Модерністичні гени i постмодерна рація: проблема її простору у генетиці жіночого письма

Размещено на http://www.allbest.ru/

Модерністичні гени i постмодерна рація: проблема її простору у генетиці жіночого письма

Роксолана Жаркова

Анотації

Проаналізовано особливості дескрипції особистого простору жінки у модерному і постмодерному текстах. Розглянуто літературно-теоретичні аспекти поняття "жіноче письмо" у співвідношенні з біологічними категоріями ген, генетика, експресія генів. Простежено феміністичний дискурс творів авторок двох різних генерацій, інтерпретовано фрагмент "Valse melancholique" Ольги Кобилянської й оповідання "Особистий простір" Віоліни Ситнік. модерний текст дескрипція

Ключові слова: модернізм, постмодернізм, генерація, жіноче письмо, Її простір, діалог/дискусія.

MODERNIST GENES AND POSTMODERN REASON: THE PROBLEM OF HER SPACE IN GENETICS OF WOMEN WRITING

Roksolana ZHARKOVA

Ivan Franko National University of Lviv,

Department of Pedagogical Education,

7, Tuhan-Baranovskoho Str., Lviv, 79005, Ukraine,

e-mail: roksa.bdzillka@meta.ua

The dialogue and/or discussion of modern and postmodern art in fiction does not only bring to the fore interesting experimental texts, but also shows how tradition of tradition has the ability to be accumulated in the poetics of modern textual production. The conversation of the Family with Time at the Crossroads of Mementoes is important when it comes to taking on experiences and creating new aesthetic platforms for artistic change.

Surprisingly, Ukrainian modernism - as an artistic construct - deploys a project of generational interaction. Modernism enables the author and reader to trace certain boundaries of generational planes. Postmodernism directs the author and the reader to the assignment of separate points of generational planes with the synthesis of these planes in the plurality of signs and definitions (similarly to collage).

Modernist genes can become the basis from which the renewed creative thinking grows. Defining a "gene" as a unit of hereditary material reveals the essential signs of exchange and share of traditions between subjects of different time layers.

Women's writing as a sociocultural phenomenon prompts research into critical (self) reflections. Women's writing is also a gathering of cultural prohibitions and restrictions that for ages determined women's existential and verbal behavior. The sharp challenge to the "wind time" was manifested at the turn of the 19th and 20th centuries. The generation of Ukrainian modernists who rallied around the idea of female co-creation transformed it into art-freedom. Postmodernists took advantage of the achievements of modernists in the realm of feminine self-presentation, denoting genetic continuity in textual contexts.

Thus, the fragmentary "Valse melancholique" (1897) by Olha Kobylianska was chosen as the modern genome of the text, and the story "Personal Space" (2016) from the book by Violina Sytnyk, the contemporary Ukrainian writer from Kamyanets-Podilskyi, can be called a postmodern expressive-genetic rethinking. It is important to trace common features in depicting the images of women, in particular artistic women, in the writers' creative manner. In the short story by O. Kobylianska, Hannusia is a modernist artist, in the story of V Sytnyk - Raisa Yablenska is a postmodern artist. Consequently, the eccentric and shocking Hannusia of "Valse melancholique" is an image of a modern feminist, who gives all her love to creativity. The main character of the story by V. Sytnyk "Personal space" - Raika - is an image of a postmodern feminist.

The problem of women's inner freedom and personal space combines these texts at the point of feminist rhetoric. V Sytnyk actualizes the issue of women's space, develops a theme written by O. Kobylyanska and reinterprets the modern signs of intellectual and artistic independence of women. As if drawing a portrait of Raika in the tonality of her being a prospect of life of Hannusya from "Valse melancholique", V. Sytnyk deliberately "ages" it, introduces it into the modern chronotope of everyday life and struggles for existence. Therefore, one can call Hannusya and Raika to be symbolic twins, free from any temporal traditional limitations inherent in the arrangement of their personal space.

Keywords: modernism, postmodernism, generation, women writing, her space, dialogue, discussion.

Діалог/дискусія модерну і постмодерну у художній літературі не лише дає цікаві експериментальні тексти, а й показує, наскільки досвід традицій має здатність акумулюватися у поетиці сучасного текстопродукування. Ідея поколінь, або генерацій з діапазоном (само)репрезентацій і (ре/де)конструкцій власн(-ого/-них) образ(-у/-ів) у площині культурної само-ідентифікації і само-виражальності є "однією з центральних у філософській антропології та філософії культури" [5, с. 5]. Відтак, покоління (генерація) є "значущим феноменом культури, генетично пов'язаним зі стрижневими культурними концептами: Часу, Роду, Пам'яті" [5, с. 5]. Саме бесіда Роду з Часом на перехресті Пам'ятей є важливою, коли йдеться про переймання досвідів і творення нових естетичних платформ мистецьких змін.

