою думку цікавими спостереженнями й дотепними зауваженнями про різні іпостасі набувача й про стилі його поводження. Але це зв'язано не з безликістю, а, навпаки, із багатоликістю головного персонажа «Мертвих душ». М. Храпченко вірно відзначає, що «образ Чичикова строится на раскрытии «многосторонности», надзвичайної еластичності героя, на показі його пристосовності до самих різних життєвих обставин» [33, с. 383]. Ця пристосовність виявляється не тільки в легкості, з якої гоголівський герой міняє місце проживання, звички й рід занять, але й у щирому артистизмі, з яким він імітує свою приналежність до будь-якого середовища.. «О чем бы разговор ни был, он всегда умел поддержать его: шла ли речь о лошадином заводе, он говорил и о лошадином заводе... трактовали ли касательно следствия... он показал, что ему небезызвестны и судейские проделки... и в биллиардной игре не давал он промаха... и о добродетели рассуждал он очень хорошо, даже со слезами на глазах... о таможенных надсмотрщиках и чиновниках -- и о них судил так, как будто бы сам был и чиновником и надсмотрщиком» (Г., VI, 17-18).

Тому не дивно, що наприкінці I тому «Мертвих душ» приголомшені несподіваним викриттям свого недавнього кумира губернські чиновники будуть марне ламати собі голову над тим, хто ж на насправді ховався під благовидним виглядом «мільйонера»: шлюбний аферист, фальшивомонетник, або сам Наполеон, що біг з острова Святої Олени? Незважаючи на очевидну анекдотичність, у цих припущеннях є раціональне зерно: Чичиков міг би стати ким завгодно, якби це тільки обіцяло йому вигоду.

Поставлений умовами свого походження й виховання «по ту сторону добра й зла», гоголівський набувач, як і герой шахрайського роману, у досягненні життєвих благ не зупиняється ні перед чим: ні перед шлюбною аферою, ні перед казнокрадством, ні перед підробкою й лжесвідченням. Навіть смерть людей Чичиков використає для округлення капіталу: «А теперь же время удобное; недавно была эпидемия, народу вымерло, слава богу, не мало» (Г., VI, 240),-- міркує він готовлячи чергову аферу, що стане сюжетним центром і дасть заголовок гоголівській книзі.

Тернистий шлях життя, по якому рухається Чичиков, з нескінченними перипетіями зльотів і падінь служить суворим випробуванням твердості його характеру. Після першої великої невдачі, пов'язаної зі звільненням з посади, «решился он сызнова начать карьеру, вновь вооружиться терпением, вновь ограничиться во всем, как ни привольно и ни хорошо было развернулся прежде» (Г., VI, 233). Потім новий зліт і нова поразка: «Статский советник, по русскому обычаю, с горя запил, но коллежский (Чичиков -- И. Е.) устоял» (Г., VI, 237). Витримав він провал ретельно задуманої й, здавалося б, блискуче проведеної афери з мертвими душами.

Тільки опинившись у в'язниці, позбавлений усяких засобів до діяльності, Чичиков і впав у благочестя. «Сам не умею и не чувствую, но все силы употреблю, чтобы другим дать почувствовать; сам дурной и ничего не умею, но все силы употреблю, чтоб других настроить; сам дурной христианин, но все силы [употреблю], чтоб не подать соблазна,-- кається гоголевский герой.-- Буду трудиться, буду работать в поте лица в деревне, и займусь честно, так, чтобы иметь доброе влияние и на других»{Г., VII, 115). В Алемана ми також бачимо, що «к концу романа Гусман -- плут исправляется и становится нравственным автором мемуаров. Должны ли мы ему верить? -- спрашивает критик.-- Мы помним, как незадолго до ареста Гусман умудрился и духовника, и всю Севилью заставить поверить в его святость» [24, с. 35]. І герой «Мертвих душ» переконав у своєму каятті Муразова, якого Гоголь представляє як уособлену совість й який виступає тут у ролі духівника Чичикова. Але слідом за покаянням, після зустрічі із пройдисвітом Самосвитовым, Чичиков «возымел сильную надежду, и уже начали ему вновь грезиться кое-какие приманки: вечером театр, плясунья, за которой он волочился. Деревня и тишина стали казаться бледней, город и шум -- опять ярче, ясней» (Г., VII, 115). Усе знов повторюється, тому що, як вірно помітив герой іншого шахрайського роману, «никогда не исправит своей участи тот, кто меняет место и не меняет своего образа жизни и своих привычек» [11, с. 159].

Висновки до розділу 2

Таким чином, життєпис головного героя «Мертвих душ» виявляється типологічно цілком зіставленим з життєписом пікаро. Однак робити на цій підставі висновок про подобу гоголівського твору шахрайському роману не можна: пікарескна традиція належить не до поеми Гоголя в цілому, а тільки до «шахрайської повісті „Пригоди Чичикова"»[13,с. 219]. Повість же ця в «Мертвих душах» грає зовсім не ту роль, що виконує в пикаресці життєпис головного героя.

Шахрайський роман, як і поема Гоголя, не вичерпується зображенням історії шукача вдачі: для нього «в целом характерен обобщающий метод, когда из наблюдений над одной жизнью, над одной натурой делаются выводы о „человеческой природе" вообще» [25, с. 44 ]. Тому «ничтожная история плутней становится как бы иносказанием о стране, ее портретом» [25, с. 24]. Але широка картина суспільних вдач у шахрайському жанрі розкривається лише остільки, оскільки вона пов'язана з долею й характером героя: «другие персонажи романа, с которыми сталкивается пикаро, а также материальный внешний мир сами по себе мало интересуют автора» [25, с. 44]. І якщо при цьому шахрайський роман все-таки являє собою портрет не тільки пікаро, але й всієї країни, те це відбувається тому, що вони виявляються рівні один одному: «Пикаро,-- як точно визначає критик,-- Испания в миниатюре» [25, с. 23].