Внутрішньокомунікативна структура ліричних текстів: коло проблем і перспективи дослідження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Внутрішньокомунікативна структура ліричних текстів: коло проблем і перспективи дослідження

Дослідження внутрішньокомунікативної структури ліричних текстів є порівняно молодим, проте дуже актуальним літературознавчим напрямом, що в останньому десятилітті інтенсивно розвивається. Поєднання методологічних інструментів літературознавства й теорії комунікації сприяло утворенню нової аналітичної тенденції в царині поетики ліричних текстів.

У лоні цієї методології зародилося кілька течій. Можна, зокрема, вирізнити західноєвропейську традицію, засновником якої став Роджер Селл, та російську течію, що бере початок від Михайла Бахтіна (формалізм), Юрія Лотмана (структуралізм), Юрія Лєвіна (Московсько-Тартуської школи) до сучасних дослідників Ірини Безкровної, Світлани Артьомової, Ірини Романової, Сергія Сисоєва, Яни Двоєнко. У вітчизняному літературознавстві в цьому напрямі плідно працюють Валерія Смілянська, Микола Ткачук, Віталій Назарець та ін.

Фінляндський літературознавець англійського походження Роджер Селл довго та послідовно формував власну методологію «медіальної» (посередницької) критики і сьогодні став авторитетним дослідником літературної комунікації. Важливою ознакою художньої комунікації для нього постає взаємозв'язок між реальним автором та читачем. На думку Р. Селла, взаємодія цих двох інстанцій настільки сильна, що існує незалежно від ситуативності (час, простір, культура), в якій перебувають «адресант» та «адресат». Відповідальність за інтерпретацію тексту цими двома комунікантами

Р. Селл покладає лише на них: «Без готовності віддати себе і свої світи іншим, та спробувати, що станеться, буде не комунікація, а насправді щось більш дріб'язкове, від чого медіальна критика може убезпечити» [17, с. 95]. Комплекс досліджень Р. Селла сприяв утворенню цілої школи з тридцятилітньою історією, яка сформувалася при університеті «Академія Або» (Турку, Фінляндія). Тут відбуваються щорічні конференції, присвячені літературній комунікації, зокрема її прагматичним аспектам, тематика яких, щоправда, ніколи досі не стосувалася ліричних текстів.

Проте методологія «медіального» дослідження не залишилася без прискіпливих зауважень. Іспанський наратолог Гарсіа Ланда у невеликому літературознавчому огляді піддав сумніву ідею критики, яка виконувала б посередницьку функцію: «Можливо, загалом вся критика, або, в крайньому випадку, найкраща її частина, і є “медіальною” (посередницькою) критикою». І така невдача, згідно з переконаннями іспанського літературознавця, спіткає кожного, «хто не схоче обирати сторону - лінгвістичну або літературознавчу» [16].

Вже близько століття комунікативну структуру розповідних та драматичних текстів досліджує наратологія, яка пройшла свій класичний та посткласичний етап. Натомість сфера ліричної комунікації ще й досі залишається маловивченою, а дослідження стосуються переважно зовнішньотекстової комунікативної структури, яка закорінена на реальній особі автора та його читацькій аудиторії (М. Ткачук [12], Л. Бублейник [2], О.Присяжна [5]). Структуру внутрішньої комунікації, яка зосереджується довколо суб'єкта ліричного мовлення, адресата та їх взаємозв'язків у комплексі, майже не вивчають.

Імовірно, неувага до внутрішньої комунікативної структури є інерцією формалізму. Як відомо, модель комунікативної системи, яку свого часу запропонував Р. Якобсон, заснована на ідеї комунікації між реальними суб'єктами. Тут, за словами Н. Арутюнової, «стурбованість семантичною референцією поступилася місцем зацікавленістю референцією того, хто говорить» [1, с. 357]. З іншого боку, російський літературознавець С. Сисоєв негативно сприйняв підкреслену увагу до авторської особистості в ліриці, що досі існує внаслідок еклектичності між іманентним та трансцендентним ліричним адресантом, яка «виникає внаслідок змішування термінів “особистість” та “автор”» [11, с. 13]. Дослідник зосередив увагу лише на внутрішньотекстовій комунікації, що, на його думку, повинно відкрити нові грані художнього світу поета.

