франко український література

Серед культурно-громадських і політичних діячів слов'янства останньої чверті ХІХ століття Івані Франкові належить одне з найпочесніших місць. Значення його в розвиткові громадської думки на України виходить далеко за її межи. Провідною ідеєю його життя була ідея дружби народів у визвольний боротьбі проти світу рабства, капіталістичної експлуатації й дискримінації трудящих.

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту у Східній Галичині, поблизу Борислава (тепер Львівська область), в родині сільського коваля Якова Франка і Марії Кульчицької. Найперше його привчали до праці, поваги до людей у цій родині. Прекрасна природа Прикарпаття різко контрастувала із тяжким життям простих людей. Батька, Якова Франка, селяни дуже поважали. У його кузні часто збиралися мешканці навколишніх сіл - і тоді можна було почути розмови про злиденне життя, важку працю та несправедливість. Дорослі на маленького хлопчика Івана, який сидів тихенько у кутку та прислухався уважно до розмов старших, не звертали уваги. Картини праці в кузні, сумні розповіді, образ вогню батьківського горна назавжди закарбувалися в пам'яті Івана Франка.

Велика мрія неписьменних батьків - дати освіту своїй дитині. Вчився Іван у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці-Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік - у Дрогобицькій «нормальній школі» отців василіян, а далі у Дрогобицькій державній гімназії імені Франца Йосифа I, яку закінчив 1875р.

1867 року Іван Франко вступає у Дрогобицьку гімназію, у якій викладання велося польською мовою. Перший рік просидів хлопчик на останній - «ослячій лавці», проте наприкінці навчального року виявилося, що він - найкращий учень.

У гімназійний період навчання навчання митець починає цікавитися фольклором, сам збирає і упорядковує джерельний матеріал свого бойківського краю, що у подальшому приведе до глибоких наукових осмислень як фольклору, так і давньої літератури.

26 липня 1875 року І. Франко закінчує Дрогобицьку гімназію. І восени 1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету. Перші літературні твори - вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані в студентському часописі «Друг».

Саме гімназичне навчання дало мислителю ґрунтовне знання класичних мов, польської й німецької літератури, фрагментарне, але глибоко засвоєне знання давньої і нової української літератури. Закономірно, що І. Франко виявляє великий інтерес до світової літератури, читання якої давало йому змогу пізнавати життя різних народів, їхні звичаї, традиції. Аби втамувати інтелектуальний голод, І. Франко ще у п'ятому класі почав збирати власну бібліотеку, котра за три роки вже налічувала близько п'ятиста томів. Такий широкий культурологічний контекст і зацікавлення чужою минувшиною приведе у подальшому до зацікавлення своєю давньою лтературою.

Четвертий - останній номер журналу вийшов під назвою «Молот». У ньому закінчив І. Франко друкування повісті «Boa constrictor» та сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича». Того ж року він починає випускати українською мовою брошурки «Дрібної бібліотеки» - видання, поширювані силами університетської молоді. Налагодилися зв'язки з львівськими друкарями, Франко входить до складу «Робітничого комітету», стає одним із співробітників і редакторів польської робітничої газети «Праця», веде активну пропагандистську роботу в гуртках, які єднали робітників різних національностей - українців, угорців, поляків, німців, євреїв.

Взимку 1880 р. Франко, не отримавши обіцяної підтримки від «Київської громади», поїхав на село до свого приятеля Геника, де почав працю над першим у європейській літературі романом з робітничого життя «Борислав сміється». У березні того ж року він був удруге заарештований - за підозрою у причетності до селянських заворушень, які відбулися напередодні поблизу Коломиї. Він пробув за ґратами три місяці й був висланий до Нагуєвичів у супроводі поліції.

У 1885-1886 рр. Франко відвідує Київ, знайомиться з представниками української інтелігенції - Миколою Лисенком, Іваном Нечуєм-Левицьким, Михайлом Старицьким, Павлом Житецьким, зустрічається з Олександром Кониським, Володимиром Антоновичем. Він планує заснувати видання часопису «Братство», який би об'єднав творчі сили обох частин української землі. Але, на жаль, ідея ця не реалізувалася. Саме це україноцентричне інтелігентне середовище формує в автора стійке переконання служити на ниві свого народу не тільки у соціальному значенні, як це представляла радянська критика, а й у царині збереження й розвитку історії, інтересу до давньої літератури, котра завжди або замовчувалася, або представлялася не зовсім українською

У Києві Франко познайомився з Ольгою Хорунжинською і у травні 1886 року взяв з нею шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана. Ольга Хорунжинська закінчила Харківський інститут шляхетних дівиць, отримала диплом учителя, володіла англійською, німецькою і французькою мовами, чудово грала на фортепіано. Ця освічена жінка була вірною дружиною йому, народила трьох синів (Андрій, Тарас, Петро) і доньку (Анна). У 1887 р. Франко створює поетичну збірку «З вершин і низин», яку присвятив своїй дружині - О. Хоружинській. Після одруження він уже не міг жити у злиднях, як раніше. Треба було подбати про більш-менш зручну квартиру для родини, про сталий заробіток.

