Неокласична урбаністика: Київ Максима Рильського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Неокласична урбаністика: Київ Максима Рильського

Оксана Пухонська, к. філол. наук, доц.

Початок ХХ століття в історії вітчизняної художньої словесності став періодом кардинальної зміни світоглядних позицій щодо характеру літератури, її завдань, орієнтації та ціннісних категорій. Проникнення в світоглядні орієнтації української інтелігенції західних ідей, основаних на психологізмі та переосмисленні ролі людини й мистецтва у світі (за Ф. Ніцше, А. Шопенгауером та ін.), призвели до ревізії історичного минулого, народної пам'яті та культури, романтичної інтерпретації дійсності, а також проблеми замкненості вітчизняної словесності у самій собі та унеможливлення її інтеграції у спільноту світової культури.

Цей етап хронологічно збігся з розквітом модернізму в європейських літературах, а тому експериментальні спроби молодих на той час українських митців на тлі загальної кризи культурних цінностей спричинили появу модерністичних ознак і в літературі українській. Однак романтичний національний характер, що визначав тенденцію розвитку української літератури впродовж всього ХІХ століття, виразно позначився і на модерністичних починаннях, зокрема в поетичних творах Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Вороного, а згодом поетів Молодої Музи. Попри актуальні дискусії з приводу переорієнтації літератури щодо нових форм, проблематики, мотивів, які точилися у творчих колах (зокрема між М. Вороним та І. Франком, М. Євшаном та С. Єфремовим), новий час усе ж вимагав Іншого через історичні, світоглядні та багато інших причин. У зв'язку з цим численні спроби подолати народні та ментальні стереотипи літератури, сформувати інші її орієнтири та завдання призвели до створення різних угруповань (Молода Муза, Гарт, Плуг, Ланка, згодом ВАПЛІТЕ, Аспанфут), кожне з яких по-своєму намагалось утвердити новий літературний канон, вектор розвитку, причому часто всупереч одне одному.

Іншим шляхом у цьому випадку спробували піти поети-неокласики, угруповання яких не мало конкретної програми дій, однак в основу власної творчості поети закладали спільні орієнтири: переосмислення історичних цінностей не лише національних, а й загальнолюдських у сучасному контексті; звернення до класичної форми вірша тощо. Оскільки саме в період початку модернізму в українській літературі значної ваги набуває проблема міста та людини в ньому, то актуальним вектором дослідження поетичної творчості неокласиків видається урбаністична проблематика їхніх поезій. Модернізм як світоглядний і літературний напрям розкривав нові грані внутрішнього світу людини та її соціалізації в межах урбаністичної культури. Нові умови прискореного ритму життя, соціальної мобільності, спровокованих технічним та індустріальним поступом на початку ХХ століття, зробили місто не лише економічним центром, а й культурним ареалом. С. Павличко з цього приводу зазначала: „У європейських літературах урбанізм, як відомо, асоціюється з модернізмом. В українській, де перетворення сільської культури в міську ніколи остаточно не завершилося, ставлення до міста стало лакмусом позиції митця, а дискурс міста позначений глибоким і болісним конфліктом” [9, 206].

Значну увагу привертає в цьому випадку творчість М. Рильського, зокрема образ Києва як Батьківщини, бАтьківщини і літературного та культурного осередку тогочасної України. Поезія митця - як у контексті поезії неокласиків, так і в самодостатньому вияві - править за вдале поєднання традиції й новаторства, зокрема у класичній формі вірша, а також у спробах верлібрового експерименту. Однак особлива увага поета до Києва, його неприхована емоційна пов'язаність із цим містом виражає не просто урбаністичний аспект творчості автора. Вона стає самодостатньою проекцією тексту цього міста у контексті всієї творчої праці Рильського. У дискурсі Києва поета ця модель виглядає дещо по-іншому, а саме: місто для ліричного героя постає не об'єктом завоювання чи боротьби, а місцем, у якому і разом з яким він зростав та формувався як особистість.

