Вірування давніх слов’ян як джерело художньої творчості (на матеріалі поетичного доробку Празької школи)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Вірування давніх слов'ян як джерело художньої творчості (на матеріалі поетичного доробку Празької школи)

Ю. Ф. Соломахіна

У статті розглядаються особливості використання елементів слов'янської міфології у творчості поетів Празької школи. Аналізуються впливи язичницьких вірувань та національної фольклорної традиції на формування поетичного світогляду пражан. З'ясовуються форми трансформації язичницьких культів та специфіка переосмислення слов'янських релігійних констант.

Ключові слова: міфологія, національна традиція, язичництво, міфопростір, Празька школа.

празький поет міфологія релігійний

Проблема, чому автор звертається до язичницьких вірувань, є актуальною з огляду на процеси, що відбуваються у модерному літературотворенні та літературознавстві, де не останню, а, часом, провідну роль відіграє міфологічний струмінь та конструювання міфо- просторів. Дослідженням міфопростору в літературному творі займалися зарубіжні науковці: М. Ласло-Куцюк («Боги світла і боги темряви», «Вогонь і слово»), Дж. Фрезер («Золота гілка: Дослідження магії та релігії», «Фольклор у «Старому Завіті»), Г. Башляр («Психоаналіз вогню»), О. Робінсон («Сонячна символіка у «Слові о полку Ігоревім»), У 9О-х рр. XX ст. з'являються наукові розвідки Н. Молотає- вої («Міфопростір художнього тексту»), Т. Мей- зерської («Проблеми індивідуальної міфології та міфотворчість»), В. Давидюка («Первісна міфологія в українському фольклорі»), Г. Грабови- ча («Поет як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка»),

З'ясування впливу традиції слов'янської міфології на творчість представників Празької школи є основним завданням нашої статті. У ході дослідженні розглянемо, чому поети вдавалися до трансформації язичницьких культів та за допомогою яких художньо- виражальних засобів відбувається переосмислення слов'янського релігійного набутку.

У контексті наукової розвідки нас буде цікавити така міфопоетична система твору, коли автор використовує алюзії, ремінісценції, міфологічні елементи чи паралелі, які не є елементами сюжету, але формують у тексті міфопоетичний комплекс.

Ще перші інтерпретатори творчості представників Празької школи відзначали посилену увагу до історичного, як не лише до минулих епох, але й континуальної, цілісної картини національного буття. Науковці А. Дністровий та О. Астаф'єв вважають, що з'ясування інтелектуальних ідеалів та переконань пражан важливе хоча б із тієї причини, що достатньо повнокровно відображує творчу, ідейну чи навіть ідеологічну атмосферу, в якій працювали митці. [7]. їх естетика, на думку дослідників, тяжіє до ідеалізації дійсності, для них реальним є не зовнішній світ (матерія, простір, час), а світова «воля», вічні форми речей, мистецтво ж виступає лише засобом споглядання, прозріння ідей-форм [7]. Естетична платформа поетів Празької школи була дотичною до ідеологічного характеру мислення, а їхня творча практика вбирала провідні політичні, культурологічні, філософські ідеї, які породжував європейський інтелект. Проблему духовних основ національної літератури, зокрема в еміграції Т. Салига пропонує розв'язувати у взаємозв'язку різних світоглядних та мистецьких утворень і спрямувань. Науковець вказує на спільне між язичництвом та ідейними, суспільно-політичними та літературними рухами XX ст.

Історія в поезії пражан набуває обрисів глибокого переосмислення і, власне, перестає бути історією як об'єктивною реальністю, минулим із чіткими просторово-часовими обрисами. Подібне ставлення до історії позначають як історіософізм, або ж, метаісторія. Історіософізм, особливий тип філософського, культурологічного, художнього мислення, має давнє походження, і в цьому сенсі поети Празької школи є продовжувачами унікальної інтелектуальної традиції [7].

