Іван Франко і Ґеорґ Брандес: несподівані віражі культурного радикалізму

Зіставний аналіз філософсько-естетичних поглядів І. Франка та критика, публіциста і громадського діяча Ґ. Брандеса. Своєрідність творчого діалогу українського автора «Каменярів» із данським організатором культурно-політичного руху "Сучасний прорив".

Рубрика Литература
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 02.10.2018
Размер файла 61,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», Київ

Іван Франко і Ґеорґ Брандес: несподівані віражі культурного радикалізму

Ожоган Л.О., канд. філол. наук, доцент

На початку 40-х років ХІХ ст. відомий російський діяч Василь Боткін в одному із листів до свого не менш відомого співвітчизника Віссаріона Бєлінського вкаже на колізії, які засвідчували про глибинні зрушення у суспільній свідомості тогочасної Європи. «Дух нового часу вступив у рішучу боротьбу із догмами й організмом середньовіччя», - стверджував він, наголошуючи: «Нові люди з новітніми ідеями про шлюб, релігію, державу - засадничими первнями людського суспільства прибувають щодня: новий дух, як кріт, невидимо бігає під землею і копає її - дивний рудокоп [1: 244]. Мине лише декілька років, і революційні хвилі, що прокотяться Європою, винесуть на поверхню той зухвалий прагматично-раціоналістичний дух позитивізму, який, поневажаючи століттями творений метафізичний образ Нагірного світу, самовпевнено заповзявся «пересотворювати» недосконале земне життя на засадах свободи, рівності і братерства. Замість спрофанованих офіційною церквою і владою християнських ідей усім гнобленим, покривдженим і поневаженим пропонувалися соціалістичні ідеї; замість віри в Бога - віра в науку, людський розум, поступ; замість загальноприйнятих цінностей, що регламентували етичну поведінку людини, - індивідуальна «мораль без зобов'язання і санкції» (Ж.-М. Ґюйо). Й активним популяризатором тих нових вірувань став у другій половині ХІХ ст. данський критик, політик, громадський діяч Ґеорґ Брандес, публічні виступи та публіцистичні й літературознавчі праці якого істотно вплинули на формування духовного клімату як у скандинавських країнах, так і поза їхніми межами. Провокативні лекції цього «космополита, атеїста, інтелектуала-аристократа» (О. Педерсон) про головні течії європейської літератури, читані з початку 70-х років у Копенгаґському університеті, в яких лунали пристрасні заклики до емансипації особистості, радикального оновлення не лишень мистецтва, а й усього суспільства, відразу набули широкого розголосу. Гостре слово цього «соціаліста, напівсоціаліста (halv sjcialist), анархіста і просто лівого (так він себе означував), «чистокровного соціал-демократа» (так означували його інші) збудить до життя потужний культурно-політичний рух «Сучасний прорив» («Det moderne Gjennembrud»), довкола якого згуртувалося чимало талановитих письменників, зосібна Г. Драхман, С.Шандорф, Є.-П. Якобсен та інш. Властиво Ґ.Брандес протягом декількох десятиліть буде справжнім «володарем дум» та культовою особою тодішньої радикально налаштованої інтелігенції, а його книга «Головні течії у літературі ХІХ ст.» («Hovedstrшmninger I det 19de Aarhundredes Literatur», тт. 1-6, 1872-1890 рр.) стане «Біблією молодих інтелектуалів Європи» (Т. Манн). Чимало шанувальників данця з'явиться й у слов'янських землях. Так, наприклад, у грудні 1878 р. Брандес повідомляв видавця Е. Петерсона: «У Росії я маю славу одного із найзнаменитіших європейських критиків і отримую звідти багато листів» [9: 19]. Були і в Україні свої поціновувачі таланту автора «Головних течій», з-поміж яких найвідоміший - Іван Франко. Показово, що саме на другу половину 70-х рр. припадає ознайомлення тогочасного студента Львівського університету із Брандесовою творчістю, яка помітно вплинула на його суспільно-політичні й філософсько-естетичні шукання. Натомість згаданий факт і донині ґрунтовно не досліджено у вітчизняній науці. Зазвичай франкознавці лише побіжно вказують на близькість літературно-критичних методологій цих двох яскравих представників української й данської культур другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Щоправда, посутні моменти Франкового зацікавлення постаттю аристократичного радикала завважить львівський учений Ґустав Цвенґрош у своїй французькомовній розвідці «Mychailo Hruchevskyi, Georg Brandes et Ivan Franko» (1994). Почасти особливості «перехресних стежок» у творчих долях українця й данця окреслено у наших попередніх студіях. Метою цього дослідження є зіставний аналіз світоглядних й естетичних принципів Івана Франка та Ґеорґа Брандеса, з'ясування збігів і розбіжностей у їхніх поглядах.