1888 року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Видав один номер журналу «Товариш». Після невдалих спроб заснувати власний український часопис був змушений вдатися до співпраці з польською пресою, яка давала хоч невеликий, зате стабільний прибуток: був довголітнім співробітником польськомовної газети Kurjer Lwowski (протягом 1887-1897 років; цей період Франко назве пізніше «наймами у сусідів»), дописував до Przyjaciela Ludu, австрійської Die Zeit.

1889 р. Франко був заарештований утретє на два з половиною місяці, цим він був позбавлений можливості впливати на результати вересневих виборів до сейму. У 1890 році він один із засновників Русько-Української радикальної партії, яка прагнула домогтися корінних реформ для поліпшення економічного, політичного і правового становища робітників [2, c. 13]. Органом партії став журнал «Народ», а для селян - «Хлібороб».

Знайомиться з М. Коцюбинським, Лесею Українкою, у Відні зустрічається з М. Драгомановим. 1891 р. закінчує Чернівецький університет.

Результатом зацікавлення давньою літературою стає захист у Відні 1893-го дисертації «Варлаам і Йоасаф, давньохристиянський духовний роман та його літературна історія», яку не зміг захистити у Львівському університеті через перешкоджання влади. Одержавши вчений ступінь доктора філософії, Франко сподівався посісти кафедру української літератури у Львівському університеті, але не отримав цю посаду, бо професори не хотіли, щоб він формував студентство своїми поглядами.

Упродовж 1894-1897 років Іван Франко разом з дружиною видає журнал «Житє і слово», а потім засновує «Літературно-науковий вісник», котрий згуртував навколо себе письменників, публіцистів, критиків з усієї України.

Франку належать понад п'ять тисяч творів у різних галузях літератури й науки. Письменник володів чотирнадцятьма мовами: українською, польською, німецькою, грецькою, латинською, старослов'янською, чеською, російською, французькою, англійською, угорською, італійською тощо. Його твори перекладені багатьма мовами світу [3, c. 328].

Система наукових поглядів І. Я. Франка сформувалася у процесі вивчення історії українського народу, його культури і духовності від найдавнішого періоду до сучасної йому доби. Хоча І. Франко і не був професійним істориком, проте він ґрунтовно вивчав історичні джерела та літературу, висловлював методологічні поради. Саме через зацікавлення історією свого народу І. Франко прийде до осмислення і її давньої літератури.

Також уплив соціалістичних ідей на світогляд І. Франка, його робота у виданні «Друг», сформували засадничу естетику автора - народність, адже письменники-народники (І. Нечуй-Левицький, Г. Квітка-Основ'яненко, Марко Вовочок) довели, що література не забавка, а служить цілій масі народу. Тому у корінні народності автор шукає і художнє натхнення, і осмислює його у наукових розвідках.

Творча спадщина І. Франка засвідчує про широту інтересів мислителя. Скажімо, такі праці, як «Мислі о еволюції в історії людськості», «Що таке поступ?», «Повний образ історії України-Руси», «Святослав», «З історії Брестського собору 1596 року», «Хмельниччина 1648-1649 років у сучасних віршах», «Панщина та її скасування 1848 р. у Галичині», «Матеріали до історії Коліївщини», «Наш погляд на польське питання», «Причинки до історії України-Руси» та ін. висвітлюють важливі проблеми історичного буття не тільки українства, а й усієї світової спільноти.

Іван Франко перекладав з 14-ти мов твори світових класиків: Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Пушкіна, Лєрмонтова, Міцкевича, Яна Неруди та багатьох інших.

Ім'я Івана Франка носять Львівський університет, Дрогобицький і Житомирський педагогічні інститути, Львівський оперний та Київський драматичний театри, бібліотеки, вулиці багатьох міст. У будинку, де жив письменник, створено музей. Твори Франка видавалися сотні разів і в Україні, і за кордоном.

Отже, зацікавлення історією, усною народною творчістю, життєві перепетії, що зводили його із національносвідомою інтелігенцією, захоплення передовими ідеями свого часу вплинули на осмислення автором найбільш не вивченого пласта історії української літератури - давньої.

