Мотив пам'яті в повісті Галини Пагутяк "Гірчичне зерно"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мотив пам'яті в повісті Галини Пагутяк «Гірчичне зерно»

Мотив пам'яті у різноманітних його аспектах - один із ключових у художньому доробку Г. Пагутяк та її есеїстиці. Найновіша праця письменниці - «Світ Модрицьких, передміщан з Дрогобича» (2017) - відображає панораму давнього галицького роду, відтворену на основі архівних документів та свідчень сучасних представників Модрицьких. У цій книзі Г. Пагутяк підкреслює важливість відновлення, збереження і шанування родової пам'яті та спонукає спрямовувати зусилля на «пошуки власної ідентичності через чужу ідентичність», а також на підтримку тяглості поколінь: «Те, що на Землі, є відображенням того, що на небі. Кожна людина має своє небо, кожен рід. Тому треба час від часу дивитися у це небо пам'яті» [12, 9]. Мотив пам'яті розгортається і в ранніх творах письменниці, зокрема, особливої виразності він набуває у збірці «Гірчичне зерно» (1990).

Повість «Гірчичне зерно» привертала увагу науковців у зв'язку з архетипом блудного сина та образом відчуженої людини (у статтях І. Білої [1-3]), формами художньої умовності у прозі Г. Пагутяк та особливостями композиційної будови творів (у працях Т. Гребенюк [5-6]), їх жанрово-стильовою специфікою (у розвідці Т. Тебешевської-Качак [13]) та іншими аспектами. Утім, мотив пам'яті у цьому творі все ще потребує ґрунтовного вивчення, що надає актуальності темі нашого дослідження.

Мета статті - з'ясувати специфіку розгортання мотиву пам'яті у повісті Г. Пагутяк «Гірчичне зерно», визначити його зв'язок із категорією sacrum і виявити неоміфологічні стратегії, застосовані авторкою.

У згаданій книзі про Модрицьких Г. Пагутяк зазначає: «Поняття роду вже втратило свою сакральність для сучасної людини. Вона не знаходить у ньому опори, бо не знає його історії й не вміє з неї скористатись для того, щоби хоча б пізнати себе. Старих позбуваються, замикаючи їх у притулках, і вони мовчать. Частина галицьких родів вже десятиліття як емігрувала і втратила той емоційний зв'язок, який спонукає до збереження спільної пам'яті» [12, 122]. Втрату сакраль - ності поняття роду, зникнення культу предків і руйнування традиційного зв'язку поколінь зображено як духовну кризу сучасної цивілізації у повісті «Гірчичне зерно». Головний герой твору, Михайло Басараб, маючи двох дорослих синів, опинився в притулку для людей похилого віку: «Ось вони - жителі останнього свого притулку. Безпритульні діти з тонким сивим волоссячком, деформованими ревматизмом і працею пальцями, вічно змерзлі, вічно ситі, бо ж і вічно голодні, дріботять розбухлим від весняних соків ранком в їдальню, де все таке нестравне для їхніх зсохлих, зболених шлунків. <…> А хто дасть їм хліба, щоб заспокоїти голод серця: ласки дітей і онуків, тепла спільного Дому» [9, 45]. Образи самотніх мешканців притулку постають у повісті символічним утіленням втраченої культурної пам'яті, занедбаного минулого: «Покинуті діти, сухі листки, старомодні валізки, напхані листами, фотокартками, вирізками з газет, спогадами та іншим мотлохом. Хай буде проклятий той, хто користується вашою беззахисністю і відводить вас у цей дім, хто сміється над вами» [9, 45-46].

Зі ставленням теперішнього покоління до старості Г. Пагутяк пов'язує і втрату історичної пам'яті. «Нинішнє ставлення до старості таке ж атавістичне, як і сотні років тому: старі люди обтяжують плем'я, котре йде вперед, залишаючи старих вмирати на узбіччі. Разом із кровними зв'язками відсікається заразом і минуле, щоб правда не здобула над людьми владу» [11, 92]. У багатьох художніх творах та есеях письменниця пояснює хвороби сучасного суспільства, зокрема байдужість до минулого, пов'язану з втратою гармонійних стосунків із природою. У повісті «Гірчичне зерно» такої думки дотримується Михайло Басараб: «. чим більше ми віддаляємося від природи, тим слабшають кровні зв'язки» [9, 80].

