Хронологічні маркери в тексті "Послання Мисаїла" та проблема датування грамоти

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 130.1

Хронологічні маркери в тексті «Послання Мисаїла» та проблема датування грамоти

Заторський О.Н.,

докторант богослов'я в університеті м. Фрібур (Швейцарія), o_nazarij@yahoo.de

Автор наводить основні хронологічні маркери з тексту «Послання Мисаїла», деякі з яких суперечать наявному в кінці грамоти датуванню березнем 1476--го року. До останніх належить, зокрема, згадка про наближення ювілейного 1476-го року та пов'язане з цим прохання укладачів листа надати участь у пов'язаних із цим відпустах. Окрім того, у статті по-новому інтерпретується згадку про наближення мусульманської загрози, в якій добачається мову про захоплення турками Криму в 1475 р. Наявну в цих розбіжних хронологічних маркерах суперечливість автор розв'язує за допомогою аналізу складної структури листа, яка свідчить про кілька етапів його написання.

Ключові слова: «Послання Мисаїла», хронологічні маркери, датування грамоти, структура епістоли.

послання мисаїл грамота датування

Zatorskyy o. N., doctoral student in theology at the University ofFrihourg (Switzerland), o_nazarij@yahoo.de

Chronological markers in the Epistle ofMisael and the problem of the charter dating

The author considers some chronological markers in the text of the Epistle ofMisael, which question its dating by March 1476. One of them is the mention of the approaching jubilee year of 1475, in the grace of which the composers of the Epistle want to participate. The author also proposes a new interpretation of the mentioned Muslim danger 'which he refers to the Turkish conquest of Crimea in 1475. Analyzing the compounded structure of the letter, he indicates different stages of its creation, which explain the contradiction between these divergent chronological markers.

Keywords: the Epistle ofMisael, chronological markers, charter dating, the structure oftheEpistie.

«Послання Мисаїла до папи Сикста IV» має наприкінці свого тексту дату 14 березня 1476 року [4, с. 231]. Оскільки це датування неодноразово ставилося під сумнів, розглянемо тут основні зауваги щодо цієї дати, які висловлювалися науковцями в різний час. Також на основі аналізу хронологічних маркерів у тексті епістоли, деякі з яких суперечать цій даті, спробуємо спростувати чи підтвердити наведений у ній рік постання.

Вперше «Послання Мисаїла» було опубліковане 1605 р. у Вільні унійним митрополитом Іпатієм Потієм. Оскільки це видання не лише припало на пік полеміки з приводу унії Київської митрополії з Римом 1596 р., але й було задумане видавцем як доказ на користь давності унії на Русі, православна сторона сприйняла цей документ як один із полемічних прийомів і відмовилася визнавати його автентичність. Із цим пов'язані перші й головні закиди щодо часу постання листа, в основі яких лежать сумніви в його автентичності. Підсумував їх анонімний автор «Перестороги», кажучи, що уніяти «книги вигадують, пишучи під датою старою, письмом старим, нібито колись тая згода існувати мала. Але придивися пильно в саму мову - і побачиш, що хоча такі твори старі вигадують, однак мова вся Потієва, мовби устами сам говорив» [14, с. 229]. Сумніви в автентичності Мисаїлового листа висловлювалися аж до останньої чверті XIX ст., коли деякі православні автори почали обстоювати думку, що документ справжній [10, с. 41-42; 11, с. 590]. Та оскільки бракувало остаточної певності, яку могло принести відкриття якогось раннього рукопису грамоти, подекуди ще й у першій половині XX ст. з'являлися спроби довести, що це підробка.

Відразу дві дещо відмінні теорії висунув на початку XX ст. молодий український історик Б. Бучинський. За першою з них він припускав, що грамота Мисаїла є фальсифікатом когось із уніатів початку XVII ст., скомпонованим на підставі тексту «Послання митрополита Иосифа до папи Олександра VI» з 1500 р. [1, с. 35-39]. Відповідно до іншої теорії молодого науковця, у випадку грамоти Мисаїла йдеться про першу стадію постання грамоти митрополита Иосифа - чернетку епістоли, яка так ніколи й не була відіслана до Риму [2, с. 17]. Зрештою, під впливом свого вчителя М. Грушевського, Б. Бучинський відкинув ці погляди та прийняв автентичність епістоли Мисаїла [5, с. 178].

Дещо пізніше польський науковець о. Ян Фіялек висловив припущення, що «Послання Мисаїла» є фальсифікатом, виготовленим греком з оточення І. Потія Петром Аркудієм, який черпав свої відомості, серед іншого, з твору «Elucidarius errorum ritus Ruthenici» Яна Сакрана [23, с. 18].

Остаточну певність у тому, що грамота Мисаїла є оригінальним документом, принесло відкриття наприкінці XX ст. двох її ранніх списків: Смоленського, датованого 1520-ми роками [17, ч. З, с. 626], та фрагменту листа з початку XVI ст., названого Синодальним списком [16, с. 285]. Постання обох копій задовго до Берестейської унії поклало край останнім сумнівам у автентичності послання. На жаль, ані в Смоленському списку, ані тим більше в Синодальному фрагменті немає дати - вона засвідчена лише у виданому І. Потієм Кревському списку. Тому тепер, коли питання про автентичність листа Мисаїла знято, можна приглянутися ближче як до тих його елементів, які суперечать цій даті та спроб її переглянути, так і до елементів, які датування 1476-им роком підтверджують, і спробувати знайти пояснення для позірних хронологічних суперечностей у тексті послання.