Як засвідчують Франкові спогади та листування, дві Брандесові праці - «Фердинанд Лассаль. Літературна характеристика» (Берлін, 1877) і перші томи «Головних течій у літературі ХІХ ст.», видруковані німецькою мовою, відіграли важливу роль у формуванні політичних та філософсько-естетичних уподобань українського автора «Каменярів». Якщо перша розвідка сприяла його наверненню на шлях соціалізму, то друга - надихала на творчі пошуки у царині позитивізму та реалізму. Власне, для молодого Франка ці праці слугували своєрідним орієнтиром (утім - не єдиним) у виробленні засадничих принципів громадсько-політичної й літературної діяльності. Вочевидь, не без впливу Ґеорґа Брандеса він напише свою відому статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи» (1878), ідеї якої збігалися із естетичною концепцією радикального критика, котрий від початку своїх відчитів у Копенгаґському університеті повсякчас наголошував у лекціях, які було покладено в основу «Головних течій», що данська література повинна «звільнитися від ідеалізму» [21: 126] і повинна «займатися всіма суспільними питаннями» [2: 329]; котрий активно пропагував реалізм, який не лише віддзеркалює дійсність, а й спроможний цю дійсність змінити; котрий убачав покликання митця у тому, щоб будити громадянську свідомість і трансформувати сучасне йому суспільство; котрий вважав божественним первнем в історії людства дух прогресу, що «постає на боротьбу із насиллям, брехнею, забобонами, застарілими й гнітючими традиціями», що «прокладає шлях у майбутнє» і що «долає будь-які перешкоди задля утвердження свободи, істини й щастя» [20: 47]. Неважко помітити, що проголошений у праці Івана Франка «єдиний кодекс естетичний» а також окреслені у ній завдання і «найважніші ціхи» літератури вельми суголосні з естетичною програмою очільника «Сучасного руху», одним із головних пунктів якої була «вимога поєднати реалізм із постановкою нагальних суспільних проблем» [9: 16]. Варто зауважити, що для данського критика як пророка культурного радикалізму мистецтво слова було передовсім зброєю в ідеологічній дискусії, інструментом, знаряддям політичної боротьби з усім, що стояло на заваді природному прагненню людини до істини й свободи, що гальмувало духовний і технічний прогрес людства. Так, приміром, зіставляючи в одній зі своїх лекцій новітню скандинавську літературу із німецькою, Брандес стверджував, що література в Німеччині - «і не сила, і не авторитет; вона не має виховного значення, ні проти чого не бореться і ні до чого не заохочує» [2: 330-331]. І відтак він висновував: «Поети є прикрасою німецького життя, а не його силою. Ось чому їхній вплив мізерний» [2: 331]. Натомість естетичним ідеалом автора «Головних течій» була «жива», активна література, що «ставить на обговорення» актуальні проблеми суспільно-політичного життя і формує нові цінності, на противагу традиційним цінностям минулого. Відповідно до цього ідеалу радикальний критик убачав місію митця слова в активному творенні історії свого часу, що цілком узгоджувалося із його філософськими поглядами, адже він вважав, що замало бути лише носієм прогресивних ідей, головне - «втілювати ці ідеї в життя, впливати на обставини і змінювати ситуацію на краще» [9: 13]. Схожу світоглядно-естетичну позицію обстоюватиме й Іван Франко із другої половини 70-х років. Зокрема, у 1878 р. митець оприявнює у вже згадуваній статті концепцію літератури, яка «повинна бути робітницею на полі людського поступу» [14: 13], та міфологему «каменярі» в однойменному вірші, що вибудована, як слушно завбачить сучасна дослідниця Т.Гундорова, «принаймні на двох основних припущеннях: по-перше, що поет є робітником, себто будівничим, і по-друге, що він жертвує своїм фізичним буттям, мозком та серцем задля ідеалу» [5: 157]. Прикметно, що характеризуючи себе тогочасного і своє тогочасне «нове, наймолодше покоління», що вийшло на «сцену» суспільного життя з середини 70-х років, Франко вже із відстані другої половини 80-х років завважить: «Покоління те внесло в програму нашого народовства нові домагання: крім теоретичної оборони самостійності малоруського народу, воно домагалось практичної оборони інтересів народу на полі економічнім і соціальнім, домагалось служби інтелігенції для інтересів робочого люду, в літературі реального зображення життя того люду і тої інтелігенції і ширення правдивої, розумної освіти між людом і інтелігенцією» [11: 57]. Звісно ж, у тих “нових домаганнях» радикальна молодь, жаждиво прагнучи змінити недосконалий світ, багато в чому була наївною, оскільки щиро вірила у «непогрішність» соціалістичних ідей, в яких вбачала чи не єдиний порятунок як для усього людства, так і для України, й українського народу. Вельми цінним свідченням думок і настроїв Івана Франка в означений період є його лист до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 р. Цей документ важливий для нас ще й тому, що в ньому вперше згадується ім'я Ґeoрґа Брандеса та його праця «Головні течії». У листі 22-річний юнак подає своєрідну «наукову розправу», у якій, задля уникнення будь-яких непорозумінь у стосунках із коханою дівчиною, стисло розкриває суть своїх політичних переконань, репрезентуючи себе як соціаліста. Він зосереджує увагу на 4 головних питаннях - економічних, політичних, релігійних, соціологічних [12: 110], із розв'язком котрих пов'язував утвердження нового справедливого суспільного ладу. Показово, що у Франковому викладі засадничих положень програми соціалістів і власних принципів, за котрі юнак виявляє готовність «боротися до послідньої хвилі життя» [12: 117], сусідять проникливі критичні міркування про сучасну йому дійсність із цілковито дитячими твердженнями про майбутню соціалістичну державу, «де свобідно і весело» [12: 110]. Впадає у вічі певна залежність автора листа від популярних на той час учень теоретиків соціалізму - Карла Маркса, Альберта Шеффле та ін. Добачаємо, що молодий Франко намагається, як сумлінний учень, переповісти, донести іншому те, що сам прочитав і пізнав із різних джерел. Властиво такими джерелами cлугували й уже зазначені дві Брандесові праці. Завважимо, що лист до Ольги Рошкевич увиразнює передовсім суголосність поглядів молодого українського соціаліста й данського автора «Головних течій» у потрактуванні проблем держави, власності, релігії, шлюбу. Як відомо, Ґ.Брандес протягом усієї своєї діяльності активно агітував супроти «4 старих інститутів» - церкви, монархії, шлюбу, власності, котрі, на його думку, «людство мусить повністю змінити, аби зітхнути з полегшенням» [7: 304]. Вельми симптоматично, що ці ж «інститути» будуть об'єктом постійної критики Франка-політика, публіциста, митця.

