Між двох світів: поетика інтимного епістолярію Михайла Коцюбинського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Між двох світів: поетика інтимного епістолярію Михайла Коцюбинського

Мемуарна література - автобіографії, спогади, щоденники, листи - разом із художніми творами виступають тим мегатекстом, без якого неможливо осягнути творчу особистість письменника, окреслити риси його психотипу. Саме на основі такого мегатексту літературознавець С. П. Михида у докторській дисертації здійснив спробу реконструкції пси- хопортретів письменників кінця XIX - початку XX століть, в тому числі психопортрету Михайла Коцюбинського [4].

Однак лист є не лише благодатним матеріалом для заповнення біографічних плям письменника, а й мемуарним жанром, в якому тісно переплітаються фактографічний і белетристичний елементи. Іноді цей белетристичний струмінь настільки сильний, що фактографічний матеріал перетворюється на тло, на якому розвивається біографія внутрішнього світу митця, кардіограма його емоцій і почувань. Тоді лист переростає в епістолярну прозу, а в мемуаристиці деяких письменників, зокрема М. Коцюбинського, - навіть у поезію в прозі.

Постійна присутність автора у листі і поезії - спільна точка дотику цих літературних жанрів. Її однією з перших помітила літературознавець Л. Гінзбург, перемістивши таким чином жанри мемуаристики із периферії до центру: «Література спогадів, листів, роздумів веде пряму розмову про людину. Хронікальна й інтелектуальна, мемуарна й філософська, вона подібна до поезії відкритою і настійливою присутністю автора. Г остра її діалектика - у свободі вираження і несвободі вигадки, обмеженої дійсно минулим» [1, 91]. Крім того, листи відкриті різним стилям й відіграють важливу роль у пізнанні людської особистості. Епістола XX століття зазнає еволюційних змін, зокрема впливу феномену індивідуального, набуває рис психологічності, щирості.

Питанням поетики, рецепції епістолярного жанру й стилю присвячено праці таких вітчизняних учених-літературознавців: В. Агеєвої, 0. Астаф'єва, Л. Вашків, В. Галич, 0. Галича, В. Гладкого, Л. Грицик, Р. Гром'яка, А. Гуляка, Т. Гундорової, В. Дончика, В. Дудка, М. Жулинського, Л. Задорожної, В. Качкана, Ф. Кейди, Ю. Коваліва, Я. Козачка, Ю. Корзова, М. Коцюбинської Ю. Кузнецова, В. Кузьменка, Ж. Ляхової, Г. Мазохи, М. Наєнка, М. Назарука, А. Погрібного, В. Святовця, Г. Семенюка, Г. Сивоконя, М. Сулими, А. Ткаченка, В. Ткачівського, М. Ткачука, П. Федченка, Л. Шевченко, Н. Шляхової, Г. Штоня, В. Яременка та студії інших науковців.

З усього багатства епістолярної спадщини кінця XIX - початку XX століть епістолярій «сонцепоклонника» української літератури М. Коцюбинського - один із найпоетичніших, але разом з тим позначений високим ступенем дискусійності і навіть контроверсійності.

Епістолярна спадщина М. Коцюбинського - понад 600 листів, звернених до двох коханих жінок письменника: дружини Віри Дейші і Олександри Аплаксіної, другої коханої митця, епістолярний роман з якою тривав 10 років. Особливість цього листування посилюється тим фактом, що подорожуючи Європою чи відпочиваючи в Карпатах, письменник одночасно листується із двома жінками, розповідаючи про одні й ті ж самі події. Але як відрізняються тональності цих листів, їх образність, поетикальні особливості й наратологіч- ні моделі - питання мало досліджене в українському літературознавстві, що й визначає актуальність нашого дослідження. Відповіді на деякі із цих питань пропонуються в дослідженнях Павличко «Пристрасть і їда: особиста драма М. Коцюбинського» [6], М. Коцюбинської «Листи і люди» [2], в передмові видання листів М. Коцюбинського до дружини В. Пан- ченка [5].Мета нашого дослідження - визначити стильові домінанти та поетикальні особливості епістолярної прози письменника, а також варіативність наратологічних моделей у листах до двох коханих жінок письменника - Віри Дейші й Олександри Аплаксіної.

Символічно, що кохання письменника і його співробітниці 0. Аплаксіної розпочалося із короткого листа-вибачення, який одного ранку 1904 року вона знайшла у себе на робочому столі: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне...» [З, с. 7]. Цими словами розпочався другий епістолярний роман українського модерніста. Збереглося 335 листів до 0. Аплаксіної, однак їх оприлюднення мало також свою історію. Так, за підтримки Академії наук України побачив світ том цих листів, але згодом, через моральні принципи соцреалізму, він був вилучений із читацького обігу і надовго потрапив до спецфондів забороненої літератури. Повне зібрання цих листів, впорядковане літературознавцем В. Панченком, стало доступним для читацької аудиторії лише 2008 року.

