Художні особливості моделювання образів євреїв в українській літературі кін. ХІХ - поч. ХХ ст. (на матеріалі творчості М. Коцюбинського та В. Леонтовича)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Художні особливості моделювання образів євреїв в українській літературі кін. ХІХ - поч. ХХ ст. (на матеріалі творчості М. Коцюбинського та В. Леонтовича)

Меншій А.М.

У статті на матеріалі творчості М. Коцюбинського та В. Леонтовича осмислено художні особливості моделювання образу євреїв в українській літературі кін ХІХ - поч. ХХ ст. Встановлено, що інонаціональні образи, створені письменниками, позначені винятковою силою художньої правди в аналізі соціальних явищ, у дослідженні людських характерів.

Ключові слова: образ єврея, наратор, ідіостиль, антисемітизм, негативні національні стереотипи.

Throughout the XIX cent. the image of Jews in Ukrainian literature was portrayed rather stereotypically: critically and poignantly with an emphasis on economic exploitation. Only in the early XX cent. treatment of Jewish themes gained significant development. Ambiguous, contradictory attitudes or even transformation of the theme can be observed in the literary works of Ukrainian writers by the close of the XIX - early XX cent.

However, it is important that the image of the Jewish people has always attracted writers of the affected period. Creating positive images, authors sought to break the stereotypes that prevailed in the XIX cent. and to prove that Jews, though engaged in trade, also earn respect. So, the writers sympathize with the poor, oppressed Jewish ragamuffins in the stories «Peysah Leiderman's Happiness», «Empty swing» (by M. Levytskiy), «Poor kike Ratitsa» (by T. Bordulyak). S. Vasylchenko in his «Behind the walls», and N. Kybalchych in the story «Cloudlet» argue against anti-Semitism at the mundane level. Complicated Ukrainian-Jewish relations amid the revolutionary events of 1905 - 1907 were problematized by V. Vynnychenko in his drama «Disharmony» and L. Yanovska in the novel «Slogan».

Notable development the Jewish theme gained in I. Franko's literary works. His interpretation of these characters in the fictional world is full of philosophical problems. In such works as «Gershko Goldmaher», «Gawa and Vovkun», «Pies with huckleberries», «Yats Zelepuga», «Cross-paths» and others Franko raised the problem of the painful for Ukrainian society topic of international relations.

An important contribution to the development of the images of Jews in Ukrainian literature of the period made M. Kotsyubynskyi and V. Leontovych. Writers appeal to the experience of the readers and social stereotypes about Jews that have developed in the late XIX - early XX cent. Their characters actually exhibit traits that are traditionally attributed to representatives of the Jewish nation: practicality, pride, suspicion. However, M. Kotsyubynskyi and V. Leontovych are not limited to common typification and try to show the source of such traits. It seems important also to notice a positive description of the Jews by both authors. Though having common features in interpreting the images of the Jews M. Kotsyubynskyi and V. Leontovych in their works create absolutely distinctive and individual characters.

Key words: image of the Jew, narrator, idiostyle, anti-Semitism, the negative national stereotypes.

В українській літературі часів класицизму та романтизму загалом присутні негативні або комічні образи євреїв. У художніх творах цього періоду єврей - другорядна особа, а іноді й зовсім випадкова. Епоха позитивізму принесла значні зміни в образ єврейського героя, який стає повноправним об'єктом читацького зацікавлення. Його зображення варіюється від негативного до позитивного, проте він уже не периферійний персонаж. Протягом усього ХІХ ст. образ єврея в українській літературі змальовували доволі стереотипно - «критично й гостро з акцентом лише на питанні економічної експлуатації» [3, 229]. На початку ХХ ст. трактування єврейської теми набуло помітного розвитку. «Відкриття, що єврей може викликати співчуття як багатостраждальна людина втілилося в низці творів, що з'явилися на зламі століть», - наголосив Г. Грабович [3, 233].

У творчості українських письменників кін. ХІХ - поч. ХХ ст. спостерігається неоднозначне, суперечливе ставлення або трансформація єврейської теми, що особливо помітно у художньому й публіцистичному доробку Олени Пчілки [19]. Проте важливо, що образ єврея незмінно приваблює вітчизняних митців межі століть. Створюючи позитивні образи євреїв, письменники прагнули зруйнувати стереотип, який панував у ХІХ ст., що євреї, займаючись торгівлею,

не заслуговують на повагу. Так, в оповіданнях М. Левицького - «Щастя Пейсаха Лейдермана», «Порожнім ходом», Т. Бордуляка - «Бідний жидок Ратиця» авторські симпатії на боці бідної, пригнобленої єврейської голоти. Тему створення єврейського гетто порушує Н. Романович-Ткаченко («Ні еллін, ні іудей»). У своїх творах С. Васильченко («За мурами»), Н. Кибальчич («Хмаринка») виступають проти антисемітизму на побутовому рівні. Складні проблеми українсько-єврейських взаємин на тлі революційних подій 1905 - 1907 рр. актуалізували В. Винниченко (драма «Дисгармонія») та Л. Яновська (роман «Гасло»). художній образ єврей література

Помітного розвитку трактування єврейської теми набуло у творчості І. Франка. Його зацікавлення євреями та юдаїзмом, відображене в поезії, прозі, публіцистиці було величезним. І. Франко був одним із популяризаторів і перекладачів творів письменників цієї національної меншини в Україні. Як зазначив І. Набитович, у багатьох творах І. Франко, як і деякі інші українські письменники (Леся Українка, Г. Хоткевич, Л. Мосендз, Наталена Королева), намагався через багатовікову історію євреїв побачити історичні перспективи українського народу [16, 142]. Рецепція образів євреїв у художньому світі автора поеми «Каїн» насичена філософськими проблемами. Болючі для українського суспільства теми міжнаціональних взаємин І. Франко порушив у таких творах, як «Гершко Гольдмахер», «Ґава і Вовкун», «Пироги з черницями», «Яць Зелепуга», «Перехресними стежками», «Boa еопв1гіе1ог»та ін.

