Літературний мемуарний портрет як форма відображення життя у споминах

- як низка портретів різних авторів про одну й ту саму особу.

На відміну від широкопланових біографічних книг чи політематичних мемуарних праць канвою для портретів є одна або декілька подій із життя героя. Відповідно, постаті портретованих і особа наратора акумулюють у собі ідейне навантаження твору.

Мемуарний літературний портрет (або «силует», «сильвета»), думається, - художнє, естетично довершене зображення людської індивідуальності, словесна характеристика особистості та її життєвої і творчої діяльності у формі спогадового нарису чи есе. Характерні риси портрета: достовірність, уміння мемуариста заглибитися в духовний світ людини. Сюжет становить жива натура, сама особистість. Сюжетотвірним елементом є конфлікт, побудований на антитезі людського життя (любов-ненависть, горе-радість тощо) [5, 24]. Незавершеність, ескізність, фрагментарність як специфічні риси мемуарного портрета створюють не лише ефект мозаїчності. Усупереч притаманному цій спогадовій формі хаотичному характеру, у творі вгадується внутрішня логіка розповіді.

Мемуарний портрет не виключає суб'єктивності. І, попри це, часто служить основою для життєпису письменника, який згодом може бути трансформованим через монографічне чи літературно-критичне дослідження.

Закон типізації в межах літературного мемуарного портрета вимагає від наратора вибору низки виразних деталей, прикметних для певної людини та її доби. Письменник-мемуарист у словесному живописі зупиняється на певному фактажному матеріалі, інтерпретуючи пережите й побачене за допомогою художніх засобів (асоціацій, метафор, символів, порівнянь тощо). Специфіка портретотворення в тому, що це не просто змалювання зовнішності героя, а написання гармонійно довершеної картини людини й дійсності. Уміння мемуариста проникнути в духовний світ особистості є однією з рис, що засвідчує художню довершеність зображуваного. У цілісному змалюванні індивідуальності людини (обличчя, постать, хода, мислення, мова, біографічні дані, побут і под.), на думку В. Барахова, розкривається естетична сутність жанру літературного (мемуарного) портрета [2, 76]. Завдання письменника полягає також у вмінні відтворити портрет якомога рельєфніше. Я. Явчуновський, виокремивши «жанр письменником портрета», підкреслив його тісний зв'язок із «творчими історіями», те, що портрет може бути реалізованим по-різному: іноді як «нарис про художника, включений у тканину мемуарної прози... іноді - окрема новела... чи навіть повість» [11, 26].

Класифікуючи портретний жанр, визначаємо такі його атрибуції:

1) за соціальним станом авторів;

2) за професійними якостями нараторів;

3) за хронологічними зрізами. В останній групі можемо виокремити: а) портрети-спогади, що стосуються певного періоду життя суспільства, і б) портрети, написані авторами в означених часових межах особистого життя.

Однак через хронологічну віддаленість від зображуваних подій і людей портретотворення може набувати двох крайнощів: зростає ризик неправдивості відтворення пережитого або ж часова дистанція може позитивно вплинути на описуване, адже все велике бачиться на віддалі. З останнім у мемуарах посилюється «об'єктивувальна роль часу», що засвідчив пізніший розвиток жанру мемуарів [8,14].

Мемуаристи зазвичай зображують людей, з якими спілкувалися. Професійні письменники і науковці, працюючи над споминами, часто мають можливість подати (зокрема, завдяки літературознавчим пошукам) «заочний» портрет-характеристику побратима по творчій роботі чи науковій діяльності.

Розвиток мемуарного портрета як окремого різновиду споминів у XIX столітті є прикметною рисою історії жанру. У спогадових портретах уперше «фактичну точність» було звільнено від «зайвої стриманості, достовірність поєднали з емоційністю» [9,16]. Оповідь постала ліризована, оживлена, прикметна елементами хронотопічними.