У 1904 році, коли життя письменника опинилося між двох світів кохання, листування із дружиною не велося, бо сім'я проживала разом, але вже 1905 р. Коцюбинський подорожував Європою й одночасно надсилав листи двом жінкам. За допомогою зіставного методу дослідження спробуємо провести деякі паралелі між текстами цих листів на образному, наратологічному й прагматичному рівнях тексту.

Так, у листах до дружини письменник продовжує реалізовувати свій інстинкт батьківства через епістолярне звертання «доню», «дитино». Тобто митець надалі утверджує свою роль глави, батька великого сімейства. У ранньому епістолярію ролі батька - доньки, матері - сина між двома закоханими постійно варіюються навіть у рамках одного листа. Так, на початку листа письменник звертається до коханої «доню», а підписує його ніжно- дитячим «твій Муся». Такий наративний код тексту через зміну ролей організовує текст в двох часових площинах: минулого, в якому романтично закоханий хлопчик Муся сам потребує опіки, і теперішнього, в якому письменник зі зрілою авторською свідомістю виступає главою й опікуном великого сімейства.

Якщо відтінок любові до дружини Віри в листах письменника позначений піклуванням, то відтінок любові до Олександри Аплаксіної відрізняється вдало завуальованим еротичним підтекстом у вигляді метамови, зрозумілої тільки для двох. Прикметно, що значно молодшу від себе Олександру він жодного разу не назвав у своїх листах донею.

Сім'я в тексті листа концептуалізується як основна життєва опора. Інтимний діалог двох переростає в діалог «Я - сім'я», часто позначений текстуальними маркерами «дім», «турбота», «піклування», «добробут», «спокій», «опіка», наприклад: «Турбує мене, що немає од тебе листів. Що там вдома? Чи здорові? Чи не сталося чого? Коли б хоч словечко. Дуже скучаю за домом» (Берлін, 11.05.1905) [7, 168], «Скучаю за домом. Так хочеться вас всіх побачити. Поцілуй діточок» (Флоренція, 23.05.1905) [7, 168]. У розлуці з рідними зринає і ностальгія за колишньою сімейною ідилією, що збереглася лише в давніх листах до дружини, тому й зізнається, що перечитує її старі листи. Але, вочевидь, непомітно й для самого автора, дієслівні форми стають умовними: «Ні, рішуче я вже хочу додому. Скучив страшенне, більше, ніж торік у Криму, бо тоді ми вдвох були. Як би добре було нам разом» (Мілан, 10.06.1905) [7,175] або «Хотів би бути дома швидше, та не знаю, чи встигну на 10» (Женева, 13.06.1905) [7, 177]. Причина цих умовностей поки що була відома лише Коцюбинському.

У листах до дружини 1905 року на текстовому рівні можна відслідкувати появу комплексу вини перед Вірою, перед всією сім'єю. Можливо, саме цей психічний деструктивний фактор поступово підривав здоров'я письменника. До зустрічі з Аплаксіною листи до Віри Дейші завжди розпочинались на мажорних тонах, з окличних інтонацій, наприклад: «Моя ти Вірунечко мила!», «Спасибі тобі велике за лист. Я хоч на хвильку спочив душею», «Голубко моя єдина, спасибі тобі. Я так зрадів, діставши від тебе аж три листи», «Люба моя Вірунечко! Вчора було для мене таке свято, якого я давно вже не мав: дістав аж три листи од тебе». Тобто, в зачинах листів до дружини раннього періоду постійно відчитується мотив вдячності - за її любов, підтримку, опіку, а серед наративних моделей домінує модель «Ти-форма», тобто текстуальне «я» письменника виступає лише тлом, а центром авторської інтенційності є дружина Віра. У листах 1905 р., через постійно присутній комплекс вини, наративна модель змінюється на «Я-форму» через постійні просьби вибачення, а в деяких листах традиційні колись різнова- ріантні поетичні звернення взагалі відсутні, лист ніби стає словесною формою самоаналізу для письменника, його текстуальне «я» наповнює собою весь текст епістоли, перетворюючи адресата на пасивного спостерігача калейдоскопу його творчих вражень.