Український модернізм як художній конструкт дивовижним способом розгортає проект поколіннєвої взаємодії, виявляє усю ту широту стильової диверсифікації і множину напрямів розвитку українського письменства. Імпресивні проекції, експресивні моделі, символічна глибина деталей, неоромантична картина індивідуального сприйняття світу тощо. Варто ще згадати дискусії про вектори розвитку української літератури ("молодомузівці" і "хатяни", словесні двобої між Лесею Українкою й Осипом Маковеєм, площин, то постмодерн скеровує автора й читача до присвоєння окремих точок (з) генераційних площин зі синтезацією цих площин у множинність знаків й означень. Як визначила дослідниця В. Корабльова, "покоління як елемент "великої розповіді", атрибут модерністичної картини світу деконструюється стратегією постмодернізму в контексті цієї метанарації. Ідеалом культурної творчості, стилю мислення та стилю життя стає колаж як умова можливості плюрального означення буття" [5, с. 100].

Як виникає отакий колаж плюральності можна побачити на прикладі культурного запозичення окремих первісних, прототипних тем-ідей-образів як стрижневих для постмодерної естетики творення. Модерністичні гени - це те, що, на наш погляд, здатне стати основою, з якої виростає оновлене творче мислення, себто, визначення "гену" як одиниці спадкового матеріалу, розкриває сутнісні ознаки обміну й переймання традицій між суб'єктами різних часових пластів. Постмодерне мислення (рація) у процесі добору й аналізу функціональних можливостей запозиченого матеріалу провадить "відсіювання" зужитих фабульних схем чи образів, натомість окремі (плідні для нарощення на них додаткових сюжетно-персонажних ембріонів) стають простором живильно-енергетичної можливості новотворів. Подібні концепції розвиває сучасна літературознавча компаративістика, що осмислює літературні паралелі й перетини у понятті "діалогу" текстів, адже діалог виступає "компаративістичною формою спілкування з літературою та методом її пізнання" [3, с. 116]. Для пізнання і впізнавання літератури необхідним є компаративне вивчення художніх текстів як діалогів (і дискусій водночас!) між поколіннями.

Жіноче письмо як соціокультурний феномен (Г. Сіксу, Е. Шовалтер, С. Губар, С. Гілберт, Л. Ірігарай, А. Леклерк, Ю. Крістева, Б. Дедьє, М. Зупанчич, М. Ніколчина) спонукає багатьох дослідниць до критичних (само)рефлексій. Зокрема, про суть, поняття, ознаки, функції, а також стилістику й поетику жіночого писання, яке чи не завжди є тріумфальним "взяттям слова жінкою" [13, р. 46], територіальним захопленням поля Логосу й логіки, тобто рації, яка стає у тексті на-рацією. Жіноче письмо - це ще й поборення культурних заборон й обмежень, які віками визначали жіночу екзистенційну й вербальну поведінку. Гострий виклик "духові часу" кинула на межі ХІХ-ХХ століть генерація українських модерністок, які згуртувалися навколо ідеї жіночої спів-творчості, що трансформується в арт-свободу. Постмодерністки скористалися здобутками модерністок у царині художньої жіночої саморепрезентації, позначивши генетичну спадкоємність у текстуальних контекстах. Дозволимо собі означити цей процес біологічним поняттям "експресія генів" - прояв активного стану гену в окремій клітині. Тому, мета статті - на прикладі окремих (модерного і постмодерного) творів показати генетичну спорідненість практик жіночого письма як діалог/дискусію між поколіннями авторок.

Отже, модерним геном тексту обрано фрагментарний "Valse melancholique" (1897) Ольги Кобилянської, а постмодерним експресивно-генетичним переосмисленням можна назвати оповідання "Особистий простір" (2016) з однойменної книги сучасної української письменниці з Кам'янця-Подільського Віоліни Ситнік. Про новелу О. Кобилянської у науково-теоретичній літературі написано чимало (С. Нагорна, І. Денисюк, Л. Кияновська, Л. Лебедівна, О. Мацяк (Баса), С. Чернюк, Т. Гундорова, В. Агеєва, Г. Левченко, С. Кирилюк, Р. Чопик, О. Копач, В. Кандинська та багато ін.). Збірку оповідань В. Ситнік аналізували І. Хомчук [11], Д. Кучеренко [6], А. Павловський [8], Р. Жаркова [2].