Серед хронологічних маркерів, які наводилися серед аргументів проти автентичності послання та на свідчення її доволі пізнього походження, було титулування одного з підписантів грамоти кавалером іспанського ордену Золотого руна: «Благородный мужь, панъ Салтанъ Александра великославний рьіцер божыа гробу, и ушъпанский. златаго стрыха носитель, подьскарбій великославного двору пресв'Ьтлаго короля Казимера» [4, с. 200]. Адже іспанським Орден Золотого руна став лише на початку XVI ст., а перша іспанська інвеститура відбулася 1519 р., що, звісно, суперечить датуванню грамоти 1476 роком, коли гросмейстерство ордену належало ще герцогу Бургундії. З огляду на цей анахронізм, із кінця XIX ст. робилися (доволі незграбні) спроби якось пояснити цю нестиковку тексту грамоти з її датуванням і захистити її автентичність [27, с. 159-160; 20, с. 65, 73]. Допіру на початку XXI ст. було показано, що в основі тези про наявність в Олександра Солтана ордену Золотого руна лежить хибний переклад слова «стрыхъ» [ЗО, с. 217-228] і насправді йдеться не про Орден Золотого руна, а, швидше за все, про Орден Луски [8, с. 117-118], що ніяк не суперечить датуванню грамоти 1476 р., адже останній було засновано королем Кастилії Хуаном І у першій половині XV ст. [19, с. 216]. До того ж, цей орден доволі часто надавався мандрівним лицарям, які відвідували кастильський двір - так, у 1457 р. його отримав німецький лицар ЙорГ фон ЕгінГен (Jorg (Georg) von Ehingen) [21, с. 63], а про відвідання Олександром Солтаном короля Кастилії Енріке IV наприкінці 1468 чи то пак на початку 1469 р. маємо свідчення з грамоти короля Португалії Афонсо V [25, с. 382-384, 391]. Таким чином цей аргумент проти наведеного в «Посланні Мисаїла» датування 1476-им роком було остаточно знято.

На іншу хронологічну вказівку, яка, до того ж, послужила додатковим підтвердженням автентичності «Послання Мисаїла» ще до відкриття Смоленського та Синодального списків, звернув був увагу в середині XX ст. Ігор Шевченко. Він занотував: «після певного вагання я дійшов до визнання листа автентичним із наступної причини: нас. 227 (видання С. Голубева-Н. 3.) його підписанти висловлюють своє сподівання, «завжди стоячи на цих восьми святих і блаженних сходинах [...], отримати частку в блаженному упованні майбутнього восьмого тисячоліття». Таке доволі темне порівняння навряд чи може бути приписаним фальсифікатору кінця шістнадцятого століття. Натомість значення «майбутнього восьмого тисячоліття» було зрозумілим для людей, які жили незадовго до важливого року 7000 (від сотворения світу - Н. 3.) (1492 р. н.е.) - дати, на яку очікували кінця світу» [28, с. ЗО, прим. 74]. Таким чином можна вважати рік 1492 за terminus ante quem. Тож тепер, розглядаючи інші уривки, які містять хронологічні вказівки, спробуємо визначити terminus post quem і верифікувати датування «Послання Мисаїла».

Однією з таких вказівок є прохання укладачів, щоб папа надав їм участь у благодатях ювілейного року, яким за правління папи Сикста IV був рік 1475, «понеже бо доходить насъ слухь сей в наше страны яко настоять ньіні годь пятьдесятныи, во православномъ Рыме, имея в собе милостивное літо» [4, с. 211]. Слово «настоять» означає «надходить» [15, с. 336], тож моментом постання цієї згадки про ювілейний рік може бути лише час перед 1475 роком, тим більше, що просити про участь у ювілейному році вже після його закінчення не було сенсу. Ці спостереження посіяли сумніви в датуванні грамоти Мисаїла 1476-им роком серед тих, хто (ще до відкриття обох ранніх списків) визнавав її автентичність. Зокрема, історик білоруського походження М. Коялович, прийнявши до уваги цей момент, висловив припущення, що грамота насправді була укладена й відправлена на два роки раніше, ніж зазначено в листі: «безсумнівним є те, що поляки відправили їв 1474 р.! до папи зі своїм посольством берестейського каштеляна Йосифа Солтана й напоумили його просити в папи для Західно-Руської Церкви розвіяти непорозуміння щодо унії Флорентійської та допустити до участі в ювілеї» [9, с. 23]. Як бачимо, М. Коялович потрактував вислів «настоять ньіні» дослівно й визначив за рік постання грамоти Мисаїла 1474-й, хоча можлива й ширша інтерпретація: так, як очікування кінця світу на рік 7000 від сотворения світу (1492 від Різдва Христового) простягалося на довший період часу, а не лише на рік чи два перед цим, подібно можна було б інтерпретувати згадку про надходження ювілейного року не за точну часову вказівку, а як мову про наближення цієї події. Тому аналізувати цей хронологічний маркер із грамоти Мисаїла почнемо з того, коли саме 1475-й рік було оголошено ювілейним.