Важливу сторінку в історію образотворення євреїв в українській літературі кін. ХІХ - поч. ХХ ст. вписали й М. Коцюбинський та В. Леонтович. Метою пропонованої розвідки є осмислення особливостей моделювання образів євреїв в українській літературі кін. ХІХ - поч. ХХ ст. на матеріалі творчості М. Коцюбинського та В. Леонтовича. Варто наголосити, що на шляху опрацювання цієї теми вітчизняні дослідники вже мають цілий ряд вагомих здобутків, передусім відзначимо розвідки Г. Грабовича [3] та П. Кудрявцева [12]. Цікаві спостереження з актуалізованої проблеми запропонували І. Набитович [16], І. Приймак [6], Л. Сеник [6], Я. Якубівська [22]. Однак українські митці межі століть, зокрема й М. Коцюбинський та В. Леонтович, продемонстрували оригінальні підходи до окресленої теми, що потребує всебічного історико-літературного вивчення.

М. Коцюбинський відіграв помітну роль у становленні В. Леонтовича як письменника: закликав його до систематичної творчої праці, популяризував доробок, сприяв формуванню позитивного іміджу письменника-початківця в середовищі критиків та видавців. Під впливом художніх пошуків М. Коцюбинського та інших представників модерного письменства, В. Леонтович прагнув розкрити найтонші порухи душі особистості. У свою чергу, В. Леонтович з величезним пієтетом ставився до М. Коцюбинського, усвідомлював значення його таланту та громадянської позиції для розбудови національної культури, надавав фінансову допомогу, новаторськи підійшов до критичного осмислення його творчості. Тож не дивно, що у творчості письменників віднаходимо чимало спільних типологічних рис. Своїми повістями, новелами, оповіданнями М. Коцюбинський та В. Леонтович розширювали тематичні горизонти української прози, збагачували її актуальними філософськими, політичними, психологічними проблемами. Творчість митців несла в собі нові тенденції й ознаки української прози: заглиблення в явища життя, інтерес до внутрішнього світу людини. Відтак зрозумілими є деякі спільні аспекти моделювання образів євреїв. Письменники апелювали до досвіду читачів і тих стереотипних підходів щодо євреїв, які склалися в суспільстві кін. ХІХ - поч. ХХ ст. Їхні герої справді виявляють риси, які традиційно приписують представникам цієї нації: практичність, гордість, підозрілість. Однак і М. Коцюбинський, і В. Леонтович не обмежуються звичайною типізацією, а намагаються показати передумови формування подібних рис характеру: зневажливе ставлення сусідів-християн породжує підозрілість та недовіру; високе суспільне становище й заможність, здобуті власним розумом і хистом - гордість і самовпевненість. Важливим видається і опис зовнішності євреїв у М. Коцюбинського та В. Леонтовича. У повістях, новелах та оповіданнях згаданих митців євреї, як і представники інших національностей, красиві й потворні, охайні й не дуже, розумні й такі, що лише вважають себе розумними. Наголосимо, що поруч зі стереотипним зображенням, характерним обом письменникам на початку їхнього творчого шляху, вирізняються й індивідуалізовані портрети.

Яскраву галерею представників міської єврейської громади створив М. Коцюбинський у новелі «Він іде!», яка стала мистецьким відбитком, художньо-творчою трансформацією однієї з найтрагічніших революційних подій - чорносотенного погрому у Чернігові. Написаний у 1906 р., трохи більше, ніж через півроку, текст є живим, безпосереднім відгуком письменника, який став свідком кривавих явищ революційної дійсності, зафіксував найдрібніші деталі погрому, аби потім переплавити цей реальний матеріал у досконалий літературний твір. Щоб яскравіше відобразити ментальність єврейського народу, його культуру, виразні етнічні ознаки й особливості, М. Коцюбинський «розпитував приятеля, лікаря Андрія Марковича Утєвського, запитував назви свят, обрядів, цікавився побутом єврейського народу» [7, 143]. Наслідки відповідних консультації виявилися в аналізованому творі, зокрема й на лексичному рівні («балабусти», «пуриці», «шохат»).

У новелі автор детально змальовує еволюцію погрому - від його зародження до безпосереднього бурхливого прояву, від багатолюдних єврейських зібрань на площі, розмов про майбутній погром, від таємних нарад в хаті старого Абрума, до самого факту жорстокого дійства. М. Коцюбинський глибоко занурюється у світ передчуттів єврейської громади перед наближенням майбутнього лиха, зображує всі її страхи, емоції, хвилювання. Страх і безпорадність конкретизуються новелістом у тонко спостережених подробицях, вихоплених із загальної картини й висунутих на передній план: «Скрізь рипіли залізні засуви, бряжчали колодки й ключі, стукали двері, заслоняючи чорні отвори...» [9, 248]. Неспокій, зумовлений тривожними повідомленнями про можливість використання чорносотенцями завтрашньої церковної процесії в погромницьких цілях, поступово переростає в жах, що конкретизується, головним чином, через образи Абрума й Естерки, а також майстерно передається за допомогою специфічних стилістично-синтаксичних прийомів організації розповіді: «В світлиці Абрума набилось стільки народу, що стало дихати трудно. Коли ж одчинили вікно, щоб впустити повітря, світло впало на ціле море напружених, схвильованих облич і крізь вікно в хату влетіла стоока тривога» [9, 250]. Апокаліптичні пророкування Естерки: «Я бачу звірів...скрізь звірів. В очах у них вогонь, а на зубах кров. людська, червона.» [9, 250], - поглиблюють відчай і безнадію.