Важливо, на наш погляд, простежити спільні риси творчої манери письменниць у змалюванні образів жінок, зокрема, мистецьких жінок. У новелі О. Кобилянської - це модерна художниця Ганнуся, в оповіданні В. Ситнік - це постмодерна художниця Раїса Ябленська.

Отже, ексцентрична й епатажна, "претензіальна йрозпещена" [4, с. 363] Ганнуся з "Valse melancholique" О. Кобилянської, зовсім не бажаючи "чимскоріше голівку під очіпок пхати" [4, c. 374], належала до "улюблениць долі" [4, c. 363]. Мешкаючи в квартирі з артистичною атмосферою, поряд із домашньою Мартою і музичною Софією, вона чітко усвідомлювала своє кредо: жити "відповідно артистичним законам" [4, c. 363]. Беззаперечно вірить, що створена Богом не "мурахою", а стане "своїм паном" і "розмахне крилами під небеса" [4, c. 363], народжена для мистецтва, бере все і міряє всіх "зі становища артизму" [4, c. 364]. Біжучи "в погоні за красою" [4, c. 364], Ганнуся не зважає на особисте, це "новий варіант Царівни, вольова непокірність якої трансформувалася у свавілля" [12, c. 76]. Вона здатна на почуття, але свідомо їх відкидає, вважаючи, що її "ніколи не чіпляється любов" [4, c. 374], відводить їй роль "легкої лихоманки": "Живу штукою і вона вдоволює цілковито мою істоту" [4, c. 365].

Ольга Кобилянська в оригіналі свою героїню назвала "Анютою" (первісний варіант твору, написаний німецькою мовою і датований 23 серпня 1894 року, це ім'я збережене в російському перекладі 1900 року, журнал "Жизнь"), в усіх прижиттєвих виданнях українською мовою залишилося "Ганнуся" [4]. Використане авторкою ім'я "Анюта" мало би ще більше виявити екстравагантність модерної героїні, а ласкаво- пестливе, вжите Мартою "Г аннуся" повернуло художницю на наш ґрунт. Врешті, ота арт-генетична "благодать" (саме така етимологія її імені) Ганнусі виражена в розумінні глибини мистецтва як екзистенційної суті Творчині, що "носить в собі ще іншу силу, крім серця свого" [4, c. 375], і це "щось" є "таке велике, сильне, що особисте щастя мізерніє перед тим" [4, c. 375]. У хвилини малювання Г аннуся була "поважна й глибока, як море" [4, c. 375]. Софія, спостерігаючи за Ганнусею, розмірковує, знову ж таки використовуючи порівняння з морем: "Вона артистка... неспокійна мов те море... Хто мав би ту силу прикувати її назавсігди до себе!" [4, c. 384]. Бачимо, як у модерній естетиці артизм прирівнюється до недуги: "Вона душею артистка. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того" [4, c. 384]. Та й сама Ганнуся визнає, що не здатна "заглушити у собі той світ, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей" [4, с. 375].

Чоловік для Ганнусі - натхненник, різець для само-різьблення і не більш, тому вона просто хоче "сотворити в честь його великий образ" [4, c. 375]. Вона реально відчуває загрозу руйнування свого життєвого мистецького простору-світу, адже під "шлюбом" розуміє "обов'язок", а не "привілей". "Шкода би втискати ту артистично закроєну душу в формат пересічних жіночих душ" [4, c. 385] - розмірковує Софія. А Марта все ж вірить у перемогу жіночого єства над "чоловічою" волею: "Вона артистка, вимагає бог значого - але й на неї прийде черга" [4, с. 374]. "Черга" як неминучість викликає острах. Ганнуся вважає себе менш чутливою і про цю "дефектність" заявляє Марті: "Я хотіла би бути такою, як ти, то є, мати душевні органи, засліплювати і найслабшим об'єктом свій ум" [4, с. 374]. Коли Софія вживає зневажливе "мужик", то Ганнуся вдається до використання категорії неживого - "об'єкт", той, у якого відсутні живі ознаки, почуття. Ганнуся відверто проголошує свою філософію, що йде contra усталених поглядів: "Коли останемося незамужніми женщинами, то будем також разом жити [...]. Будемо мати своє товариство, розуміється й мужчин, бо без мужчин монотонно [...]. Тоді юрба переконається, що незамужня жінка - то не предмет насміху й пожалування, лише істота, що розвинулася неподілено [.] будемо людьми, що не пішли ані в жінки, ані в матері, а розвинулися так вповні" [4, с. 365]. Тому й дивується безглуздим запитанням: "Чоловік? Я не маю "чоловіка", коли не хтів мене зрозуміти, я покинула його" [4, с. 399].