Одним із перших поділ на зовнішню, внутрішню та інтенційну (проміжну) сфери ліричного повідомлення зробив Ю. Лєвін. Також дослідник наголосив на їх цілісності, адже комунікативний статус лірики цілковито «залежить як від внутрішніх особливостей цього тексту, так і від характеру його зовнішнього функціонування» [4, с. 464]. Проте в сучасному літературознавстві й досі відбувається протиставлення зовнішніх та внутрішніх комунікативних організацій ліричного тексту, що не стало продуктивним. Прагматичний підхід узяв гору, внаслідок чого послабилася увага до семантичної сфери ліричного тексту. Для прикладу, співвіднесеність суб'єкта ліричного мовлення та його об' єкта стало центральною підставою типології І. Романової. Дифузію меж між адресантом, адресатом та об'єктом мовлення розглядає український літературознавецьІ.Безкровна. Ймовірно, саме прискіплива увага до формального рівня лірики стала причиною нехтування відношень семантичного поля та комунікативної структури ліричного тексту. В основу багатьох сучасних класифікацій ліричного мовлення лягли чинники еґотивності або апелятивності. Проте інколи ці чинники можна визначити лише вдавшись до розгляду семантичного наповнення тексту, що розкриває адресовану спрямованість мовлення ліричного суб'єкта.

Часто дослідження зовнішньої форми лірики призводить до одностороннього погляду на її комунікативний статус. Наприклад, застосувавши типологію І. Романової, твір В. Стуса, який містить звернення до французького письменника ХІХ століття, можна зарахувати до апелятивного типу текстів, які «організовані як цілісне звернення до того чи іншого експліцитного адресата» [7, с. 9]. Проте не завжди доцільно на основі риторичного звертання, яке має умовний статус, стверджувати про адресовану спрямованість ліричного повідомлення. Багатозначну адресацію, наприклад, містить текст Василя Стуса «Бальзаку, заздри: ось вона, сутана...»: «Бальзаку, заздри: ось вона, сутана, / і тиша, і самотність, і пітьма. / Щоправда, кажуть спати надто рано, / ото й телющиш очі, як відьмак.» [10, с. 166]. Емоційно-ціннісні переживання ліричного Я хоча й стосуються ліричного адресата, проте риторичне звертання - це єдиний чинник, який дає змогу утверджувати апелятивність. Натомість лірична адресація повністю поглинута станом емоційного самоусвідомлення ліричного адресанта, що надає тексту автокомунікативного спрямування у формі внутрішнього діалогу: «Отут і прокидається уміння / накликати натхнення, що жене / од тебе всі щонайсолодші мрії / і каже: віщий обрій назирай - / де ані радості, ані надії. / То - твій правдивий край. Ото - твій край» [10, с. 166]. Така концепція адресанта трансформує позицію ліричного адресата, надаючи йому умовності, багатозначності. Отже, можна припустити, що адресація в ліриці зазвичай набуває риторичної форми, виражаючи автокомунікативний зміст. Тому апелятивність у ліриці повинна розглядатися крізь призму не лише риторичного звертання, а й змістовної інтерпретації образу адресата.

Для цілісної характеристики ліричного тексту необхідно конкретизувати термінологічний апарат. Якщо ліричний адресант підпадає під класичну характеристику, яку використовує теорія комунікації, то лірична експресія, її засоби та адресат мають функціональні відмінності. Високий рівень риторичності лірики сприяв тому, що в історії літературознавчих досліджень рідко коли брали до уваги інстанцію ліричного адресата. Сьогодні є очевидним, що у внутрішній комунікації ліричний адресат - це суто риторична інстанція, що здебільшого носить умовний характер, адже більшість ліричних текстів має автокомунікативну форму. Проте риторичність цієї інстанції не означає, що адресат не виконує жодних комунікативних функцій, а постає лише як художня фігура для підсилення експресії ліричного повідомлення, як своєрідний екран, на який ліричний адресант проектує свої переживання. Ліричний адресат як комунікативна інстанція є багатофункціональним, адже часто стає осереддям поетичної семантики окремого твору, об' єднавчим та структуротвірним чинником для тих чи інших поетичних циклів або збірок. Саме інстанція ліричного адресата має безпосередній вплив на формування тематичного, емоційного та інтонаційного забарвлення ліричної експресії, навіть якщо адресат є риторичною, цілком умовною поетичною фікцією. Саме тому звужене трактування ліричного адресата мусимо визнати непродуктивним.