Здійснив це папа Павло II буллою «Ineffabilis providentia» 19 квітня 1470 р. [24, с. 272, прим. 72]. Оскільки вказівок на якісь раніші події в тексті послання немає, можна було б уважати саме рік 1470 за terminus post quem. До речі, звістку про настання ювілейного року міг привезти на Русь Івашко Солтан - рідний брат одного з підписантів грамоти Мисаїла Олександра Солтана, який 1471 р. відвідав Рим і був прийнятий у лоно Католицької Церкви саме папою Сикстом IV [7, с. 25-26]. Попри те, що мова про наближення ювілейного 1475-го року цілком очевидно суперечить датуванню листа 1476 роком, досі в літературі не було дано пояснення цій хронологічній суперечності, тому спробуємо зробити це наприкінці цієї статті.

Інший хронологічний маркер, на який також уже звертали увагу історики, зустрічаємо наприкінці листа Мисаїла, де укладачі згадують про те, що «прежде сего малу времени минувшу, послаша наши святій отцы, освященный епіскопи, тажъ и пренаяснеишые великославные княжата и велможніи и многочестьніи благородній панове и вси благочестивій нарочитій мужіе, написаніе нікое благопотребно вашим лекгатосомь Аньтоніемь именемъ, мужемъ честнымъ и достойнымъ в святости, егоже ваша пренасвягЬйшая святость посласте кь великому князю московскому, дщерь цареву в брак ему съчьтавши. и сію ему от себе честно пославши и подавши» [4, с. 229]. Описана в цьому уривку подія відбулася наприкінці 1472 р., коли до Москви в супроводі папського легата Антоніо Бонумбре прибула візантійська принцеса Софія (Зоя) Палеолог, на шлюб якої дав своє благословення папа Сикст IV, сподіваючись просунути в такий спосіб справу церковної унії в Московщині. Легат Антоніо Бонумбре, який супроводив її до Москви, виїхав звідти 26 січня 1473 р. [29, с. 631] і попрямував до Італії саме через Велике князівство Литовське [26, с. 174], де, як свідчить грамота Мисаїла, йому було доручено попереднього листа, укладеного собором руського духовенства, що стосувався, як виглядає з соборного характеру, вибору Мисаїла на митрополита [6, с. 531]. Таким чином перед нами ще одна хронологічна вказівка, яка свідчить про існування попереднього листа, дорученого папському легатові взимку-навесні 1473 р. Тому навряд чи перед літом-осінню 1473 року могли писатися ще якісь листи до папи, поки ініціатори очікували відповіді на своє звернення, передане такою, здавалось би, надійною особою, як папський легат. І лише втративши надію та сумніваючись, що папа отримав надіслане 1473 р. послання [4, с. 229], вони беруться до укладання нового листа - «Послання Мисаїла». Таким чином, вкупі з мовою про надходження ювілейного 1475-го року, за момент початку створення «Послання Мисаїла» можна було б уважати саме рік 1474.

Врешті-решт, не можна не згадати ще одну хронологічну вказівку в «Посланні Мисаїла», яку досі трактували по-різному. Йдеться про згадку «о турьцехь и татарехъ, и оных прочых поганых, видящи они наше нестроение, и не мирную промежду нами нелюбовь, многія страны хрестіанскія поседоша, и въ свой законъ махметовъ многихъ от нихъ обратиша. уже бо и самехъ насъ близу они ньіні сут. а яже прключъшаяся от них близу, о ніхь не вемы Богъ едінь вість» [4, с. 217]. Вочевидь, саме цей уривок мав на увазі Б. Бучинський, згадуючи про те, що «в акті Місаіла маємо точки звязані з антитурецькою політикою короля в сих роках» [З, с. 17], а Ю. Пелешенко висловлював здогад, що тут «швидче за все тут мова іде про Болгарію, Македонію, Сербію та Візантію. Можливо автор послання намагався звернути увагу Риму на Схід - до чотирьох православних патріархатів, захоплених невірними» [13, с. 20-21].

Звісно, в першій частині наведеного уривка, поза всяким сумнівом, ідеться про захоплення турками згаданих Ю. Пелешенком країн. Однак досі ніхто, на жаль, не звернув увагу на другу частину мови про мусульманську загрозу в «Посланні Мисаїла»: «уже бо и самехъ насъ близу они ньші сут. а яже прключъшаяся от них близу, о ніхь не вемы Богъ едінь вість» [4, с. 217]. I Болгарія, і Македонія, і Сербія з Візантією знаходяться надто далеко, щоб їх міг стосуватися вислів «и самехъ насъ близу они». До того ж, захоплення турками названих країн відбулося задовго до постання грамоти Мисаїла, і про те, що там сталося з християнами, було добре відомо укладачам листа: про це вони говорять наприкінці згадки про ті завоювання: «и въ свой законъ махметовъ многихъ от нихъ обратиша». Тоді як слова «уже бо ... ньіні сут» вказують на недавні події, настільки недавні, що про долю християн у новозавойованих мусульманами землях укладачам листа ще нічого невідомо: «а яже прключъшаяся от них близу, о ніхь не вемы Богъ едінь вість».