Творчість М. Рильського стала об'єктом наукових досліджень С. Крижанівського, Л. Новиченка, Б. Антоненка-Давидовича, Ю. Шереха. Сьогодні уваги заслуговують рильськознавчі праці В. Агеєвої, О. Міщенко та ін. Дослідження київського тексту в літературі є проблемою доволі актуальною, хоча мало вивченою. Останнім часом з'являються друком окремі видання, присвячені темі столиці у літературі, зокрема «Київ і слов'янські літератури» (2013), «Київ. Анатомія міста. ХІХ. ХХ. ХХІ...» (2009). У наукових працях до цієї теми зверталися В. Скуратівський, В. Малахов, Н. Яковенко, І. Гирич, Т. Суходуб, Я. Поліщук та ін. На думку В. Осьмак, «вивчення київського тексту поступово виокремлюється в особливу міждисциплінарну галузь і набуває дедалі глибшого теоретичного осмислення» [8]. У контексті цієї літературознавчої розвідки важливим чинником є саме києвознавчі студії творчості Рильського, які дають змогу звернути увагу не лише на урбаністичний чинник, а й на проблему «поета одного міста».

Метою статті є з'ясувати особливості київської теми поезій Максима Рильського та дослідити розвиток урбаністичної тематики в контексті неокласичної та соцреалістичної риторики творчості поета. Відповідно до цього окреслено такі завдання:

з'ясувати проблемні засади творчості неокласиків та місця у ній Максима Рильського;

виявити особливості урбаністичної проблематики у поезіях автора;

дослідити «київську тему» поезій автора.

Сучасний літературний процес, зокрема його поетичний складник, засвідчує явище численних пошуків та експериментів у зв'язку із кризою штучно прирощеного соцреалістичного та стихійно народженого у 1990-х постсоцреалістичного і національно-патріотичного спрямувань, що домінували в українській поезії впродовж тривалого часу. Нові ідейно-естетичні пошуки молодих поетів сьогодні часто нагадують експерименти авторів початку століття ХХ-го. Саме до такої думки апелює Ю. Шерех, зазначаючи, що «попри всю свою життєвість і актуальність, все-таки та доба починає вже переходити в історію, і нам тепер вперше відкривається можливість подивитися на неї ретроспективно, з історичного погляду» [13, 92].

Вважають, що українські неокласики (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Юрій Клен, М. Рильський), за зразком європейського неокласицизму XIX ст., поставили завданням впровадити у творчість певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, починаючи від античності, гармонійно поєднати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. У такому випадку поети ставали в осібну позицію щодо літературного процесу свого часу, зокрема вже згадуваних численних гуртків, угруповань тощо. З цього приводу М. Зеров акцентував увагу на тому, що слід “протестувати проти гуртківства і гурткового патріотизму, гурткової виключності в наших літературних відносинах...” [5, 532]. М. Драй-Хмара у програмному вірші «Лебеді» задає спільні ідейні засади творчості поетів: «О гроно п'ятірне нездоланих співців! / Крізь бурю й сміх гримить твій переможний спів, / що розбиває лад одчаю і зневіри» [4, 309]. Однак окремі дослідники заперечували відповідність творчості поетів «п'ятірного грона» засадам європейського неокласицизму. До слова, самі митці також мали певні сумніви з цього приводу. Так, Ю. Шерех зауважував, що «неоклясицизму як літературно-мистецької школи в 20-ті роки на Україні не було» [13, 93]. Самі поети так само вважали, що їм штучно присвоєно невластивого ярлика. Наприклад, у спогадах Юрія Клена читаємо, що така назва «була випадкова й вказувала лише на те, що поети, яким її причеплено, хотіли вчитися у клясиків, цебто майстрів, які дали нам невмирущі зразки поезії, а це, розуміється, було не на руку поетам, які не хотіли вчитися, ні стискати себе жадними нормами і ненавиділи все, що стояло вище їх» [4, 307-308]. Така опозиція до літературного процессу, очевидно, спричинила спротив та негативне ставлення молодих письменників того часу до «грона п'ятірного», що може засвідчити, наприклад, фрагмент зі спогадів про Максима Рильського Б. Антоненка-Давидовича: «... я вже засвоїв у «Ланці», до якої належав, що до Рильського, як і взагалі до неокласиків, треба ставитися якщо й не зовсім неприязно, то в кожнім разі насторожено й скептично» [1, 348].

Однак у працях радянських літературознавців (зокрема О. Білецького, С. Крижанівського) йдеться про те, що у 1920-х роках у Києві існувало «так зване угруповання неокласиків». Незважаючи на сумнівний означник «так зване», С. Крижанівський звертає увагу на те, що «до створення у 1925 році організації «ВАПЛІТЕ» неокласики вважалися найправішим літературним угрупованням. Для них характерні позиції аполітизму, ідеалізації минулого, канонізації античних, загалом класичних літературних форм» [6, 8-9].