М. Коцюбинський показує погром очима шохата Абрума, який асоціюється зі «старозавітнім пророком: «То серед тиші впали на голову дзвони і побігли по місту з вискоком й реготом. Од майдану щось тупотіло і чувся крик: «Вже йде!» ... вже йде!..». Може, там бійка, може, там кров. Він нічого не знав. Може, там ріжуть, грабують. Він тільки тямив, що все круг нього заворушилось і якась сила раптом вхопила його, що його з усіх боків штовхають, що над ним важко дихають, що він біжить і чує довкола великий тупіт ніг, і чує у грудях, як скаче серце» [9, 254]. На початку твору він рішуче виступає проти стрілянини та кровопролиття («Як! Вони хочуть стріляти! Ті нерозумні, ті божевільні! Оті «політики»! Вони хотять пролити кров, яка впаде на наші ж голови. Вони викличуть помсту - і помста, як вовк, пожере наші діти, увесь спокійний народ!..» [9, 249]), але під впливом побаченого і пережитого його погляди кардинально змінилися: «Він переймав стрічних і всім кричав, що так не можна. Треба оборонятись. Треба стріляти із револьверів і всіх перебити. Закидати дровами, бити дрючками, колоти ножами.» [9, 253]. Абрум щиро вболіває за свій народ, він «не може бути свідком народного лиха», бо надзвичайно сильно відчуває «той крик розпуки, що глибоко таївся в серці його народу, боячись навіть вирватись звідти» [9, 253]. Але коли нарешті стався погром, він, як і більшість євреїв, тікає з міста. Залишилася тільки сліпа Естерка. У її словах, сповнених страхітливої погрозливості, втілюється вся глибока трагедія її народу: «Він іде!.. Він іде!..» [9, 255]. Характерно, що образ єврейського сліпого рапсода, у натхненному співі якого звучать інтонації біблійних пророків із їхньою ностальгією за землею обітованою, ще 1903 р. створив М. Чернявський в оповіданні «Співець».

Важливе значення для створення емоційного фону подій має детальне виписування образів-пейзажів. У новелі «Він іде!» М. Коцюбинського звертають на себе увагу паралелі між моральним станом персонажів і навколишньою природою, митець активно використовує прийом паралелізму Так переживання героїв новели уособлює наступна картина: «А коли сонце зійшло, до нього всміхнулись тільки червоні маки з карнизів ринку та ще дороги, зарослі маком, що розтікались, немов криваві ріки, поміж зеленим хлібом од мурів містечка» [9, 251-252].

До осмислення наслідків єврейських погромів звертається й Гр. Григоренко в нарисі «Євреї». В коментарях до твору читаємо: «У цьому нарисі змальовано одну із сцен, що характеризує жахливі наслідки єврейських погромів за царських часів» [4, 171]. Здається, з суцільного потоку життя письменниця вихоплює один фрагмент: подорож залізницею, вагон, божевільний старий єврей, його онука, байдужий до всього студент. Автор докладно спостерігає за поведінкою діда: «.старий єврей старається теж спати, <.>; потім, як скажений зіскакує в розпачі, рве на собі волосся, сиві, довгі кучеряві пейси і скудовчену бороду <.>; він скубе себе, наче то не він сам, а хтось другий, на кім він помщається.» [4, 172]. Картину єврейських погромів подає і Л. Яновська в «Уривках до роману», при цьому письменниця не вдається до детальних описів, а засобами поглибленого психологізму передає всю гаму розмаїтих почуттів, які переживає її героїня, українка Таня.

Поза тим, що образ єврея є головним лише в одній новелі М. Коцюбинського, цікаві типи дрібних корчмарів віднаходимо в інших творах автора. Так у повісті «На віру» письменник окреслив звичну картину: «Шинкар й не вилазив з свого загартованого дерев'яними гратками «ванькирчика». Він усе точив з барильця та подавав половинчики, кватирки, півока, ока. Піт великими краплями котився на його руді вуса, і він обтирав його рукавом сорочки, поглядаючи на гостей хитрими сірими очима» [8, 40]. Незважаючи на те, що в корчмі «було душно і висіла імла» [8, 40], а запах горілки, «змішавшись з важким духом бакуну, наскрізь прочадив чорні стіни корчми» [8, 40-41], Гнат саме тут знаходив спочинок від домашніх негараздів: «У хаті в них було пекло. Гнат втікав до корчми. От і тепер сидить він у корчмі, підперши голову рукою, і ціле його безталання стає йому перед очі...» [8, 48]. Шинок став справжньою домівкою і для декласованого Луки Йвановича Гаєвського з оповідання «Помстився»: «... від шинку до шинку, від Сруля до Мошка - скрізь своя хата, скрізь свої люди!..» [8, 157]. Екстер'єр та інтер'єр сільського шинку стає невід'ємним атрибутом повісті «Fata morgana»: «Сині стіни, в кутку бебехи, залитий пивом стіл. Тісний ванькирчик у Менделя. <...>. Пиво пінилося у зелених склянках і шуміло в голові» [10, 55].

