Український модернізм кінця ХІХ - початку ХХ ст. часто характеризують як "високу" культуру (Т. Гундорова), яка є амбівалентною щодо західноєвропейського модернізму (С. Павличко), міфологічною за своєю природою (Я. Поліщук) та маргінальною у формі прояву (О. Забужко) [9, с.130]. Даний перелік є виправданим. Адже модернізм, як особлива естетико-філософська практика, - явище поліваріантне. Залежно від теоретико-методологічної настанови дослідника, ми отримуємо різні "сценарії" розвитку української культури "зламу епох", кожний з яких має достатні підстави вважатися істинним. Як зазначає В. Моринець, "модернізм був продуктом епохи, яка зазнавала радикальних змін, тому його обличчя не було простим, а було багатоликим. Відтак, будь-яке його висвітлення має бути зверненим водночас не у два, а в багато напрямів" [4, с.14].

Різновекторність українського модернізму зумовила ту обставину, що сучасні вітчизняні історико-філософські та культурологічні дослідження зосереджені головним чином на розкритті окремих аспектів українського модернізму. Меншою ж мірою досліджується питання джерел формування модернізаційних процесів в українській культурі, які, фактично, об'єднують всі існуючі "сценарії" в єдиний дискурс Модерності. Пошук основ вітчизняного модернізму - не просто одне із завдань, яким може займатися дослідник. Це ключова позиція, що її повинен мати кожний науковець, який досліджує українську культуру кінця ХІХ - початку ХХ ст. Без такої позиції не можна вести мову про модернізм як про період зародження та функціонування нових художніх практик в історії вітчизняної культури. І тут не важливо, що є предметом дослідження: чи театр, чи музика, чи література. Кожний із цих напрямів творчості підпорядковується головній ідеї модерності - ідеї новизни. Її аналіз не з точки зору форми, а з точки зору змісту демонструє, що модернізм як мистецький напрямок кінця ХІХ - початку ХХ ст. відрізнявся від попередніх епох специфічним ставленням до історії / минулого.

У вітчизняній науці цілеспрямований запит на пізнання минулого України розпочався в другій половині XVII ст., результатом якого була поява цілого проекту козацько-старшинських літописів. Саме з того періоду почав утверджуватися культ історичного знання. Спостерігалося упорядкування всієї існуючої інформації про минуле в формі фундаментальних наукових праць. Це - стало підґрунтям для творення історичної прози доби романтизму. Поява романтизованих версій минулого засвідчувала прагнення тогочасної людини емоційно зобразити те розуміння історії, яке у її свідомості створили старі пам'ятники та підручники. Як зазначає Я. Поліщук [6, с.32], українська література того періоду взяла на себе важливе завдання - випрацювати адекватний образ вітчизняної історії. В результаті, ми розрізняємо дві моделі минулого України: збірну, коли історія твориться заради історії, та індивідуальну, коли історія є результатом діяльності непересічних індивідуальностей. Збірна модель минулого передбачає що "творення" історії є метою будь-якого розвитку. Адже вона (історія) являє собою не що інше як сукупність фактів, за яким можна простежити весь розвиток людського суспільства. При цьому, збірна модель минулого демонструє історію як традицію в найконсервативнішому розумінні. Тоді як індивідуальна модель демонструє історію як вияв творчих начал життя. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. спостерігалася цілковита зміна парадигм в розумінні історії, що дозволяє сьогодні нам говорити про існування ще одної специфічної моделі історії - модерністської. Її виокремлення пов'язане з самою природою модернізму, з його способом функціонування. Адже модернізм "зламу епох" постав як цілковито нова форма комунікації, що була спрямована на руйнування раціональної та інструментальної однозначності "слова". Модерністська образність перестала бути наслідувальною. Вона набула характеристик конструктивно-творчої системи. Окрім цього, втрачалася й перевага означуваного, реального світу. Особлива роль відводилася сугестивності, грі уяви. Адже модерна свідомість ідентифікувала себе не з раціоналізмом просвітницького характеру, а з творчістю [2, с.30]. В межах модерністського дискурсу дійсність поставала такою інтенціональною реальністю, якою її сприймала людина як самоцінність. Відтак, самоідентифікація вже не зводилась до простого наслідування позитивного досвіду минулого. Її варто розуміти як вияв ірреально-духовної практики, в межах якої, минуле - це творчість, аналог нерозчленованого потоку життя, в яке занурена людина.

