Романи виховання "Люборацькі" Анатолія Свидницького, "Хмари" Івана Нечуя-Левицького, "Літопис пташиної слободи" Вільгельма Раабе, "Еффі Бріст" Теодора Фонтане як сімейні хроніки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Романи виховання “Люборацькі” Анатолія Свидницького, “Хмари” Івана Нечуя-Левицького, “Літопис пташиної слободи” Вільгельма Раабе, “Еффі Бріст” Теодора Фонтане як сімейні хроніки

За словами грузинського філософа М. Мамардашвілі, для дослідження і розуміння XIX століття як піку розвитку романного жанру роман дає матеріалу не менше, ніж історія чи соціологія, тому невиправданим нам видається відсутність ґрунтовних студій над часопростором творів українських та німецькомовних авторів цього періоду. На наше переконання, романи “Люборацькі” А. Свидницького, “Хмари” І. Нечуя-Левицького, “Літопис Пташиної Слободи” В. Раабе, “Еффі Бріст” Т. Фонтане властиве таке розуміння художнього часу, яке можна виснувати з узагальнених міркувань мислителів ХІХ ст. Адже “час, який бачиться як форма розвитку живого, співвідноситься не з вічністю, а з невпинним породженням нового, тобто з майбутнім. Саме майбутнє, а не теперішнє, не момент «тепер» як представник вищого, розумом досяжного світу, у тягучій емпіричній дійсності, складає в цю епоху смисловий і організуючий центр потоку часу” [6, с. 14].

Згідно з типологією романів за принципом побудови образу головного героя у європейській літературній свідомості, М. Бахтін вирізняє такі типи романів: роман мандрів, роман випробування, біографічний (автобіографічний) роман, роман виховання [1, с. 199]. Дослідник не розрізняє поняття Erziehungsroman та Bildungsroman, вважаючи їх синонімами до поняття “роман виховання”. Розглянувши підстави зарахування тих чи інших творів до жанрового різновиду роману виховання, М. Бахтін заперечує можливість використання суто композиційних принципів, адже при їх врахуванні береться до уваги зосередження сюжету на процесі виховання героя або наявність становлення та розвитку героя [1, с. 210]. З огляду на неможливість керуватися при дефініюванні винятково одним із цих принципів, М. Бахтін пропонує до роману виховання зараховувати такий твір, у якому наявний образ людини, яка переживає своє становлення.

Художній час у романі виховання відіграє не лише конструктивну, а й естетично важливу роль. Принцип темпоральної організації є лінійним. Виходячи з часової послідовності, у досліджуваних нами романах зображуються історія членів родини священика Люборацького (“Люборацькі” А. Свид- ницького); історія родин Дашковичів і Воздвиженських (“Хмари” І. Нечуя-Левицького); історія родин-сусідів, які проживали у містечку Пташина Слобода (“Літопис Пташиної Слободи” В. Раабе); історія родини Брістів (“Еффі Бріст” Т. Фонтане), що дає підстави диференціювати їх як хроніки. Літературознавці дають таке визначення хроніки -- це “літературний твір, в якому послідовно розкривається історія суспільних чи родинних подій за тривалий проміжок часу” [10, с. 726]. Ю. Попов зазначає, що роман виховання “досить близький до роману сімейної хроніки... Розмежувати ці романні різновиди не завжди можливо” [9, с. 493]. У сімейній хроніці історія життя окремої особистості невіддільна від поступу соціуму, який впливає на соціальне та психологічне становлення героїв, на особливості їхньої реалізації в суспільстві, або ж навпаки -- неможливості цієї реалізації через низку причин. Взаємини між представниками родини чи роду та викликами суспільства є для сімейної хроніки основною диференціальною рисою -- розгортання суспільних процесів на прикладі певної родини. Так, на історію родини Люборацьких безпосередньо впливає боротьба між польськими та російськими владними колами за вплив на українців на Поділлі, яка посилювалася з кожним роком з моменту приєднання Поділля до території східноукраїнських земель у 1793 р.: у романі А. Свид- ницького “в яскравих фарбах саме й показано, як відбилася ця боротьба на культурі, побуті, звичаях, соціальних стосунках середнього стану населення, причому фоном для зображення цієї боротьби стало життя провінційного, православного духовенства” [7, с. 70]. У “Люборацьких” читач має змогу простежити, що це протиборство супроводжувалося “повним нівелюванням національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намаганням залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства” [16, с. 11].