Образ «жида-адвоката» помічаємо в оповіданні «Ціпов'яз». Мордко «витрішкуватий лисий жид» поважно звертається до свого роботодавця «пане хазяїне», виправдовує його, нехай і уявні, але все ж таки негативні дії: «Певно, побились з ким у корчмі?.. Ну, то чому не побитися: на те дав бог свято й горілку» [8, 133]. Напевно розуміючи безперспективність Семенового звернення до царя, все ж не відмовляє його, а, як підприємлива людина, яка керується власними інтересами, готовий виконати Семенове прохання: «Мордко швидким рухом скинув на ніс окуляри, поплював на пальці, об'яснив шабасівку і налагодивсь писати» [8, 134]. Проте досвідчений адвокат намагається обережно внести корективи у Семенове писання: «Ай-ай-ай, пане хазяїн! Бійтеся бога, чи ж можна писати до царя по-мужицьки ? - скрикнув здивований жид» [8, 134]. Але Семен, переконаний у власній правоті, продовжував розпочате.

Не відходячи від історичної та художньої правди, М. Коцюбинський подає негативні стереотипні характеристики євреїв, що їх вербалізують його герої. Свою нелюбу дружину Олександру (повість «На віру») Гнат порівнює з дружиною шинкаря: «Груба Берчиха гойдала дитину в колисці і плела панчоху. Розпатлана, в заяложеній спідниці та засиненому шматтю жидівка нагадувала Гнатові його нечепурну жінку. Гнат аж сплюнув з огидження. Достоту Берчиха!» [8, 47]. Іноді герої М. Коцюбинського зневажливо відгукуються про євреїв. Карпо Петрович Зайчик «околоточний надзиратель» з оповідання «Подарунок на іменини» називає Шмуля «сучим сином» [10, 243], хоч і відзначає його кравецьку майстерність.

Євреї постають як невід'ємна частина економічного життя села. Саме вони надавали, хоч і за значний відсоток, позики селянам, які не мали грошей, щоб сплатити податки. Безіменний персонаж оповідання «Андрій Соловій.» з болем розмірковує: «Ех, до жида треба йти, застав нести, та на проценти брати» [8, 289]. Роботу у євреїв, щоправда в місті, знаходить і Дмитрикова мама Ярина з оповідання «Маленький грішник»: «... у брудних хатках уздовж вулиці відчинились двері, висовувалися звідти жидівки і гукали на його маму: - Ярино! А несіть швидше води, бо діжка порожня!» [8, 147].

Вирізняються євреї і на фоні міського пейзажу. Андрій Соловій з однойменного оповідання, вперше потрапивши до міста, із загалу панів, міщан, москалів, циган, мужиків виокремлює саме євреїв: «... жидів, і жидів найбільше; куди не повернешся - усе жидівські пейси, бороди, засмальцьовані лахмани та такі ж спідниці.» [8, 297]. Невід'ємним атрибутом бідних міських околиць стали й жидівські кози в оповіданні «Маленький грішник»: «була відлига, з стріх капало, з горбка збігали, мов весною, струмочки талої води, горобці весело цвірінькали, жидівські кози никали по майдані, чи не лишилось де на торговищі хоч стебла сіна від учорашнього ярмарку» [8, 147]. У контексті цього твору образові-символові кози відведено важливе місце, оскільки він може бути своєрідною суґестією від образу чорта. Традиційно в українській міфології козли та кози викликають у людей негативні емоції, оскільки зовні нагадують чорта, який, згідно з християнськими уявленнями, покритий шерстю, з рогами, хвостом і копитами [2, 527].

Аналізує М. Коцюбинський і проблему економічної експлуатації. Герой оповідання «Андрій Соловій.» справедливо відзначає, що саме євреї, за підтримки офіційної влади, визискуючи селян і перетворюючи їх на жебраків зміцнюють своє становище: «.А пригадайте собі, люде, - звернувся до односельців Андрій, - скільки лиха наробили вам шинки, п'янство? Скільки воно уйняло в вас здоровля, щастя; скільки заграбало в тяжкій праці добутих, кровавих грошей?» [8, 303]; «Жид поставив нову корчму, навіз більше горілки та споював людей, підсипаючи до розбавленої водою горілки дивдерева та тютюну, щоб міцнішою здавалась.» [8, 301]. Під час родинної сварки Меланки й Андрія (повість «Fata morgana»), звинувачуючи чоловіка у слабкості та неробстві, жінка згадує шинкаря Менделя: «Фабрика, фабрика, а де вона? Ну, була фабрика, а хто мав ко-ристь із неї? Мендель. Може, неправда? Може, не в Менделя лишав він заробок?» [10, 55].

Чимала провина за знищене життя Федора Приймака, протагоніста оповідання А. Крушельницького «Ізза віна», лежить і на євреєві Моріцу. Саме через його махінації чоловік втрачає все майно і навіть батьківську хату. Однак це не зломило Федора: він укладає угоду з тим таки Моріцом і працює, щоб відробити борг і викупити хату, створює свою родину. Через сімейні суперечки Федір втрачає дружину, болісно відчуває свою недолю. Чоловік не знаходить (або й не шукає) виходу, а спокусливі запросини шинкаря потрапляють на заздалегідь підготовлений ґрунт. Настає розв'язка - Федір вибирає «пити».

Євреїв-визискувачів і шахраїв у своїх творах «Ройтів шиб», «П'ятка», «Дезертир» та ін. реалістично змалював С. Ковалів. В ненаситному прагненні до наживи вони вдаються до тяжких злочинів, здійснюють вбивства чи доводять розорених ними селян до загибелі. Однак письменник наголошує на бездіяльності влади, яка навіть не намагається контролювати підприємців. Причому від цього страждають незахищені верстви населення, незалежно від їхньої національності. Такі ж тенденції виразно звучать і в «Бориславському циклі» І. Франка.

