Символ східної жінки-лідера у поетичній збірці Віри Вовк "Жіночі маски" (кроскультурний аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 821.161.2Вовк

СИМВОЛ СХІДНОЇ ЖІНКИ-ЛІДЕРА У ПОЕТИЧНІЙ ЗБІРЦІ ВІРИ ВОВК «ЖІНОЧІ МАСКИ» (КРОСКУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТ)

О.О. Смольницька

Орієнтальна тематика представлена в українській художній літературі досить широко (від опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», чия основа, як відомо, узята з опери Моцарта «Викрадення із сералю», до творів А. Кримського, Лесі Українки - «Айша та Мохаммед», «Екбаль-ганем»; роману О. Назарука «Роксоляна», П. Загребельного «Роксолана», Р. Іваничука «Мальви» тощо, до сучасної інтерпретаціїї - В. Даниленко та ін.). Як і зарубіжна література, українська відкривала Схід переважно з доби романтизму. Орієнталістика, у тому числі вивчення ісламу, плідно розвивається в українській гуманітаристиці (історії, релігієзнавстві, філософії, літературознавстві тощо), простежуються кроскультурні зв'язки, активно перекладаються давня і сучасна арабо-, фарсі-, тюркомовна літератури. Сучасних дослідників починає цікавити образ жінки-літератора на Сході, причому постаті, яка поєднує кілька функцій (родини або організаторської діяльності). У зв'язку з цим постає питання ґендеру в жіночій творчості як такій. До того ж, віддзеркалення орієнталістики в художніх творах сьогодні плідно розробляється в зарубіжному когнітивному літературознавстві (наприклад, бостонський дослідник британського романтизму А. Річардсон, одна з праць - «Three Oriental Tales», 2002, присвячена Байрону та ін.). Неоромантизм, неоміфологізм та інші течії по-новому розв'язують цю тему.

Так, реалізацію орієнтального питання пропонує творчість української письменниці в Бразилії Віри Вовк (далі ВВ; автонім Віра-Лідія-Катерина Селянська, Wira Selanski, 1926 р. н., Борислав, з 1945 р. - у Ріо-де-Жанейро) - поетеси, прозаїка, драматурга, композиторки, художниці, літературного критика, перекладачки, музиколога, літературознавця. Творчість ВВ уже поставала в полі зору як українських дослідників (О. Астаф'єв, Б. Бойчук, Ю. Григорчук, І. Жодані, І. Калинець, М. Коцюбинська, С. Майданська, В. Мацько, Б. Рубчак, О. Смольницька, Л. Тарнашинська, З. Чирук, Вал. Шевчук та ін.), так і польських (Т. Карабович). Тому матеріалом аналізу в статті є вибрані вірші зі збірки «Жіночі маски» (перекладеній польською Т. Карабовичем у 2014 р., Люблін), відібрані за принципом інтеграції заголовної героїні в інше оточення та присвячені орієнталістиці.

Культурологічні перекладознавчі та поетологічні дослідження ґендерних питань у різні періоди (у тому числі бароко, ХХ і ХХІ ст.) постають у полі зору сучасних українських студій і плідно розробляються. Так, проблеми жіночого лідерства, релігійності, божественного обрання, права на владу та численні інші питання аналізують із широким залученням світового контексту (зокрема, порівнянням жінок- поетес і одночасно політичних лідерів на Заході та Сході) І. Кашникова, М. Новикова, М. Стогній, С. Трош та ін. Цікаві роздуми на цю тему - з урахуванням об'єктивних причин і наслідків у конкретному контексті - належать М. Стрісі. З огляду на це, намічені та розвинуті теми варто розглянути в різних аспектах, під іншим кутом зору, враховуючи теоретичне і практичне значення. Водночас треба звузити тематику, оскільки ґендерна тематика широко досліджувалася в українських студіях з 1990-х рр. (О. Забужко, Н. Зборовська, С. Павличко, М. Рубчак та ін.) і активно досліджується досі (Т. Заїка, О. Кісь, С. Коровченко та ін.). Проте в полі зору інтерес становить саме творчий аспект фемінінного лідерства, що зумовлює актуальність дослідження.

Якщо розглядати видатних жінок (уславлених за життя прямою діяльністю - наприклад, дипломатичною або організаторською - як-от меценатською) саме як поетес, то згадуються численні приклади - від античної Сафо (Сапфо) до сербської черниці XIV ст. Єфимії, авторки «Прославлення князя Лазаря». Лірика багатьох поетес античності, Середньовіччя і прото-Ренесансу має часто релігійний або панегіричний характер. Проте дане дослідження присвячене звуженій тематиці - світській (або відносно світській, оскільки сакральне і профанне часто переплетені) поезії вибраних західноєвропейських і східних політичних діячок XVI - XVII ст. Для орієнтиру в контексті з огляду на крайню необхідність наведені факти з історії ХХ ст.

Мета - порівняння самопрезентативних засад у ліриці конкретних жінок-лідерів доби Відродження і бароко. Слід зазначити, що за життя видатні діячки були відомі передусім як лідери, а не мисткині, а їхня творчість сприймалася ними і оточенням часто як супровідне заняття. Проте сучасність пропонує розглядати цих жінок саме як непересічних письменниць.

Поставлена мета вимагає розв'язання таких завдань:

1) завдяки історико-культурному контексту дослідити міфопоетику віршів ВВ «Роксоляна», «Шехерезада» і «Маруся Богуславка»;

2) розглянути один з показових прикладів - феномен Роксолани (який викликає асоціації і зі Сходом, і з Україною) та його сприйняття в різних епохах;

3) розвинути наведений П. Загребельним порівняльний зарубіжний контекст жіночої аристократичної поезії в різних державах;

4) порівняти поезію популярних у мистецтві жінок-лідерів (переважно Близького Сходу.