Окрім певної ідейно-естетичної спокревненості українського автора «Каменярів» із данським очільником «Сучасного руху», простежуються між ними й істотні розбіжності, позаяк кожен із них торував власний шлях і творив власну долю у культурно-історичному просторі другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Варто зауважити, що Брандес як пропагандист політичного реалізму велике значення надавав питанню тенденційності та партійності у літературі, стверджуючи, що воно «принципово важливе й актуальне у всі епохи», оскільки стосується «творення майбутнього». Данський критик закликав кожного письменника визначитися, «з ким він і кому служить», бо «не можна йти одночасно двома дорогами» [3: 2-3]. Погодьмося, що вкрай парадоксальними видаються Брандесові вимоги до митців слова підпорядкувати літературний хист партійній ідеології, адже сам він повсякчас демонстрував своє вільнодумство і палко обстоював ідеал вільної особистості з усією дарованою їй природою свободою вибору; адже саме він у своєму відчиті про новітню скандинавську літературу подавав за взірець тих кращих письменників, які «не підкорюються видавцеві та грошовій вигоді», які не підлаштовуються під смаки публіки і «не дозволяють керувати собою» [2: 333]. Постає питання: «Чому той, хто презентував себе як борця із неправдою, несправедливістю і сприймався своїми шанувальниками в «ореолі мученика за свободу думки» (М. Стороженко), обстоював принцип партійності літератури, котрий, власне, унеможливлював вільний духовний самовияв митця, уярмлював його і позбавляв свободи творчості?». Вочевидь, відповідь криється в тому, що Ґеорґ Брандес передовсім був політиком, а вже потім - критиком, публіцистом, літературознавцем. Тісно пов'язаний із соціал-демократичним рухом, за яким стояв великий капітал, що претендував на світову владу, аристократичний радикал убачав у мистецтві слова дієвий засіб у боротьбі за ту владу. Одначе ідея верховенства партійного над індивідуальним у літературі не приживеться міцно ні на батьківщині автора «Головних течій», ані в інших скандинавських країнах. Натомість вона знайде сприятливе середовище на теренах Російської імперії, де її візьмуть на озброєння соціал-демократи із їхнім очільником Владіміром Лєніним. Гадаємо, що саме Брандесова концепція політичного реалізму з її засадничим принципом партійності літератури слугувала тим підґрунтям, на якому формувалася тоталітарна естетика соціалістичного реалізму з її нетерпимістю до кожного прояву іншомислення.