Отже, історія. Яке місце вона посідала в модернізмі? Що означало для модерністської літератури бути історичним? І чи взагалі "історія" як певне філософське явище мало місце в українській культурі кінця ХІХ - початку ХХ ст.? Подібного роду питання є досить актуальними, а відповідь на них - нагальним завданням сучасних вітчизняних (курсив мій - Т. З.) дослідників. Акцент на вітчизняних дослідженнях є принциповим. Адже саме в реаліях українського культурного простору найбільш гостро стоїть питання "модернізм та історія: проблема співіснування". Тому, щоб осягнути особливості розвитку українського літературного модернізму, ми маємо дослідити питання розуміння "історії / минулого" в українській культурі кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Зауважимо, що в межах західноєвропейського модернізму історія розглядалася як деяке негативне явище, як щось, що полонить думки прогресивних людей, змушуючи їх жити у відповідності до застарілих норм та приписів. При цьому, ідея новизни проголошувалася найвищою метою будь-якого розвитку [10]. І якщо її вимогам не відповідали догми історії, то історії "позбувалися". Представники українського модернізму також скептично ставилися до історії. Проте тут варто зробити важливе уточнення, яке, фактично, відмежовує український модернізм від західноєвропейського, демонструючи його унікальний, національний характер. Так, вітчизняні модерністи критикували історію лише в якості оповіді про минуле, при цьому визнаючи її авторитет як носія традицій українського народу. Тобто, для представників української модерністської культури історія як минуле та історія як традиція - це дві різні історії. Адже, в першому випадку, ми говоримо про минуле крізь призму часово-просторових конотацій. Тоді як традиція в розумінні модерністів є поза часом та простором. Це певна трансцендентна сутність, з якої людина черпає сили для подальшого творчого переосмислення сучасності. Поняття "історії" та "традиції" не є синонімами. Не все, що є фактом історії можне стати частиною традицій. Але, в той же час, кожний елемент традиції має свій історичний контекст. Проте, коли українські модерністи розглядали традицію, то "брали" її в "чистому вигляді". Для них традиція - це вищий рівень рефлексії відносно того як ця традиція формувалася (її передумов та наслідків). Такий підхід вітчизняних модерністів є свідченням певної діалектичності в їх поглядах на історію. Тоді як західноєвропейський модернізм ставив собі замету відмежуватися від усіх проявів історичного, особливо від традиції, що за своєю природою суперечить ідеї новизни.

Прихильниками діалектичного підходу до питання історії в українському культурному просторі кінця ХІХ - початку ХХ ст. можна вважати представників часопису "Українська хата". Предметом їх ревізії став культ минулого, який почав формувався ще за часів давньої Русі - України, козацтва ("Козаччина в українській поезії" М. Євшана), відродження та бароко ("Сандро Ботічеллі" М. Євшана), світовідчування Г. Сковороди ("Г.С. Сковорода" А. Товкачевського) та Т. Шевченка ("Релігія Шевченка" М. Євшана, "Поет та юрба. (До характеристики "культу" Шевченка)" М. Сріблянського) та ін. В контексті нашого питання, серед усіх "хатян" на особливу увагу заслуговує творчість М. Сріблянського. Саме він заклав підвалини для історичного нігілізму в українській культурі. Він показав, що історію не слід розглядати як усталений феномен, що має чітку дефініцію та характеристики. На його думку, те розуміння історії, що її декларували народники (історія як оповідь про минулі подвиги героя, про народ, про старовину) є нічим іншим як метафоричним атрибутом "порожнього місця" [1, с.33].

Історичний нігілізм М. Сріблянського виявився закономірним продовженням концепцій модерністичного історизму, що з'являлися в осередках німецької філософської думки (А. Шопенгауер, Р. Вангер, Ф. Ніцше та ін.). Зокрема, значення традиції для розвитку національної культури М. Сріблянський досліджував крізь проекцію філософських ідей Ф. Ніц - ше, який діагностував кризу історичного мислення в культурі Західної Європи. Таких висновків Ф. Ніцше дійшов, проаналізувавши сучасну йому епоху. Дійсно, ХІХ ст. було названо "століттям історії". В цей час вперше був запропонований та розроблений принцип історичного підходу до дійсності, принцип, про який попередні культури, як культури замкнутих в собі життєвих укладів, знали досить мало, або й взагалі не знали. І лише Ф. Ніцше вдалося розгледіти всю небезпеку "історичної хвороби" [3, с.362] ХІХ ст., яка, на його думку, паралізувала життя, поз - бавляючи його спонтанності та динамічної імпульсивності. "Передозування" минулим, за Ф. Ніцше, - форма найнебезпечнішої хвороби, бо історія зв'язує нам руки, перетворюючи нас в епігонів минулих епох і культур. Історія, якщо вона стає предметом чистого, ніяк не пов'язаного з життям, пізнання, якщо вона неврівноважена творчою безпосередністю, то вона згубна, вона - смерть [5, с.168]. Мислитель був переконаний, що до історії слід підходити виключно як до витвору мистецтва, лише за таких умов вона розкриває незбагненні таємниці людського життя. Ф. Ніцше вимагав відмови від історії заради того, що не є історичним - заради мистецтва. Він мріяв про час, коли можна буде, зайнявши "надісторичну" позицію, ставши осторонь від подій людської історії та викинувши з думок ідеї про маси, спрямувати всю увагу на тих гігантів, що рухають "колесо людської культури" вперед.