Такого ж порубіжного значення набули портрети-автобіографії, що в них (численних в українській літературі: Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, О. Маковея, Б. Лепкого та ін.) вплетено й портрети інших: рідних, друзів, знайомих. Автобіографія, автор якої сповідається собі, «приглядається до себе і хоче бути огляданим, бере собі за свідка себе самого, інших кличе за свідків того, що в його розумінню є неповторне», - це специфічна форма споминів, яка мала чимале значення для становлення жанру. Сюжетна канва життєпису, основою якої є і людська особистість, вважаємо, може лише виграти від суб'єктивного світосприйняття автора [10,151].

Дослідники документального жанру небезпідставно акцентують увагу на його фотографічності: портрет повинен бути водночас і художнім, і документальним, однак «немає нічого гіршого від твору живопису, схожого на фотографію, і немає нічого гіршого за фотографію, перетворену за допомогою розмалювання й підсиленої ретуші в «картинку». Сила фотографічної зйомки в тому, що вона - зйомка, відтиск самого життя, яке вдалося заманити в об'єктив» [4, 14]. Мемуаристика першої половини XIX ст. - явище синтетичне, що засвідчується багатогранними оцінками-характеристиками подій, явищ, людей.

Для літературних (мемуарних) портретів характерне оперування «клаптиками спогадів», що створюють відчуття фрагментарності, ескізності чи незавершеності / завершеності [2, 42]. Цей факт у мемуаристиці першої половини XIX століття передається й через назви портретів-спогадів, у яких трапляються означники «останній».

Чинник, який зумовлює «клаптикову» композицію твору, на нашу думку, - це мозаїчність, що лежить в основі жанру. Саме він дає можливість письменникові виявити своє бачення людини, обрати власний спосіб відтворення її характеру. Мемуарист, як і автор художнього тексту чи живописець, шукає мистецьки виваженого штриха, колоритного мазка.

Потреба досягнення подібності між «копією» (змальованим героєм) та оригіналом (образом людини в житті) зосереджує увагу автора на певних характерних деталях. У літературних портретах мемуаристів постаті письменників - «живе ціле». Тож у них виникав образ часу, що розкривав історичне тло. Одночасно мемуаристи сповідалися читачам про взаємини з описуваними героями, їх вплив на особисту долю. Таким чином, маємо багатоплановий підхід до зображуваного, який «робить жанр літературного портрета вельми неоднорідним за своїм складом» [2, 74].

Специфічною ознакою літературного портрета є взаємозв'язок об'єкта й суб'єкта спогадування, що виступає як дієвий жанрово-утворювальний фактор. Як зауважував В. Барахов, найбільш активний елемент портрето-творення - уміння мемуариста ввійти в духовний контакт з об'єктом зображення [2, 56].

Поетика портретотворення вимагає формування не статичного, а рухомого зображення. Якщо політематичні спогади базуються на тяглій у часі фіксації фактів і спостережень, то жанр мемуарного портрета дає можливість його авторам зосередити увагу на невідомому й індивідуальному. Мемуарист вихоплює з життя миттєве, швидкоплинне. Завдання майстра портрета - знайти «ключ» до розуміння важливих тенденцій і подій доби, психології людини та її середовища, проблем національного характеру. Мемуаристика досліджуваного періоду націєцентрична.

Індивідуальність людини в мемуарній літературі першої половини XIX ст. стала об'єктом психологічного аналізу, що загалом засвідчує процеси саморуху української мемуаристики. Кожна подробиця (деталь) у портреті - частина поетичного цілого. Мемуаристи усвідомлювали, що образ людини повинен постати в його адекватності, красі й цілісності. Довершеність живої особистості, її душа, «мандрівка людини в глибину самої себе» [1, 18] і в глибину іншої людини ставали естетичними домінантами споминів, незалежно від того, в якій формі вони подавалися.

Завдання митця спогаду - «подати художньо-узагальнений портрет справжньої людини свого часу» [2, 78]. Портрет набуває синтетичного характеру тоді, коли суміщає в собі достовірність мемуарів, глибокий психологічний аналіз, принцип типізації, характерний для художнього твору, і специфічне літературно-критичне дослідження, як зауважував В. Гречнєв [6, 5-6].