Поза цією неоднозначністю неокласичного стилю письма, ідейних спрямувань і поетичних пошуків, привертає увагу спільність тем історії, культури, мистецтва. Одним зі спільних мотивів творчості поетів «пятірного грона» є мотив міста, що вже на початку 1920-х років активізується в літературі як локус нового культурного середовища: ще не знаного, але ж такого, що притягує і манить своєю величчю і непізнаністю. Для української народницько-центричної культури того часу проблема урбаністики була далекою від сприйняття у межах позитивного, натомість місто становило собою загрозу розпусти, загубленості і втрати себе. Таким воно поставало у творах Панаса Мирного, І. Франка, В. Підмогильного та ін. Однак із часом урбаністичний простір набуває якісно інших ознак у художній словесності, зокрема він стає культурним, освітнім та науковим локусом. Літературознавець Я. Поліщук вважає, що в літературі ХХ століття місто є не лише мотивом, темою чи культурним топосом; воно заклало основи новітньої культури з її характерними, питомо урбаністичними формами [10, 117].

За І. Веретейченко, урбаністичні мотиви в художній спадщині неокласиків набули нових відтінків у літературному дискурсі свого часу.

Образ міста у них став своєрідним естетичним кодом, «що не лише відтворює існуючу модель світу, а й оновлює її психолого-інтуїтивним відчуттям власне авторської екзистенції в умовах суперечливої дійсності 2030-х років XX століття і водночас сприймаєтеся як перспектива культури майбутнього» [2, 112]. Дослідниця зазначає, що місто - явище матеріальної культури - для поетів постає духовним світом і осмислюється в руслі філософської традиції, де духовне є єдністю гносеологічного, етичного і естетичного моментів у житті й творчості (істина, добро, краса) [2, 111].

Особливим урбаністичним топосом, що привертає увагу в поезії цих митців, є Київ. Місто, якому долею визначена особлива роль в історії та культурі, живе за особливими законами і не тільки відтворює культуру, а й формує її. Це місто метафізичне, у якому прочитуються ті засади, котрі формують розвиток сучасної їм культури і людини. Актуальними в цьому плані є цикл М. Зерова «Київ», а також «Київ» М. Драй-Хмари, «Софія» Ю. Клена, «Київ» П. Филиповича. Виняткову роль у контексті цієї проблеми відіграє київський текст Максима Рильського, на що, власне, і звернемо детальнішу увагу.

Загалом творчість цього автора помітно вирізнялася на тлі інших авторів «п'ятірного грона». М. Рильський у своїх поезіях акцентував увагу на ліричній домінанті та філософічності мистецтва, закликаючи поета «бути собі суддею» (вірш «Поете! Будь собі суддею...»), а також бути сином природи, «а не естетом», бо тільки тоді «...станеш ти не папіряним - / Живим поетом» (вірш «Люби природу не як символ.»). Його ліричний герой суб'єктивно сприймає поняття загальнолюдської історії, часто трансформуючи її через історію особисту. На думку С. Єфремова, «античний супокій панує в поезії Рильського. Щось олімпійське, безмежно далеке від суворої хвилі життя. Все тут ясне, чітке, прозоре -- і далеке від тривог дня» [3, 485]. М. Зеров зазначає, що «наймолодший з «неокласиків» літами, він чи не найстарший з них літературним своїм стажем», а «суворо-вибагливе до самого себе і власного доробку відношення різко виділяє Рильського з гурту поетів двох останніх десятиліть» [5, 541]. С. Крижанівський звертає увагу на те, що у 1920-х роках у антологіях та хрестоматіях вміщувалися переважно твори «неокласичного» Рильського такі як «Сафо до Афродіти», «Несіть богам дари», «Червоне вино» [6, 20].

Київ же для поета - це історія і сьогодення, багатолюддя і самотність, сади, парки, алеї і незмінний голосіївський ліс із ностальгічними нотами осені. А передусім - це дім, дитинство, особиста історія і легенда поета. Рильського справедливо можна назвати «поетом одного міста» - Києва, бо, попри позірне соцреалістичне замилування Москвою, «червоним Кремлем», Ленінградом, Київ є не просто містом, а малою батьківщиною, де захована пам'ять роду і його ще не захована пам'ять. У «Октавах» поет зізнається: «Що ж, признаюсь: люблю я здавна Київ /Любов'ю теплою, як ніжний син, / не за сліди Олегів та Батиїв, / Не за киславі пахощі руїн - / Непевних слав непевний досить вимір. / Я навіть не дошукуюсь причин, / Чом ці будинки серце завжди кличуть: / Любові справжній так воно і личить» [4, 104]. У цьому фрагменті спостерігаємо не властиву для сприйняття міста початку ХХ століття романтичну його візію. Ліричний герой сприймає Київ не просто як місто зі славною історією і багатообіцяючим минулим, а як персоніфікованого батька, любов до якого закладена на рівні генотипу.

