Іван Франко як дослідник давньої української літератури

Погляди Івана Франка на систему жанрів у найдавніший період розвитку української літератури. Давні писемні пам’ятки в науково-дослідницькій практиці. Писемні пам’ятки в науково-дослідницькій спадщині Франка. Біографічна умотивованість зацікавлень.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 31.05.2018
Размер файла 63,3 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

Факультет української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка

Кафедра української літератури

Курсова робота

з історії української літератури

Іван Франко як дослідник давньої української літератури

студентки 205 ФУА групи

Чумаченко Тетяни Володимирівни

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук,

професор кафедри української літератури

Савченко Ірина Віталіївна

Київ - 2018

ЗМІСТ

  • ВСТУП
  • РОЗДІЛ І. БІОГРАФІЧНА УМОТИВОВАНІСТЬ ЗАЦІКАВЛЕНЬ ІВАНА ФРАНКА ДАВНЬОЮ ЛІТЕРАТУРОЮ
  • РОЗДІЛ ІІ. ІВАН ФРАНКО ЯК ДОСЛІДНИК ДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
    • 2.1 Методологічні підходи І. Франка до давньої української літератури
      • 2.2 Погляди І. Франка на систему жанрів у найдавніший період розвитку української літератури
      • 2.3 Давні писемні пам'ятки в науково-дослідницькій практиці Івана Франка
  • ВИСНОВКИ
  • СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Проблема української літератури ХVІ-ХVІІІ століть у науковій спадщині Івана Франка належить до маловивчених. Натомість її актуальність визначається двома чинниками. Перший. Вирішення даної nпроблеми забезпечує сучасній науці історії літератури якісно нове наукове прочитання української літератури епох національного Ренесансу і Бароко, яке б відповідало методам і методології початку ХХІ століття. Крім того, нова концепція давньої української літератури даного періоду зумовлена необхідністю інтегрувати це письменство у світовий, зокрема європейський контекст. Другий чинник визначається тим, що існує потреба нового прочитання наукової спадщини Івана Франка, зокрема його розвідок, які входять до 17 томів літературно-критичних праць у складі 50-томного видання творів мислителя.

Окремі аспекти даної проблеми свого часу вивчали М. Возняк, В. Крекотень, Л. Махновець, В. Микитьсь, О. Мишанич, П. Попов, П. Яременко та ін. Особливу увагу слід звернути на працю В. Микитася «Іван Франко як дослідник давньої української літератури», що була видана 1988 року. Вчений аналізує методологічні засади І. Франка, а також інтерпретацію ним літератури Х-ХVІІІ століть. Натомість новизна нашого дослідження полягає у тому, що тут вивчається саме методологія вивчення І. Франком літератури ХVІ-ХVІІІ століть.

Проблема методології вивчення Іваном Франком даного літературного періоду вивчається нами на основі аналізу таких його праць, як синтетичне дослідження «Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського», а також «Іван Вишенський і його твори», «Карпаторуське письменство ХVІ-ХVІІІ вв.», «Студії на полі карпаторуського письменства ХVІІ-ХVІІІ вв.», «Слово про збурення пекла. Українська пасійна драма», «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» та ін. Безперечно, найповнішою мірою концепція і методологія вченого щодо літератури епох Ренесансу і Бароко викладено у першій великій праці, на яку звертаємо особливу увагу.

Однією з авторитетних методологічних стратегій у гуманітаристиці другої половини ХІХ - початку ХХ ст. стала філологічна школа. Вона досить успішно завоювала позиції в літературознавстві та мала позитивний резонанс в інших наукових парадигмах. Найбільш ефективно філологічна школа проявила себе в дослідженнях пам'яток давньої літератури. Дієвість філологічного аналізу пам'яток старої писемності стимулювала проникнення методу в інші сфери. Однією з цих галузей стала фольклористика, для якої критичний філологічний розбір твору відкрив нові перспективи студій.

Мета дослідження - окреслити роль Івана Франка у вивченні давньої української літератури.

Завдання дослідження:

1) Виявити біографічну мотивацію зацікавлень Іваном Франком давньою українською літературою;

2) Описати методологічні підходи І.Франка до давньої української літератури;

3) Окреслити погляди І.Франка про систему жанрів у найдавніший період розвитку української літератури;

4) Проаналізувати давні писемні пам'ятки в науково-дослідницькій спадщині Івана Франка.

Об'єктом дослідження є методологічні підходи, погляди на систему жанрів давньої української літератури.

Предметом дослідження - особливості художнього осмислення Іваном Франком давньої української літератури.

Для реалізації основних завдань курсової роботи було обрано такі методи дослідження: порівняльно-історичний, типологічний, історико-функціональний, а також методи аналізу, синтезу і порівняння.

РОЗДІЛ І. БІОГРАФІЧНА УМОТИВОВАНІСТЬ ЗАЦІКАВЛЕНЬ ІВАНА ФРАНКА ДАВНЬОЮ ЛІТЕРАТУРОЮ

франко український література

Серед культурно-громадських і політичних діячів слов'янства останньої чверті ХІХ століття Івані Франкові належить одне з найпочесніших місць. Значення його в розвиткові громадської думки на України виходить далеко за її межи. Провідною ідеєю його життя була ідея дружби народів у визвольний боротьбі проти світу рабства, капіталістичної експлуатації й дискримінації трудящих.

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава (тепер Львівська область), в родині сільського коваля Якова Франка і Марії Кульчицької. Найперше його привчали до праці, поваги до людей у цій родині. Прекрасна природа Прикарпаття різко контрастувала із тяжким життям простих людей. Батька, Якова Франка, селяни дуже поважали. У його кузні часто збиралися мешканці навколишніх сіл - і тоді можна було почути розмови про злиденне життя, важку працю та несправедливість. Дорослі на маленького хлопчика Івана, який сидів тихенько у кутку та прислухався уважно до розмов старших, не звертали уваги. Картини праці в кузні, сумні розповіді, образ вогню батьківського горна назавжди закарбувалися в пам'яті Івана Франка.

Велика мрія неписьменних батьків - дати освіту своїй дитині. Вчився Іван у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці-Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік - у Дрогобицькій «нормальній школі» отців василіян, а далі у Дрогобицькій державній гімназії імені Франца Йосифа I, яку закінчив 1875р.

1867 року Іван Франко вступає у Дрогобицьку гімназію, у якій викладання велося польською мовою. Перший рік просидів хлопчик на останній - «ослячій лавці», проте наприкінці навчального року виявилося, що він - найкращий учень.