Роман “Хмари” І. Нечуя-Левицького -- це “власне паралельний життєпис двох персонажів, двох подружніх пар, двох сімей, двох родин” [2, с. 115]. Так, Дашкович і Воздвиженський, які належать до покоління вихованців Київської духовної академії 1830-х років, представляють два різних типи студентів. На думку І. Нечуя-Левицького, це зумовлено передусім чи не етнопсихологічними відмінностями. І якщо до українця Дашковича автор відчуває виразну симпатію, то росіянин Воздви- женський викликає в нього відразу. Цей вульгарний і неотесаний кар'єрист, який не переймається студіюванням богословських трактатів, є уособленням російської нації. В. Верниволя (псевдонім В. Сімовича) вважав таку опозицію “живою ілюстрацією” до “Двох руських народностей” М. Костомарова [3, с. ІХ].

І. Нечуй-Левицький зображає зросійщену Київську духовну академію 1830-х рр., з якої вже було вихолощено українську сутність, а лекції зводилися до схоластичного викладу. По суті, автор акцентує на тому, як цей заклад було перетворено на форпост колоніальної політики в гуманітарній царині України першої пол. ХІХ ст., а давні традиції колись шанованого у світі університету зневажено: “І Братство, і корпус академії, і з його вікон грізні сумні очі давніх українських учених дивилися на той чудний поїзд і чудували, що там, де вони колись були свідками боротьби за віру й Україну, там тепер хтось чужий справляє сатурналії, справляє комедії на науку і просвіту ” [12, с. 139].

Дашкович не йде далі своїх благородних патріотичних намірів, втілити їх спробує його наступник у справі служіння українському народу -- Радюк. Професори Дашкович і Воздвиженський, які є антагоністами, все ж мають дещо спільне -- їм обом властива цілковита апатія до справ громадянських. Перші пориви Дашковича до вирішення нагальних для українського народу справ наштовхуються на власне небажання активно діяти, тож його більше захоплює робота кабінетного вченого. Покоління Радюка 1850-х років вже набагато сміливіше за своїх попередників. Радюк захоплюється творами Т. Шевченка, читає заборонені книги, не приховує своїх симпатій до простого народу. Зрозуміло, що такі українці не могли опинитися поза увагою російської імперської машини -- тож Радюк зазнає переслідувань. “Радюк з честю проходить це випробування, а художній час у романі слугує засобом передачі духу українського національного героїчного епосу, народної моралі та етики, психології та філософії у свідомість сучасних йому поколінь, формування на їх основі нового, національного у самій своїй суті світобачення, світорозуміння, світовираження і світоутвердження, нового типу національних взаємозв'язків людини і світу, співзвучних обставинам української дійсності другої половини ХІХ - поч. ХХ ст.” [4, с. 329-330].

Протиставлення поколінь присутнє і в романі В. Раабе. Моментом прощання із “золотим віком”, мабуть є, той час, коли Крумґардти вирішують покинути Пташину Слободу. Швидка урбанізація Німеччини другої половини ХІХ ст. стала однією з підстав трагедії родини, яка вирішує продати родинний будинок. Головною причиною стає те, що містечко після будівництва фабрики повністю змінило своє обличчя. Так, старий Крумґардт ставить на перше місце зміни в містечку, на друге - кар'єру свого сина Карла: “Важко розлучатися з усім, що було нам тут таким милим, але надто багато змінилося за цей час в Пташиній слободі. Фабрика на подвір'ї Гартлебена зовсім закрила від мене Великодню гору...” [20, S. 113-114].

У повній назві роману А. Свидницького міститься підказка на жанровий різновид - “Люборацькі. Сімейна хроніка”. Основною темою роману є зображення “жахливої руйнації національної культури в українській глибинці середини ХІХ ст.” [11, с. 306]. Знищення національної культури подане через майстерне хронологічне зображення моральної деградації окремої родини - це так званий рух від “золотого часу” до руїни. За спостереженням О. Куцої, “соціальний роман “Люборацькі”... став виразним твором реалістичної манери. А. Свидницький значно впевненіше, ніж навіть Марко Вовчок, став на ґрунт строгої реальності” [8, с. 84-85].