Образ справжньої людської п'явки змалював А. Крушельницький у повісті «Рубають ліс». Гершкові автор відвів лише кілька сторінок, на яких зумів показати типового лихваря, одного з великої когорти корчмарів, всіх євреїв, які, в прагненні до наживи, перейшли межі людяності. Окрім нечесної торгівлі, обвішування, обраховування, Гершко (як і його родичі) великі заробітки має з того, що дає гроші в борг під заставу. Досягнувши успіху, він мудро приховує свої статки: «сам перед собою таїться зі своїми думками про великі успіхи [11, 203]. Здобуті нечесним шляхом багатства, Гершко прагне легалізувати, аби син був «чистий» господар. Тут поряд із вкрай непривабливою жагою наживи бачимо позитивну батьківську самопожертву - прагнення зробити самому всі незаконні операції, а як доведеться нести кримінальну відповідальність за скоєне, Гершко, поза сумнівом, готовий і на це: «Він уже старий, довго не буде сидіти, жаль лише умирати не в своїй хаті. Але умирати з тою певністю, що сини вже не лихварі, не фальшивники, що його сини - багаті дідичі, пани!» [11, 204].

У доробку В. Леонтовича віднаходимо такі твори з життя євреїв, як «Образки стародавнього життя», «Помирили», «Старе й нове», «Я заробив у мого Бога», «Gentilhomme dedasse», «Комісіонер Сара Соломонівна», «Кумпаньйони», «Мізерія», що дало підстави критикам говорити навіть про єврейський цикл його прозописьма. Очевидно, дався взнаки той факт, що В. Леонтович, як землевласник і промисловець, постійно підтримував ділові контакти з комісіонерами, дрібними підприємцями, серед яких на той час превалювали саме представники єврейства, і добре знав обставини їхнього життя. Його здобутки були високо поціновані дослідниками. Так, А. Погрібний наголосив на тому, що не можна заперечити яскравості й дотепності змалювання прозаїком типажів і норовів містечкової публіки, особливо єврейської (оповідання «Помирили», «Декласований дворянин», повість «Старе й нове»)» [18, 513].

Аналізуючи оповідання «Я заробив у мого Бога», навряд чи можна погодитися з категоричним зауваженням О. Наконечної: «За зовнішньою толерантністю вислову митця прихована гірка іронія і глибоке знання дріб'язковості та духовної убогості містечкового життя, того баговиння, що засмоктує своєю сірою буденністю сильні натури, невпізнанно їх деформує, зводячи до рівня сірої посередності» [17, 48]. Втративши все майно під час пожежі, Абрамсон довго поневірявся і наполегливо працював: «...весь день товкся біля станції і в холод, і в дощ, серед стукоту, гамору і лайок, дихав курявою у спеку, місив холодну грязюку восени, і їв тільки хліб з цибулею, і не мав кращого одягу, як стареньке витерте пальтечко.» [14, 168]. Ставши на ноги, він передусім прагнув якомога краще облаштувати життя своєї родини, дати освіту дітям. Відтак протагоніст оповідання постає передусім як люблячий чоловік і турботливий батько, який безмежно пишається своїми дітьми: «Таких синів, як мої, дякувати Богові, нема ніде у світі, - з глибоким переконанням та захватом мовив він» [14, 169]. Письменник наголошує на почутті власної гідності свого героя, його вірності законам і вірі предків та тій повазі, яку виказують до нього і євреї, і українці. Слушними видається міркування С. Єфремова, який зауважив: «постать старого комісіонера-єврея змальовано тут надзвичайно типово, виразними штрихами й вийшла вона справді живою, з тілом і духом» [5, 552].

Безмежна любов до дітей і відданість родині є сенсом життя і бідного жидка Ратиці з однойменного оповідання Т. Бордуляка. Протагоніст, попри те, що карає своїх дітей за дрібні крадіжки, жаліє їх і покладає всю провину на себе, оскільки усвідомлює, що саме голод рухає дітьми, а йому не завжди вдається заробити навіть кусник хліба. Однак він не втрачає надії на їхнє щасливе майбуття і мріє, що його діти «будуть ходити при дзигарках, їздити каретами, може, вони матимуть свої села, поля, ліси.» [1, 156].

Своєрідний образ єврея вивів письменник у повісті «Старе й нове». Змальовуючи образ Янкеля Гершковича Тарноруцького, який самотужки дряпався «в люди», В. Леонтович не ставив собі за мету створити тип жорстокого експлуататора. Він схилявся до думки, що єврей, краще ніж українець, вміє налагодити і вести справу. І Чаплій, і Кибець мали свої майстерні, найманих працівників, проте через свою вперту вдачу, небажання йти на компроміс втратили все, а Чаплій, крім власності, суспільного становища, ще й родину і навіть людську подобу.