Подібне розуміння історії ми віднаходимо в М. Сріблянського. Зокрема, варто звернути увагу на його праці "На сучасні теми" та "Порожнє місце". Саме в них український мислитель викладає свої думки щодо проблеми історичного в українській культурі кінця ХІХ - початку ХХ ст. Окрім цього, манера їх написання слугує своєрідним підтвердженням загальної думку, що філософія Ф. Ніцше приваблювала "хатян", через властиву їй довільність у проголошенні ідей, а не слідуванню безвідносних категоричних імперативів. На думку дослідника С. Бабича, концепція критичного осмислення історії німецького філософа доби fin de siecle захоплювала "хатян" через вимогу перегляду національної історії з позицій естетичної незалежності та європеїзації національних ідей [1, с.37].

Публіцистичні розвідки М. Сріблянського демонструють, що розуміння історії, яке існувало у вітчизняній культурі - це образ незрозумілої культури предків, що позбавлений будь-яких естетичних ознак. Це образ минулого, що сповнений "безпринципністю, глухістю і терпеливістю мас", "безтямністю колишніх проводирів", довкола яких "панувало мистецтво лаврських ченців" [8, с.305]. На думку мислителя, подібне розуміння минулого загрожує культурі українців, адже стирає її основи, робить її мертвою.

Коли ми поглянемо на багатовікову історію української культури, то помітимо, що М. Сріблянський не є новатором у вимозі критичної візії вітчизняної історії. Він був близьким до бурлескної культури мандрівних дяків, до заперечення релігійної схоластики, до іронічного сприйняття порожньої та непродуктивної книжності, яка віддалялася від реальності [1, с.35]. Про необхідність перегляду спадщини українського народу говорили історики М. Драгоманов та В. Антонович. Спроби її емансипувати від кайданків "минувшого життя" також належали Л. Українки, О. Олеся, М. Вороного та О. Кобилянській. Український критик лише специфічним чином констатував факт історичної непродуктивності минулого. В цілому, його підхід до питання історії можна охарактеризувати як ефект гри з традицією, а не простим наслідуванням її зовнішніх форм та ознак. Тобто, для М. Сріблянського традиція не носила характер слідування накопиченим "правилам поведінки", вона вимагала творчої інтерпретації її основ.

Слід зазначити, що критика історії для "хатян" здійснювалася включно з позиції модерних цінностей, оскільки вони були джерелом національних та творчих спонук народу. Так, М. Сріблянський писав про пасивність предків у творені політичної та національної культури, відсутність "власно-державницьких ідеологій" та "провідної державної ідеї" [8, с.301]. Також згадує критик про ментальні стереотипи, яким підкорений український народ і яких сучасник має зректися. Він пише про страх перед "новшествами", "пієтет за старовиною" та небажання "розуміти нове" [8, с.304]. Для нього, як для прихильника ідеї новизни, було незрозумілим шанобливе ставлення окремих письменників та політичних діячів до культу "давнини", що сприймався як певний знак якості. Поняття "зміни" для таких "фанатиків" носило характер неприємної події, як ознака випадковості та негативності. Саме в таких інтонаціях формувався та розвивався народницько-модерністський дискурс української літератури кінця ХІХ - початку Хх ст. "Наші наукові товариства, - пише М. Сріблянський, - заняті переважно вивченням попівського книжництва <. > тупоумними віршами чернецтва" [8, с.302]. Тоді як сучасність вимагала іншого образу минулого, який би не подавав історію як "курйоз у музеях" [8, с.304].