Системний аналіз специфіки інтерпретації репрезентантами Празької школи народознавчих джерел в межах короткої статті є неможливим. Відтак, спробуємо локально осмислити проблему історіософічності у творчості пражан, що пов'язана безпосередньо із язичницькими віруваннями та фольклорною національною традицією. У статті звертаємо увагу на особливості поетичного світогляду О. Лятуринської, О. Стефановича, Ю. Дарагана, А. Гарасевича, О. Ольжича.

Пражанку О. Лятуринську, за словами Уласа Самчука, можна по праву вважати «поеткою зі справжньої Божої ласки, призначеної лише вибранцям...». Діаспоріанин згадував про неї наступне: «Її світ десь там далеко. Коли я дивився в її пивні очі, іронічно примружені, було видно, що їй не легко розстатися з Перунами, волхвами, мечами, чаклунами...Вона стратила хутір, родину, слух, можливість жити на землі предків, але вона набула ореол борця, який століттями стояв і буде стояти на сторожі найбільшої правди всіх правд, яким є Земля Предків...Яку ми звемо мелодійним звучним ім'ям - Україна» [3].

Мистецький доробок О. Лятуринської пройнятий слов'янським духом. Вона вільно почувалась у сивій давнині та невимушено відтворювала її дух. Ця майстерність трансформувалась у збірках «Гусла» та «Княжа емаль» [1]. Поетка у ліриці вдається до використання та творчого інтерпретування Сваро- га, Дажбога, Перуна, Карни, Жлі та ін. За зізнаннями О. Лятуринської, своєю любов'ю до старовини, народних обрядів і звичаїв вона «завдячує матері і бабусі» [9, 6О7], від яких увібрала ці скарби. У статті «Міфологічна колядка і міф» пражанка образно переповіла легенду про Білобога , що асоціювався у неї з сонцем та світлом. «Бог» Оксани Лятуринської - язичницький, емоційний; а злитися з природою, на її глибоке переконання, це значить розщепитися у затьмареному колориті та поганській традиції [7].

У поезії, не менш талановитого пражанина, О. Стефановича, протистояння добра і зла, життя і смерті, гармонії і хаосу знайшло опозиційний вияв: «Білий - світлеє горне, / Чорний - темне верга». Боги-антиподи як «символи сутності буття; єдності й боротьби протилежностей» [9,14]; репрезентували зіткнення земних і потойбічних сил, захисних та руйнівних. Релігійність Стефановича виявляється своєрідним «двоєвір'ям», в якому християнські мотиви поєднуються з язичництвом.

Поетичний стиль О. Стефановича виразно маркований ремінісценціями на міфи давніх слов'ян про тварин - Божеств. Цей художній елемент присутній у вірші «Сокіл». Автор ніби згадує міф про Сокіл-Рід та свідомо провокує язичницьку пам'ять читача, але разом з тим письменник творчо трансформує поганські константи: «Сокіл літа високо, /Сонцю і бурі січі / Остре соколе око / Дивиться просто в вічі» [12].

Сюрреально-міфологічною картиною характеризується поезія «Возстала і лик закрила», де простежуються яскраві образи природи з діями та рухами людини. Ці міфофантоми оживають завдяки ускладненому та багатошаровому метафоричному комплексу з виразними язичницькими вкрапленнями.

Мистецькі надбання пражанина А. Гарасе- вича не набули широкого висвітлення у літературно-критичних працях та становлять цінний матеріал для аналізу та опису міфопое- тичної мотивної структури й героїв (характерів), їх поетичного втілення тощо. Перш за все, нас цікавлять особливості художньої реалізації анімістичних вірувань давніх слов'ян у віршованому доробку автора, зокрема прийоми персоніфікації, антропоморфізації, оживлення образів природи та концепт аніми- душі, реалізовані в поезіях «Дуб», «У лісі», «Я не сам» тощо.