У гімназійний період навчання навчання митець починає цікавитися фольклором, сам збирає і упорядковує джерельний матеріал свого бойківського краю, що у подальшому приведе до глибоких наукових осмислень як фольклору, так і давньої літератури.

26 липня 1875 року І. Франко закінчує Дрогобицьку гімназію. І восени 1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету. Перші літературні твори - вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані в студентському часописі «Друг».

Саме гімназичне навчання дало мислителю ґрунтовне знання класичних мов, польської й німецької літератури, фрагментарне, але глибоко засвоєне знання давньої і нової української літератури. Закономірно, що І. Франко виявляє великий інтерес до світової літератури, читання якої давало йому змогу пізнавати життя різних народів, їхні звичаї, традиції. Аби втамувати інтелектуальний голод, І. Франко ще у п'ятому класі почав збирати власну бібліотеку, котра за три роки вже налічувала близько п'ятиста томів. Такий широкий культурологічний контекст і зацікавлення чужою минувшиною приведе у подальшому до зацікавлення своєю давньою лтературою.

Четвертий - останній номер журналу вийшов під назвою «Молот». У ньому закінчив І. Франко друкування повісті «Boa constrictor» та сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича». Того ж року він починає випускати українською мовою брошурки «Дрібної бібліотеки» - видання, поширювані силами університетської молоді. Налагодилися зв'язки з львівськими друкарями, Франко входить до складу «Робітничого комітету», стає одним із співробітників і редакторів польської робітничої газети «Праця», веде активну пропагандистську роботу в гуртках, які єднали робітників різних національностей - українців, угорців, поляків, німців, євреїв.

Взимку 1880 р. Франко, не отримавши обіцяної підтримки від «Київської громади», поїхав на село до свого приятеля Геника, де почав працю над першим у європейській літературі романом з робітничого життя «Борислав сміється». У березні того ж року він був удруге заарештований - за підозрою у причетності до селянських заворушень, які відбулися напередодні поблизу Коломиї. Він пробув за ґратами три місяці й був висланий до Нагуєвичів у супроводі поліції.

У 1885-1886 рр. Франко відвідує Київ, знайомиться з представниками української інтелігенції - Миколою Лисенком, Іваном Нечуєм-Левицьким, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким, зустрічається з Олександром Кониським, Володимиром Антоновичем. Він планує заснувати видання часопису «Братство», який би об'єднав творчі сили обох частин української землі. Але, на жаль, ідея ця не реалізувалася. Саме це україноцентричне інтелігентне середовище формує в автора стійке переконання служити на ниві свого народу не тільки у соціальному значенні, як це представляла радянська критика, а й у царині збереження й розвитку історії, інтересу до давньої літератури, котра завжди або замовчувалася, або представлялася не зовсім українською

У Києві Франко познайомився з Ольгою Хорунжинською і у травні 1886 року взяв з нею шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. Ольга Хорунжинська закінчила Харківський інститут шляхетних дівиць, отримала диплом учителя, володіла англійською, німецькою і французькою мовами, чудово грала на фортепіано. Ця освічена жінка була вірною дружиною йому, народила трьох синів (Андрій, Тарас, Петро) і доньку (Анна). У 1887 р. Франко створює поетичну збірку «З вершин і низин», яку присвятив своїй дружині - О. Хоружинській. Після одруження він уже не міг жити у злиднях, як раніше. Треба було подбати про більш-менш зручну квартиру для родини, про сталий заробіток.

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Видав один номер журналу «Товариш». Після невдалих спроб заснувати власний український часопис був змушений вдатися до співпраці з польською пресою, яка давала хоч невеликий, зате стабільний прибуток: був довголітнім співробітником польськомовної газети Kurjer Lwowski (протягом 1887-1897 років; цей період Франко назве пізніше «наймами у сусідів»), дописував до Przyjaciela Ludu, австрійської Die Zeit.

1889 р. Франко був заарештований утретє на два з половиною місяці, цим він був позбавлений можливості впливати на результати вересневих виборів до сейму. У 1890 році він один із засновників Русько-Української радикальної партії, яка прагнула домогтися корінних реформ для поліпшення економічного, політичного і правового становища робітників [2, c. 13]. Органом партії став журнал «Народ», а для селян - «Хлібороб».

Знайомиться з М. Коцюбинським, Лесею Українкою, у Відні зустрічається з М. Драгомановим. 1891 р. закінчує Чернівецький університет.

Результатом зацікавлення давньою літературою стає захист у Відні 1893-го дисертації «Варлаам і Йоасаф, давньохристиянський духовний роман та його літературна історія», яку не зміг захистити у Львівському університеті через перешкоджання влади. Одержавши вчений ступінь доктора філософії, Франко сподівався посісти кафедру української літератури у Львівському університеті, але не отримав цю посаду, бо професори не хотіли, щоб він формував студентство своїми поглядами.

Упродовж 1894-1897 років Іван Франко разом з дружиною видає журнал «Житє і слово», а потім засновує «Літературно-науковий вісник», котрий згуртував навколо себе письменників, публіцистів, критиків з усієї України.

Франку належать понад п'ять тисяч творів у різних галузях літератури й науки. Письменник володів чотирнадцятьма мовами: українською, польською, німецькою, грецькою, латинською, старослов'янською, чеською, російською, французькою, англійською, угорською, італійською тощо. Його твори перекладені багатьма мовами світу [3, c. 328].

Система наукових поглядів І. Я. Франка сформувалася у процесі вивчення історії українського народу, його культури і духовності від найдавнішого періоду до сучасної йому доби. Хоча І. Франко і не був професійним істориком, проте він ґрунтовно вивчав історичні джерела та літературу, висловлював методологічні поради. Саме через зацікавлення історією свого народу І. Франко прийде до осмислення і її давньої літератури.

Також уплив соціалістичних ідей на світогляд І. Франка, його робота у виданні «Друг», сформували засадничу естетику автора - народність, адже письменники-народники (І. Нечуй-Левицький, Г. Квітка-Основ'яненко, Марко Вовочок) довели, що література не забавка, а служить цілій масі народу. Тому у корінні народності автор шукає і художнє натхнення, і осмислює його у наукових розвідках.

Творча спадщина І. Франка засвідчує про широту інтересів мислителя. Скажімо, такі праці, як «Мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ?», «Повний образ історії України-Руси», «Святослав», «З історії Брестського собору 1596 року», «Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах», «Панщина та її скасування 1848 р. у Галичині», «Матеріали до історії Коліївщини», «Наш погляд на польське питання», «Причинки до історії України-Руси» та ін. висвітлюють важливі проблеми історичного буття не тільки українства, а й усієї світової спільноти.