Київ у Рильського всюди - у поезії, в спогадах, епістолярії. Навіть пейзажна лірика, яка, здавалось би, аж ніяк не поєднується із «бетонним» міським ландшафтом, часто у поета наснажена Києвом, що засвідчений характерними топонімами, ознаками, символами. Візьмемо до прикладу поезію «Ви багато знаєте, нівроку...», де автор «чесно доводить»: «бувають вальдшнепи щороку / В Ботанічнім київськім саду». Екзотика його пейзажу полягає в тому, що часто автор вдало поєднує, здавалось би, непоєднувані явища, однак вони підкреслюють образ його оригінального і тільки йому знаного Києва: «Здумайте: шумить, гримить столиця / (Гоголь щось подібне говорив), - / А над осінь прилітає птиця / Із північних сивих чагарів» [12, 3], чи у циклі «Золоті ворота»: «З просторів польових прибулець, / Беріз колисаний гіллям, / Як я любив химери вулиць, / Що дивним дихають життям, /.../Де в темнім камені церков /Кричать галчата жовтороті, /.../ Де, не згоряючи горять / Спокійно-пристрасні каштани, / Де вечір, як музика, тане!» [11, 87]. А також «Журавлі»: «Сьогодні над Бульйонською моєю / Ключем перелітали журавлі» [11, 85] (Вулиця, де жив М. Рильський у 1930-хроках. - О.П.).

У спогадах про письменника син Богдан цитує лист Рильського до російського поета і перекладача Ігоря Поступальського, написаний п'ятого травня 1931 р. - менш як за два тижні до арешту: «Я эти дни «большей частию» ничего не делаю, гуляю и созерцаю. Киев хорош как всегда, мне же он кажется велеколепнее, чем когда бы то ни было.» [4, 373]. Поет сповідував своєрідний культ споглядання міста, який, за теорією психології творчості, стає рушійною силою творчої насолоди, катарсису бо: а) споглядання призводить до травми відчуття невідворотності людської минущості і вічної краси природи (у нашому випадку міста); б) споглядання часто приносить естетичну насолоду; в) міметичне відображення баченого у творчості дає можливість подолати минущість через фіксацію миті. Ілюстрацією може слугувати фрагмент із циклу «Київські октави»: «Коли проходиш часом біля дому, / Де за дитинства чи юнацтва жив, /.../ Ти думаєш: от зараз із воріт / старий професор вийде в окулярах. /.../Професор цей весною, взявши шворку, /.../ на Володимирову горку, / найнявши престарого візника, / Рушав недільним ранком урочисто, / Щоб споглядати не Дніпро, а місто» [4, 119].

У 1935 році виходить збірка віршів «Київ», яку М. Рильський присвячує «своєму оновленому Києву». Поет освідчується рідному місту і здійснює поетичну мандрівку Києвом, найяскравіші враження якої відображені у віршах «Перед старою будовою», «Дім Городецького», а також прагне утвердити поезію «милых мелочей» («Аероплани над містом», «Люди»). «Київ» Рильського, з одного боку, - це книга, що вважається своєрідною даниною часу. У цьому випадку маємо на увазі свідому реорієнтацію автора на соцреалістичні ідеали Кремля, партії, Жовтневої революції. Однак сприймати цю збірку лише в такому ракурсі - це представити її однобічність, адже як книга, так і поетична візія Києва поетом має, щонайменше, три вектори. Передусім - «особистий» Київ Рильського, місто власної пам'яті, про який ми згадували. Мається на увазі місто дитинства, юності, емоцій. По-друге, місто культурної пам'яті, де і дух його, і архітектура, й історія бережуть таємниці і свідчення минулого (вірші «Києву», «Пам'ятник Богдана», «Він у Києві»). По-третє, Київ соцреалістичний, місто заводів, фабрик, індустріального майбутнього («Жовтневий Київ», «Я і Київ», цикл «Золоті ворота»).