Ці спостереження підводять нас до висновку, що в цьому останньому звороті мова може йти лише про найновіше за хронологією та найближче до укладачів листа мусульманське завоювання - захоплення турками християнських міст-колоній та князівства Феодоро в Криму влітку 1475 р. Звісно, тут можна було би припустити й іншу хронологічно й географічно близьку до укладачів послання подію - нищівний татарський набіг на Галичину та Поділля 1474 р. Однак татари заволоділи Кримом і заснували тут свою державу ще в першій половині XV ст. [18, с. 112-113], тож цього навряд чи може стосуватися вказівка на свіжість події, а також на нову постійність перебування мусульман поблизу, якої раніше не було і яка не підходить до набігу, який, попри трагічність, усе ж має тимчасовий характер: «уже бо и самехъ насъ близу они нын'Ь сут». Тай про долю християн у Кримському ханаті укладачам листа було, вочевидь, відомо з огляду на давність цієї події, чого не можна сказати про долю християн із захоплених турками влітку 1475 р. генуезьких міст-колоній та князівства Феодоро. Зрештою, власне на турецьке завоювання Криму, а не на заснування в північному Криму татарського ханату, вказує також перша частина висловлювання, в якій, як уже згадувалося, ішлося про попередні турецькі завоювання: Сербії, Болгарії, Македонії та Візантії, тому логічно припустити продовження цього ланцюжка з описом саме турецьких завоювань, хоча на початку укладачі листа узагальнюють, що йдеться «о туръцехъ и татарехъ, и оных прочых поганых», вочевидь, долучаючи сюди як давній досвід іга Золотої Орди, так і свіжу травму від нищівного набігу на Галичину й Поділля татар із Кримського ханату роком раніше.

Тепер, коли ми розглянули головні хронологічні маркери «Послання Мисаїла», постає питання: якщо в цій останній згадці справді мається на увазі не похід татар на Галичину й Поділля 1474 р., а турецьке завоювання Криму влітку 1475 р., то як це узгоджується з наведеним вище проханням надати участь у ювілеї 1475 р., особливо з огляду на те, що в такому разі часу, необхідного для поїздки до Рима, проведення необхідних переговорів та повернення назад навряд чи вистачило б до кінця цього ювілейного 1475-го року? Зрештою, як узгоджується це прохання про надання участі в ювілеї з датуванням листа березнем 1476 р., коли ювілейний рік уже добіг свого кінця?

Для того, щоб відповісти на це питання, слід звернути увагу на певні композиційні особливості листа, які також допоможуть краще зрозуміти процес його укладення й узгодити позірні хронологічні суперечності.

Серед шістнадцяти підписів на початку листа бачимо біля двох із них вельми цікаві додатками: «Благоразумъный во законі Божиемъ, панъ Якубъ ... послужывый въ посланій семь» [4, с. 200] та «Благочестый светлый въ божественныхъ писаній книголюбец, киръ Иоан ... Послужівьій вірні духомъ в посланій семь» [4, с. 200]. Виходячи з цих підписів, довгий час обох осіб уважали посланцями, які возили «Послання Мисаїла» до папи, хоча насправді слово «послание» означає «лист» або «послання», а не «посольство» [15, с. 461]. Допіру в XIX ст. київський історик і богослов Іван Малишевський розпізнав у них укладачів грамоти Мисаїла: «В укладенні її помітна участь двох осіб. Це були Якуб, писар королівський, та Іван підскарбій, який підписався після Солтанів як їхній наймолодший брат... Кому з них належить остаточна редакція грамоти невідомо, але кому б вона не належала, в кожному разі це не стерло слідів збірного характеру грамоти» [11, с. 591]. На жаль, ми не маємо в нашому розпорядженні повного реферату І. Малишевського, тому спробуємо розібратися з тим, що ж саме він мав на увазі під «збірним характером грамоти».

Насамперед слід відмітити, що листи в Середньовіччі слідували чітко встановленим правилам т.зв. ars dictaminis або ars dictandi. Для того, щоб правильно укласти лист, у залежності від особи адресанта чи адресата, а також від мети листа, були розроблені відповідні формуляри. При цьому науковці відмічають поступову зміну в руських грамотах, «адже їхній формуляр, із походження візантійський, дуже скоро зазнав впливу західноєвропейських зразків і почав дослівно відтворювати той, що його вживано по канцеляріях Священної Римської Імперії» [12, с. 44]. Серед обов'язкових елементів кожного листа було т.зв. «salutatio», що дослівно означає «вітання» й побудоване за певними в т.ч. граматичними правилами: в ньому, на відміну від інших частин листа, як про особу отримувача, так і про особу відправника мовиться в третій особі, саме ж ім'я адресата могло стояти або в давальному, або в знахідному відмінку, і в такому ж відмінку мали стояти й віднесені до імені адресата атрибути [22, с. 65]. Під атрибутами ж мається на увазі «aliquid laudis vel honestatis» («щось похвальне або почесне»). Розрізнялися три види salutatio, відповідно до місця в ньому імені отримувача: salutatio prescripta (коли ім'я отримувача стоїть на початку salutatio, а потім перелічуються його атрибути), salutatio subscripta (коли ім'я отримувача стоїть після атрибутів) і salutatio circumscripta (коли ім'я отримувача з обох сторін оточене віднесеними до нього атрибутами).