Повернення Михайла Басараба після багатолітніх мандрів і поневірянь до рідної оселі в Урожі, бажання «умерти на вітцівській землі» [9, 42] можна потрактувати як спробу відновлення родової пам'яті та духовного контакту поколінь, адже в міфології хата вважається місцем перебування душ предків [4, 557]: «Доля з самого початку готувала йому цей дім, а він, ніби втіклий пес, волочився по світі» [9, 50]. Елементи інтер'єру Басарабового дому акцентують спадкоємність культурної пам'яті українців: «Коло вікна висіла ікона Матері Божої і портрет Шевченка, яким його люблять по селах: у кожусі, смушевій шапці, з сумними селянськими вусами» [9, 43]. У будинку Михайла збереглися книги Кобзаря та Сковороди, звідси образ хати наповнюється духовною семантикою: «Шевченко був хлібом для усіх. Сковорода вчив мужності й стриманості тих, хто квапиться вилити свої страждання в океан вселюдського болю, доводячи, що це непорядно, аморально» [9, 47-48]. Така художня деталь, як віднайдені «у бляшанці з-під чаю срібний мамин кульчик і низка коралів» [9, 44], увиразнює зв'язок образу Михайла Басараба з мотивом сімейної пам'яті. Відсутність одного кульчика, у свою чергу, символізує втрату родинної єдності.

Як зазначає І. Набитович, «сакралізація предметно-матеріяльного простору закорінена в одному з важливих моментах протиставлення сакрального та профанного, оскільки світ sacrum попри інші властивості, протиставляється світові profanum як світ енергії світові субстанцій. З одного боку - сили, з другого - речі» [8, 530]. У повісті «Гірчичне зерно», як і в інших творах Г. Пагутяк (наприклад, «Соловейко», «Компроміс», «Книга снів і пробуджень», «Гіркі землі») предметно-матеріальним утіленням антиномії sacrum-profanum постає опозиція «маленька хата» - «мурована кам'яниця»: «Поки люди помудріють і вернуться до маленьких теплих хат, село вже так спаскудиться, що не допоможуть ні річка, ні гори, ні довколишні ліси. Стоятимуть у ряд однакові потвори: безликі, незатишні, негостинні» [9, 63]. Родинна хата наповнює виснаженого поневіряннями в місті Михайла Басараба вітальною енергією, додає сили: «І смерті не чую коло себе» [9, 63].

Мотиви пам'яті та ідентичності взаємодіють через образ старого Басараба, який постає втіленням української ідентичності загалом і бойківської зокрема: «Він повернувся сюди по своїй волі. Так чинив завжди. Кажуть, що гуцули славляться своїм гонором. Але й бойко слугою нікому не був і не буде» [9, 44]. Більше того, його само - тотожність передусім визначається Урожем. У словах Гриця до батька підкреслюється міцний зв'язок Михайла з рідною землею: «Але завжди чи в кишені, чи на шиї ви носили ладанку, що звалася Уріж» [9, 69]. Поділяємо думку М. Козловця, який акцентує: «Будь-яка ідентичність: чи то осо - бистісна, національна чи культурна - є насамперед просторовою ідентичністю, і задається не державними кордонами, в яких людині випало народитися і жити, а його життєвою ситуацією, де формуються уявлення про близьке й далеке, своє та чуже» [7, 94]. Образ села у «Гірчичному зерні» постає втіленням родової та історичної пам'яті, що визначає ідентичність Михайла Басараба: «Коріння кожної людини вростає у таке місце, але іноді треба прожити кількасот років, щоби віднайти свій Уріж - урізаний долею клаптик землі, який минають війни, хвороби, смерть» [9, 54].