Як бачимо, людина в літературному портреті - головний об'єкт естетичного пізнання дійсності. Людина стає центром світосприйняття. Саме в ній - естетична цінність живої натури. Усвідомлення цього й спричинило потік мемуарно-літературних портретів, написаних на пошанування пам'яті.

Образ живої людини художній за своєю суттю. Завдання письменника полягає в тому, щоб знайти мистецький синтез, який би давав можливість екстраполювати реальний образ у жанр літературного портрета. Прагнення мемуариста - досягти гармонійної форми спогаду, у якій, як нерозривне художнє ціле, поставали б не лише велике й мале, загальне і деталі, але й трагічне та радісне. Коли стирається межа між «вигаданим» і «документальним», твори стають однаковою мірою й документальні, і художні. Як зазначав В. Барахов, їх не можна розподілити на достовірні й вигадані компоненти без ризику порушити гармонію цілого. З іншого боку, у кожного письменника своя манера зображення.

Мемуарний портрет, зреалізований в українській літературі першої половини XIX століття через різні модифікації: автобіографії (зокрема, листи), некрологи (підписані й анонімні), портрети-спогади, а також як складова політематичних мемуарів і автопортрети в портретах тощо, - одна з форм відображеня життя й закономірна складова тогочасного письменства. У портреті розмаїто зображені людина та її доба. Мемуаристів цікавили як зовнішність героїв, так і їх духовне єство. Словесний живопис через художні особливості недомовленості й мозаїчності викладу, а також асоціативність мислення, автобіогра- фізм, некрологійні мотиви, бажання проникнути в духовний світ особистості (адже мемуарний портрет - форма пізнання автором людини й самого себе) тощо засвідчив еволюцію тогочасних українських споминів. Асоціативна, метафорична фотографічність давала можливість літературному спогадовому портретові зрепрезентуватися через художні форми. Прикметною рисою портретів стало те, що авторський чинник охоплював людей різних статей, національностей і соціальних груп. Аналітичний підхід давав можливість зрозуміти людську сутність. Автор, співпереживаючи героєві чи засуджуючи його, роздумуючи над його долею, перебував на другому плані, однак він не зникав. Долі сучасників - розділи його біографії.

У той самий час у портретах усе більше стала практикуватися аплікативно-синтетична манера викладу, сформувався науково-публіцистичний аспект, а фотографічність не виключила передачі інтонацій голосу, побутових деталей тощо. Досягнення подібності між образом і живою людиною відбувалося через характерні деталі.

Акцентація на індивідуальному, досі не знаному вносила неперевершений результату поетику: створювалися не статичні, а рухомі зображення. Мемуарне письмо ставало синкретичним, убираючи в себе автобіографізм, етнографічність оповіді, ностальгійні мотиви, свідому остильність тощо. Мистецьки вималювані за допомогою асоціацій, образного мислення, елементів поетичної мови портрети ввели в цю мемуарну форму літературознавчий і бібліографічний аспекти. Як і політематичні мемуари, одно- чи багато-сюжетні спогади-портрети ставили на чільне місце проблеми нації.

Насичені творчим, художнім дослідженням людських характерів, соціально-філософський та естетичний аналіз реальної людини поєднуються в їх портретному живописанні з образним сприйняттям середовища й особи, тенденцією до розкриття ідеально-людського, історизмом. Це той синтез мемуарного й дослідницького, який так потрібен споминам. Часто в особах письменників-мемуаристів гармонійно поєднувалися спогадувач, філософ, історик. Індивідуально-особистісне сприйняття, при його суб'єктивізмі, - новітній щабель портретів-споминів, який сприяє повноцінному відтворенню пережитого, побаченого й сприйнятого через різнопланові відступи, смислові вкраплення тощо.

літературний портрет мемуарний