Прийом зіставлення історії героїв з історіями їхніх родин є доволі цікавим. А. Свид- ницький вказує на давність роду Люборацьких, вже на перших сторінках роману зауважуючи: “Цей [о. Гервасій. -- О. Ч.] був з тих старих ще панотців, з тих, що у бакалярів вчились.” [15, с. 29]. Тобто, панотець здобував освіту не в освітніх закладах, а у мандрівних учителів-студентів -- вихованців духовних шкіл і академій XVII--XIX ст. На знатність свого попівського роду вказує й паніматка Люборацька, згадуючи прадіда та діда, які загинули під час антипольських повстань на Поділлі у 1734 р. та після Коліївщини 1768 р., відповідно [15, с. 83].Романи виховання...

У Т. Фонтане тяглість часу створена також вказівкою на те, коли було збудовано родинний будинок фон Брістів -- часи Ґеорга Вільгельма. Як знаємо з історичних джерел, Ґеорг Вільгельм (1595-- 1640) був бранденбурзьким курфюрстом і герцогом Пруссії з 1619 по 1640 рр. Тож автор натякає на більш ніж двохсотрічну історію дворянської родини Брістів. Як А. Свидницький і Т. Фонтане, так і В. Раабе акцентує на спадковості сімейних традицій -- Карл продовжує справу батька, вступивши на державну службу.

За задумом А. Свидницького, історія декадансу подільської родини Люборацьких охоплює приблизно 16 років. Занепад священницької сім'ї розпочинається з моменту смерті Гервасія Любораць- кого -- 15 липня за старим стилем. Письменник зображає циклічність життя подільського сільського духівництва як розмірене буття відповідно до святкування релігійних. Більшість з них маркують не лише етнографічні картини, а здебільшого важливі події в родині Люборацьких. Наприклад, завершення навчального року Антося припадає на християнське свято Кирика та Іулитти, як і за рік смерть Гервасія. Життя родини парафіяльного священика проходить в очікуванні та святкуванні християнських свят (“Так день до вечора пролітав; так і Ордані діждались” [15, с. 49]). Знаковим у творі є свято Різдва Богородиці (Друга Пречиста), яке християни святкують як день всесвітньої радості, та Успіння Пресвятої Богородиці (свято на спомин про завершення земного життя Діви Марії). Народження Богородиці “ознаменувало настання часу, коли почали відбуватися великі та втішні Божі обіцянки про спасіння роду людського від рабства диявола” [14, с. 162]. На це свято Люборацька відвозить Масю на навчання до пані Печержинської. На Другу Пречисту Антосьо дізнається, що ректор семінарії заборонив йому прийняти сан священика, і, відповідно, руйнуються його довгоочікувані плани одружитися з коханою Галею. На Першу Пречисту (Успіння Пресвятої Богородиці) до Солодьків приїжджає новий священик Тимоха, і його приїзд знаменує чергову смугу нещасть для родини.

Протяжність часу в “Хмарах” І. Нечуя-Левицького -- з 1830 х по 1860-ті роки. Письменник не звертає уваги на якісь важливі історичні події. У романі не акцентується увага на хронології, та все ж є певні маркери часу -- це, наприклад, прикмети старіння у професора Дашковича, які порівнюються із молодістю його доньки (“Вертаючись назад, він [Радюк. -- О. Ч.] побачив чиєсь жовте лице. Між другими свіжими лицями те лице жовтіло, неначе стигла диня. Радюк впізнав Дашковича. Швидко угледів і друге лице, молоде й свіже, як троянда: то була Ольга” [12, с. 317]).

На противагу іншим творам Т. Фонтане, в романі “Еффі Бріст” протяжність художнього часу найбільша. Письменник здійснює маркування подій ніби мимохідь, але воно “точне”. Як спостеріг Є. Волков, “фактор часу використаний автором з метою надання оповіді максимальної достовірності... Це створює у читача конкретне враження про невмолимий плин часу і надає динамізму оповіді” [5, с. 75]. Лише після зображення подій, які передували заручинам, читач дізнається, що вони відбувалися у серпні, а саме весілля заплановане на 3 жовтня. Про подробиці та хронологію маршруту двомісячної весільної подорожі, яка є для Еффі нудною й нецікавою, читач дізнається з її листів до батьків та розмов Брістів. “Журналістський” підхід до відтворення дат подій весільної подорожі Інштеттенів видається зумисним: “В середині листопада молодята добралися вже до Капрі і Сорренто. Зранку чотирнадцятого кур'єрський поїзд допровадив барона і його дружину до Берліна, де їх зустрів кузен Бріст” [19, S. 39]. Щоб підкреслити монотонність нового життя молодої баронеси, автор описує лише один вечір у будинку Інштеттенів. Зрозуміло, що “це не один вечір: так проходять тижні, місяці, так будуть проходити роки” [5, с. 52].