Письменник показав процес становлення Янкеля Тарноруцького як особистості. Дитячі роки Янкеля мало чим відрізнялися від дітей українців: «Янкель пам'ятає себе обшарпаним жиденям, що вкупі з такими ж дітьми голоти по цілих днях без діла тинявся по вулицях, задвіках та смітниках маленького брудного містечка» [13, 237]. Учень кравця дуже рано зрозумів «як люди шанують заможних, гнітять бідних» [13, 237]. Через таке переконання у його свідомості рано сформувалося бажання розбагатіти, «щоб хоч при старости самому коверзувати людьми та не давати коверзувати собою» [13, 237-238]. Ставши на ноги, Тарноруцький переїхав у Дубні, спорудив там швейну майстерню, придбав дороге устаткування, найняв робітників, змінив своє ім'я з Янкеля Гершковича на Якова Григоровича. В. Леонтович звертається до розповсюдженого факту, коли євреї, керуючись передусім діловими інтересами, змінювали свої імена, у цьому випадку на слов'янське, а в розмові часто вдавалися до українських слів, здебільшого фонетично спотворених. Бажання Тарноруцького піднятися на вищу сходинку в суспільній ієрархії терпить крах із об'єктивних причин. Всі його зусилля виявляються марними перед страшною стихією єврейських погромів. Як зауважила О. Леонтович, у повісті «Старе і нове» маємо, мабуть, перше правдиве зображення єврейського погрому, який не міг не викликати обурення письменника-гуманіста [15, 34]. В. Леонтович докладно розкриває обставини цього жахливого злочину, наголошує на бездіяльності, а то й відвертому потуранні влади. Виписуючи образи погромників, передусім їхнього ватажка, асоціального Івашки Ракла, письменник акцентує на бурхливих проявах стихії підсвідомого, у яких знаходить свій вияв довго тамоване прагнення помститися за суспільні кривди. Як наголосила Н. Шумило, розгром кравецької майстерні заможного власника Тарноруцького письменник пояснює не лише соціальною несправедливістю, а й внутрішнім деградуванням вкрай озлобленої людини [21, 207]. Про єврейський погром йдеться й у повісті Панаса Мирного «За водою»: юрба під проводом Грицька у місті Голоп'ятому розкидає ненависну греблю і за водою пускає Лейбине добро.

Подаючи образи найбагатших мешканців міста Лубні - Опанаса Олексієвича Свербія і Пейсаха Рувімовича Хапковича, автор «Образків стародавнього життя» наголошує, що розбагатіли вони нещадно обдираючи людей. І єврей Хапкович - не найгірший серед йому подібних. Його зять навіть доводив якійсь барині, яка не хотіла мати справу з Пейсахом Рувімовичем і вважала його шахраєм, що «Папаша, може, і були мошенник, поки вони були бідні, так тепер вони багаті і самиє чесниє...» [14, 245]. Коли йдеться про майбутнє, то Хапкович розмірковує про дітей, за допомогою яких і задля яких він збільшує свої маєтки. Скупий Свербій дбає тільки про себе: втративши сина, найбільше журився тим, що його майно не буде збільшуватись.

У нарисі «Помирили» Герштайн і Петро Хведорович, єврей і українець, - варті один одного. Селянин вкрав у єврея пшеницю і змушений був спокутувати свій злочин у в'язниці. Після звільнення він зневажливо відгукувався про свого «кривдника». Однак у пореволюційні роки кон'юнктура змінилася і Петро Хведорович, вже як представник влади, усвідомлюючи користь від співпраці з такою спритною діловою людиною як Герштат, налагоджує доброзичливі взаємини, які, вочевидь, будуть корисними їм обом.

Образи Льва Мойсійовича Хмельницького та Дувіда Хапкіна, створені В. Леонтовичем в оповіданні «Кумпаньйони», не викликають у читача обурення, а лише легкий посміх. «Молодий, франтикуватий, гарний з себе жидок» Хмельницький у спілці з Хапкіним заклали товариство «Хмельницький і Хапкін» і поставили крупчатню. На подив гадячан справи компаньйонів йшли надзвичайно добре, оскільки підприємці правильно розділили обов'язки й організували виробництво: «Де треба «інтелігентної розмови» з механічними заводами, з банками, купцями, що партіями мливо купують, - там діло Хмельницького. Де купували пшеницю, а надто дрібними кількостями, де дрібний продаж борошна, з робітниками, з фірманами лаятися, - там Хапкін переривається» [14, 224].

Досить рельєфно виписано й образ комісіонера Сари Соломонівни з однойменного оповідання В. Леонтовича, а разом і з нею й інших євреїв Шполи. Кількома штрихами письменнику вдалося подати передісторію героїні, щасливе життя в батьківській родині старого Славутинського, який мав найкращу в околиці бакалію і вдало вів свої справи, щасливе заміжжя з молодим шполянським крамарем Голосовкером. Серед найпомітніших рис своїх героїв письменник виділяє їхні ділові якості, вміння вести справи, відданість традиціям. Овдовівши, незважаючи на допомогу й підтримку родини, Сара Соломонівна змушена була шукати власного заробітку для себе і трьох доньок. Її ділові якості, наполегливість, відповідальність незабаром принесли свої результати: «Вона швидко зрозуміла комісіонерське діло, виконувала доручення справно і старанно, її впізнавали і заводчики, і купці, і директори банків...» [14, 308]. Поліпшилося і її матеріальне становище, доньки закінчили гімназію, здобули фах лікаря, юриста, зубного техніка. Жінка пишалася тим, що чесною працею нажила свій статок. У революційні й пореволюційні роки Сара Соломонівна, незважаючи на власні негаразди, допомагала шполянському рабинові, який завжди її підтримував і давав гарні поради; Васі, синові одного з тих заводчиків, з яким вона співпрацювала і родина якого прихистила її під час погромів. Особливо цікавими не лише з художньої, а й історичної точок зору, видаються сторінки, в яких автор передає настрої єврейства у пореволюційні роки: «Тоді багаті євреї здебільшого за кордон повтікали, зате набилося в Київ сила нових, з містечок, од ворохобні рятуючись. Так виглядало, ніби у Києві самі тільки євреї й живуть. Кленуть вони українців, кленуть і Росію, і багато з їх тоді до большевиків горнеться, надто молодші...» [14, 310]. Натомість Сара Соломонівна, навіть втративши можливість займатися своєю справою, все-таки прагне залишитися в місті, яке стало рідним, у помешканні, яке нагадувало про загиблу доньку. Однак обставини були сильнішими, і весь свій хист літня жінка змушена була спрямувати на те, щоб спродати своє майно й оформити папери для виїзду з країни.