Постать Роксолани (Анастасії Лісовської, Хасекі, Хуррем або, правильніше - Хюррем - турецьк. Hurrem Haseki Sultan) досліджена вже широко в історичному, літературознавчому та інших аспектах, проте досі викликає питання навіть із точною національністю та принципами виховання цієї жінки-лідера. Іншими словами, важливо зрозуміти, що саме сформувало майбутню Роксолану як політичну індивідуальність. Наприклад, точно не з'ясовано ні ім'я Роксолани - Анастасія або Олександра Гаврилівна Лісовська (проте навіть це тільки гіпотетично), ні факти про її родичів, братів і сестер (якщо такі були), ні рік народження - 1502 чи 1505 (утім, такі розбіжності не рідкість для тодішніх життєписів), ні точну дату смерті (15 чи 18 квітня 1558), ні батьківщину (Рогатин - лише за канонічною версією А. Кримського в «Історії Туреччини» [7, с. 201] і за романом П. Загребельного, але є свідчення про Поділля та ін.), ні точний опис зовнішності (залишені портрети не відповідають дійсності - що теж не диво для тодішнього часу; вірогідний лише словесний опис); є припущення, що майбутня султанша була напівкровкою (такої версії дотримуються в Польщі) або навіть італійкою [3], проте документально, вочевидь, це не доведено. Також імовірно, що Роксолана могла не пам'ятати свого походження (аналогічно - в яничарів). (Контраст - ВВ, яка з 1939 р. перебувала в еміграції). Точно відомо лише існування цієї жінки і факти її політичної біографії. Факт, що саме Роксолана є однією з найбільш популярних прикладів української жінки-лідера, причому з українкою на Сході асоціюється саме її ім'я. Проти цього монополізму образу виступає мистецтвознавець О. Шутко, яка, зокрема, каже: «.. .я би хотіла зняти фільм про іншу українську султану, родом із українського Поділля, Надію, що стала матір'ю султана Мехмеда ІУ та валіде Хатідже Турхан. Про цю жінку також згадано у моїй книзі. Надія потрапила до гарему свого чоловіка, султана Ібрагіма І, у 1640 році. Разом із сином-султаном у 1672 - 1673 роках вона приїздила на батьківщину. Саме завдяки їй гетьмани Хмельницький, а потім Дорошенко порозумілися з султаном та узяли османський протекторат» [14]. (На жаль, поки що не з'ясовано, чи збереглися тексти цих діячок - на відміну від Роксоланиних поезій, - які можна було б використати для аналізу). Це зумовлюється логічно й самою історією відкриття Роксолани: так, А. Кримський не ідеалізував її, аналізуючи докладно, і С. Павличко зробила висновок, що для цього вченого конкретна жінка - «інтриґанка, яка знищувала всіх, хто перешкоджав її політичній кар'єрі» [9, с. 178]. Дослідниця здійснила оригінальне судження про те, що симпатії А. Кримського були «на боці завойованих, на боці васалів» [9, с. 178] (у даному разі християн).

У сучасній українській літературі Роксолана асоціюється з емігранткою, бранкою, вирваною з рідного коріння українкою. Так, ВВ у збірці «Жіночі маски» розгортає асоціативний ряд у вірші «Роксоляна» як мандри, дорогу в невідомість і відчуття власної втрати Батьківщини: «судно без вітрила пливе в затон / що його крижень креше крилом / краплі фонтану в сераїлі / рахують довгі хвилини / поля муругі і картаті - спомин / із полувінка ранку - бинди проміння / Ти пишеш мою долю в книзі дюн / мій сон Ти поклав охляп на вітер / тепер я тільки тривожний крик чайки / в порогах перед бурвієм» [1, с. 126]. (Сама авторка, на відміну від змальовуваної героїні, ні в якому разі не пориває з рідним корінням і не протиставляє себе материковій Україні). Море означає шлях із Кафи, де продали Роксолану (тоді ще Настасю Лісовську). Крижень - український символ народних пісень. Алітерація «крижень креше»» нагадує міфологічний образ українського лелеки, який, за віруваннями, викрешує вогонь. Сам крижень (селезень) - персонаж ритуальних українських пісень. Чайка - наскрізний український образ-символ поезій ВВ, також фольклорний. Рідні реалії (крижень, поля, бинди) змінюються іншими (сераль, фонтан), так званою «екзотикою». Море сприймається і як зв'язок минулого із сучасним та майбутнім, і як ворожа стихія, бо з нею асоціюється полон. Сама лірична героїня, вочевидь, звертається до Господа.