Карл у романі В. Раабе, спираючись на власний життєвий досвід, пояснює ті чи інші вчинки друзів і власні дії на різних етапах життя. Ретроспективний виклад часто порушує хронологію твору. Письменник вибирає визначальні моменти з життя своїх головних героїв з метою спонукати читача до роздумів. У романі не побачимо календарних дат, найчастіше зустрічаємо послуговування добовим часом: наприклад, лист від Єлени про смерть Вельтена Карл отримує “якось у листопадовий вечір”. Інколи бачимо чіткіше датування: “Але нині я вже мушу напружувати свою пам'ять, розповідаючи про те, як ми, сусідські діти Пташиної слободи, десь біля 10 серпня того давно минулого року слідкували на Великодній горі за слізьми святого Лаврентія, супроводжуючи їхній політ такою вигадливою грою думки” [20, S. 53].

Поряд зі згадуванням християнських свят, А. Свидницький також послуговується календарним часом, акцентуючи лише на подіях, вартих деталізації: “П'ять літ! легко сказати, а скільки всяких перемін на світі лучається за тих п'ять літ! та ще в молодім віку. П'ять літ -- як з батога тряснув, пролетять, та чоловіка й не пізнаєш: дівчина з десятилітньої дитини стає відданицею; хлопець парубком стає і вуса голе; а хто віддався, женився назад тому п'ять літ, того діти обсядуть, або й злидні...Чого не лучається за п'ять літ! і скали перекидаються, і гори перевертаються, -- то де ж людині не переміниться?” [15, с. 102-103].

Т. Фонтане подібно до А. Свидницького використовує прийом замовчування, щоб читач зміг сам домислити ті чи інші важливі віхи долі Еффі. Читачеві невідомі подробиці облаштування Еффі в Берліні після розлучення та її життя впродовж трьох років. Цей значний відтинок часу вміщено в констатуюче речення: “Пройшло три роки, і майже весь цей час Еффі жила у невеликій квартирі на Кьоніггрецерштрассе, між Асканською площею і Галльськими воротами...” [19, S. 237]. Знову підкреслюється монотонність життя героїні, яке до того ж наповнене фізичними і душевними стражданнями.

В. Раабе постійно застосовує прийом ретардації, перемежовуючи оповідь такими позасюжетни- ми елементами, як авторський роздум або екскурс у минуле. Ці екскурси не мають систематичного характеру, хоча й послідовні хронологічно. Карл часто маркує нараційний час, співвідносячи його із сюжетним: “Я довго не повертався до літопису нашої старої Пташиної слободи. Коли я підшивав попередню сторінку, ще йшов сніг, а зараз Великодня гора вже покрилася зеленим мереживом, і мої діти несуть додому цілі букети тих самих весняних квітів, які колись їхня мама випустила з рук в розореному і спустошеному будиночку Вельтена Андреса” [20, S. 179]. Зрозуміло, що прикмети розгортання художнього часу в “Літописі Пташиної Слободи” зумовлені й жанровими особливостями твору. Перед нами хроніка занепаду містечка крізь призму світобачення вже зрілого чоловіка, який завдячує своєму особливому “небюргерському” поглядові на життя давнім друзям та історії їхнього непростого життя та кохання.

А. Свидницький використовує в епілозі “Люборацьких” прийом прискорення сюжетного часу. І знову опущено складні життєві обставини подружнього життя Антося та його сестер. А. Свид- ницький лише підсумовує, підводить риску під нещасливою долею Люборацьких і пропонує очевидну для читача причину -- марґіналізація колись шанованої родини внаслідок утрати нею національної ідентичності. В. Шевчук у відсутності “довгот, якими так грішили, наприклад, О. Бальзак, чи Ч. Дік- кенс, чи Е. Золя, чи Ф. Достоєвський, чи інші тодішні великі письменники” справедливо вбачає виняткове наближення А. Свидницького до роману ХХ ст. [18, с. 27].

Так само опущено похорон Еффі в романі Т. Фонтане. І лише в кількох реченнях передано трагічні події, які відбувалися після її затяжної хвороби та принесли неминучі зміни в родину Брістів: “Пройшов ще один місяць. Вже закінчувався вересень. [...]. Змінилося дещо і на круглій площадці: сонячного годинника там більше не було, від учора на його місці лежала біла мармурова плита, а на ній викарбувані лише слова «Еффі Бріст» і під ними хрест” [19, S. 39].