Мотив родової пам'яті корелює і з образом Грицька, сина Михайла Басараба, який після тривалого блукання світом і перебування в колонії повернувся до Урожа: «Грицько повторить батькову долю, якщо знайде притулок тут, де коріння роду Басарабів. Але пам'ятатиме він уже менше, пам'ятатиме тільки себе. Його батьківщина - це він сам. Батьківщина старшого сина - його майно. Це 'їхня опора, яку так легко вибити з-під ніг. Неможливо вибити з-під чоловіка лише землю» [9, 63]. Упорядкування занедбаної батьківської хати обома Басарабами символізує спробу воз'єднання поколінь одного роду. Проте завдяки образу Грицька мотив пам'яті набуває драматичних обертонів: молодший Басараб свідомо відмежовує себе від духовного спадку попередніх поколінь і сімейних цінностей, бажаючи бути вільним. У його словах - гірка іронія і руйнівна зневіра: «Бо зараз тільки й чуєш: батьківщина, коріння, рід, босоноге дитинство…» [9, 70]. Позбавившись життєвої опори й підтримки родини, Грицько накладає на себе руки.

Втрата родинної пам'яті осмислюється письменницею як трагедія і в есеї «Рукави, вологі від роси»: «Обов'язок - річ обтяжлива, натомість любов і взаєморозуміння між людьми різного віку звільняють з пут обов'язку. <…> Втрачено ритуал оплакування, догляд рідних за недужими, спільне проживання принаймні трьох поколінь у домі» [11, 97]. У ретроспективній візії родини малого Михася присутній дід, який мешкає разом із донькою, зятем і онуком, що відображає традиційний зв'язок трьох поколінь, який згодом буде втрачено у сім'ї Басарабів. У розмові Михайла з Лесем Козловським розкривається семантичне ядро образу Басараба, який постає носієм культурної та національної пам'яті: «Мусить хтось пам'ятати про тебе, про Уріж, про маму-пророчицю, про обдертого шляхтича, котрий записував наші пісні. Моя пам'ять помре разом зі мною» [9, 81].

У спогадах про дитинство Михайла Басараба - три ради Зоріана Доленги-Ходаковського, одна з них - «Рада про пам'ять». У словах збирача пісенного фольклору закодовано мудрість про важливість зв'язків із родом і небезпеку їх втрати: «Той, хто ростить хліб, любить мир і спокій, а хто не має своєї хати, котиться по світу, шукаючи собі й іншим муки. Зерно без коріння, але коли впаде в землю, то з нього може вирости велике дерево. А без зерна земля - пустеля» [9, 111]. У його звертанні до малого Михася - заклик шанувати своє коріння: «Хочеш подивитися світ - дивися, хіба вертайся додому не надто пізно, бо забудеш всі ті ласкаві слова, які в твоїй крові» [9, 111]. Образ Зоріана пов'язаний із мотивом історичної пам'яті: «Він перший пізнав, що історія народу - у його піснях» [9, 58]. В есеї «Рукави, вологі від роси» Г. Пагутяк наводить тексти пісень, зібраних З. Доленгою-Ходаковським, наголошуючи на здатності народної творчості акумулювати пам'ять про минуле: «У пісні можна відшукати все, як у великого поета, такого, як Шевченко, котрий часом зливався з народною піснею» [11, 111].