Якщо застосувати модель французького урбаніста Марка Оже (У статті «От города воображаемого к городу-фикции» (Марк Оже [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www_-guelman.ru/xz/362/xx24/x2402.htm.) дослідник висуває теорію трьох урбаністичних моделей: місто-фікція, місто-зустріч і місто-втеча), то варто зауважити, що М. Рильський формує свою візію міста-фікції, де на перший план художнього опису виводить образ міста, яке привертає увагу передусім зоровими ефектами і яке хочеться любити, як у вірші «Багряний вечір догорів», де: «Багряний вечір догорів, / І попіл падає на місто, / Переливається намисто / Понаддніпрянських ліхтарів» [11, 290], чи у поезії «Дружині»: «Скидає Київ животворний сон / З плечей своїх, туманами укритих /.../Який він справді, Київ цей! Якою /Красою він навік нас полонив! / Стояли тут не раз ми вдвох с тобою /1 приглядались до знайомих див... » [4, 116-118]. Властива київському текстові Рильського також модель міста- зустрічі, в якому наявні точки дотику ліричного персонажа і міста як антропологізованої сутності, а також явище зустрічей у місті. Із циклу «Золоті ворота»: «Не раз хотілося мені / Намалювати по-новому /.../ Узор примхливої руки, /1 шум барвистий на базарі, /1 тінь людей, що йдуть у парі, /1 все, що бачили ми всі / У невіддаваній красі» [11, 87] або у вірші «Києву»: «Синам, що віддають життя за отчий дім, / Що волю принесли крізь непроглядний дим, /Наш Київ Золотірозкрилює ворота» [11, 138]. Натомість модель образу Києва як міста-втечі не притаманна урбаністичній візії Рильського. О. Міщенко звертає увагу на те, що «Київ Максима Рильського - прихисток поетової душі, вічне місто, яке накопичувало міфи та якимось дивом протистояло брутальним намаганням його "підкорити"» [7, 157].

Підсумовуючи, варто закцентувати на тому, що поети «грона п'ятірного», були оригінальним явищем у літературі своєї доби, які намагалися ревізувати історію, мистецтво та надати йому нового дихання у класичній формі. Значну увагу привертає урбаністична проблематика творчості поетів, у якій знакове місце відведено образу Києва - міста історичної та культурної пам'яті. Найвиразнішим представником київського тексту серед поетів-неокласиків справедливо вважаємо Максима Рильського. Київ для нього - пам'ять особиста і культурна, часто репрезентована крізь призму соцреалістичних образів, мотивів, що були невід'ємними ідеалами доби.

Література

неокласик урбаністичний творчість рильський

1. Антоненко-Давидович Б. Поет на відстані / Борис Антоненко-Давидович // Незабутній Максим Рильський. - К.: «Дніпро», 1968. - С. 347-349.

2. Веретейченко І.А. Урбаністичні мотиви в творах українських письменниківиу контексті європейської філософської традиції / І.А. Веретейченко // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. - 2010. - № 20 (207). Ч. І. - С. 109-115.

3. Єфремов С. Історія українського письменства / Сергій Єфремов. - К.: Femina, 1995.

4. З трудів і днів Максима Рильського / упоряд. С.А. Гальченко, В.Л. Колесник, М.Г. Рильський, Ю.І. Шаповал. - К.: А.С.К, 2009. - 656 с.

5. Зеров М. До джерел / Микола Зеров // Твори в двох томах. Київ: Дніпро, 1990. Том 2. Історико-літературні та літературознавчі праці. Ст. 492 - 588.

6. Крижанівський С.А. Максим Рильський / С.А. Крижанівський. - К.: «Вища школа», 1985. - 128 с.

7. Міщенко О.І. Образ Києва у творчості Максима Рильського / О.І. Міщенко // Літературознавчі студії. Випуск 34, 2012. - С. 157-160.

8. Осьмак В.А. Путівники ХІХ - початку ХХ ст. як складова київського тексту (до постановки проблеми) / В.А. Осьмак [Електронний ресурс].- Режим доступу: http://www.archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/naukma/Tik/2009_88/05_osmak_va.pdf.

9. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / С. Павличко - К., 1997. - 360 с.

10. Поліщук Я.О. Із дискурсів і дискусій / Ярослав Поліщук. - Харків: Акта, 2008. - 288 с.

11. Рильський М. Вибрані твори / Максим Рильський. - К.: «Дніпро», 1977. - 352 с.

12. Рильський М. Голосіївська осінь / Максим Рильський. - К. : «Радянський письменник», 1959. - 32 с.

12. Шерех Ю. Легенда про український неокласицизм / Юрій Шерех // Пороги і запоріжжя: Література, мистецтво, ідеології. Харків: Фоліо, 1998. Том 1. ст. 92-139.

Размещено на Allbest.ru