Бачимо, що всі ці приписи відображені й у «Посланні Мисаїла», де на початку про папу мовиться в третій особі, а відкривається salutatio атрибутами в давальному відмінку, відтак подається ім'я адресата в тому ж давальному відмінку, після чого знову йдуть титули й означення в давальному відмінку: «Вселенскому папе, великому солнъцу, всемирному свМилнику, церковному світу, всесвятому и всенасвегЬйшому, отцу отцемъ и всеначалнійшому пастыру пастыремъ, блаженному Сиксту, святыя вселенскія соборъныя апостольскія церкви викарію надостоин'Ьйшому...» [4, с. 200]. Отож, у грамоті Мисаїла перед нами salutatio circumscripta, де ім'я адресата й застосовані до нього атрибути знаходяться в давальному відмінку. Однак, якщо в salutatio було використано давальний відмінок, то воно повинно було завершуватися causalibus dictionibus (принагідними побажаннями), які могли стояти в знахідному, родовому або орудному відмінку. Отже, закінчення salutatio помітно насамперед зі зміни відмінка, а також з наявності кінцевого побажання. Ось як виглядає завершення salutatio в грамоті Мисаїла (перехід із третьої особи на другу підкреслено, а принагідні побажання виділено жирним шрифтом): «паче всЬхь священночиноначалій церъковныхъ и прочым преподобная, и сущым подаваше свято, божественною священоносною святинею... изливая в ніх изобилно св^тъ богоразумія к просв'Ьщенію ихъ душам юже ти подаст многоразличъная премудрость Божія, совершенію святымъ, пасти свою церъковъ и избранное стадо своихъ словесныхъ овець, яже ти Господь самъ уручы а не человГкь» [4, с. 201]. Оте «юже», судячи зі структури речення, відноситься до «священноносної святині», подання якої Господом папі якраз і є тим принагідним побажанням, яким завершується це розлоге вітання. Та особливо помітний перехід із третьої на другу особу однини, з чого можемо зробити висновок, що тут початкове вітання закінчується.

Впадає, однак, у вічі, що відразу після цього починається друге salutatio - хід, який іде врозріз із усіма правилами ars dictandi, оскільки, на відміну від таких елементів, як captatio benevolentiae чи petitio, яких могло бути кілька в різних місцях листа, salutatio могло бути лише на початку листа і тільки одне [22, с. 60-72]. Адже наступні слова грамоти, починаючись, на перший погляд, звертанням до папи в другій особі, знову переходять на третю особу і давальний відмінок (виділено підкресленням), тобто, згідно з граматичною структурою та внутрішнім наповненням, тут перед нами повторне salutatio'. «Великій пастыру, пастыремъ начальнику, и веЬхъ свещенноначаліи перъвенейшому світу, церковному світилнику. всемиръному СОЛНЦЮ» [4, с. 201] (замість потрібного «перъвенейший світе, церковный світилниче, всемиръное солнце»), І це попри те, що подібні похвали й у тому ж давальному відмінку вже вживалися на початку першого salutatio: «великому солнъцу, всемирному світилнику, церковному світу». Більше того - це друге salutatio також завершується переходом на другу особу однини (підкреслено) та «принагідним побажанням» (виділено жирним): «подая всимъ миръ и здравіе и все спасенное благословеніе силою подавъ ти от всемогущаго Бога, на спасенне всім душамь» [4, с. 201].

Це спостереження виявляє спосіб укладення «Послання Мисаїла»: судячи з усього, обидва укладачі почали писати свої листи в різний час, із різних нагод та з різною метою. Відтак із тих двох листів було скомпоновано третій варіант, який постав через поєднання текстів писаря Якуба та Івана Солтана й можливо був доповнений іншими елементами, що відповідали його новій меті. Цим пояснюються й позірні суперечності в наявних у посланні хронологічних маркерах, які відображають не лише завершальну стадію роботи над документом, а й передуючі цьому етапи написання прототекстів - листів Якуба та Івана Солтана, деякі уривки з яких були перейняті укладачами без змін, що спричинило подвоєння певних елементів (як-от salutatio) та появу суперечливих, щоб не сказати взаємовиключних, хронологічних вказівок у остаточному тексті епістоли.

Таким чином, з огляду на останню згадану подію, захоплення турками генуезьких колоній та князівства Феодоро в Криму влітку 1475 р., слід прийняти цей час (літо 1475 р.) за terminus a quo з огляду на постання остаточного тексту послання, а датування грамоти березнем 1476 р., наявне в Кревському списку, дає нам, відповідно, terminus ad quem. Тоді як мова про наближення ювілейного 1475 р. відображає хронологію попередньої стадії укладення «Послання Мисаїла» - час написання листа одного зі згаданих у грамоті авторів.