Але що точно відомо про Роксолану? Дані про життя майбутньої султанші до Туреччини схематичні й часто апокрифічні. Проте не викликає сумнівів високий інтелектуальний рівень Роксолани - тому слід звернути увагу на нього, а не на еротичну складову, яка, на жаль, досі тиражується навіть у мас-медіа - від кінематографу до популярних пісень і комедійних телевізійних передач (саме ім'я Роксолани набуло статусу прозивного для сучасних українок, які за кордоном стали живим товаром) - насправді еротика не створювала жодних індивідуальних рис у сприйнятті жінок султаном (максимум ці образи могли створити літературну гру, але не більше). На важливості інакшості, відмінності Роксолани наголосив П. Загребельний, докладно описавши принципи життя гарему, султанську полігамію, а також навівши історичні деталі виховання, освіти і навіть тогочасного ідеалу жіночої краси в Європі. Роксолана викликала інтерес і в сучасників, і в самого автора тим, що не підпадала під стандарт. Зрозуміло, що, якби спілкування із султаном у неї обмежилося тільки чуттєвою стороною, Анастасія Лісовська не досягла б лідерства. Навіть саме виховання підлітка було політичним, філософським (майбутня Роксолана зналася на європейській філософії, доступній українці, вочевидь, через знання латинської мови, і сама політика й навіть побутові риси характеру в діячки явно вкладаються в поняття макіавеллізму - те, що вже на українському ґрунті пізніше розвинув І. Мазепа). Не варто забувати про те, що світогляд Роксолани формували спочатку єзуїти (про що згадує П. Загребельний), а пізніше венеціанці. Тому за вихованням Роксолана не була українкою, але ментально - причому несвідомо - не втрачала зв'язку зі своєю архетипною системою (попри саме її ствердження в романі, що вона давно не сприймає себе як українку й навіть думає турецькою). Зрозуміло також, що в іншому оточенні - наприклад, якби двір Сулеймана Пишного не був інтелектуальним, і сам султан не розумівся на мистецтві й науках, - у Роксолани не було б такої вигідної можливості презентувати себе як індивідуальність, рівнозначну чоловіку-лідеру. Отже, як діячка Роксолана була продуктом тогочасної італійської дипломатії, що і відповідало принципам східного двору, і водночас створювало ефект загадковості цієї жіночої постаті саме своєю вестернізованістю (у тому числі невідповідністю східному ідеалу краси), яка приваблювала і навіть використовувалася на мусульманському Сході, проте ментально не була пізнана до кінця оточенням Роксолани. Водночас це мімікрія, здатність асимілюватися (про що свідчить, зокрема, і наведена А. Кримським антихристиянська позиція Роксолани [7, с. 211]). О. Шутко стверджує: «Є дослідження, що за час її перебування в Стамбулі з 1520-го по 1558 рік, коли вона померла, зменшилася кількість набігів турків на наші землі. Але тут теж дуже переоцінюють роль цієї жінки. Бо ж зменшення числа набігів було результатом домовленостей з польським королем. Султан хотів заручитися підтримкою короля, щоб той не вступав в антиосманську коаліцію з Габсбургами» [3]. Проте у полі дослідження - інтелектуальна, творча діяльність. Повага до інтелекту, начитаності, освіченості - принцип, який лежить в основі як європейської дипломатії доби Відродження, так й ісламу («людина-книга»; учена жінка сприймалась як неземне створіння - і це можна схарактеризувати фразою Дон-Жуана, зверненою до донни Анни, у драмі Лесі

Українки «Камінний господар» - коли героїня спокушає його владою: «Ви мов не жінка, / і чари ваші більші від жіночих!» [13, с. 161] - дія VI).

Відносно ізольоване існування султанші (спочатку в гаремі, потім у палаці) компенсувалося бурхливим розвитком творчої та взагалі інтелектуальної діяльності, позначеної специфічним відбитком (схожі тенденції помітні в поезії кримських ханів, світогляді сестер Бронте, спричиненому пуританським вихованням та обмеженим колом спілкування у дитинстві; віршах і епістолярії Емілі Дікінсон та інших діячів, чий modus vivendi був відносно усамітненим; у випадку державних діячів сюди додавались і стреси - у тому числі спричинені постійним відчуттям ризику). Одні з ознак - це яскравість образів і символів; доведені до краю емоції; пристрасть як інтелектуальне пізнання; активна життєва позиція (ліричний герой або героїня не боїться страждання, засудження і самокритики, проте по суті є лідером); побутові моменти підносяться до високих, узагальнюються і навіть символізуються - причому все зашифроване у вишуканій канонічній формі (або ж, як у Е. Дікінсон, змальовані в революційно-новій строфіці, метриці тощо). На перший план виступає індивідуальність як така: її діалектика, заявлення права на будь-які емоції; рефлексія, причому в іншій - оригінальній - площині. Зовнішній світ може або не описуватись, або описуватися досить скупо. Головне - душевний розвиток. Навіть стандартні для традиції (турецької, чи англомовного романтизму - у даному разі це не принципово) символи etc. не нівелюють індивідуального внутрішнього світу, що, попри вдавану надмірну емоційність, постає злагодженою системою. Отже, така поезія - явище онтологічне.

Вводячи Роксолану в світовий контекст (як західноєвропейський, так і східний), П. Загребельний проводить паралелі з іншими мусульманськими поетесами. Він згадує Міхрі-Хатун - «яку звали сонцем серед жінок. Народилася і жила в Амасії, не захотіла стати рабою у будь-чиєму гаремі, сповідувала вільну любов, сама вибирала собі коханців при дворі шах-заде Ахмеда, який згодом мав загинути від руки свого жорстокого брата Селіма» [4, с. 224]. Далі автор аналізує: «Дивна жінка! Піднялася над мільйонами рабинь, оспівувала сміливу й вільну любов, мріяла про чоловіка, який міг би пожертвувати навіть життям заради кохання:

Коли закоханий, то на шляху любові

Ти честь і сором не оберігай.

Віддай і душу на шляху любові,

Інакше втратиш назавжди кохану.