Іван Франко перекладав з 14-ти мов твори світових класиків: Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Пушкіна, Лєрмонтова, Міцкевича, Яна Неруди та багатьох інших.

Ім'я Івана Франка носять Львівський університет, Дрогобицький і Житомирський педагогічні інститути, Львівський оперний та Київський драматичний театри, бібліотеки, вулиці багатьох міст. У будинку, де жив письменник, створено музей. Твори Франка видавалися сотні разів і в Україні, і за кордоном.

Отже, зацікавлення історією, усною народною творчістю, життєві перепетії, що зводили його із національносвідомою інтелігенцією, захоплення передовими ідеями свого часу вплинули на осмислення автором найбільш не вивченого пласта історії української літератури - давньої.

РОЗДІЛ ІІ. ІВАН ФРАНКО ЯК ДОСЛІДНИК ДАВНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

2.1 Методологічні підходи І. Франка до давньої української літератури

У ХІХ столітті, коли в Європі активізувався процес формування літературознавчих концепцій і методологій та посилився інтерес до національних літератур, одна за одною почали з'являтись історії цих літератур. Перші спроби написати історію українського письменства належали Якову Головацькому, Миколі Петрову, Миколі Дашкевичу, Олександрові Барвінському. О. Пахльовська наголосила: І. Франко перший в українській науці вдався до концептуального, системного (а не фрагментарного, як раніше) осмислення та викладу історії українського письменства, утвердження ідеї єдності, тяглості, безперервності української літературної традиції від найдавніших часів до Івана Котляревського і Маркіяна Шашкевича.

Пишучи про чільництво галицького вченого в українському літературному процесі кінця ХІХ - початку ХХ століття, О. Пахльовська зазначила, що він особливу увагу приділяв проблемі систематизації історії літератури, досліджував письменство різних історичних епох: від києворуської до новочасної. Вона наголосила на Франковій оцінці давнього українського письменства і його особливостей, зокрема на визнанні важливої формотворчої ролі усної традиції, що існувала паралельно з «офіційною» писаною літературою [10, c. 625]. Також авторка вважає науково вартісним Франкове трактування нових літературних феноменів: реалізму, модернізму. Зокрема, сутність реалізму учений пов'язував не тільки з естетичною площиною, а й із розвитком національної культури, а літературу і мистецтво розглядав не лише як естетично-гносеологічні інструменти, а і як засоби етичної трансформації суспільства. У цьому дослідниця вбачає знаковість постаті вченого не тільки для української, а і світової культури [10, c. 626].

Використання принципу поступовості літературного процесу, спадкоємності епох О. Пахльовська продемонструвала, зокрема, на прикладі Франкової наукової розвідки «Данте Алігієрі. Характеристика Середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії». І. Франко задумував працю про видатного італійця ще під час навчання у Дрогобицькій гімназії. Спонукою до втілення ідеї стало прохання української громади в Перемишлі. Там учений уперше і репрезентував це дослідження, відтак його було надруковано в «Літературно-науковому віснику». Опісля, доповнене вибіркою ліричної та лірично-дидактичної поезії Данте, в 1913 році, вийшло окреме видання [7, c. 7-8]. Треба мати на увазі, що на той час І. Франко відійшов од захоплення суто ідеологічним, тенденційним трактуванням літератури як художнього відповідника життя, зокрема соціально-політичної реальності (такі погляди були притаманні йому в період захоплення соціалістичними ідеями). Натомість важливого значення в літературознавчій парадигмі науковця набуло глибоке осмислення феномена естетики [4, c. 122, 123].

Він, як відомо, був однією з вихідних позицій культурно-історичної літературознавчої школи (до якої тяжів І. Франко) і передбачав комплексний підхід до письменства: художньо-естетичному аналізу будь-якого літературного явища передує глибоке вивчення, пошук його коренів у суспільно-історичному ґрунті [1]. Проте варто зробити застереження: на зламі 80-90-х років XIX століття під впливом новітніх досягнень європейської науки І. Франко-філолог увів у свою методологічну базу (поруч із принципами культурно-історичного підходу) засади порівняльно-історичного, біографічного, філологічного, критично-естетичного літературознавства: «І. Франко не йшов сліпо за якимись певними позиціями тієї чи іншої школи, а творчо використовував методологічний досвід своїх сучасників, при цьому вносив свої теоретичні ідеї в розуміння основних шкіл, наснажуючи їх набутками української літератури» [2, c. 504].

Думки О. Пахльовської про увагу І. Франка у процесі аналізу того чи іншого літературного явища до конкретно-історичного та суспільно-психологічного контексту суголосні з міркуваннями Михайла Наєнка. Цей дослідник, зокрема, називав головними для І. Франка у тлумаченні літератури історичний і психологічний принципи: йдеться про розуміння історії літератури як частини історії духовності народу і про глибокий аналіз зв'язку естетики, образного мислення та літератури зокрема з «психологічними порухами в людській душі» [4, c. 122]. Як і М. Наєнко, О. Пахльовська основою Франкового критичного осмислення літературного процесу вбачає переконання, що історію літератури не можна розглядати окремо від історії цивілізації, - це так званий «цивілізаційний підхід» [10, c. 625]. Франкову концепцію історії літератури - історії літератури як фрагмента історії цивілізації й історії національної літератури як фрагмента світової цивілізації - науковець визначила як культурологічну [8, c. 21]. Еволюція письменства справді була для І. Франка частиною культурного процесу, «частиною історії розвою духовного життя народу» [8, c. 8], відтак мета історика літератури - збагнути «дух епохи», вловити «загальну фізіономію духовного життя епохи» [9, c. 36].

Безперечно, Франкова грандіозна, планомірна, енциклопедичного характеру праця - наполегливі спроби синтезувати іноземний досвід, національну специфіку та досягнення різних галузей гуманітарного знання - сприяла інтелектуалізації українського літературознавства. Ідеться про глибоке осмислення як специфіки розвитку українського письменства, так і цілей та методологічного інструментарію, якими мав би керуватися дослідник історії літератури, розширення поняттєвого апарату, часового і просторового засягу української літературознавчої науки, що значно підвищило її рівень і сприяло подальшому розвитку. Заслугу вченого О. Пахльовська вбачає у критиці ірраціонально-містичного романтизму, поверненні до інтелектуальної парадигми, реконструкції явищ літературного процесу давніх віків у новій оптиці. «Але І. Франко не просто реінтегрував давню літературу в історичну динаміку новітньої української літератури. Від давньої літератури він перейняв ідею Книги як центру пізнання, концептуалізував як ідейну сферу пізнання власне мистецтво і літературу. Саме цим він забезпечив радикальну інтелектуалізацію української культури, яка, пройшовши також через творчу практику М. Коцюбинського та Лесі Українки, виявилася повносилою живою реальністю для експериментів модернізму 20-х років нашого (ХХ. - І. Ш.) століття» [5, c. 27].