З огляду на це, досить характерним виявляється, що М. Сріблянський, вимагаючи від свого сучасника зречення від минулого, мав на увазі таке минуле, яке позбавляло свідомість українців можливості до національної інтеграції та відродження, до сприйняття естетичних засад мистецтва. Головна позиція критика полягала не в тому щоб заперечити владу минулого в принципі, а в тому щоб відректися від її слабких та непродуктивних якостей. Він закликав позбутися того, що є мертвим в історії, заявляючи, що "ця пам'ять нічого не сіє" [8, с.305].

Звісно, позиція М. Сріблянського лише частково виражає загальне устремління модерністів до радикального історизму. Адже в подібних питаннях завжди буде відкритим проблема критерію - що ми називаємо історією? М. Сріблянський подає своє розуміння історії. Проте дослідник, який претендує на об'єктивність свого дослідження, не повинен обмежуватися лише цим визначенням. Для нашого ж дослідження цінність має саме те визначення, автором якого є М. Сріблянський. Відтак, український критик розумів історію як "суму дії окремих індивідів", що "підлягає оцінці з погляду індивідуального відчуття" [7, с.352]. Мова не йде про примітивний фактаж, про суму подій, що мали місце. Він намагався підкреслити виняткове значення особистості, переконуючи сучасника у його спроможності творити нову історію, позаяк вона зосереджена не стільки у "книжкових фікціях", як у ньому самому. Вочевидь, орієнтиром для мислителя тут постають бергсоновські засади підпорядкування історичної тяглості особистості, що втілюється в творчому, інтуїтивному успадкуванні традицій. Як один із пріоритетів емансипації історичного у М. Сріблянського звучить заклик до "індивідуального, органічного чуття", на противагу антикварному "історичному думанню, основаному на книжкових квінтесенціях" [цит. за: 1, с.42].

Модерністське розуміння історії "змусило" М. Сріблянського вибудовували алегоричний образ сучасника-українця, який прагне звільнитися з-під опіки предків та багатовікового історичного досвіду. Тут ми знову простежуємо певну співзвучність ідей українського критика з філософією Ф. Ніцше, коли він пише про ідеал сучасної людини, яка не повинна озиратися на минуле. Для української культури кінця ХІХ - початку ХХ ст. така ідея була новою. Як і більшість модерністів, М. Сріблянський створює для свого героя складну ситуацію вибору, відправляє його у далекі мандри, де той має спроектувати свою особистість. "Вийшовши з нетрів українського села, - пише М. Сріблянський, - глянувши в просторінь минулого, вкритого цвіллю, я можу лишень одно сказати: нічого од предків не дістав: ні імені, ні мови, ні науки, ні громадянського ладу <. >. Я лише був кріпаком <. >. Мої предки разів кілька програвали мене. <. > Встаю, щоб знайти своє ім'я, утворити собі мову, літературу, науку, форму кращого та ідеал справедливого життя!" [8, с.306]. Не зайвим буде знову підкреслити, що динамізм уявного героя М. Сріблянського та його стремління подолати тяглість історичного досвіду є подібним до образу надлюдини Ф. Ніцше. Обігрування українським модерністом філософського поняття "надлюдина" свідчить не лише про максимальну свободу людини, її гордого відчуження від суспільства, руйнування старих вартостей, вихід на перший план естетики, а й про панування ідеї культурної досконалості.

В цілому, ревізія історії, здійснена М. Сріблянським, була не просто одним із завдань українського мислителя. В ній він намагався віднайти істинні основи української культури. Вибудовуючи власне розуміння історії, як симбіоз індивідуальних дій особистості з подальшим творчим їх прочитання, М. Сріблянський йде далі. Подібно до Ф. Ніцше, він спробував діагностувати минуле українського народу. В праці "Порожнє місце" мислитель зазначає, що "культури в нашій минувшині нема: коли б у нас була колись культура, то не було б такої сучасності, яку маємо [8, с.300]. Тобто, на його думку, попередні покоління не просто не мали історії, вони не мали культури. Те, за що так палко виступали народники, що століттями оспівувалось в літописах, баладах, романах М. Сріблянський коротко визначає як "культуру некультурності".

Наведемо невеликий уривок з праці мислителя, що, без зайвих слів, у повній мірі розкриває специфіку стану "культурної некультурності", який український народ отримав у спадок.