Для Івана Франка як популяризатора наукового реалізму також було вкрай важливим питання тенденційності, утилітарності мистецтва слова. Одначе, на відміну від данського критика, український автор праці «Література, її завдання і найважніші ціхи» ніколи не визнавав верховенства партійного над індивідуальним чи загальнолюдським. Знаменно, що пройшовши з другої половини 70-х і до кінця 90-х років шлях глибокої світоглядної еволюції, Франко у низці своїх праць («Народники і марксисти» (1899), «Що таке поступ?» (1903) та ін.) геніально передбачить загрози, які несла соціал-демократія не лише окремій людині, а й цілим народам, жадаючи повного підпорядкування особистісної й суспільної свідомості своїй ідеології, котра покликана була витіснити християнську релігію й утвердитися у ролі нового панівного світового віровчення. Так, аналізуючи політичне життя зламу ХІХ і ХХ ст., український митець і мисленник проникливо окреслить істотні відмінності між «дійсною партією», де «сходяться і зводяться до спільного знаменника різні інтереси», та «соціал- демократичною церквою», до якої «сходяться самі вірні» і яка виховує «фанатиків та загорільців» [13: 147]. Він наголошуватиме: «Де є церква, там основа догми, там витворюються секти» [13: 148]. І.Франко підставово вважав марксистський соціал-демократизм, вельми популярний на порубіжжі віків у Росії, значно більшим ворогом для українського національного руху, аніж російське самодержавіє і російська цензура, стверджуючи: «Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті» [16: 272].

Прикметно, що автор «Мойсея» як ніхто розумів нагальну потребу українців в «одностайній сильній політичній організації» і докладав до її творення величезних зусиль, і водночас він як ніхто розумів небезпеку будь-якого доктринерства, зосібна партійного. У своєму «Одвертому листі до гал[ицької] української молодежі» (1905) І. Франко зауважував, що «доктринери, навіть ліберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливішими політиками», і наголошував: «Доктрина - се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина - се уніформ, стрихулець, ворог усяких партикуляризмів. Доктрина - се зроду централіст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей і їх конкретного добробуту» [17: 402]. Отож, український лідер національного руху у зверненні до молоді вкотре продемонстрував свій пророчий дар, адже вся подальша історія ХХ ст. з її трагічним досвідом тоталітаризму лише підтвердить слушність цих його міркувань.