Насичення українського літературного процесу новим змістом і окреслення його нових перспектив - це результат масштабної та різнопланової перекладацької й доcлідницько-літературознавчої праці І. Франка, що вводила українську культуру в глобальний діалог з культурами різних епох і народів (від шумеро-вавилонської поезії, давньоіндійського епосу, античної літератури, європейського Середньовіччя до сучасної для нього епохи) [5, c. 30]. У цьому контексті О. Пахльовська писала про «інтеграцію цілих масивів чужоземної літератури в українську культурну свідомість, універсалізацію культурної рецепції українського суспільства». Як вона вважає, у виборі імен і творів український учений керувався «розпачливим усвідомленням «прірв» у діалозі між Україною і світом, а його мету вбачає у реконструкції живого культурного контексту України в діахронічному зрізі, - адже «добрі приклади» є «підвалинами власного письменства» [5, c. 29]. Дослідниця українсько-італійських літературних зв'язків наголосила на великому значенні Франкових праць з історії італійської літератури, перекладів з італійської, зокрема творів Данте, Джордано Бруно, Д. Джусті, Г. Д'Анунціо.

Власне, опанування вершинних явищ світової культури О. Пахльовська вважає одним із найбільших Франкових заповітів гуманітарній науці. Вивчення позитивного і негативного культурного й загальносуспільного досвіду інших націй, проектування «чужих» проблем на національний ґрунт, а уроків минулого - на сьогодення свідчить:

І. Франко керувався розумінням того, що «культурно-історичний досвід народів важливий не сам по собі, він вартісний і необхідний насамперед у тій мірі, в якій може сприяти вирішенню проблем, що стоять перед кожною національною культурою» [6, c. 141]. Зокрема, оглядаючи дослідження «Данте Алігієрі...», О. Пахльовська віднайшла паралелі з українськими реаліями: скажімо, у пильній увазі та вболіваннях І. Франка за повноцінний розвиток італійської культури вона прочитує його тривогу за долю української мови. І. Франко розумів, що існують закони, закономірності, яким підвладні різні епохи і різні культури. Він, зокрема, знав, як писала авторка, про такий історичний «закон», як своєчасний прихід до народу поета, здатного належно осмислити його трагедії та проблеми [6, c. 146-147]. Для італійців таким поетом став Данте. О. Пахльовська зауважила, що в інтерпретації І. Франка Данте - найбільший реформатор Середньовіччя, ініціатор усіх новочасних літератур та ідейний фундатор національних рухів.

Отже, на думку О. Пахльовської, найпродуктивнішими ідеями в І. Франка-літературознавця були: 1) системний підхід до письменства; 2) концептуальний виклад історії українського письменства; 3) активізація та розвиток міжлітературних і міжкультурних зв'язків. Це поглибило розуміння специфіки української літератури і культури, окреслило її самобутність і створило передумови для літературних феноменів ХХ століття, як «розстріляне відродження», шістдесятництво.

2.2 Погляди І. Франка на систему жанрів у найдавніший період розвитку української літератури

Досліджуючи найдавніший період у розвитку української літератури, І. Франко виклав свої спостереження і про систему жанрів, яка тоді складалася під впливом візантійсько-болгарських взірців. «Переходячи до детального огляду пам'яток нашого письменства домонгольської доби, - пише він в «Історії української літератури», - ми оглянемо насамперед переклади, потім збірники, зложені з перекладних і оригінальних творів і редаговані на Русі, далі безіменні або псевдонімні оригінальні твори, такі як різнорідні поучення, а потім перейдемо до огляду творів, яких знаємо хронологічний порядок та імена авторів» [5:71]. Цієї самонастанови І. Франко дотримується, послідовно викладаючи відомий йому матеріал, оснащуючи той виклад розлогим цитуванням (останнє дає підставу говорити про те, що учений чи не перший вдався до укладання у своїй «Історії» своєрідної хрестоматії давньої української літератури). Якщо схематично зобразити жанрову картину літератури періоду Київської Русі, подану І. Франком, то вона матиме такий вигляд.

Перекладні твори, переробки, компіляції: книги Святого Письма, твори Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскина, Єфрема Сирина, Ісаака Сирина, Афанасія Синайського, Іоанна Листвичника, Никона Чорногорця, Антіоха Чорногорця, збірники - Голубина Книга, Ізборники (зокрема Святослава 1073 р. і 1076 р.), Прологи (Менології), Ізмарагд, Палея (історична і тлумачна), Кормча Книга, збірник афоризмів «Пчела», «Шестоднев», «Фізіолог», повісті про Варлаама і Йоасафа, про Премудрого Акира, сказання про Індійське царство, притчі - про вибори короля у дерев, про однорога, про багатих, «Притча про змію».

Оригінальна література: літопис, закони («Правда руська», «Правила церковні», «Номоканон»), житіє (збірник житій - патерик), ходіння до Святої Землі, полемічні твори (з поганством, з жидами, з латинянами, з магометанами), проповідь, повчання, послання, слово (широка жанрова парадигма), повість (широка жанрова парадигма), притча, апокриф, оповідання (сказання), легенда (фольклорно-літературна контамінація), поетичні жанри (поема, сага).

Перша група творів не потребує коментарів, хіба слід підкреслити, що І. Франко розрізняв релігійну і світську спрямованість жанрів перекладної літератури, вказуючи на те, що в багатьох випадках це були твори не просто перекладені, а перероблені, деякі з них являли собою компіляцію з декількох джерел, часом скорочений переказ, пристосований до розуміння руського читача. Більшість перекладних творів задовольняла передусім літургічні потреби та інші сфери церковного життя.

Комплекс оригінальної літератури періоду Київської Русі, на думку І. Франка, - яскраве явище на тлі європейської культури: «Починаючи з кінця Х віку, від часу заведення християнства, ожило також руське письменство і протягом без мала 250 літ витворило літературу, безмірно багатшу, різноріднішу та більше національну, ніж її в ту пору мала яка-небудь інша європейська нація» [5:65].