"Все те, що творили наші предки в минулих віках - письменство, наука, мистецтво <. > це є і не письменство, і не наука, і не мистецтво. За нами в минулому не числиться ні один винахід, ні одна наукова чи філософська теорія, ні один технічний прилад вищого порядку. Ні держави, ні національних понятій, ні мови, ні науки, ні літератури, ні мистецтва - нічого в нашій минувшині нема. А ці ж елементи дають поняття культури, являються її факторами. Коли цих прикмет нема, то про яку культуру говорять патріоти, який дух традиції, зв'язку, преємственности хочуть вони установити з нашою татарсько-польсько-московською минувшістю? І для чого власне треба цього зв'язку? Культури в нашій минувшині - нема!" [8, с.304].

Отож, як можна помітити, М. Сріблянський був досить песимістично налаштований щодо того минулого, яке дісталося українській культурі в спадок. Хоча він і зазначав, що без минулого неможливо говорити про майбутнє, проте був глибоко переконаний, що краще починати творити своє майбутнє з "чистого аркушу", ніж прив'язувати його до тієї "темряви", що залишилась позаду. Тому наступні слова М. Сріблянського можна цілком розцінювати як своєрідний заповіт майбутнім поколінням.

"Дивно, що теперішні українці страшенно турбуються і клопочуть, щоб установити зв'язок з культурою минулих віків <. > бо почувають себе ніби без ґрунту в теперішності, ніби зв'язок з "лаврськими друками" збільшать наше право на розвиток української культури.

Не вклонимось, як на це кличуть патріоти, нашим предкам, нашим прадідам, що лишили нам одно наслідство - свою тупість, безпринципність, варварство та тьму. Це все те, чого нам тепер не треба, а того, що нам треба, предки не утворили і нам не лишили. Не пошануємо їхньої "культури некультурності", не вклонимося перед їхнім мистецтвом, що цілком характеризує психіку напівлюдей.

Знати свою минувшість треба хіба для того, щоб ще більше її ненавидіти. Навіщо отруювати себе диханням гнилої історії та свідомо убивати себе для теперішності? Навіщо розповсюджувати отруйні мікроби старосвітської України на сучасність? Жити можна лиш тим, що бурлить в нашій крові, тремтить у нервах. Чуття музейно-архівного ми мусимо як найбільше остерігатися, бо воно держить нас в сфері колишньої обстановки, колишніх образів та ліній" [8, с.305-306].

Слід зазначити, що погляди М. Сріблянського на проблему історії (минулого), незважаючи на їх рефлексивну довільність, є яскравим прикладом намагань тогочасної інтелігенції продемонструвати важливе значення національної традиції у процесі формування вітчизняного модерністського дискурсу. Не приймаючи нашарувань штучного і зовнішнього патріотизму, який утверджувався пафосом мертвої традиції, М. Сріблянський прагнув до пошуку "нової реальності", у якій знайдеться місце національному, естетичному та індивідуальному. Адже на його думку, знати історію, традицію свого народу - ще не означає розуміти її. Лише творча складова людської особистості оживлює історію, надає її віковим традиціям сенс, віднаходить в ній життєдайну силу.

Література

1. Бабич С. Діалектика "порожнього місця": рецепція культурної давнини в українському модернізмі // Актуальні проблеми сучасної філології. - 2001. - Вип. Х: Український модернізм із столітньої відстані. - С.33-47.

2. Ковальова О. Колізії українського модернізму (на прикладі творчості Лесі Українки) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - 2003. - Вип.14. - С.2931.

3. Манн Т. Философия Ницше в свете нашего опыта // Собрание сочинений в 10 т. / [Пер. с нем.П. Глазовой]. - М.: Государственное издательство художественной литературы, 1961. - Т.10. Статьи. - С.346-391.

4. Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща - К.: Основи, 2002. - 327 с.

5. Ницше Ф. О пользе и вреде истории для жизни // Сочинения в 2-х томах / [Пер. с нем.Я. Бермана]. - М.: Мисль, 1996. - Т.1. - С.158-230.

6. Поліщук Я. Література як геокультурний проект: Монографія - К.: "Академвидав", 2008. - 304 с. (Монограф).

7. Сріблянський М. Апофеоз примітивній культурі // Українська хата. - 1912. - №6. - С.345-361.

8. Сріблянський М. Порожнє місце // Українська хата. - 1913. - № 4-5. - С.300-307.

9. Шумило Н. Модернізм і проблема національної іманентності. Українська проза кінця ХІХ - початку ХХ ст. // Актуальні проблеми сучасної філології. - 2001. - Вип. Х: Український модернізм із столітньої відстані. - С.130-139.

10. Robert B. Pippin. Modernism as a Philosophical Problem: On the Dissatisfactions of European High Culture - Oxford: Basil Blackwell, 1991. - 256 pр.

Размещено на Allbest.ru