Як відомо, на зламі століть Іванові Франкові випаде нагода особисто познайомитися із Ґеорґом Брандесом. Зустріч передувала приїзду у листопаді 1898 р. автора «Головних течій» до Львова на запрошення польського товариства і відбулася з ініціативи української культурної громади, котра делегувала трьох своїх представників, двоє з яких - це І. Франко й М.Грушевський, аби запросити відомого європейського радикального критика взяти участь у читаннях малоросійської літератури, організованих Науковим Товариством імені Тараса Шевченка. Одначе це знайомство не зблизить, а лише відчужить українця і данця та породить особисту неприязнь один до одного. Причин такого несподіваного розгортання сюжету було декілька. Передовсім зазначимо, що Брандес, зголосившись спочатку відвідати Наукове Товариство імені Тараса Шевченка, потім відмовиться від запланованої офіційної зустрічі із українцями під час свого перебування у Львові, оскільки польські організатори його поїздки вельми категорично висловились проти цієї зустрічі. Франко сприйме цей учинок критика як образу всьому українському культурному рухові. Відтак він не раз своїм гострим словом критика й публіциста зачіпав того, ким захоплювався в молодості. Як зізнавався не без дорікань Ґ. Брандес: «Від того часу Франко атакував мене кожного дня, і ще досі він не втомився це робити; ще довго після того він передруковував свої русинські статті проти мене в німецькій та австрійській пресі…» [8: 57]. Розглядаючи історію Брандесової відмови, сучасний дослідник Л.Рудницький слушно зауважить, що вона є «красномовним прикладом того, які труднощі мусіли переборювати українці в рамках Австро-Угорської імперії, щоб добитися визнання свого існування як культурного європейського народу» [8: 57].

У вивченні проблеми «Іван Франко та Ґеорґ Брандес» закономірно постає питання: «Чи доводилося українцеві й данцеві бачитися й спілкуватися й за інших обставин?» На сьогодні з упевненістю можна стверджувати передовсім про зустрічі данського критика із одним із учасників згадуваних запросин - Михайлом Грушевським у квітні-травні 1903 року у Парижі, де вони читали лекції у руській Вищій школі громадських наук, директором якої був відомий масон Максим Ковалевський. Щодо Івана Франка, то вкажемо на ймовірність принаймні ще однієї його зустрічі із Ґеорґом Брандесом. На такий здогад наштовхнує цікавий збіг. Як засвідчують сучасники данського критика, спілкуючись із різними людьми в неофіційній обстановці, він любив хизуватися своїм приятелюванням із європейськими відомими культурними діячами, про життя яких розповідав чимало анекдотичних подробиць, дошкульно кепкуючи над їхніми людськими вадами. Наприклад, Сергій Маковський (1877-1962), син талановитого російського художника Костянтина Маковського, редактор журналу «Аполлон», у своїх спогадах про данця, з яким познайомився через сімейство Ауерів восени 1895 р., писав: «Про кого лишень із великих не розповідав Брандес уїдливих подробиць! Кожен день ми дізнавалися щось то про старечу манірність Бйорнстйорне-Бйорнстена, котрого служниці вранці затягували в корсет, то про нелюдські жорстокості Ібсена, то про недоумство Ніцше (дружбою з ним, в його останні роки, пишався Брандес), то про педантизм Іполлита Тена (…). Всіх їх знав особисто данський критик в інтимному побуті і не шкодував ядучих фарб» [6: 136]. Якщо ж звернемося до творчості Івана Франка кінця ХІХ - початку ХХ ст., то помічаємо, що він, аби вберегти молодих українських письменників від сліпого поклоніння тодішнім їхнім кумирам - Ф.Ніцше, Г.Ібсену та ін., не раз своїми дошкульними кпинами знімав із п'єдесталу на грішну землю цих новоявлених богів модерністів. Показово, що Франкові іронічні характеристики популярних європейських митців і мисленників напрочуд збігаються із анекдотичними розповідями Брандеса. Так, приміром, у своїй відомій полемічній статті «Маніфест «Молодої Музи» (1907) український критик не без сарказму пише про Ніцше та його божевілля; про Ібсена, «скептика і циніка», котрий «майже до останнього року свого довгого життя грав роль штуцера і любив годинами приглядатися собі в дзеркалі»; про Метерлінка - «популярного адвоката у Брюселі»; про Анатоля Франса - «випасеного і вічно усміхненого члена Французької академії» [15: 412]. Властиво оці дивовижні збіги в оцінці кумирів молодого покоління порубіжної доби вказують на ймовірність того, що Франко чув дотепні анекдотичні оповідки не з чужих вуст, а безпосередньо від Брандеса. Звісно, він міг їх почути від данця і під час тієї першої зустрічі. Зрештою, такий збіг міг виникнути цілком випадково. У нашому дослідженні запропонувано лише гіпотезу, яка може бути підтверджена або заперечена майбутніми ґрунтовними розвідками.