Художньою особливістю “Люборацьких” є те, що А. Свидницький використовує водночас дві часові площини: перша зображує цикл релігійних свят, а друга -- хроніку занепаду родини подільського священика Гервасія Люборацького. І хоча цей “реалізм був не реалізмом характеру, а зображенням деталі, опису” [13, с. 495], особливості оповіді, зокрема зображення часу, свідчать не лише про реалістичність. Письменник нерідко порушує лінійність часу, і цей нараційний прийом наближує його до принципів оповіді як сучасників А. Свидницького, так і письменників-модерністів першої половини ХХ ст. Концепція майбутнього у романі невиразна, однак якщо зауважити постійні (часто комічні та наївні) нагадування паніматки Люборацької про ознаки Страшного суду, то майбутнє уявляється похмурим і безрадісним.

На відміну від “Люборацьких”, в “Еффі Бріст” автор майже завжди дотримує строгої лінійності художнього часу. Використовується одна часова площина -- хроніка життя головної героїні. Авторський коментар цілком відсутній -- у романі, як і у “Люборацьких”, відчувається воля прихованого автора, який сам визначає, на чому треба зупинити увагу й коли сповільнити художній час. У В. Раабе зауважуємо постійне перемежовування двох часових площин -- теперішнього й “золотого віку” минулого -- часу дитинства і юності.

Як і В. Раабе, Т. Фонтане також уводить категорію “золотого часу” -- це пора, коли Еффі ще не була знайома зі своїм майбутнім чоловіком, а жила з родиною. Цей час письменник змальовує рожевими барвами: родина Брістів справді щаслива. Теперішнє стане для неї справжнім пеклом зі своїми колами: осоружне життя з нелюбом Інштеттеном, роман з Крампасом, викриття її зради, вигнання з дому й повільна смерть. Уже набагато пізніше Еффі буде боляче згадувати про минуле дитинство, яке їй перекреслили. Майбутнє у романі Т. Фонтане є похмурим: воно продовжується в житті батьків Еффі, яким, вочевидь, тепер залишається лише картати себе за попередню любов до принципів та страх перед суспільною думкою.

В І. Нечуя-Левицького художній час є строго лінійним -- перед нами сімейна хроніка, в якій автор є літописцем. Він приділяє увагу лише тим важливим моментам з історій родин Воздви- женських, Дашковичів, Радюків та інших, котрі вважає за доцільне докладніше висвітлити. У “Хмарах” також можна простежити виразні відмінності між авторськими візіями минулого, теперішнього та майбутнього. Минуле уявляється І. Нечуєві-Левицькому “золотим віком”, епохою панування українськості та діяльності українських громадських та церковних діячів. Теперішнє малюється письменникові як всезагальне панування російських колонізаторів, які є цілком успішними у своїй політиці насаджування російської культури та мови на українських теренах. Символом поневолення українського народу в романі є образ чорних хмар. Як зауважив П. Хропко, “концептуальність роману яскраво втілюється в символічному образі хмар -- як тих темних суспільних сил, що прагнуть задушити будь- які прояви українського національного життя” [17, с. 4]. Що найприкріше для І. Нечуя- Левицького, то це те, що поряд із представниками проросійських кіл, активно виступають проти українства і власне українці.

Уявлення І. Нечуя-Левицького про майбутнє зображено у мріях молодого Радюка, навіяних українськими народними піснями у селі [12, с. 244]. Таким чином, письменник уявляє майбутню Україну незалежною країною, а її мешканців -- освіченими людьми, які вільно спілкуються рідною українською мовою. Прийдешня Україна у мріях Радюка має власну повноцінну літературу, а також характеризується піднесенням науки.

Отже, за принципом темпоральної організації романи “Люборацькі” А. Свидницького, “Хмари” І. Нечуя-Левицького, “Літопис Пташиної Слободи” В. Раабе, “Еффі Бріст” Т. Фонтане також належать до жанрового різновиду роману-сімейної хроніки. У творах українських і німецькомовних письменників характерним є протиставлення двох поколінь, які символізують дві епохи -- минулу та прийдешню. У романах виховання присутнє чітке історичне датування, яке найчастіше з'являється у романі Т. Фонтане. На відміну від інших творів, у “Люборацьких” спостерігається церковно- календарне датування, тут присутній також; “час пам'яті”: звернення до подій у минулому. Пора прийдешнього часу в романах протиставлена минувшині -- добі “золотого віку” -- коли головним героям не були ще відомі тяжкі випробування, що випали на їхні життєві шляхи.