... Цієї незвичайної жінки лякалися навіть такі талановиті люди, як поет Іса Неджаті. ... якась несамовита жінка, що кинула виклик усьому світові ісламу, пише назіре на його поезії!» [4, с. 224-225]. Назір (назіра, назіре) - жанр арабської (а пізніше взагалі східної) поезії. Це відповідь на твір (чи цикл творів) іншого поета, своєрідне продовження теми і поетичне змагання. В інтерпретації П. Загребельного це лише наслідування, але таке тлумачення не зовсім правильне. Цікаво, що автор наводить приклад поетичного змагання Іси Неджаті і Міхрі-Хатун. Якщо ж брати спосіб життя цієї поетеси, то згадується гетеризм в Стародавній Греції або ж біографії жінок в Італії та Франції доби Ренесансу; у ХХ ст. схожі погляди на стосунки висловлювала Сильвія Плат, яка захоплювалася фемінізмом. З літературних прикладів виникають паралелі з Марією Маґдалиною в інтерпретації Наталени Королевої (роман «Quid est veritas?»): за версією письменниці, біблійна грішниця була наполовину еллінкою і привабила Пілатового сина освіченістю, а не лише вільними поглядами (зрозуміло, що син прокуратора мав право обирати й інших наложниць). Проте розпусне життя (можливо - за романом - більше гіпертрофоване у відгуках оточення) не сприймалось ортодоксальним юдейським ладом, в якому жила ментально інша Маґдалина.

Продовжуючи порівняння Роксолани з іншими видатними поетесами високих кіл, П. Загребельний здійснив свого часу новаторський крок. У наведеному контекстуальному зрізі письменник пояснює: «Для Європи вельможна жінка-літератор була в ті часи звичним явищем» [4, с. 226]. Це і Марія Стюарт, і Вітторія Колонна [4, с. 226], й інші гармонійні особистості, які зналися на різних мистецтвах. Зокрема: «Мовби перегукуючись з Міхрі-Хатун, озивалася з-за моря венеціанка Гаспара Стампа, що передчасно померла від безнадійної любові до графа Коллальтіно ді Коллальто. Яка стражденна її муза поряд з бунтівливою Міхрі: «Моє вразливе серце з тобою пішло, сеньйоре. Амур зробив усе це, може, мені на горе. Підуть разом з тобою і щирі зітхання - сестри мого кохання. Йтимуть вони, як друзі, в щебеті, у стогонах, тузі. І якщо стихнуть раптом, згинуть, як чисті перла, - знай, що і я вже померла»» [4, с. 225]. Тут можна назвати і Маргариту Наваррську («Королеву Марґо» в О. Дюма), яка писала вірші, проте вони не дійшли до сьогодні (або ж, як часто бувало в аристократів, стали відомими анонімно); і Луїзу Лабе, і багатьох інших. Названих поетес об'єднувало прагнення створювати салони (які тоді так не називалися, але принцип був той самий), залучити широкі зв'язки з інтелектуалами і митцями. Самі ж ці жінки стали найбільш відомими (або ж узагалі відомими) саме як поетки тільки після смерті. Так, за свідченням П. Загребельного, єдиним читачем Роксоланиних віршів був адресат - султан [4, с. 226].

Таким чином, поезія часто не була віддільною від історичної місії (як на Сході, так і в християнській Європі - наприклад, лірика Генрі Говарда Саррі, або Суррея (Henry Howard, Earl of Surrey, 1517 - 1547), та численних інших поетів-аристократів різних країн).

Реалізація себе в слові та вміння зацікавити чоловіка-адресата (як Роксолана) відображені в повному натяків вірші ВВ «Шехерезада». Відома героїня «Тисяча і однієї ночі» тут постає імпресіоністично, що розраховано на підготовленого читача. Трагізм ризику, постійного очікування страти виливається в монолог: «за тяжкими куртинами / мене жде ятаган <...> / шукають щілин у брамі / темні зіниці / ліси-списи їх проколюють / у корчах жаху народжую казку / тисяча і одною вервечкою / стелиться стежка життя» [1, с. 78]. Тут не змальований реалістичний образ героїні: видно її реакцію, що вияскравлюється в сприйнятті Шехерезадою (Шахразадою) зовнішнього оточення - ворожої атмосфери палацу (брама, списи), тобто замкнений простір порівнюється з тюрмою. У цьому вірші через наявну символіку певною мірою представлена і східна стилізація: ліс списів для ерудованого читача або ж для сходознавця створює не лише картину загрози від варти, але й антитезу любовній грі в орієнтальній ліриці (створеній чоловіками): так, у Резмі (докладніше згадується нижче) до адресатки: «А на лиці пушинок стрій постав, неначе військо, - / І їхній заколот у дрож твоє кидає пасмо» [11, с. 614]. Любов-війна, любов-творчість, любов- самореалізація і самодоведення - ось проблематика вірша ВВ. Аналізовану поезію можна назвати прикладом секрету творчості - народження слова зі стресу: «у корчах жаху народжую казку» [1, с. 78]. поезія лірика вовк виховання

Інший вірш, «Маруся Богуславка», в якому пропонується відновлення християнського світогляду, присвячений героїні відомої думи. Наголошується на мотиві очищення та самопожертви, людяності (християнської любові), що дозволить героїні наново інтегруватись у власну (українську) культуру та отримати прощення власної землі (материнського коду): «з очисної покути / билиною мені співають / рятувати життя це - добре вмирати / щоб не скривдити ні тотема / ні людини.» [1, с. 128]. Таким чином, це певна антитеза Роксолані. Скривдити тотем означає свідому відмову від рідних архетипів, самопродаж іншій культурі. Завдяки рятуванню свого народу (ув'язнених запорожців) героїня отримує прощення від українського тотема. Маруся рятує своїх, «щоб земля не прокляла / твоєї плоті / не вивернула її / з очима повними порожняви / падлом для гайвороння» [1, с. 128]. Це можна розуміти і метафорично (та, хто залишила свій дім, причому свідомо, сприймається як умерла, а суб'єктивно - як огидний труп), і прямо (у разі дізнання про Марусину зраду султан має право стратити українку). Ключовий концепт вірша - сумління, яке пробуджується в героїні: «рятувати життя це - повертати обличчя / соняшником за сумлінням» [1, с. 128].