Частина оригінальних руських творів виникла за візантійським жанровим шаблоном (житіє, проповідь, повчання, послання, хронограф-літопис), проте за змістом та пафосом старовинні пам'ятки Русі настільки переросли канон, що постали як самостійне літературне явище. Це стосується передусім літописання. І. Франко вбачав, зокрема, у «Повісті временних літ» нагромадження різножанрових елементів, що в остаточному результаті дали самобутній історичний витвір. Уже в початкових сторінках літопису дослідник помітив цю закономірність: «Се не був твір одного чоловіка, а компіляція різнорідних творів, різного походження і неоднакової історичної та літературної вартості. Маємо тут сліди найстарших руських принагідних записок, найстарші документи міждержавних зносин Русі з Візантією, виписки з грецьких хронографів та їх болгарських переробок (географія слов'ян), далі комбінації та звістки самого компілятора про первісне життя і вдачу полян й інших слов'янських племен, далі ряд місцевих переказів зі слідами книжницьких суперечок про їх історичне значення; далі йде виписка з хроніки Георгія Амартола про звичаї старинних народів з додатком про вдачу половців...»[5:83]. З погляду І. Франка, у таких синкретичних літературних утвореннях, як літопис, «заховано» було безліч інших жанрових одиниць, що стосувалися як книжності (хронографи, житія, книги Біблії тощо), так і фольклору (народні пісні, легенди, «князівсько-боярські саги»).

До оригінальнгих пам'яток відносить І. Франко апокрифи, простеживши шлях окремих старо- та новозавітних мотивів і сюжетів від першоджерела і до старуських варіантів, які становили собою самобутні переробки, яскраво позначені національним колоритом. Цей «релігійний епос» досить всебічно охарактеризований дослідником у передмовах до п'ятитомного видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів» [6]. Зазначено, що обробка «вічних» мотивів на Русі розпочалася з часу проникнення сюди християнського віровчення, а джерелом переробок були апокрифічні євангелія, «Палея історична», «Палея тлумачна», а також візантійські хронографи, що мали в собі відповідні «вставки». Потрапивши на інородний ґрунт, «релігійний епос» «набирав у себе нових ідей і нових форм, запліднював фантазію народну, служив підоймою пропаганди ідей релігійних і моральних - одним словом, відіграв вельми важну роль в історії духовного розвою» [6:12].

Дослідниками здавна відзначалася така особливість старокиївського літературного процесу, як відсутність у ньому віршових форм, які на ту пору, звичайно ж, існували в античній та візантійській традиціях, але чомусь не прижилися на руському ґрунті. Пояснювалось це в основному однією обставиною: Русь вдовольняла свої духовні потреби розвинутими словесно-ритмічними формами усної творчості (обрядові пісні, билини, дружинний епос). І. Франко чи не перший звертає увагу на «староруську поезію» не в її усному варіанті, а саме в книжному, літературному. Зокрема, він припускає, що «деякі уступи Початкового літопису (...) треба вважати поемами, сагами, а не історією» [5:177). До таких пам'яток він відносить легенди про Кия, Щека і Хорива, про хозарську данину (тут «тон більше казковий, ніж пісенний»). Сагами дослідник називає похід Олега на Київ і вбивство Аскольда і Діра, похід Олега на Константинополь («уривок скандинавської саги про флот на колесах»), смерть Олега, смерть Ігоря і помста Ольги, візит Ольги в Константинополь. До дружинної поезії віднесено розповідь про облогу Києва печенігами, про смерть Святослава (цю оповідку І. Франко передає віршами, «пропускаючи псевдоісторичні додатки редактора»). І. Франко переконаний, що староруське віршування існувало, але згодом розчинилося у суцільних текстах, зокрема того ж таки літопису. Ознаки віршів бачить він і в проповідях та по- вчаннях Кирила Турівського: «Певна річ, значна часть сього канону повторює обов'язкові формули таких творів, молитви до бога, до пресвятої діви, до святого духа; але в кождім ірмосі - чи на початку, чи всередині - стоїть строфа, яку можна вважати справді поетичним відгомоном чуття нашого поета» [5:179]. Далі І. Франко подає реконструкцію деяких строф у віршовій формі.

На думку І. Франка, були на Русі і талановиті віршотворці - такі, як Боян, як «співаки, музиканти, скоморохи, імпровізатори і дійсні поети» [5:181]. Їхні твори побутували усно, проте деякі з них увійшли у видозміненому варіанті до писемних пам'яток, як, наприклад, Боянові пісні до «Слова о полку Ігоревім» (І. Франко виділяє їх, розбивши на віршові уступи). Дослідник розмірковує, що ті «мізерні фрагменти попсовані і поплутані книжником, а все-таки чути в них енергію, лицарський дух, пристрасні вислови чуття, не книжницьке аргументування» [5:183]. У цьому контексті І. Франко кидає погляд на все «Слово о полку Ігоревім», називаючи його компіляцією з епічних пісень. «Воно складається з трьох частин, - пише він, - з пісні про похід, невдачу і поворот Ігоря, з уривків старших пісень і з прозових додатків редактора, що зібгав ті пісні докупи, бажаючи утворити з них щось одноцільне і при тім не пісню, а «слово», ніби якийсь учений трактат» [5:183]. Так вважаючи, І. Франко подає досить цікаву реконструкцію тексту «Слова» з погляду жанрової специфіки цієї пам'ятки і тим самим аргументує свою тезу про її своєрідний компілятивний характер [5:184-196]. Окрім того, дослідник вбачає у композиції, ритміці, синтаксисі «Слова» аналог народних пісень та билин.

Концепція жанротворення у висвітленні І. Франка спирається на широкий діапазон літературного розвою в ХІ-ХІІІ ст. і доводить творчу спроможність давнього українського письменства. Порівняно зі своїми попередниками, які бралися за написання історії української літератури, І. Франко зумів подати значно ширшу картину літературного життя Русі, заповнив її багатьма новими деталями, «творчими одиницями», простежив певні закономірності та особливості у розвитку найдавнішого письменства. Власне, І. Франко у багатьох питаннях, зокрема і в становленні давньоукраїнських жанрів, визначив певний канон, до якого зверталися і без змін дублювали пізніші історики літератури, дотримуючись часом і тих переконань дослідника, які виникли внаслідок його упередженості або методологічної заангажованості.