Тут також можна висловити здогад стосовно авторства уривка з проханням про допущення до участі в ювілеї 1475 р. Оскільки 1468 р. один із підписантів «Послання Мисаїла» Олександр Солтан, а 1471 р. його брат Івашко відвідали Рим і були прийняті до Католицької Церкви, виглядає вельми ймовірним, що це прохання походить із листа, автором якого був син Олександра Солтана, теж Іван. Адже факт прийняття цих шляхтичів до Католицької Церкви давав усі підстави просити про уділення їм пов'язаних із ювілейним роком відпустів. Це тим більше виглядає правдоподібним і з тієї причини, що після повернення до Вільна місцева латинська ієрархія не повірила в прийняття Олександра Солтана до Католицької Церкви без повторного хрещення і завдала йому великої образи, привселюдно назвавши його в катедрі собакою [7, с. 24-25]. Можливо, одна зі скарг на поведінку латинської сторони в тексті «Послання Мисаїла» є відгомоном тих подій і була, поряд із проханням про участь у ювілеї, також однією з причин укладення листа Івана Солтана.

Підсумовуючи наведені вище міркування, можемо виділити принаймні два етапи постання «Послання Мисаїла»: 1. Написання листа Івана Солтана, можливо, з проханням про участь у ювілейному році, тоді його можна датувати 1474-им роком. Сюди ж належить і укладення листа писарем Якубом з ближче нам незнаної нагоди та з неясною нам сьогодні метою, тому точне датування його непевне, як і питання, чи Якуб узагалі писав окремий лист, а чи долучився вже на стадії формування остаточного тексту грамоти, доповнюючи та поширюючи листа молодого Солтана. Хоча наявність другого salutatio свідчить радше на користь того, що лист Якуба як окремий текст усе-таки існував. 2. Друга стадія постання грамоти Мисаїла - оформлення остаточного тексту, яка почалася, судячи з усього, після літа 1475 р. і включала як поєднання в одне листів обох вельмож, так і доповнення цього кінцевого тексту новими елементами, які б відповідали його новій меті (зокрема, прихованим питанням, чи дійшов до папи попередній лист від 1473 р. та проханням відповісти на цей), а також останніми вістями з полів мусульмансько-християнського протистояння, до яких належить завоювання турками генуезьких колоній та князівства Феодоро в Криму влітку 1475 р., що, вочевидь, теж мало спонукати папу відреагувати на другу епістолу.

Список використаних джерел

1. Бучинський Б. «Грамота Місаіла» і «Грамота Ніфонта» // Записки історичної і фільольоґічної секції Українського наукового товариства. - Київ, 1914. -Кн. XIII. - С.5-44.

2. Бучинський Б. Змагання до унії руської церкви з Римом в роках 1498-1506 // Записки Українського Наукового Товариства в Києві. - Київ, 1909. - Кн. VI. - С.5-53.

3. Бучинський Б. Студії з історії церковної унії III. Мисаїлів лист. III. Мисаїлів лист// Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. - Львів, 1909. - Т.90. - Кн.4. - С.5-24.

4. Грамота киевскаго митрополита Мисаила к папе Сиксту IV, 1476 г. // Архив Юго-Западной России [видав. Голубев С.]. - К., 1887. - Ч.І. - Т.7. - С.193-231.

5. Грушевський М. Богдан Бучинський. Посмертна згадка / Записки Наукового Товариства імени Шевченка. - Т. LXXVIII. - Кн. IV. - Львів, 1907. - С.176-178.

6. Грушевський М. Історія України-Руси. -Т. V.- Київ, 1994.

7. Заторський Н. Посольство до папи Сикста IV з посланням Мисаїла у світлі деяких документів Ватиканського таємного архіву // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. - Київ, 2017.-ВИП.26.-С.11-30.

8. Заторський о. Н. Малозрозумілі й рідковживані слова «Послання Мисаїла» та їхня етимологія // Гілея. - Київ, 2017. - №126(11).-С.116-123.

9. Коялович М. Литовская церковная унія. - СПб., 1859 - Т.1.

10. Макарий (Булгаков). История Русской церкви. - СПб., 1883. -Москва, 1996. -Кн.5.

11. Малышевский И. И. О грамоте киевского митрополита Мисаила 1477 г. (правильно 1476 г. - Н. 3.) Папе Римскому Сиксту IV. Вопросы местного характера на III Археологическом съезде в Киеве // Киевские епархиальные ведомости. - К., 1875. - №18. - С.585-592.

12. Мозер М. Причинки до історії української мови. - Вінниця, 2011.

13. Пелешенко Ю. «Посольство київського митрополита Мисаїла до папи Римського Сикста IV» отця Іоана як пам'ятка української та білоруської літератур // Феномен пограниччя: польська, українська та білоруська література - взаємопроникнення і взаємозбагачення. - Мінськ, 2008.-С.9-32.

14. Пересторога / Акты, относящиеся к истории Западной России. - СПб., 1851. - Т.4. - №149.

15. Полный церковно-славянский словарь/[уклад. Г. Дьяченко]. -Москва, 1993 [репринтвид. 1900р.].

16. Русина О. Мисаїлове послання Сиксту IV за Синодальним списком // Український археографічний щорічник. - Нова серія. - Вип.7 / Український археографічний збірник. - Київ-Нью-Иорк, 2002.-Т.10.-С.281-296.

17. Русский феодальный архив XIV - первой трети XVI веков: в 5-ти част. - Москва, 1986-1992.

18. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінцяХУІІІ століття. - Київ, 1997.