У коментарях до «Гірчичного зерна», письменниця зазначила: «З цієї повісті я почала не лише відтворювати, а й створювати міфологію Урожа, якою наповняться інші мої книги» [10]. Твір починається описом ритуалу поховання біди, що є складовою авторського міфу. Згадувана в повісті, кількох інших художніх творах та есеях Г. Пагутяк легенда про братів-близнюків, які оборали волами місце довкола Уріжа і в такий спосіб назавжди захистили його від нападів ворожих військ, також входить до цього неоміфу. Уперше вона оприсутнюється саме в «Гірчичному зерні». Михайло Басараб та його односельці «мали завжди певність, що Уріж відгородить їх від найбільшої біди» [9, 44]. Ще один повторюваний компонент авторського неоміфу про Уріж - містична історія про три груші, що маркували вхід до потойбіччя. У «Гірчичному зерні» також наявна оповідь про Пані з вогненним волоссям та дике весілля, яке бачив дід Михася. Цей мотив виконує сюжетотвірну функцію в романі-феєрії «Зачаровані музиканти». Усі елементи наскрізного у творчості Г. Пагутяк авторського неоміфу про Уріж об'єднує мотив пам'яті про культурні надбання галицького краю. Обрана письменницею художня стратегія спрямована на подолання «хаосу» в питаннях духовної спадщини й на упорядкування уявлень про зв'язок минулого і сьогодення.

Таким чином, корелюючи з образом Михайла Басараба, мотив пам'яті реалізує семантику життєдайної сили, духовної енергії, акумульованої попередніми поколіннями. Завдяки образу Грицька мотив пам'яті набуває трагічного аранжування, адже відмова від контакту з родиною та її минулим спричиняє втрату вітальності, що призводить до загибелі. Взаємодія цього мотиву з категорією sacrum виявляється передусім через образи хати та села. Авторський неоміф про Уріж постає як спосіб конструювання культурної пам'яті про архаїчні традиції та ритуали. Перспективи подальших досліджень убачаємо насамперед у дослідженні специфіки мотиву пам'яті у ще одній повісті, що входить до збірки «Гірчичне зерно», - «Бесіди з Перевізником», а також в інших творах письменниці.

Джерела

неоміф родовий пам'ять семантика

1. Біла І. Мотив блудного сина у творах Галини Пагутяк / І. Біла // Вісник Львівського університету. - 2012. - Вип. 20. - Ч. 1. - С. 46-50.

2. Біла І. Опозиція світ/людина як екзистенційний концепт розкриття абсурдності світу / Ірина Біла // Український смисл. - 2012. - №1. - С. 241-249.

3. Біла І. Система мотивів у творах Галини Пагутяк: специфіка їх взаємозв'язку / І.В. Біла // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту). - 2012. - Вип. 15. - С. 59-69.

4. Войтович В. Українська міфологія / В. Войтович. - К.: Либідь, 2002. - 664 с.

5. Гребенюк Т. Форми художньої умовності у прозі Галини Пагутяк / Т. Гребенюк / Дивослово. - 2013. - №6. - С. 43-47.

6. Гребенюк Т. Художні здобутки прози: Галина Пагутяк / Т. Гребенюк // Історія української літератури ХХ - поч. ХХІ ст.: у 3 т. - К.: ВЦ «Академія», 2017. - Т. 3. - С. 254-266.

7. Козловець М. Феномен національної ідентичності: виклики глобалізації / М. Козловець. - Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. - 558 с.

8. Набитович І. Універсум sacrum^ в художній прозі (від модернізму до постмодернізму). - Дрогобич; Люблін: Посвіт, 2008. - 600 с.

9. Пагутяк Г. Гірчичне зерно // Небесна кравчиня / Г. Пагутяк. - Львів: ЛА «Піраміда», 2017. - С. 40-113.

10. Пагутяк Г. Мої книги. Гірчичне зерно / Галина Пагутяк [Електронний ресурс]. - Режим доступу: Ьїїр:// раЬиїуак.сот/гірчичне-зерно

11. Пагутяк Г. Рукави, вологі від роси // Мій Близький і Далекий Схід / Г. Пагутяк. - Львів: ЛА «Піраміда», 2014. - С. 86-131.

12. Пагутяк Г. Світ Модрицьких, передміщан з Дрогобича / Г. Пагутяк. - Львів: ЛА «Піраміда», 2017. - 224 с.

13. Тебешевська-Качак Т. Художні особливості прози Галини Пагутяк (жанрово-стильовий аспект) / Т. Тебешевська-Качак // Слово і час. -2006. - №9. - С. 51-58.

Размещено на Allbest.ru