Зауважимо також, що на зламі століть оприявниться ще одна істотна відмінність у філософсько-естетичних і політичних поглядах І.Франка та Ґ.Брандеса. На той період данський критик, відчувши кризу позитивістського дискурсу, активно популяризував творчість німецького мисленника Ф.Ніцше, яка виявиться особливо прийнятною для модерністів, зосібна для нової ґенерації українського письменства. Прикметно, що саме Брандес відкрив широкому загалу ім'я автора філософської поеми «Так казав Заратустра» і саме завдяки Брандесу ідеї мисленника стрімко поширювалися культурними просторами Європи. Ознайомившись у другій половині 80-х років із творами маловідомого на той час філософа, данський критик знайде у них чимало збігів зі своїми поглядами. У листі до Ф. Ніцше від 17 грудня 1887 року він вкаже на притаманне обом їм нехтування аскетичними ідеалами, глибоке неприйняття демократичної посередності, і наголосить: «…аристократичний радикалізм - це те, що відповідає моїм політичним переконанням» [7: 288]. Зазначимо, що оцю своєрідність політичних поглядів данця увиразнить Іван Франко у своїй статті «Юрій Брандес» (1899), стверджуючи, що той «вірить в поступ людськості, але бачить його не в еволюції економічного і соціального побуту мас народних, а радше в великих одиницях, в духовних репрезентантах та проводирях мас» [19: 381]. Щоправда, у цій же розвідці український критик схарактеризує аристократичного радикала як одного із «двигачів новочасного демократизму», хоча Брандес не був прихильником демократизму, вважаючи його згубним для прогресу суспільства. Не був данець демократом і в потрактуванні мистецтва. Зокрема, у відчиті «Про літературну критику», виголошеному під час перебування у Москві й Петербурзі весною 1887 р., він протиставлятиме власну естетичну концепцію естетичним принципам свого відомого вчителя - І.Тена, зауважуючи: «Хоча як політик Тен далекий від того, аби бути демократом, однак його погляди на мистецтво демократичні; мої ж, навпаки, - аристократичні» [4: 320]. Означена аристократичність проявлялася в тому, що творцями культури Брандес визнавав лише т.зв. вищих людей, оскільки, на його думку, «жодна ідея, жодна художня форма ніколи не зароджується у натовпі» [4: 320].

На відміну від очільника «Сучасного руху», Іван Франко протягом усієї своєї суспільно-політичної й творчої діяльності наполегливо утверджував ідеал «цілого чоловіка», який свідомо обирає шлях жертовної самопосвяти спільноті, народові із почуття безмежної любові до них. Як наголошував український автор «Мойсея»: «Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу - отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому» [18: 345].