У ХІХ столітті, коли в Європі активізувався процес формування літературознавчих концепцій і методологій та посилився інтерес до національних літератур, одна за одною почали з'являтись історії цих літератур. Перші спроби написати історію українського письменства належали Якову Головацькому, Миколі Петрову, Миколі Дашкевичу, Олександрові Барвінському. О. Пахльовська наголосила: І. Франко перший в українській науці вдався до концептуального, системного (а не фрагментарного, як раніше) осмислення та викладу історії українського письменства, утвердження ідеї єдності, тяглості, безперервності української літературної традиції від найдавніших часів до Івана Котляревського і Маркіяна Шашкевича.

Пишучи про чільництво галицького вченого в українському літературному процесі кінця ХІХ - початку ХХ століття, О. Пахльовська зазначила, що він особливу увагу приділяв проблемі систематизації історії літератури, досліджував письменство різних історичних епох: від києворуської до новочасної. Вона наголосила на Франковій оцінці давнього українського письменства і його особливостей, зокрема на визнанні важливої формотворчої ролі усної традиції, що існувала паралельно з «офіційною» писаною літературою [10, c. 625]. Також авторка вважає науково вартісним Франкове трактування нових літературних феноменів: реалізму, модернізму. Зокрема, сутність реалізму учений пов'язував не тільки з естетичною площиною, а й із розвитком національної культури, а літературу і мистецтво розглядав не лише як естетично-гносеологічні інструменти, а і як засоби етичної трансформації суспільства. У цьому дослідниця вбачає знаковість постаті вченого не тільки для української, а і світової культури [10, c. 626].

Використання принципу поступовості літературного процесу, спадкоємності епох О. Пахльовська продемонструвала, зокрема, на прикладі Франкової наукової розвідки «Данте Алігієрі. Характеристика Середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії». І. Франко задумував працю про видатного італійця ще під час навчання у Дрогобицькій гімназії. Спонукою до втілення ідеї стало прохання української громади в Перемишлі. Там учений уперше і репрезентував це дослідження, відтак його було надруковано в «Літературно-науковому віснику». Опісля, доповнене вибіркою ліричної та лірично-дидактичної поезії Данте, в 1913 році, вийшло окреме видання [7, c. 7-8]. Треба мати на увазі, що на той час І. Франко відійшов од захоплення суто ідеологічним, тенденційним трактуванням літератури як художнього відповідника життя, зокрема соціально-політичної реальності (такі погляди були притаманні йому в період захоплення соціалістичними ідеями). Натомість важливого значення в літературознавчій парадигмі науковця набуло глибоке осмислення феномена естетики [4, c. 122, 123].

Він, як відомо, був однією з вихідних позицій культурно-історичної літературознавчої школи (до якої тяжів І. Франко) і передбачав комплексний підхід до письменства: художньо-естетичному аналізу будь-якого літературного явища передує глибоке вивчення, пошук його коренів у суспільно-історичному ґрунті [1]. Проте варто зробити застереження: на зламі 80-90-х років XIX століття під впливом новітніх досягнень європейської науки І. Франко-філолог увів у свою методологічну базу (поруч із принципами культурно-історичного підходу) засади порівняльно-історичного, біографічного, філологічного, критично-естетичного літературознавства: «І. Франко не йшов сліпо за якимись певними позиціями тієї чи іншої школи, а творчо використовував методологічний досвід своїх сучасників, при цьому вносив свої теоретичні ідеї в розуміння основних шкіл, наснажуючи їх набутками української літератури» [2, c. 504].

Думки О. Пахльовської про увагу І. Франка у процесі аналізу того чи іншого літературного явища до конкретно-історичного та суспільно-психологічного контексту суголосні з міркуваннями Михайла Наєнка. Цей дослідник, зокрема, називав головними для І. Франка у тлумаченні літератури історичний і психологічний принципи: йдеться про розуміння історії літератури як частини історії духовності народу і про глибокий аналіз зв'язку естетики, образного мислення та літератури зокрема з «психологічними порухами в людській душі» [4, c. 122]. Як і М. Наєнко, О. Пахльовська основою Франкового критичного осмислення літературного процесу вбачає переконання, що історію літератури не можна розглядати окремо від історії цивілізації, - це так званий «цивілізаційний підхід» [10, c. 625]. Франкову концепцію історії літератури - історії літератури як фрагмента історії цивілізації й історії національної літератури як фрагмента світової цивілізації - науковець визначила як культурологічну [8, c. 21]. Еволюція письменства справді була для І. Франка частиною культурного процесу, «частиною історії розвою духовного життя народу» [8, c. 8], відтак мета історика літератури - збагнути «дух епохи», вловити «загальну фізіономію духовного життя епохи» [9, c. 36].