Захопившись романтикою міфічного, далеким та вершинним, А. Гарасевич у вірші «Гості» зображує слов'янську легенду, коли щоранку відчиняється небесна брама та сходить сонце, а ввечері замикається і ховає його (словник символів О.1. Потапенко, М. К. Дмит- ренко). Пражанин наділяє душею сили природи, підкреслює їх могутність та здатність керувати матеріальним світом людини: Тополі зодяга в бархати.../Яка нечувана шана: / Червоне сонце йде до хати / 3 чарками хмільного вина [5, 39].

Культ того, що І. Огієнко називав «природопоклонством», у творах А. Гарасеви- ча реалізувався своєрідно - як художнє втілення зв'язків язичника зі світом. Митець поетизує народні уявлення про світ тотемів - птахів, тварин, рослин, наділяє їх анімою. Виразно проглядається світоглядна концепція письменника з позиції трансформації у ліриці міфологічно-фольклорного. Це дає право говорити про виявлення в поезії А. Гарасевича своєрідної міфогенної індивідуально-авторської поетики.

Ю. Дараган одним із перших українських митців в еміграції звернув увагу на призабуті старокиївські сторінки. Творчість письменника становить своєрідний синтез архаїчних пластів язичницького світосприйняття. Пражанин віднайшов у далекій минувшині першооснови морально-психологічних витоків народної самототожності. Сварог, Перун, Во- льга, Святогор витворюють у ліриці поета легендарно-міфологічне тло обстоюваної ним України.

Ю. Дараган вдається до осмислення історичного досвіду слов'ян, зображення історичних періодів та постатей, що втілюють етапи національного розвитку. У канві його поетичних збірок відчутна філософія боротьби, язичництво, прагнення до дії. Митець модифікує релігійні культи, що акумулюють давні уявлення, специфічний спосіб буття (поезії «Ти снивсь колись прапращуру мойому», «То я та вітер в дикім полі», «Ольга», «Вечір», «Ти» та ін.).

Як стверджує В. Базилевський, Ю. Дараган, володів вродженим чуттям «дідизни». Цим пояснюється легкість його занурень: минуле осучаснюється і водночас залишається минулим. Митець входив у княжу історію, як в обжиту оселю, започаткувавши імпресіоністичну історіософію [2]. Це вміння було розвинене та поетично реалізоване у поезії «Ольга»: «Чолом...Шаліють гнів і муки... // Пекучі сльози вам - чолом!.. //В розпуці заломила руки //Ти над захмареним чолом..., // Як уявити дійсність втрати? // Роздерли Ігоря раби...» [6, 22].

Вплив лірики Ю. Дарагана на творчість Олега Ольжича є очевидним. Між Ольжичем і автором «Сагайдака» далеко більше схожого, ніж це здається на перший погляд. Збірка Ю. Дарагана починається переспівом мотивів зі «Слова про Ігорів похід»: напувати (кривавим) вином печеніга в степах, слава, стріли, лицарський бій. Перший рядок збігається з одним із улюблених прийомів Ольжича: «Ти снивсь колись прапращуру мойому...». І в О. Ольжича сучасники поринають у минуле, уві сні повертаючись до глибин пам'яті, неначе в пошуках джерел юнґівських архетипів [4]. О. Ольжич запозичив свій псевдонім від імені давньоруського князя - Олега. Як писав Олекса Стефанович: «Ця княжья була на нім кольчуга, / Великий, староруський ще Господь / Провадив українську його лодь -- / І твердла, і росла його потуга» [8, 26].

Образи героїв Олега Ольжича узяті з найдавніших часів людської історії, вони традиційні, якщо йдеться про суспільні ролі. Чоловіки є лицарями, мисливцями, священиками, жінки - дружинами, коханками, матерями. Такі герої показані під час бою, у поході. У поезії «Змій» ліричний герой чинить опір містичній Королівні та говорить: «Не вступлюсь! Туди на бій розпучливий, / Безголовим впасти від коня! / Сім голів я маю надокучливий, / Та єдине серце маю я».