Продовжуючи розгляд аристократичної та королівської поезії, цікаво буде звернутися до контекстів різних культур. Зокрема, в європейському дискурсі плідно розробляється лірика Марії Стюарт (в українській гуманітаристиці та перекладознавстві це М. Новикова, М. Стріха, С. Трош та ін.). Так, С. Трош зіставляє Марію Стюарт з іншою видатною сучасницею цієї шотландської королеви - тронною дружиною хана Багадир-Ґерая І (1602 - 1641 рр., поетичний псевдонім Резмі, українською переклав М. Стріха, дослідили М. Стріха і С. Трош) Ханзаде-ханим [8] (ханум, турецьк. Hanzade Hanim або Hanzade Hanim, Hanzade hanim, Hanzade Hani Hatun ile, дочки (Gazi Giray Han'in kizi [17]) Ґазі ІІ Ґерая (Бора) - також видатного поета, який творив під псевдонімом Ґазайї (Gazayi). Отже, це приклад не лише ханської, але й поетичної династії. Уперше в українській науці про названу поетку згадав А. Кримський, який, характеризуючи високу поетичну культуру кримських ханів (і навіть листування у віршах), наводив приклад: «Була й поетеса серед ґіреївської династії - Ханзаде-ханум, жінка хана Бегадур-ґірея (1636 - 1641)» [12, с. 167] (у цитуванні лишаємо авторську транслітерацію) - але, на жаль, не розвинув цієї теми. Згадана жінка «мала не тільки талант версифікації, але й здобула славу дипломата в політичних відносинах Кримського Ханства та Польського Королівства» [8]. Також Ханзаде-ханим була меценаткою [16, с. 60] і відзначалася стилем організаторства, що сьогодні називається салонним (аналогічно - Марія Стюарт і Єлизавета Англійська в Європі). Але, на відміну від Марії Шотландської, тюркська поетеса як державна діячка була успішною, і - з огляду на хроніки - виконувала роль не жертви, а на той час активної особистості, що відстоювала права як держави, так і власні. Так, хроністи наводять діалог між Резмі та дружиною: прочитавши їй в оригіналі уривок із сури 4 «Жінки» (тут і далі у перекладі І. Крачковського 3-й аят: «..женитесь на тех, что приятны вам, женщинах - и двух, и трех, и четырех.» [5, с. 54]), хан спитав у Ханзаде- ханум, чи зрозуміла вона ці слова (тобто пояснення причини створення гарему). На це тронна дружина чемно нагадала закінчення фрази аята: «А если боитесь, что не будете справедливы, то - на одной.» [5, с. 54], опустивши згадку, що натякає на наложниць і рабинь (як у повному тексті [5, с. 54]).

Проте вірші цієї поетеси (турецьк. §air - «поет», «поетка», і так Ханзаде-ханим називається в дослідженнях) не дійшли до наших днів [2, с. 237] (або ж збереглись анонімно чи приписувалися поетам-чоловікам, як у випадку луцької шляхтянки Олени Копоть-Журавницької (1525 - ?); на жаль, за свідченням М. Стріхи (який згадував таку поетичну паралель) найвідоміший твір О. Копоть - «пашквіль», за останніми фактами - це стилізація самого О. Левицького, який відкрив постать першої української поетеси; натомість шляхтянка з більшою ймовірністю вважається авторкою пісень і акровірша). Це порівняння вимагає окремого досліджування. Можливо, згадки про створення поезій Ханзаде-ханим спричинені загальною тенденцією виховання в аристократичних родинах (що одним із умінь передбачало віршування), тому навряд чи поетичний хист державної діячки - це легенда. Принаймні, можна казати про загальну освіту цієї постаті: вельможна поетеса володіла арабською мовою, розумілася на коранічному богослов'ї (можливо, знала і фарсі) - тобто мала обов'язкові для ханського виховання знання. На жаль, у документах не наводиться ні портрета, ні справжнього імені поетки, адже Ханзаде-ханим - це титул, дослівно - «жінка ханового сина», і такий титул мали й інші східні аристократки, не пов'язані з Кримським ханством (аналогічно - Роксолана - «слов'янка», Діляре-бікеч - «прекрасна управителька» або «княжна»). Дати життя поетеси невідомі, хіба що гіпотетично наведено в генеалогічних таблицях турецьких студій рік смерті - «olum 1724 (?)» [18, s. 277]. Тобто (якщо вірити даті й тому, що в таблиці мається на увазі саме та жінка) Ханзаде-ханим пережила свого чоловіка на 83 роки - отже, овдовіла молодою (як і Марія Стюарт, що втратила Франциска ІІ у 18- річному віці і пережила всіх своїх трьох чоловіків - так, Генрі Стюарта, лорда Дарнлі вбили, коли їй було 25, і є версія, що замовницею вбивства була сама Марія Шотландська). Проте це лише припущення. Натомість подальша доля ханської вдови не досліджується. Ханзаде-ханим найчастіше просто згадується як дружина Резмі - у тому числі для обліку статистики поетів у ханському колі [18, s. 287]. Образ вельможної поетки ідеальний і найчастіше описується загальними словами (аналогічно - Марія Стюарт до ХХ ст.).