Текстовими проявниками комплексу вини в епістолярію 1905 року стають форми вибачень й розгалужене семантичне поле лексеми «жаль». Наприклад, у листі від 25.05 1905 р. із Риму: «Вибачай , дорога дитино, що хоч вчора надвечір приїхав до Риму, не встиг зараз написати... Так жалкую, що не намовив тебе їхати зо мною, не можу собі вибачити...» [7, 170-171]; «Вибачай, Вірунечко моя дорога й кохана, що я два дні не писав до тебе» [7,174]; «Вибачай, дорога Вірунечко, що вчора не писав» [7, 176]; «Хай мама вибачить, що не поздоровив її на іменини: мушу признати, що забув: таке якесь життя неспокійне, вічно щось треба, треба кудись бігти, щось оглянути» [7, 173]. Якщо в ранньому листуванні Коцюбинського із дружиною наратор є носієм фемін- ного типу мислення, основними наратолого- гічними характеристиками якого є надмірна чуттєвість, емоційність, ностальгійний мотив, то в листах після 1905 року із цих наратологі- чних характеристик залишається лише трагедійно-ностальгійний мотив. У порівнянні з листами до дружини попередніх років, листи 1905 року значно лаконічніші, менш експресивні, позначені мотивом туги, неспокою, ностальгією. Якщо в ранньому листуванні з дружиною т. зв. «кримського періоду» автор намагався згадати про кожну деталь, подавав розлогі пейзажні описи, через що ці листи деякі літературознавці називають скалками «поезій в прозі». Гадаємо, що подорож Європою у 1905 році була не меш захопливою, але листи стають скупими на описи вражень. Письменник сам пояснює лаконізм епістол то браком часу, то надзвичайністю вражень, про які розповість після повернення особисто. Однак, на нашу думку, змінилася насамперед авторська інтенційність: в листах після 1905 головна мета письменника не розповісти, а радше зберегти діалог.

Прохолодність стосунків між дружиною у 1905 році текстуально проявляється і в підписах листів з Європи. Так, традиційне «Твій Муся» в деяких листах замінюється на просто «Муся», або ж підпис взагалі відсутній. Але з роками, коли пристрасті поступово влягалися, знову відновився підпис «Твій Муся». У листах до 0. Аплаксіної з'являється підпис «Твой» (листування велося російською мовою), а своє дитяче Муся спочатку залишив для лише листування з дружиною, але з 1910 року в листи до Аплаксіної також перекочовує підпис «Твій Муся». Крім того, в листах до Аплаксіної письменник часто обриває фразу на півслові, залишаючи простір для інтриги, таємниці, недомовленості: «Сердце мое, люблю тебя. Будь здорова, береги себя, поправляйся и не забывай твого...» [З, 164]. Спільним епістолярним звертаннями у листах до обох жінок можна назвати народнопоетичний вокатив «голубко», а спільним міфопое- тичним концептом епістолярної спадщини письменника можемо вважати сакральний концепт «сонце» - основний концепт і белетристики автора. Так, у своїх спогадах Аплаксі- на згадує, що митець часто говорив їй: «Мій бог - сонце» [3, 255]. Відсутність сонця пригнічує митця, все довкола Сіріє, а меланхолійні мотиви все частіше прориваються на сторінки листа. Так, в листі до дружини із Риму Коцюбинський пише: «Коли б вже раз побачити справжнє італьянське сонце і небо, а то більше сіро» [7, 171]. Дослідження концепту «сонце» як сфери сакрального в листах письменника до обох жінок потребує окремого літературознавчого аналізу, що й буде перспективою нашого дослідження у подальших розвідках.

Отже, дослідження епістолярної спадщини Коцюбинського крізь призму наратологічного роздвоєння між двома світами - двома коханими жінками письменника - дозволяє літературознавцям додати нові штрихи до реконструкції його авторського психопортрету. Порівнюючи листи до двох жінок, можемо стверджувати, що через постійно присутній комплекс вини в листах до дружини з 1905 року наративна модель змінюється на Шляхи зростання поетичного хисту Леоніда Полтави«Ти-форми» на «Я-форму», текстуальне «я» наповнює собою весь текст епістоли, перетворюючи адресата на пасивного спостерігача калейдоскопу його творчих вражень. Після появи в житті письменника Аплаксіної зазнає змін й авторська інтенційність. Основна мета листів до Віри Дейші - не розповісти, а зберегти діалог.

1. Гинзбург Л. О документальной литературе и принципах построения характера / Л. Гинзбург // Вопросы литературы. -- 1970. -- №7. -- 62--91.

2. Коцюбинська М. Листи і люди. Роздуми про епістолярну творчість. -- К. : «Дух і література», 2009, -- 582 с.

3. Коцюбинський М. Листи до Олександри Аплаксіної / М. Коцюбинський. -- К. : Критика, 2008. -- 639 с.

4. Михида С. Д. Реконструкція психологічних портретів українських письменників кінця XIX -- початку XX століття на основі мегатексту : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня доктора філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література»; 10.01.06 «Теорія літератури» / С. Д. Михида. -- К., 2013, --40 с.

5. Панченко В. «Мені краще бути самотнім...» / В. Панченко // Я так поріднився з тобою... Листи до дружини / упоряд. 0. Ермоленко та ін. -- К. : Ярославів Вал, 2007. -- С. 4--17.

6. Павличко С. Д. Пристрасть і їжа: особиста драма Михайла Коцюбинського / С. Д. Павличко // Сучасність. --1994. -- №2. -- С. 142--155.

Размещено на Allbest.ru