Діапазон художніх образів широкий: вони - «трагічні оптимісти», навіть коли доля прирікає їх на загибель («Ольбієць», «Триптих»), Основні риси цих героїв - рішучість, вірність, відвага, здатність до самопожертви [4].

Сучасність окреслена у поезії Ольжича сірим кольором (дощі, імла, болото). Буря символізує боротьбу, важкий період у житті ге- роя(-їв). Вода як стихія пов'язана з жіноцтвом, негативні риси жіночої статі втілені у форми мінливих хмар та примхливого моря. Поет закликає подолати теперішні кволість і хаос із метою прискорити прихід нового циклу. Теперішність - лише міст між минулим і майбутнім, а поет - анонімний чернець, який передає духовні скарби від покоління до покоління. Так само і звитяжний воїн долає простір, а сам лише підвладний часові; асимілюю- чи нові землі, Ольжичів переможець творить нові культурні якості, зв'язує своєю особою різні типи цивілізації.

Празька школа поетів в українській літературі - феномен, який не має аналогів у світовій літературі XX століття, оскільки безпосередньо пов'язаний із процесами національного становлення. Митці вводять слов'янський міф у соціальний контекст, наділяючи міфологеми тогочасними реаліями. У літературних творах знайшли втілення народні ідеали та сподівання. Образність і художня символіка слов'янської міфології створили багату й неповторну поетичну спадщину. Письменники поринали у світ богів та демонів, подеколи їх осучаснювали, а інколи цілком традиційно підходили до зображення язичницьких ідеалів. На підсвідомому рівні вони витворили образи слов'янських богів, вдаючись до найрізноманітніших художніх засобів («слов'янські» епітети, порівняння, метафоричні звороти, персоніфікація, антропоморфізм та ін.).

Список використаної літератури

Базилевський В. Ю. Оксана Лятуринська (19О2-- 197О). З найяскравіших жон руських...[Електронний ресурс] / В. Ю. Базилевський. -- Режим доступу : http://www.slovoprosvity.org.

Базилевський В. Ю. Дараган: свята неправда поезії [Електронний ресурс] / В. Ю. Базилевський. -- Режим доступу: http://slovoprosvity.org.

Бризгун-Соколик О. Оксана Лятуринська [Електронний ресурс] / О. Бризгун-Соколик. -- Режим доступу : http://gallus.lunariffic.com/~unwlaO/ ourlife/pdf/Our_ Life_2ОО6-О1.pdf.

Вонторський А. Ю. Образ світу в поезії Олега Ольжича : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. філол. наук: спец. 1О. О1. О1 «Українська література» / Андрій Юзефович Вонторський. -- Л„ 2ОО2, -- 2О с.

Гарасевич А. До вершин. Зібрані поезії / А. Гара- севич. -- Нью-Йорк : Молоде життя, 1959. -- 126 с.

Дараган Ю. Сагайдак / Ю. Дараган. -- Прага : Український громадський видавничий фонд, 1925, -- 64 с.

Дністровий А. Поети і воїни прийдешнього: феномен творчості «пражан» [Електронний ресурс] / А. Дністровий, О. Астаф'єв. -- Режим доступу : www.virchi.narod.ru.

Жулинський М. Олег Ольжич і Олена Теліга : Нариси про життя і творчість. Вибрані твори / М. Жулинський. -- К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2ОО1. -- 144 с.

Лятуринська О. Зібрані твори / О. Лятуринська. -- Торонто : Видання Організації Українок Канади, 1983. -- 813 с.

Маланюк Є. Передмова до збірки О. Лятуринської «Княжа емаль» / Є. Маланюк. -- Нью-Йорк -- Торонто, 1955. -- С. 7.

Словник символів / за заг. ред. О. І. Потапенко, М. К. Дмитренко]. -- К.: Народознавство, 1997. -- 177 с.

Размещено на Allbest.ru