2.3 Давні писемні пам'ятки в науково-дослідницькій практиці Івана Франка

Специфіка розвідки «Історія української літератури. Часть перша. Від початків українського письменства до Івана Котляревського» перш за все визначається тим, що тут поєднано як історію, так і хрестоматію з давньої української літератури. Ця праця стала першим подібним виданням для тогочасної історії літератури. У ній Франко дав власне бачення літератури і поєднав його із цінним зібранням джерел. Так, в одному з листів Франко писав: «Перша часть вийшла тому така простора, що в ній багато виписок із старих текстів, так що вона може служити разом і за хрестоматію. Можу сказати одно, що російська література не має такого повного оброблення приміром найстаршої доби, (починаючи від Кирила і Мефодія), як моя. Про «темні віки» ХІV і ХV уже ніщо й говорити, а ХVІІІ вік нашого письменства оснований переважно на рукописнім матеріалі. Взагалі кожний розділ дає щось нового і жоден не повторює того, що було написано в дотеперішніх «пособіях» [4, с. 341].

Особливо неприйнятною для Франка була позиція Драгоманова щодо необхідності розглядати українську літературу лише від кінця ХVІ століття. Франко цілком правомірно починав історію української літератури з Х століття, а також великого значення надавав давнім творам, писаним латинською та польською мовами, тобто добі Ренесансу в особі таких митців, як Павло Русин, Станіслав Оріховський, Мелетій Смотрицький, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Феофан Прокопович та ін.

Особливо чітко методологічна концепція Франка викладена у праці «План викладів історії літератури руської». На той час була перша університетська програма з історії української літератури. Її вчений написав, готуючись до габілітації на посаду доцента Львівського університету у 1894-1896 рр. Тут викладено методику і методологію вивчення історії української літератури й етнографії від найдавніших часів до кінця ХІХ століття. Серед існуючих на той час наукових напрямків Франко виділяє два - критично-естетичний та культурно-історичний, вважаючи їх протилежними щодо самого предметудосліджень.

На думку Франка, критично-естетичний напрям був результатом ідеалістичного світогляду, відповідно до якого кожен літературний твір є відображенням певної ідеї, насамперед ідеї краси. Він наголошував, що ця школа не стільки класифікує твори, скільки їх цензурує, що виключає з історії літератури ряд цікавих творів, які не відповідають певній ідеї, традиційним правилам естетики. За Франком, культурно-історична школа виходила з позитивізму, зважала на всі умови життя, розвиток суспільства, природи, враховувала фізіологічні, психологічні, соціальні чинники, вважала духовне життя людини, народу і людськості взагалі найвищим виявом світового розвитку. Своє головне завдання представники цієї школи вбачали у з`ясуванні того, яким поняттям відповідали, яким ідеалам служили твори давніх епох, як вони їхвідображали. У науковій спадщині вченого, як він сам визнав, провідними були принципи і методи культурно-історичної школи. Але водночас він збагатив і розширив їх власними підходами і баченням літератури.

Літературу ХVІ-ХVІІІ століть вчений відносить до «середньоруської епохи». Вчений наголошував, що вона розвивалася в умовах впливу західноєвропейського гуманізму, гусистських рухів, Реформації, народно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Українська література сприймала та адаптувала до національного ґрунту кращі зразки західноєвропейського просвітительства, зароджувалися такі нові жанри, як силабічні вірші, духовна лірика типу латинської гімнології, релігійні драми та містерії, шкільні драми, інтермедії, інтерлюдії тощо.

Полемічно-публіцистичну прозу ХVІ-ХVІІ століть вчений вважав своєрідною ідеологічною підготовкою до національно-визвольної війни. Козацькі літописи характеризував не лише як історичні джерела, а й літературно-художні «малюнки загальної фізіономії того часу», в яких виявляються позиції неоднорідного козацького середовища. Огляд літератури цього періоду дослідник пропонує завершувати творчістю Григорія Сковороди.

Одним із визначальних наукових принципів, яким користувався Франко, є принцип історизму. В інтерпретації Франка, література є правдивим відображенням інтересів і поглядів суспільства, інтерпретацією історії. У вступній статті «Теорія і розвій історії літератури» до «Історії української літератури» Франко чітко з`ясував, що треба розуміти під історією літератури, що є її матеріал, метод, мета досліджень. Він пише: «В найширшім розумінні цього слова література - се збір усіх духових виплодів чи то якогось одного народу (національна література), чи то більшої групи народів або й усього людства (всесвітня література), зложених у людській мові» [3, с. 7]. До літератури Франко відносить усну словесність і книжні тексти, але ми досліджуємо лише другі. Щодо визначення історії літератури, то вчений розуміє її як частину історії культури народу. Він наголошує, що дослідник, «не відкидаючи набік почуття краси й гармонії, він буде, одначе, шукати їх виразну не в придержуванні естетичних формулок та шаблонів, а в пильній увазі до явищ соціального та індивідуального життя, в виявах сили. Творчості та гармонійного розвою людської одиниці й цілої нації» (40, 18).

Загалом праці Франка є зразком наукового ідейно-естетичного аналізу літературних фактів і явищ. Погоджуємося з тезою В. Микитася про те, що «досліджуючи історію давньої літератури, Франко, брав усю сукупність фактів - суспільних, політичних, культурних, естетичних, психологічних та інших - для встановлення складних і суперечливих закономірностей розвитку літературного процесу у зв'язку з конкретною життєвою дійсністю, з невідворотним поступом культурно-естетичного розвитку» [3, с. 47].

В «Історії української літератури» І. Франка література ХVІ-ХVІІІ століть представлена наступним чином. Окремим розділом подано літературу ХVІ століття. Для її визначення вчений ще не використовує термін «український Ренесанс» чи «українське Відродження», але фактично аналізує її саме у цьому ключі. Він наголошує, що «при кінці ХV в. повіяло в Русі новим, європейським духом» [3, с. 221]. Це власне і є головна характеристика українського літературного Ренесансу - інтеграція до європейського Відродження. Тут же вчений аналізує полемічну літературу, починаючи від «Ключа царства небесного» Герасима Смотрицького, досліджує твори Василя Суразького, Іпатія Потія (до речі, спадщину цього уніатського письменника оцінює досить високо і позитивно), «Апокрисис» Христофора Філалета, Івана Вишенського. Творчості останнього вчений надає особливого великого значення, вважаючи його одним із кращих українських полемістів, оборонців православної віри та культури. Цікавою є характеристика Франком анонімних віршів цього періоду. Він вдало порівнює їхню поетику з фольклорною.