19. Ackermann G. A. Ordensbuch samtlicher in Europa bluhender und erloschener Orden und Ehrenzeichen. - Annaberg, 1855.

20. Aleksander Soltan. Szambelan Karola Zuchwalego і Kawaler Zlotego Runa ll Przeglqd Poznanski. - Poznan, 1862. - T.33. - S.65-80.

21. Boulton D'A. J. D. The knights of the crown. The monarchical orders of knighthood in later medieval Europe 1325-1520. - Woodbridge (Suffolk), 2000.

22. Butow A. Die Entwicklung der mittelalterlichen Briefsteller bis zur Mitte des 12. Jahrhunderts, mit besonderer Berucksichtigung der Theorieen der ars dictandi. - Greifswald, 1908.

23. Fijalek J. Le sort reserve a l'Union de Florence dans le Grand- Duche de Lithuanie sous le regne de Casimir Jagellon // Bulletin international de l'Academie Polonaise des sciences et de lettres. - №1-3 (janvier-mars). - I-II. - Classe de philologie, Classe d'histoire et de philosophie. - Cracovie, 1934. - P.12-18.

24. Modigliani Anna, Ideoligische und symbolische Afierungen der papstlichen Gewalt im Umfeld der Papste von Nikolaus V. bis zu Paul II. // Dendorfer Jurgen, Marti Claudia (Hrsg.) Nach dem Basler Konzil: die Neuordnung der Kirche zwischen Konziliarismus und monarchischem Papat(ca. 1450-1475). - Berlin, 2008.-S.255-282.

25. Paravicini A., Paravicini W. Alexender Soltan ex Lithuania, ritum grecorum sectans. Eine ruthenisch-polnische Reise zu den Hofen Europas undzum HeiligenLand 1467-1469// Zwischen Christianisierung und Europaisierung. Beitrage zu Geschichte Osteuropas in Mittelalter und Fruher Neuzeit. Festschrift fur Peter Nitsche zum 65. Geburtstag (Her. von Eckhard Hubner, Ekkehard Klug und Jan Kusber). - Stuttgart 1998.-S.367-401.

26. Pierling P. La Russie et le Saint-Siege. Etude diplomatique. - T.l. - Paris, 1906.

27. PoselstwodoPapiezaRzymskiegoSyxtusalV odDuchowienstwa ksiqzqt у Panow Ruskich, z Wilna, roku 1476 // Przeglqd Poznanski. - Poznan, 1859.-T.27.-S.158-188.

28. Sevcenko I. Intellectual repercussions of the Council of Florence // Ideology, Letters and Culture in the Byzantine World. - London, 1982. -P.3-35.

29. Untergehrer W. Die papstlichen nuntii und legati im Reich (14471484). Zu Personal und Organisation des kurialen Gesandtenwesens. - Munchen, 2012. Zu finden unter: https://edoc.ub.uni-muenchen. de/15862/l/Untergehrer_Wolfgang.pdf

30. Zatorskyy N. Alexander Soltan, Aurei Velleris hispanici observator: Origins of the misconception and possible solutions of the problem // Україна - Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. - Львів, 2016. -Вип.9. - С.217-228.

References

1. Buchyns'kyj В. «Hramota Misaila» і «Hramota Nifonta» // Zapysky istorychnoi і fil'ol'ogichnoi sektsii Ukrains'koho naukovoho tovarystva. - Kyiv, 1914. - Kn. XIII. - S.5-44.

2. Buchyns'kyj B. Zmahannia do unii rus'koi tserkvy z Rymom v rokakh 1498-1506 // Zapysky Ukrains'koho Naukovoho Tovarystva v Kyievi. - Kyiv, 1909. - Kn. VI. - S.5-53.

3. Buchyns'kyj B. Studii z istorii tserkovnoi unii III. Mysailiv lyst.

4. Mysailiv lyst // Zapysky naukovoho tovarystva im. T. Shevchenka. - L'viv, 1909. - T.90. - Kn.4. - S.5-24.

5. Gramota kievskago mitropolita Misaila k pape Sikstu IV, 1476 g. // Arxiv Yugo-Zapadnoj Rossii [vidav. Golubev S.]. - K., 1887. -Ch. I. -T.7.-S.193-231.

6. Hrushevs'kyj M. Bohdan Buchyns'kyj. Posmertna zghadka / Zapysky Naukovoho Tovarystva imeny Shevchenka. - T. LXXVIII. - Kn. IV. - L'viv, 1907. - S.176-178.

7. Hrushevs'kyj M. Istoriia Ukrainy-Rusy. - T. V. - Kyiv, 1994.

8. Zators'kyj N. Posol'stvo do papy Syksta IV z poslanniam Mysaila u svitli deiakykh dokumentiv Vatykans'koho taiemnoho arkhivu // Mizhnarodni zv'iazky Ukrainy: naukovi poshuky і znakhidky. - Kyiv, 2017.-Vyp.26.-S.ll-30.

9. Zators'kyj o. N. Malozrozumilij ridkovzhyvani slova «Poslannia Mysaila» ta ikhnia etymolohiia ll Hileia. - Kyiv, 2017. - №126 (11). - S.116-123.