Література

1. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / Михаил Михайлович Бахтин ; [сост. С. Г. Бочаров; примеч. С. С. Аверинцев, С. Г. Бочаров]. -- 2-е изд. -- Москва : Искусство, 1986. -- 446 с.

2. Бондар М. Поетика прози І. Нечуя-Левицького: у пошуку естетичних конституентів / Микола Бондар // Іван Нечуй-Левицький: постать і творчість : зб. пр. Всеукр. наук. конф., 25-27 верес. 2008 р. / Ін-т л-ри ім. Т Г. Шевченка НАН України [та ін.] ; редкол. : відп. ред. Поліщук В. Т., д-р філології, проф. [та ін.]. -- Черкаси : Вид. Ю. Чабаненко, 2008. -- С. 105-123.

3. Верниволя В. [Передмова] / Василь Верниволя // Нечуй-Левицький І. Хмари : повість / Іван Нечуй-Левицький. -- К. -Ляйпціґ : Україньска на- кладня ; Коломия : Галицька накладня [1918?]. -- С. ІІІ-ХІ.

4. Вертій О. Народні джерела національної самобутності української літератури 70-90-х років ХІХ століття / Олексій Вертій. -- Суми : Собор, 2004. -- 448 с.

5. Волков Е. М. Роман Т Фонтане “Эффи Брист” : для филол. фак. пед. ин-тов / Е. М. Волков. -- Москва : Высш. шк., 1979. -- 88 с.

6. Гайденко П. П. Время. Действительность. Вечность : Проблема времени в европейской философии и науке / Пиама Павловна Гайденко. -- Москва : Прогресс-Традиция, 2006. -- 464 с.

7. Герасименко В. Я. Анатолій Свидницький. Літературний портрет / В. Я. Герасименко. -- К. : Держ. вид-во худ. літ., 1959. -- 132 с.

8. Куца О. П. Михайло Драгоманов і розвиток української літератури у другій половині ХІХ ст. / Ольга Павлівна Куца. -- Тернопіль : Підручники і посібники, 1995. -- 224 с.

9. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / [за ред. А. Волкова та ін.]. -- Чернівці : Золоті литаври, 2001. -- 636 с.

10. Літературознавчий словник-довідник / [редкол. : Р Т Гром'як, Ю. І. Ковалів, В. І. Теремко]. -- К. : Академія, 1997. -- 752 с. -- (Nota bene).

11. Наливайко Д. Теорія літератури й компаративістика / Дмитро Наливайко. -- К. : Києво-Могилянська академія, 2006. -- 347 с.

12. Нечуй-Левицький І. С. Хмари // Твори : в 3 т. / Іван Семенович Нечуй-Левицький ; [упоряд. Н. Є. Крутікової]. -- К. : Дніпро, 1988. -- Т. 1 / [упо- ряд., вступ. ст. та приміт. Н. Є. Крутікової]. -- 1988. -- С. 103-429.

13. Павличко С. Український романтизм: тяглість напряму як естетичний тупик // Теорія літератури / Соломія Павличко ; [передм. М. Зубрицької]. -- К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2002. -- С. 491-496.

14. Православный календарь / [сост. Э. В. Белик]. -- Донецк : БАО, 2003. -- 320 с.

15. Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси / Анатолій Свидницький ; [упоряд. і примітки Р. С. Міщука ; вступ. ст. П. П. Хропка ; ред. тому П. П. Хропко]. -- К. : Наукова думка, 1985. -- 570 с. -- (Б-ка укр. л-ри ; Дожовтнева укр. л-ра).

16. Скрипник А. Ю. Діяльність адміністративних установ Подільської губернії (1793-1914 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 “Історія України” / А. Ю. Скрипник. -- К., 2007. -- 20 с.

17. Хропко П. Романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції (До 150-річчя з дня народження письменника) / Петро Хропко // Українська мова і література в школі. -- 1988. -- № 11. -- С. 3-10.

18. Шевчук В. Класик “розумного битопису” / Валерій Шевчук // Свидницький А. Люборацькі. Оповідання. Нариси та ст. / Анатолій Свидницький ; упоряд. Р. Мовчан. -- К. : А.С.К., 2006. -- С. 5-46. -- (Б ка укр. л-ри).

19. Fontane T. Effi Briest : Roman / Theodor Fontane. -- Koln : Anaconda Verlag GmbH, 2005. -- 272 S.

Размещено на Allbest.ru