У наступному розділі досліджується література ХVІІ століття, зокрема наступний етап у розвитку полемічної літератури, що представлений працями Юрія Рогатинця, Мелетія Смотрицького, Захарія Копистенського та ін. Вчений наголошує: «В першій половині ХVІІ ст. образ української літератури виявляє значну децентралізацію і повсюдне оживлення та зацікавлення народних мас» [3, с. 249]. Франко одним із перших дослідив біографію Юрія Рогатинця, назвавши його автором славнозвісного полемічного трактату «Пересторога». Цей твір він характеризує як суто ренесансний за своїм характером, зокрема виявами людської особистості: «Для нас вона («Пересторога» - О.З.) важна як твір міщанина, хоч самоука, але все-таки незвичайного здібного і мислячого чоловіка, пройнятого запалом для справи, якої боронить, і при тім глядить на справу унії очима світського політика, звертає головну увагу на її політичний характер. Друга важна прикмета «Перестороги», се та щирість і високий рівень морального почуття, якими надиханий твір і в якім, обік писань Вишенського, мусимо бачити одну з найпринадніших появ того часу, документ незвичайного розбудження не так релігійного, як власне національного і загальнолюдського почуття. Людська одиниця встає тут перед нами вже не як невольниця пануючих систем, догм і шаблонів, але пробує глянути на них критично і проти їх тиску виявити свободу власної думки» [3, с. 258-59]. Отже, Франко наголошуєна тому, що Юрій Рогатинець репрезентував своїм твором цілком і повністю реалізовану людську особистість, здатну творити власну долю і долю свого народу, нації.

Новаторським і цікавим є дослідження Франком полемічного листа-трактату, написаного жінкою, - Пелагією Гегевичівною, що виник як відповідь на лист віленських уніатів. Далі Франко пише, що «серед нашого жіноцтва тих часів, серед переслідувань з боку католиків та придирок з боку уніатів були одиниці з замітним духовим розвоєм, з енергією і високим почуттям народного обов'язку, на се маємо гарнийприклад у фундаційнім акті Гальшки Гулевичівни» [3, с. 266], яка жертвувала кошти на монастирі, школи, шпиталі тощо. Франко одним із перших сказав про роль жінки у розвитку тогочасного українського національного життя, зокрема культури і літератури. Також Франко першим уводить до наукового обігу твори полеміста Афанасія Филиповича. На нашу думку, це другорядний письменник, творчість якого, як свідчать нові наукові розвідки, не є оригінальним і дійсно вартісним здобутком історії літератури.

Окремий розділ вчений присвятив віршам, драмам та інтермедіям ХVІІ століття. Дослідник аналізує найпомітніші поетичні твори цього часу, зокрема вірші Памви Беринди, Єлисея Плетенецького, Касіяна Саковича, Кирила Ставровецького та ін. Щодо характеристики збірки останнього «Перло многоцінне», то тут Франко виступає досить критично, зазначаючи: «Книжка Ставровецького робить неприємне враження зарозумілістю і славолюбством автора, який щокроку не залишає хвалити свою книгу, називаючи її джерелом премудрості, глибокою філософією та високохудожнім твором, та й у середині майже до кождої вірші на початку й на кінці додає безсоромні компліменти, хоча ті вірші зовсім пусті, незугарні й шаблонові, без зеренця не то справжньої поезії, але хоча би лише якоїсь власної думки» [3, с. 283]. Із цим твердженням вченого можна дискутувати, адже книга Транквіліона-Ставровецького є одним із кращих зразків тогочасної метафізичної (філософсько-релігійної) поезії. Власне, як і кожен історик літератури і літературний критик, Франко часто бував суб'єктивним в оцінці тих чи інших явищ і подій.

Важливим явищем цього часу дослідник вважає появу релігійних драм, вважаючи, що взірці їхні прийшли до нас із Польщі. Зокрема, тут Франко детально аналізує віднайдену і досліджену ним драму про прихід Ісуса до пекла, що відома як «Слово про збурення пекла». Також звертає увагу дослідник на жанр інтермедій.

Щодо літератури другої половини ХVІІ століття, то Франко наголошує наступне: «Друга половина ХVІІ ст. для України була добою великої кризи на політичнім і соціальнім полі. Народна енергія на момент сконцентрувалася і збила страшну хуртовину козацького повстання, що мала захитати основи Польщі, але обік сього повела саму Україну до тяжкої руїни і політичного безсилля» [3, с. 308].

Літературу цього періоду вчений називає «літературою академістів», оскільки для неї характерним було «заглиблення в академічну схоластику, масова продукція творів дуже працьовитих, але чисто механічних зводів і компіляцій без індивідуального забарвлення, без таланту. Найвидніші з тодішніх письменників або хиляться чимраз більше до Москви, куди емігрують цілими рядами, або коли й лишаються дома, то відвертають свою увагу від біжучих питань життя, тонуть в односторонній книжності, в погоні до кар'єри та доходів» [3, с.309]. Більшість цих письменників були пов'язані з Києво-Могилянською школою. Франко аналізує спадщину Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, Інокентія Гізеля, Антонія Радивиловського, Симеона Полоцького, Івана Максимовича, Димитрія Ростовського та ін. Загалом висновок щодо цього літературного періоду наступний: «… баланс духової творчості України в другій половині ХVІІ ст. дуже вбогий. Україна занадто багато виточила крові, занадто сильно була потрясена в своїх основах, щоб могла піддержати такий масовий цивілізаційний рух, як той, що почався був у першій половині ХVІІ в., і потерпіла значне скривлення свого розвою та спізнення його темпу на ціле століття» [3, с. 321].

У контексті літератури ХVІІІ століття Франко аналізує такі феномени, як Василіанські друки, козацькі літописи, драми та інтермедії, витворені у стінах Київської академії. Особливого значення надає збірці духовних пісень «Богогласник». Говорячи про визначальний фактор, який вплинув на формування козацьких літописів, Франко пише: «Тільки у деяких освіченіших одиниць між козацтвом держалися ідеї про давню козацьку волю та про боротьбу з бусурманами і ляхами. Ті ідеї овіяли чаром поезії поперед усього Хмельниччину з її героями та воєнними тріумфами, зробили з неї велику національну епопею з усіми перипетіями драматичного розвою … Отсе було те тло, на якім козацькі літописці … звільна, з різнорідних традицій та джерел творили велику епопею Хмельниччини» [3, с. 331].

Франко говорить про еволюцію легенди про Хмельниччину у козацьких літописах, що значною мірою заступила собою правдиву дійсність. Він правомірно наголошує, що «з літературного погляду се було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу» [3, с. 331].

Конструкцію Хмельниччини у козацьких літописах він називає більше літературною, ніж історичною.