На відданості традиціям і родинним цінностям акцентує й М. Чернявський, створюючи образ родини Фельдман. Арон, Ісай і Соломон намагаються врятувати майбутнє своєї збезчещеної сестри Дори. Однак, коли Кунцевич цинічно відмовляється від шлюбу, брати люто накидаються на кривдника: «Чотири чоловіки сплелись в один клубок, мов роздратовані змії, і рвали, й кусали одне одного. Вони ричали, хрипіли, сопли й верещали від злоби, напруження й болю, на них тріщала одіж; і враз вони, всі четверо, повалились на землю і там почалась нова боротьба» [20, 480].

Галерею образів березняківських євреїв змалював В. Леонтович в оповіданні «Мізерія», певною мірою спростовуючи деякі стереотипи. В першу чергу, це стосується Герша Юровського, який, маючи прибуткову посаду, «не мав і трохи єврейської статечності». Він любив гарно вдягатися та впадав за жінками. Попри всі спроби єврейської громади, їм так і не вдалося навернути Герша до правовірного життя. Найбільше зусиль докладав Лейба Хитрик, що мав дорослого сина, «якому вдома не було чого робити і який теж міг би бути підвальним у березняківського пана, якби Герш не засів, наче камінь, на тому місці» [14, 209]. З усією своєю спритністю Лейба взявся до справи, повсякчас обмовляючи Герша і прагнучи «виставити його з Березняків чисто через жидів» [14, 210]. Письменник, зі знанням справи, докладно розкриває обставини єврейського заробітчанства, непростих взаємин у середовищі дрібних підприємців, водночас розкриває приховані мотиви вчинків і характерів своїх героїв, розкриваючи їхні характери в дії, послуговуючись засобами прямої і невласне прямої мови, надає слово іншим персонажам. Так Герш, прагнучи помститися Лейбі, насмішкувато звертається до нього: «Хіба ж ти жид, ти півжида!» [14, 213]. А березняківські євреї про свого одновірця Лейбу говороть так: «Лейба, він ненажерливий. Йому свого ґешефту не досить, раз у раз у чужий плутається <...> На усіх йому заздрісно, усі, здається йому, заробляють краще за його» [14, 214].

Крім творів, в яких євреї є протагоністами, у доробку Леонтовича віднаходимо оповідання, в яких письменник створює епізодичні, але від того не менш виразні образи євреїв, вкотре наголошуючи, що шахрайство й безпринципність не мають національності. Так, один із персонажів повісті «Per pedes apostolorum» Езекіїл Еринархович Буяновський, скупий, зденаціоналізований тип, який зважає лише на те, що принесе прибуток, нехтує своїм попівським становищем, укладає спілку з євреєм і дістає від нього грошову винагороду. Український священик і єврейський «дукар» добре розуміють один одного і зі спритністю справжніх гендлярів залагоджують свої справи.

Вадим Петрович Кострика, головний герой оповідання «Gentilhomme dedasse», походив зі значного українського роду, але через недбальство прогайнував своє добро і теж вдався до шахрайства, причому йому ледь не вдалося перехитрити досвідченого єврея. Попри те, що його «ґешефт» не вдався, Кострика все ж знайшов потрібні для господарства гроші.

У порівнянні зі зденаціоналізованим євреєм Гершковичем, образ якого знаходимо в оповіданні «Повітовий сатир»: «Гершович, рідкий серед євреїв тип невгамовного гультяя, був особливо спритний на усякі гультяйські вигадки» [14, 320], виразніше розкривається постать головного героя, Мини Кифовича Рунковського, повітового нотаріуса й циніка, інтереси якого не виходили поза межі біологічного.

Тип спритного ділка-єврея, нехай і від журналістики, виведено й на сторінках оповідання «Мимо волі». Давид Ізраїлевич Прилукер вдало використовує будь-які нагоди, що дарує йому доля. Одержавши редакційне завдання, він усвідомлює, що це його шанс «просунутись у часописній ієрархії з репортера на співробітника» [14, 332], він переконаний, що на заваді йому не стануть ні той факт, що він не знає англійської мови, ні те, що йому, власне, не вдалося навіть взяти інтерв'ю. Впевненість у власних силах допомогли йому стати нареченим Фані Марківни, батьки якої, попри відсутність посагу в нареченого, зовсім небезпідставно повірили в його спритність і хист.

Оповідання «Життєпис земельного спекулянта» значно втратило б на художній вартості, коли б В. Леонтович вправною і досвідченою рукою не вивів галерею образів євреїв-лихварів, чиї капітали долучилися, зрозуміло, що взаємовигідно, до появи гендляра-українця Свиридона Дем'яновича Висоцького. Саме вони одними з перших високо оцінили його ділові якості: «хорольські грошовиті жиди визнали його ґешефт за добрий та охоче боргуватимуть йому, щоб заробляти на процентах»[14, 263].