Зіставляючи філософсько-естетичні погляди Івана Франка та Ґеорґа Брандеса, зауважимо, що кожен із них прокладав власну стежку у культурно-історичному просторі своєї доби, творячи її неповторний образ. А якою була їхня творчість - проминальною чи непроминальною, визначав уже час, який властиво вніс свої корективи в оцінку діяльності Франка та Брандеса. Як знаємо, доля покепкувала над марнославним аристократичним радикалом, який, за свідченням сучасників, любив повторювати думку Ніцше: «Мета культури створення вищих людей», вважаючи себе одним із них» [6: 23]. У 20-х роках ХХ ст. Ґ.Брандес стане свідком занепаду своєї популярності. А його слава згасне швидше, аніж згасне його життя.

На відміну від данського критика, Іван Франко не вважав себе генієм, обранцем долі, а прилучав себе до письменників-робітників, ремісників, котрі «допомагають ставити будинок цивілізації, але прізвища яких не вписуються на фронтоні цього будинку» [10: 28]. Натомість історія розпорядилася по-іншому, прилучивши його до тих корифеїв літератури, творців нових напрямів, життєпис яких дає змогу «увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення» [10: 28].

Список використаних джерел

франко брандес творчий діалог

1. Боткин В.П. Литературная критика; Публицистика; Письма / Сост., вступ. ст. и примеч. Б.Ф. Егорова / В.П. Боткин. - М.: Сов.Россия, 1984. - 320 с.

2. Брандес Г. Датская литература в девятнадцатом веке // Брандес Г. Русские впечатления / Пер. с дат. Т. Чесноковой / Георг Брандес. - М.: ОГИ, 2002. - С. 322-331.

3. Брандес Г. Немецкая литература сороковых годов. Публичная лекция, читанная в Москве 2-го мая (С рукописи перевела А. Веселовска] / Георг Брандес // Русские ведомости. - 1994. - № 124. С. 2-3.

4. Брандес Г. О литературной критике // Брандес Г. Русские впечатления / Пер. с дат. Т.Чесноковой / Георг Брандес. - М.: ОГИ, 2002. - С. 310-322.

5. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр / Тамара Гундорова. - К.: Критика, 2006. - 352 с.

6. Маковский С. Владимир Соловьев и Георг Брандес // Маковский С. Портреты современников / С. Маковский . - М.: ХХІ век - Согласие, 2002. - С. 119-142.

7. Переписка Фридриха Ницше с Георгом Брандесом // Ницше Ф. Письма / Сост., пер. с нем. И.А. Эбанаидзе / Ф. Ницше. - М: Культурная революция, 2007. - 400 с.

8. Рудницький Л. Іван Франко і австрійський культурний простір: вплив середовища на творчість поета / Л. Рудницький // Українознавчі студії. - 2000. - С. 48-64.

9. Сергеев А. Брандес-литературный критик, теоретик искусства, публицист / А.Сергеев // Брандес Г. Русские впечатления / Пер. с дат. Т.Чесноковой. - М.: ОГИ, 2002. - С. 9-32.

10. Франко І. Дещо про себе самого / І. Франко. Літературно-критичні праці (1897-1899) // Зібрання творів: [у 50 т.]. - К.: Наук. думка, 1986. - Т.31. - С. 28-32.

11. Франко І. Лист до Елізи Ожешко від 13 квітня 1886 р. / І.Франко. Листи (1886-1894) // Зібрання творів: [у 50 т.]. - К.: Наук. думка, 1986. - Т.49. - С. 55-58.

12. Франко І. Лист до О.Рошкевич від 20 вересня 1878 р. / І.Франко. Листи (1874-1885) // Зібрання творів: [у 50 т.]. - К.: Наук. думка, 1986. - Т. 48. - С. 108-119.

13. Франко І. Лист до М.І. Павлика [Львів, кінець січня 1900] / І. Франко. Листи (1895-1916) // Зібрання творів: [у 50 т.]. - К.: Наук. думка, 1986. - Т. 50. - С. 146-149.

14. Франко І. Література, її завдання і найважніші ціхи / І.Франко. Літературно-критичні праці (1876-1885) // Зібрання творів: [у 50 т.]. - К.: Наук. думка, 1980. - Т. 26. - С. 5-14.