Образ вельможної поетки ідеальний і найчастіше описується загальними словами, або ж це адресатка поезій Резмі [11, с. 614], [15], його муза. Її розглядають у зв'язку з інформацією про Резмі, але не окремо. Отже, постать цієї жінки у тюркології (розглянутих франко-, іспано-, турецькомовних та інших джерелах) відома, але не аналізується, натомість для досліджень доступна чоловіча ханська поезія. Таким чином, виникає ефект оберненого дзеркала: жінка, яка сама по собі є творчою індивідуальністю, сприймається як пасивна адресатка, і про неї можна судити зі створеного адресантом-поетом образу. Натомість реальний образ мисткині недоступний. Це підтверджує суфійська поезія самого Резмі: сутності адресатки (а відтак, таємниці сакрального) не пізнати. Аналогічний прийом - у творі Лесі Українки «Айша та Мохаммед»: Хадіджа, яка насправді була лідером, тут постає скорше як муза, що надихнула Мохаммеда (Мухаммада) і зробила його пророком; також це релігійне пробудження душі, сакральне начало, виражене в жінці.

Проте є можливість провести літературні паралелі з іншими східними поетесами. Це, наприклад, лакська поетка ханського походження Патімат з Кумуха (кінець ХІХ ст.), освічена знавчиня арабської мови, відома своїм віршованим листуванням з об'єктом почуття, поетом Маллеєм (але ця історія скінчилася трагічно). Її поезія відверта і подекуди танатологічна, а також сповнена синкретизму (вочевидь, спричиненим гірським вихованням). Аварська поетеса другої половини ХІХ ст., Анхіл Марін, вражала сильною життєвою позицією (про що збереглись усні оповідки). Сьогодні її навіть вважають предтечею кавказького фемінізму. Збереглись її вірші (сама авторка їх не записувала, вони дійшли з пам'яті слухачів як пісні), де сміливо зазначено, зокрема, про дошлюбний зв'язок і заявлено про права жінки на почуття, протиставлення її пліткарському оточенню [10, с. 732-733]; за звучанням цю поезію можна назвати нежіночою. Більше відомо про таджицьку поетесу і вчену Зебуннісо (інший варіант імені - Зебунніса, тадж. «жіноча краса», 1638 чи 1639 - 1702), яка творила на фарсі під псевдонімом Махфі [10, с. 507-515]. Була дочкою індійського імператора з династії Бабурідів, народилася в Делі. Унікальна особистість, належала до суфіїв (про що прямо заявлено в її віршах [10, с. 514]). Її спадщина позначена пристрасним почуттям (що зближує з чоловічою поезію, як-от Резмі).

Арабська література ХХ ст. також була представлена жіночим поглядом на зміни світу. Деякі приклади: творчість Мейї (Мар'ям Зіяде) (20-ті рр. ХХ ст.), дочки сирійського журналіста, яка більшу частину життя провела в Єгипті; Мелек Хифні Насиф (1886 - 1918) - каїрської журналістки і письменниці, яка боролася за жіночі права, її перу, зокрема, належить лірика; загалом творам цієї авторки, на думку

І. Крачковського, притаманний вплив сиро-американської школи [6, с. 16]. Під час Другої світової війни були відомі імена інших авторок, які розробляли жіноче питання: Сахір ал-Кальмаві, «Бінт аш-шаті» (псевдонім, який означає «Дочка узбережжя») [6, с. 55]. Названі представниці молодшого покоління літераторів були не лише письменницями, але й літературознавцями. Їх цікавила роль видатної жінки в історії. Узагалі арабська література ХХ ст., безперечно, знаменована впливом західноєвропейської і американської філософії, критики, мистецтва тощо. Те ж саме можна сказати про жіночі студії. Відомий факт, що єгипетські модерністи сформувалися завдяки французькій літературі. Старший з професорів Єгипетського університету, «філософ Мансур Фахмі, учень Леві Брюля... зустрів на батьківщині суворе ставлення за паризьку дисертацію про стан жінки в ранньому ісламі» [6, с. 36]. Отже, у випадку арабської жіночої літератури ХХ ст. можна стверджувати про дуже цікавий синтез форми і змісту двох начал - умовно «західного» і східного.

Якщо казати про видатних мусульманок суто як політичних діячок, то передовсім відомі представниці такої царини у країні своєї ж релігії. Це і дружини (старші - валіде, башкадуні та ін.) або дочки султанів чи ханів тощо, і політичні діячки ХХ-ХХІ ст. (як-от прем'єр-міністр Пакистану Беназір Бхутто - убита під час теракту в 2007 р.; проте виховання цієї жінки було неортодоксальним і багато в чому європейським - у тому числі це здобуття освіти в католицьких закладах). Один з прикладів інтеграції першої леді країни в суспільство іншої релігії - Суха Арафат (до шлюбу Тавіль чи Тауїль), яка до одруження з Ясіром Арафатом була християнкою, католичкою французькою підданою, європейським продуктом, і майбутнє подружжя об'єднував лише національний чинник (арабська національність). Проте цей приклад досить амбівалентний через недовірливе сприйняття самої постаті Сухи Арафат у Палестині (ще коли ця жінка була заміжня за Арафатом).