Безперечно, Франкова грандіозна, планомірна, енциклопедичного характеру праця - наполегливі спроби синтезувати іноземний досвід, національну специфіку та досягнення різних галузей гуманітарного знання - сприяла інтелектуалізації українського літературознавства. Ідеться про глибоке осмислення як специфіки розвитку українського письменства, так і цілей та методологічного інструментарію, якими мав би керуватися дослідник історії літератури, розширення поняттєвого апарату, часового і просторового засягу української літературознавчої науки, що значно підвищило її рівень і сприяло подальшому розвитку. Заслугу вченого О. Пахльовська вбачає у критиці ірраціонально-містичного романтизму, поверненні до інтелектуальної парадигми, реконструкції явищ літературного процесу давніх віків у новій оптиці. «Але І. Франко не просто реінтегрував давню літературу в історичну динаміку новітньої української літератури. Від давньої літератури він перейняв ідею Книги як центру пізнання, концептуалізував як ідейну сферу пізнання власне мистецтво і літературу. Саме цим він забезпечив радикальну інтелектуалізацію української культури, яка, пройшовши також через творчу практику М. Коцюбинського та Лесі Українки, виявилася повносилою живою реальністю для експериментів модернізму 20-х років нашого (ХХ. - І. Ш.) століття» [5, c. 27].

Насичення українського літературного процесу новим змістом і окреслення його нових перспектив - це результат масштабної та різнопланової перекладацької й доcлідницько-літературознавчої праці І. Франка, що вводила українську культуру в глобальний діалог з культурами різних епох і народів (від шумеро-вавилонської поезії, давньоіндійського епосу, античної літератури, європейського Середньовіччя до сучасної для нього епохи) [5, c. 30]. У цьому контексті О. Пахльовська писала про «інтеграцію цілих масивів чужоземної літератури в українську культурну свідомість, універсалізацію культурної рецепції українського суспільства». Як вона вважає, у виборі імен і творів український учений керувався «розпачливим усвідомленням «прірв» у діалозі між Україною і світом, а його мету вбачає у реконструкції живого культурного контексту України в діахронічному зрізі, - адже «добрі приклади» є «підвалинами власного письменства» [5, c. 29]. Дослідниця українсько-італійських літературних зв'язків наголосила на великому значенні Франкових праць з історії італійської літератури, перекладів з італійської, зокрема творів Данте, Джордано Бруно, Д. Джусті, Г. Д'Анунціо.

Власне, опанування вершинних явищ світової культури О. Пахльовська вважає одним із найбільших Франкових заповітів гуманітарній науці. Вивчення позитивного і негативного культурного й загальносуспільного досвіду інших націй, проектування «чужих» проблем на національний ґрунт, а уроків минулого - на сьогодення свідчить:

І. Франко керувався розумінням того, що «культурно-історичний досвід народів важливий не сам по собі, він вартісний і необхідний насамперед у тій мірі, в якій може сприяти вирішенню проблем, що стоять перед кожною національною культурою» [6, c. 141]. Зокрема, оглядаючи дослідження «Данте Алігієрі...», О. Пахльовська віднайшла паралелі з українськими реаліями: скажімо, у пильній увазі та вболіваннях І. Франка за повноцінний розвиток італійської культури вона прочитує його тривогу за долю української мови. І. Франко розумів, що існують закони, закономірності, яким підвладні різні епохи і різні культури. Він, зокрема, знав, як писала авторка, про такий історичний «закон», як своєчасний прихід до народу поета, здатного належно осмислити його трагедії та проблеми [6, c. 146-147]. Для італійців таким поетом став Данте. О. Пахльовська зауважила, що в інтерпретації І. Франка Данте - найбільший реформатор Середньовіччя, ініціатор усіх новочасних літератур та ідейний фундатор національних рухів.

Отже, на думку О. Пахльовської, найпродуктивнішими ідеями в І. Франка-літературознавця були: 1) системний підхід до письменства; 2) концептуальний виклад історії українського письменства; 3) активізація та розвиток міжлітературних і міжкультурних зв'язків. Це поглибило розуміння специфіки української літератури і культури, окреслило її самобутність і створило передумови для літературних феноменів ХХ століття, як «розстріляне відродження», шістдесятництво.

2.2 Погляди І. Франка на систему жанрів у найдавніший період розвитку української літератури