15. Франко І. Маніфест «Молодої Музи» / І.Франко. Літературно-критичні праці (1906-1908) // Зібрання творів: [у 50 т.]. - К.: Наук. думка, 1986. - Т.45. - С. 402-409.

16. Франко І.А. Фаресов. Народники и маркисты. С-Петербург. 1899 / І. Франко. Філософські праці // Зібрання творів: [у 50 т.]. - К.: Наук. думка, 1986. - Т. 45. - С. 272-275.

17. Франко І. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі / І. Франко. Філософські праці // Зібрання творів: [у 50 т.]. - К.: Наук. думка, 1986. - Т. 45. - С. 402-409.

18. Франко І. Що таке поступ? / І. Франко. Філософські праці // Зібрання творів: [у 50 т.]. - К.: Наук. думка, 1986. - Т. 45. - С. 300-348.

19. Франко І. Юрій Брандес / І. Франко. Літературно-критичні праці (1897-1899) // Зібрання творів: [у 50 т.]. - К.: Наук. думка, 1986. - Т. 31. - С. 378-384.

20. Brandes G. Samlede Skrifter / G. Brandes. - Kшbenhavn, 1919. - Bd. 1. - 224 s.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Біографія та творчість відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Перші літературні твори. Історична повість "Захар Беркут": образ громадського життя Карпатської Русі в XIII столітті.

    презентация [294,5 K], добавлен 02.11.2014

  • Духовний доробок та широта творчого діапазону видатного українського письменника Івана Франка. Спроби створення бібліографії з франкознавства. Пам’ятка читачеві "Іван Якович Франко". Дослідження спадщини Франка напередодні його 100-літнього ювілею.

    реферат [21,7 K], добавлен 27.01.2010

  • Вклад І. Франка у висвітленні революційного руху у галицьких землях у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., активним учасником якого він був сам. Внесок наукових досліджень Каменяра у розвиток краєзнавства та українського національно-культурного руху.

    курсовая работа [2,4 M], добавлен 10.12.2014

  • Місце видатного українського письменника, поета, філософа Івана Франка в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки. Роки життя та навчання. Літературна та просвітницька діяльність.

    презентация [534,1 K], добавлен 09.12.2013

  • Короткий нарис життя та творчості відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Роль Франка в формуванні національної культурної свідомості народу. Філософські та естетичні погляди письменника.

    курсовая работа [95,8 K], добавлен 18.10.2009

  • Шкільні роки письменника, успіхи в навчанні. Перші твори Франка, їх тематика та ідеї. Участь поета в громадському житті країни, видання книжок. Літературна спадщина Івана Франка, найвідоміші твори та збірки. Увічнення пам'яті великого українського поета.

    презентация [3,6 M], добавлен 20.03.2014

  • Дослідження особливостей творчості І. Франка (поета, прозаїка, драматурга, перекладача, публіциста, критика) - феноменального явища в історії української та світової культури. Розуміння закономірності історії людства. Національна ідея та її трагедія.

    курсовая работа [107,9 K], добавлен 28.02.2011

  • Життєві віхи життя Івана Франка. Документи до історії докторату Івана Франка. Життєпис письменника. Біографія Івана Франко. Пробудження національної гідності та поступ до омріяної незалежності. Відповідальність перед майбутніми поколіннями.

    реферат [358,9 K], добавлен 21.10.2006

  • Багатогранність діяльності Великого Каменяра, основні твори та його роль у розвитку української літератури. Теми лірики Франка. Вираження почуттів і роздумів героя, викликаних зовнішніми обставинами. Висока емоційність, схвильований тон розповіді.

    конспект урока [23,6 K], добавлен 04.04.2013

  • Життя і творчість талановитого українського вченого, просвітителя, культурного діяча Феофана Прокоповича. Гуманістична спрямованість філософсько-політичних та освітніх поглядів Прокоповича. Драма про запровадження християнства на Русі "Володимир".

    реферат [30,6 K], добавлен 26.05.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.