У мистецтві часті приклади інтеграції іншокультурної фемінінної персоналії в нове (часто відмінне) коло. Це і цитований роман П. Загребельного «Роксолана», і його ж «Євпраксія» (європейка за духом потрапляє до нерозвинутої Європи і бачить інші принципи), і фільми - як-от про Марію Стюарт; один з орієнтальних прикладів - «Індокитай» (Франція - В'єтнам, 1992 р.), де дія відбувається у В'єтнамі 1930-х рр., тобто періоду французького колонізаторства. Тут цікаве питання ментальності. Прийомна дочка головної героїні, француженки Еліани (у ролі - Катрін Деньов) кругла сирота Камілла - в'єтнамська принцеса з давньої імператорської династії - та наречений Тан (Тхань) виховуються як європейці (Камілла - у католицькій школі, Тан - у Франції, звідки привіз ідеї соціалізму); проте при досягненні шлюбного віку заручених одразу переводять до жорсткої патріархальної структури в'єтнамського двору, де вони мають існувати безперервно, і представники геронтократії негайно проводять над ними церемонію (до речі, із самого початку показано, що сама ідея шлюбу молодих - суто династична необхідність, оскільки герої фільму не мають жодного взаємного почуття). Символічно, що під час церемонії пара навіть убрана в національні костюми (цей код як характеристика бінарної опозиції «бути» і «здаватися»), хоча раніше носила виключно європейський одяг (а Камілла - і пансіонерську форму, схожу на чернече вбрання). Отже, у фільмі показано повернення молодих героїв до предківської культури, якої нове покоління, підготовлене для європейського життя, не знає. Зі сценарію зрозуміло, що герої - християни (утім, у В'єтнамі це не було і не є надто рідкісним явищем), про що свідчить навіть ім'я принцеси. У фільмі цікаво показано, що протистояння між конкретними персонажами (французами і в'єтнамцями) на ґрунті релігії або національності не існувало до моменту повернення Камілли з ув'язнення, де «Червона Принцеса» захопилася комунізмом.

Таким чином, проведений зріз дозволяє підбити підсумки: контекстуальний аналіз орієнтальних досліджень і поезій жінок-літераторів дозволяє глибше зрозуміти імпліцитну міфопоетику вибраних віршів ВВ (збірка «Жіночі маски»), присвячених Сходу. Монолог ліричної героїні, побудований як внутрішнє мовлення, як несвідоме, відкриває ностальгійну картину («Роксоляна») і передбачає передусім загальну культуру реципієнта («Шехерезада»). Жінка постає не лише як об'єкт (викрадена Роксолана), але і як суб'єкт, творець власної долі в інтригах (Шехерезада, Маруся Богуславка), від якої залежать зміни. Інтеграція християнки в іншу культуру сприймається як болісний розрив із залишеною реальністю (Батьківщиною: вірш «Роксоляна» = фільм «Індокитай» в інтермедіальному аспекті), а самореалізація східної жінки в творчості - як ризикований ґендерний двобій («Шехерезада»). Із проаналізованими видатними східними державними діячками-поетесами (Роксоланою, Махфі, Ханзаде-ханим та ін.) героїнь ВВ об'єднує реалізація власної індивідуальності в творчості. Інтерес письменниці до епохи бароко в різних країнах і оригінальне обігрування елементів цього стилю у вербальних творах дає підставу стверджувати про тенденції необароко в складному, елітарному творчому методі ВВ.

Список використаної літератури

1. Вовк В. Жіночі маски - Wira Wowk. Kobiece maski / В. Вовк ; пер. з укр. Т. Карабович. - Люблин, 2014. - 148 с. ; Vovk V. Zhinochi masky - Wira Wowk. Kobiece maski / V. Vovk ; per. z ukr. T. Karabovych. - Liublyn, 2014. - 148 s.

2. Гайворонский О. Повелители двух материков / О. Гайворонский. - Киев - Бахчисарай : Майстерня книги, Оранта, 2009. - Т. ІІ : Крымские ханы первой половины XVII столетия в борьбе за самостоятельность и единовластие. - 272 с. ; Gayvoronskiy O. Poveliteli dvukh materikov / O. Gayvoronskiy. - Kiev - Bakhchisaray : Maysternya knigi, Oranta, 2009. - T. ІІ : Krymskie khany pervoy poloviny XVII stoletiya v borbe za samostoyatelnost i edinovlastie. - 272 s.

3. Загребельний П. Роксолана : роман / П. Загребельний. - Київ : Дніпро, 1983. - 583 с. ; Zahrebelnyi P. Roksolana : roman / P. Zahrebelnyi. - Kyiv : Dnipro, 1983. - 583 s.

4. Коран / пер. и коммент. И. Ю. Крачковского. - Душанбе : Редакционноиздательский отдел Таджикского республиканского отделения Советского фонда культуры, 1990. - 448 с. ; Koran / per. i komment. I. Yu. Krachkovskogo. - Dushanbe : Redaktsionno-izdatelskiy otdel Tadzhikskogo respublikanskogo otdeleniya Sovetskogo fonda kultury, 1990. - 448 s.

5. Крачковский И. Ю. Арабская литература в ХХ веке / И. Ю. Крачковский. - Ленинград : Изд-во Ленинградского Государственного ордена Ленина ун-та, 1946. - 64 с. ; Krachkovskiy I. Yu. Arabskaya literatura v KhKh veke / I. Yu. Krachkovskiy. - Leningrad : Izd-vo Leningradskogo Gosudarstvennogo ordena Lenina un-ta, 1946. - 64 s.

6. Кримський А. Історія Туреччини / А. Кримський. - 2-ге вид., випр. - Київ - Львів : Олір, 1996. - 288 с., іл. ; Krymskyi A. Istoriia Turechchyny / A. Krymskyi. - 2-he vyd., vypr. - Kyiv - Lviv : Olir, 1996. - 288 s., il.