Отже, дослідження художніх особливостей моделювання образів євреїв в українській літературі кін. ХІХ - поч. ХХ ст. на матеріалі творчості М. Коцюбинського та В. Леонтовича дає підстави для наступних висновків. Українські митці межі століть створили яскраву галерею образів євреїв, всебічно розкривши їхні національні риси: відданість вірі предків і традиціям, взаємодопомога й жертовна любов до дітей, повага до старших, підприємливість, хитрість, гострий розум. Не залишилися поза увагою й негативні аспекти міжнаціональних взаємин.

Образи євреїв, що вийшли з-під пера М. Коцюбинського та В. Леонтовича загалом не виходять за межі окреслених рамок, проте кожен з письменників, володіючи чималим арсеналом художніх засобів, вправною рукою створив ряд непроминальних інонаціональних героїв. І якщо у своїй новелі «Він іде!» М. Коцюбинський піднявся до висот філософського узагальнення, то В. Леонтович приваблює глибоким знанням життя сільських і містечкових євреїв, що дозволило письменникові достовірно змоделювати непересічні оригінальні характери. Важливо, що з-поміж художніх образів, типів, які безсердечно обдурюють і зневажають просту людину, і М. Коцюбинський, і В. Леонтович як письменники-гуманісти не шукають ні нації, ні релігії, бо не це продукує негативне, ганебне в житті. Таким чином, образи євреїв, створені письменниками, позначені винятковою силою художньої правди в аналізі соціальних явищ, у дослідженні людських характерів.

Список використаних джерел

1. Бордуляк Т. Вибрані оповідання / Т. Бордуляк. - Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1953. - 176 с.

2. Войтович В. Українська міфологія / В. Войтович. - К. : Либідь, 2002. -664 с.

3. Грабович Г. Єврейська тема в українській літературі ХІХ на початку ХХ сторіччя // Грабович Г. До історії української літератури : дослідження, есеї, полеміка / Г. Грабович. - К. : Критика, 2003. - С. 218-236.

4. Григоренко Грицько. Твори : У 2 т. Т. 2 / Грицько Григоренко. - Х. : Рух, 1930. - Т. 2. - 622 с.

5. Єфремов С. Історія українського письменства / С. Єфремов. - К. : «Феміна», 1995. - 688 с.

6. Іван Франко : дух, наука, думка, воля : матеріали Міжнар. наук. конгр., присвяч. 150-річчю від дня народж. Івана Франка (Львів, 27 вересня - 1 жовтня 2006 р.) / [відп. ред. І. Вакарчук] ; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. - Л. : Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. - Т. 1. - 1160 с.

7. Коцюбинська І. Спогади і розповіді про Михайла Коцюбинського. - К. : Дніпро, 1965. -202 с.

8. Коцюбинський М. Твори : В 7 т. Т. 1 : Повісті, оповідання (1884-1897) / М. Коцюбинський. - К. : Наук. думка, 1973. - 408 с.

9. Коцюбинський М. Твори : В 7 т. Т. 2 : Повісті, оповідання (1897-1908) / М. Коцюбинський - К. : Наук. думка, 1974. - 383 с.

10. Коцюбинський М. Твори : В 7 т. Т. 3 : Оповідання. Повісті (1908-1913) / М. Коцюбинський. - К. : Наук. думка, 1974. - 432 с.

11. Крушельницький А. Буденний хліб. Рубають ліс / А. Крушельницький. - Л. : Книжково-журнальне видавництво, 1960. - 399 с.

12. Кудрявцев П. Єврейство, євреї та єврейська справа у творах Івана Франка / П. Кудрявцев // Збірник праць Єврейської історично-археографічної комісії. - 1929. - №2. - С.1-81.

13. Леонтович В. Зібрання творів : В 4-х т. Т. 1 / В. Леонтович. - К. : Сфера, 2004. - 356 с.

14. Леонтович В. Зібрання творів : В 4-х т. Т. 2 / В. Леонтович. - К. : Сфера, 2004. - 356 с.

15. Леонтович О. Окрилений Україною (життєпис Володимира Леонтовича з уступами і роздумами) [Текст] / О. Леонтович. - Переяслав-Хмельницький : Видавництво СПД Карпук С.В., 2008. - 116 с.

16. Набитович І. Модерністичні тенденції показу образів євреїв та українсько-єврейських взаємин у романі Івана Франка «Перехресні стежки» / І. Набитович // Франкознавчі студії: збірник наукових праць. - Дрогобич. - 2001. - Вип. 1. - С. 142-147.

17. Наконечна О. Творчість Володимира Леонтовича в контексті української літератури кінця XIX - початку XX століття : дис... канд. філол. наук : 10.01.01 / О. Наконечна ; Національний педагогічний ун-т ім. М. П. Драгоманова. - К., 2000. - 189 с.

18. Погрібний А. «Світ за очі»? - в Україні // Погрібний А. Літературні явища і з'яви. (Статті, портрети, силуети, наближення) / А. Погрібний. - Ніжин : Аспект-Поліграф, 2007. - С. 509-514.

19. Пчілка Олена. Викинуті українці / О. Пчілка ; ред.-упоряд., передм. прим. В. Архипов. - К. : МАУП, 2006. - 352 с.

20. Чернявський М. Твори : В 2 т. Т. 2 / М. Чернявський. - К. : Дніпро, 1966. - 480 с.

21. Шумило Н. Під знаком національної самобутності / Н. Шумило. - К.: Задруга, 2003. - 354 с.

22. Якубівська Я. Громадсько-політичне життя Чернігова 1905 року та відображення його у новелі М. Коцюбинського «Він іде!» / Я. Якубівська // Актуальні проблеми слов'янської філології : збірник наукових праць. - Бердянськ. - 2007. - Вип. ХІІ. - С. 118-122.

Размещено на Allbest.ru