10. Koyalovich M. Litovskaya cerkovnaya uniya. - SPb., 1859 - T. 1.

11. Makarij (Bulgakov). Istoriya Russkoj cerkvi. - SPb., 1883. - Moskva, 1996. - Kn.5.

12. Malyshevskij I. I. О gramote kievskogo mitropolita Misaila 1477 g. (pravil'no 1476 g. - N. Z.) Pape Rimskomu Sikstu IV. Voprosy mestnogo xaraktera na III Arxeologicheskom s”ezde v Kieve// Kievskie eparxial'nye vedomosti. -K., 1875. - №18. - S.585-592.

13. Mozer M. Prychynky do istorii ukrains'koimovy. - Vinnytsia, 2011.

14. Peleshenko Yu. «Posol'stvo kyivs'koho mytropolyta Mysaila do papy Ryms'koho Syksta IV» ottsia Ioana iak pam'iatka ukrains'koi ta bilorus'koi literatur // Fenomen pohranychchia: pol's'ka, ukrains'ka ta bilorus'ka literatura - vzaiemopronyknennia і vzaiemozbahachennia. - Mins'k, 2008.-S.9-32.

15. Perestoroha / Akty, otnosyashchiyesya k istorii Zapadnoy Rossii. - Sankt-Peterburg, 1851.-T.4.-№149.

16. Polnyj cerkovno-slavyanskij slovar'/ [uklad. G. D'yachenko]. -Moskva, 1993 [reprintvid. 1900r.].

17. Rusyna O. Mysailove poslannia Sykstu IV za Synodal'nym spyskom // Ukrains'kyj arkheohrafichnyj schorichnyk. - Nova seriia. - Vyp.7 / Ukrains'kyj arkheohrafichnyj zbimyk. - Kyiv-N'iu-Jork, 2002. -T.10.-S.281-296.

18. Russkij feodal'nyj arxiv XIV - pervoj treti XVI vekov: v 5-ti chast. - Moskva, 1986-1992.

19. Yakovenko N. Narys istorii Ukrainy z najdavnishykh chasiv do kintsiaXVIII stolittia. - Kyiv, 1997.

20. Ackermann G. A. Ordensbuch samtlicher in Europa bluhender und erloschener Orden und Ehrenzeichen. - Annaberg, 1855.

21. Aleksander Soltan. Szambelan Karola Zuchwalego і Kawaler Zlotego Runa // Przeglqd Poznanski. - Poznan, 1862. - T.33. - S.65-80.

22. Boulton D'A. J. D. The knights of the crown. The monarchical orders of knighthood in later medieval Europe 1325-1520. - Woodbridge (Suffolk), 2000.

23. Butow A. Die Entwicklung der mittelalterlichen Briefsteller bis zur Mitte des 12. Jahrhunderts, mit besonderer Berucksichtigung der Theorieen der ars dictandi. - Greifswald, 1908.

24. Fijalek J. Le sort reserve a l'Union de Florence dans le Grand- Duche de Lithuanie sous le regne de Casimir Jagellon // Bulletin international de l'Academie Polonaise des sciences et de lettres. - №1-3 (janvier-mars). - I-II. - Classe de philologie, Classe d'histoire et de philosophie. -Cracovie, 1934. - P.12-18.

25. Modigliani Anna, Ideoligische und symbolische Afterungen der papstlichen Gewalt im Umfeld der Papste von Nikolaus V. bis zu Paul II. // Dendorfer Jurgen, Marti Claudia (Hrsg.) Nach dem Basler Konzil: die Neuordnung der Kirche zwischen Konziliarismus und monarchischem Papat(ca. 1450-1475). - Berlin, 2008.-S.255-282.

26. Paravicini A., Paravicini W. Alexender Soltan ex Lithuania, ritum grecorum sectans. Eine ruthenisch-polnische Reise zu den Hofen Europas undzum HeiligenLand 1467-1469// Zwischen Christianisierung und Europaisierung. Beitrage zu Geschichte Osteuropas in Mittelalter und Fruher Neuzeit. Festschrift fur Peter Nitsche zum 65. Geburtstag (Her. von Eckhard Hubner, Ekkehard Klug und Jan Kusber). - Stuttgart 1998.-S.367-401.

27. Pierling P. La Russie et le Saint-Siege. Etude diplomatique. - T.l. - Paris, 1906.

28. Poselstwo doPapiezaRzymskiegoSyxtusalV odDuchowienstwa ksiqzqt у Panow Ruskich, z Wilna, roku 1476 // Przeglqd Poznanski. - Poznan, 1859.-T.27.-S.158-188.

29. Sevcenko I. Intellectual repercussions of the Council of Florence // Ideology, Letters and Culture in the Byzantine World. - London, 1982. -P.3-35.

30. Untergehrer W. Die papstlichen nuntii und legati im Reich (14471484). Zu Personal und Organisation des kurialen Gesandtenwesens. - Munchen, 2012. Zu finden unter: https://edoc.ub.uni-muenchen. de/15862/l/Untergehrer_Wolfgang.pdf

31. Zatorskyy N. Alexander Soltan, Aurei Velleris hispanici observator: Origins of the misconception and possible solutions of the problem // Ukraina - Pol'scha: istorychna spadschyna і suspil'na svidomist'. -L'viv, 2016. - Vyp. 9. - S. 217-228.

Размещено на Allbest.ru