7. Павличко С. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм : складний світ Агатангела Кримського / С. Павличко. - Киів : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2000. - 328 с. ; Pavlychko S. Natsionalizm, seksualnist, oriientalizm : skladnyi svit Ahatanhela Krymskoho / S. Pavlychko. - Kyiv : Vyd-vo Solomii Pavlychko «Osnovy», 2000. - 328 s.

8. Поэзия народов СССР IV - XVIII веков // вступ. статья и сост. Л. Арутюнова, В. Танеева; примеч. П. Катинайте. - Москва : Худож. лит., 1972. - 862 с. ; Poeziya narodov SSSR IV - XVIII vekov // vstup. statya i sost. L. Arutyunova, V. Taneeva ; primech. P. Katinayte. - Moskva : Khudozh. lit., 1972. - 862 s.

9. Стріха М. Улюблені переклади : поезії / М. В. Стріха. - Київ : Український письменник, 2015. - 724 с. ; Strikha M. Uliubleni pereklady : poezii / M. V. Strikha. - Kyiv : Ukrainskyi pysmennyk, 2015. - 724 s.

10. Студії з Криму. І - ІХ / ред. А. Е. Кримський. - Відбитки із «Записок Історико- Філологічного Відділу». - Київ : 1930. - 212 с. ; Studii z Krymu. I - ІХ / red. A. E. Krymskyi. - Vidbytky iz «Zapysok Istoryko-Filolohichnoho Viddilu». - Kyiv : 1930. - 212 s.

11. Українка Л. Камінний господар // Українка Л. Зібрання творів у 12-ти т. / Л. Українка. - Київ : Наук. думка, 1977. - Т. 6 : Драматичні твори (1911-1913). Переклади драматичних творів. - С. 71 - 162 ; Ukrainka L. Kaminnyi hospodar // Ukrainka L. Zibrannia tvoriv u 12-ty t. / L. Ukrainka. - Kyiv : Nauk. dumka, 1977. - T. 6 : Dramatychni tvory (1911-1913). Pereklady dramatychnykh tvoriv. - S. 71-162.

12. Hammer-Purgstall, J. von Histoire de l'Empire Ottoman / J. Von Hammer-Purgstall, traduit par J. J. Hellert, Bellizard, Paris, 1837. - T. X : de 1640 a 1656. - 504 p.

13. Kurnaz C. Hanlik donemi Kirim §airleri hakkinda bazi tespit ve degerlendirmeler : Some Findings And Evaluations On The Poems Of Crimean Khanate / C. Kurnaz; H. Qeltik // Turk Kulturu ve Haci Bekta§ Veli Ara§tirma Dergisi. - 2009. - Sayi 51. - S. 275-294.

Анотація

У контекстуальному зрізі на прикладі фемінінної орієнтальної лірики Віри Вовк аналізуються мотиви і символи, спільні для лірики державних діячок Заходу і Сходу. Здійснено поетологічний, макро- і мікроконтекстуальний, перекладознавчий, культурологічний аналіз. Досліджено вміння створювати поезію як необхідний чинник тогочасного виховання у високих колах. Стаття має теоретичний і практичний характер.

Ключові слова: поетеса, вельможна жінка-літератор, жінка-лідер, Схід.

The article analyses the motives and symbols which are common to the lyrics by state activists of the East (Orient) and West (on example of feminine Oriental lyrics (in the collection «The Feminine Masks») by the modern Ukrainian writer in Rio de Janeiro Vira Vovk (Vira Selanski) whose style is very different, elitist and has features of magic realism, neomythologism, neobaroque etc. The period is the Renaissance and the Baroque. The prototypes are distinguished as historical (Roxelana) and literary (Marusya Bohuslavka, Scheherazade) which are given in the having the same name poems by Vira Vovk. Textual object are lyrical monologues of these persons. The archetypal Ukrainian base of these texts, some of which are coded folk songs, is found. The personality of Roxelana is analyzed according to classical (Ahathanhel Kryms'ky) and modern studies. Other Ukrainian women who became sultan's wives and had political influence are named. The image of Scheherazade and symbolic Oriental atmosphere of the poem by Vira Vovk is compared to the lyrical destination of the poetry by Rezmi (the pseudonym of Crimean Knah). As the hypothetical theme of poetry the throne wife of this poet, who also wrote poems - Khanzade- khanym - is lighted up. Another Oriental poetesses who are celebrated as famous or talented feminine authors, as Zёb-un-Nisa Makhfi (Zebunnisa, Zebunnissa), Anhil Marin, Patimat of Kumukh etc. Contextual analysis is given, especially Arabian feminine discourse of XIX - XXth centuries, is spectacled. The circumstances because of which these women could write poetry as letters of callings are emphasized. The persons of other Oriental poetesses, many of those were aristocratic, are described. Especially, implicit Sufi motifs are very interesting to symbolic analyzing. Another personality, Marusya Bohuslavka, is integrated to the Oriental culture (like Roxelana), but her saving mission as a coaxing of Ukrainian totem is made. Also intermedial analysis as comparison to cinema is given: The French film «Indochine» is an example of antithesis of modern and patriarchal systems. Poetological, macro- and microcontextual, translation studies, cultural analysis is made. The ability to create poetry as a necessary factor of contemporary education in the higher spheres is investigated. The aristocratic being and required gallant (which was contaminated with political) action were «the second wing» of artistical individuality; the poetesses of higher spheres were recipiented by their contemporaries at first as political leaders (Roxelane, Khanzade-khanym and others), or their poems were not saved (Marusya Bohuslavka, Khanzade-khanym, because of poetical action by these personalities is a legend).The article has theoretical and practical values.

Keywords: poet, state woman-writer, a feminine leader, Orient.

Размещено на Allbest.ru