Оглядає також Франко віршування цього періоду, не вважаючи його високої літературної якості. Також подає перелік драматичних творів того часу, вважаючи, що жоден із них не має літературної вартості, включаючи «Володимира» Феофана Прокоповича, «Милість Божу», яку приписує Трифимовичу. Важливішими з точки зору побутово-культурної він вважає інтермедії чи інтерлюдії, подає досить розлогу характеристику ряду із них.

Серед літератури ХVІІІ століття Франко аналізує також школярські вірші, дяківські вірші, віршовані оповідання й новели. Дослідник наголошує, що серед нижчих кіл суспільства виникла «своя література, хоч щодо своїх тем покревна з літературою вищих верстов, іноді просто переробки літературних тем вищої літератури, та проте навіяна в значній часті новим духом, більш індивідуальна і свободна від шаблонів, для історика літератури далеко цікавіша» [3, с. 348]. Франко досить розлого аналізує ці вірші, вважаючи мандрованих дяків творцями літератури нижчих верств суспільства. Пише Франко і про ліричні, любовні, жартівливі пісні, написані дяківсько-школярською верствою.

Цікавим внеском в українське віршування називає дослідник козацькі вірші та пісні, складені двірськими панськими козаками.

Останній розділ щодо літератури ХVІІІ століття Франко планував присвятити постатям Климентія Трясця (Зіновієва) та Григорія Сковороди, але написав лише про першого. Вчений наголошує, що «у їх творах крізь старосвітську форму проблискують іскри нових почувань і поглядів, критицизму і рефлексії, зароджується тип новочасного письменника, що виступає не як речник типових поглядів маси або приписів традиційної доктрини, але як індивідуальна поява зі своїми власними поглядами, сильно розвитим індивідуальним життям і думанням» [3, с. 362].

Таким чином, Іван Франко дав власне бачення української літератури ХVІ-ХVІІІ століття. Вчений ще не використовує терміни «Ренесанс», «Відродження» і «Бароко», але при аналізі звертає особливу увагу на ренесансні тенденції, що були характерні для тогочасної Європи. Дослідник відносить цю літературу до одного «середньоруського» періоду, але виділяє у його межах різні етапи.

Себе Франко вважав представником культурно-історичної школи, що була заснована французьким ученим І. Теном. Як історик літератури Франко вважав, що кожне явище слід досліджувати та оцінювати у загальному контексті, тісних зв'язках з іншими феноменами. Він наголошував на необхідності акцентування уваги на національній специфіці творів, необхідності порівнювати їх із подібними феноменами в інших літературах.

Визначальною точкою поділу для літератури він вважає національно- визвольну війну 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького.

Методологія Франка при вивченні літератури даного періоду є суто авторською, що ґрунтується на осмисленні тогочасних наукових концепцій, поєднує елементи різних методів і принципів. Визначальним для Франка був порівняльно-історичний метод, прагнення аналізувати кожен окремий твір як художньо-естетичний феномен у контексті певної доби, тісних зв'язках із іншими явищами духовного життя.

ВИСНОВКИ

Отже, Іван Франко по праву займає особливе місце в українській літературі. Він відомий за межами України не тільки як поет, письменник, драматург, але й літературознавець, фольклорист, історик, перекладач. Із щедрої Франкової криниці черпають творчу наснагу нові покоління письменників, живописців, композиторів. «Які прекрасні сходи дає в наші дні те насіння, що його разом з іншими сіяв і наш Франко», - писав Олесь Гончар.

У трактуванні О. Пахльовської галицький учений постає як знакова постать, яка своїм глибоким аналітичним мисленням, енциклопедичними знаннями й самовідданою працею змогла піднести українське літературознавство, зокрема історію літератури, на якісно новий рівень.

...

Подобные документы

  • Місце видатного українського письменника, поета, філософа Івана Франка в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки. Роки життя та навчання. Літературна та просвітницька діяльність.

    презентация [534,1 K], добавлен 09.12.2013

  • Життєві віхи життя Івана Франка. Документи до історії докторату Івана Франка. Життєпис письменника. Біографія Івана Франко. Пробудження національної гідності та поступ до омріяної незалежності. Відповідальність перед майбутніми поколіннями.

    реферат [358,9 K], добавлен 21.10.2006

  • Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Філософський світогляд І. Франка. Позитивізм у соціальній філософії І. Франка. Проблема суспільного прогресу в працях І. Франка.

    курсовая работа [40,3 K], добавлен 17.09.2007

  • Багатогранність діяльності Великого Каменяра, основні твори та його роль у розвитку української літератури. Теми лірики Франка. Вираження почуттів і роздумів героя, викликаних зовнішніми обставинами. Висока емоційність, схвильований тон розповіді.

    конспект урока [23,6 K], добавлен 04.04.2013

  • Короткий нарис життя та творчості відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Роль Франка в формуванні національної культурної свідомості народу. Філософські та естетичні погляди письменника.

    курсовая работа [95,8 K], добавлен 18.10.2009

  • Кінець ХІХ ст. – поч. ХХ ст. – період зближення національних літератур України і Польщі. Критичні оцінки Івана Франка щодо творчості Юліуша Словацького. Висновки І. Франка про польську літературу. Українська школа романтиків в польській літературі.

    дипломная работа [67,8 K], добавлен 15.10.2010

  • Особливість української літератури. Твори Т. Шевченка та його безсмертний "Кобзар" – великий внесок у загальносвітову літературу. Життя і творчість І. Франка – яскравий загальноєвропейський взірець творчого пошуку.

    реферат [17,1 K], добавлен 13.08.2007

  • Функції, властивості та завдання публіцистики. Розвиток української публіцистики. Публіцистична спадщина Івана Франка, значення публіцистики в його житті. Ідейно-політичні засади публіцистичної творчості. Використання метафор у публіцистичних текстах.

    курсовая работа [134,9 K], добавлен 13.01.2014

  • Вплив видатного українського письменника Івана Франка на розвиток літературно-мовного процесу. Теоретичні та методологічні засади дослідження метафори й метонімії. Метафора та метонімія як засоби змалювання Івана Вишенського в однойменній поемі І. Франка.

    курсовая работа [65,0 K], добавлен 24.07.2011

  • Образність, фразеологізми, народна мудрість і високий стиль творів класиків української літератури: Шевченка, Л. Українки, Франка. Підхід до мови як засобу відтворення життя народу. Складні випадки перекладу. Вживання троп для творення словесного образу.

    реферат [35,4 K], добавлен 17.12.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.