Літературознавча спадщина Олени Пчілки на сторінках часопису "Рідний Край": Євген Гребінка - Тарас Шевченко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Літературознавча спадщина Олени Пчілки на сторінках часопису «Рідний Край»: Євген Гребінка - Тарас Шевченко

З часописом «Рідний Край», що виходив у світ упродовж 1905-1916 рр. [1], нерозривно пов'язана діяльність видатної української письменниці, громадської діячки Олени Пчілки. Ця діяльність багатогранна й вельми результативна. Ольга Петрівна друкувала в тижневику твори: поетичні: «Рідне слово» (1905. - Ч. 1); «До Кобзаря» (1907. - Ч. 9); «Слово» (1908. - Ч. 17); «Дмитро Дорошенко» (уривок) (1908. - Ч. 39); «Дорогому другові» (1909. - Ч. 16, 17); «Пам'ятник Шевченкові» (1909. - Ч. 3); «Маленька учителька Галя» (1913. - Ч. 4) та ін.); прозові («Збентежена вечеря» (1906. - Ч. 1, 2); «На роздоріжжі» (1906. - Ч. 38); «Одвідини» (1906. - Ч. 49); «Пожди, бабо, нових правів!» (1908. - Ч. 41); «Свято» (1908. - Ч. 51, 52); «Три ялинки» (1907. - Ч. 12); «Півтора оселедці» (1908. - Ч. 9); «Соловйовий спів» (1908. - Ч. 22, 23) «Золота писанка» (1910-1911. - Ч. 11, 15); «Статуетка» (1912. - Ч. 1); «Доісторичність і вік ХХ на однім вечорі» (1914. - Ч. 2) тощо); драматичні («Світова річ» (1908. - Ч. 30, 31, 32, 33, 35) «Згуба» (1915. - Ч. 1). Вона авторка майстерно здійснених переспівів із Г. Гейне («Вони мене дражнили» (1908. - Ч. 16), Святопулка Чеха (1908. - Ч. 16); прозових перекладів («Намисто» Гі де Мопассана (1908, Ч. 26); «Трагічні люди» О. Макушинського (1908. - Ч. 20), «Молодий адвокат» Теффі (1912. - Ч. 15); перекладних драматичних творів («Одруження» Миколи Гоголя (1909. - Ч. 25, 26, 27, 28, 29), «Лілія Венеда» Юліана Словацього (1909. - Ч. 36) та ін.).

Перу письменниці належить низка літературознавчих розвідок: «Шевченкові роковини» (1907. - Ч. 9); «Пам'яті П. Куліша» (1907. - Ч. 6); «Наші поети з народу» (1908. - Ч. 23, 24, 29); «На лаві підсудних» (1909. - Ч. 9); «Невідомий поет давнього часу» (1909. - Ч. 21); «Пам'яті Тараса Шевченка» (1909. - Ч. 5); «Твори Івана Котляревського» (1909. - Ч. 26); «Умови Грінченкової праці» (1910 1911. - Ч. 7); «Євген Гребінка і його час» (1910 1911. - Ч. 2); «Український національний скарб» (1912. - Ч. 3, 4, 6, 7); «Українські поети з народу» (1912. - Ч. 10). Доповнюють цей поважний список солідні рецензії на поважні видання, що прийшли до читача протягом 1906-1909 рр.: «Філянський» (1906. - Ч. 43); «Г. Х. Андерсен. Казки. Перекладала М. Загірна. - Київ, 1906» (1906. - Ч. 10); «Казка про рибалку та рибку. Переклад А. Кащенка» (1906. - Ч. 5); «Євген Мандичев- ський «В ярмі», Київ, 1907» (1907. - Ч. 8); «М. Левицький. Оповідання, Київ, 1907» (1907. - Ч. 9); «В. Винниченко. Дисгармонія. Великий молох. Щаблі життя» (1908. - Ч. 1), «Для української сцени» (1908. - Ч. 8); «Д. Маркевич. По степах та хуторах» (1908. - Ч. 26); «Новини літератури драматичної» (1908. - Ч. 26); «Поезії М. П. Старицького» (1908. - Ч. 14); «Терновий вінок (альманах)» (1908. - Ч. 21); «Українська муза. Поетична антологія під ред. О. Коваленка, Київ, 1908» (1908. - Ч. 7). Ці та багато інших текстів, надрукованих на шпальтах полтавського часопису «Рідний Край» є основним матеріалом для дослідження і складають його науковий об'єкт. Предметом розвідки є різнопланова характеристика й аналіз літературознавчого доробку Олени Пчілки, опублікованого в «Рідному Краї», який присвячувався творчості Євгена Гребінки та Тараса Шевченка, їхньому внеску до духовного розвою красного письменства й становлення літературної мови.

Зазначена у назві проблема заявлена вперше і є актуальною, адже на основі опублікованих у «Рідному Краї» досліджень Олени Пчілки можна чітко вимоделювати особливості становленняукраїнського літературного процесу. Мета пропонованої розвідки - розкрити літературознавчий погляд Ольги Драгоманової-Косач на роль і місце в історії нашого красного письменства таких знакових постатей, як: Євген Гребінка, Тарас Шевченко, Борис Грінченко.

1912 р. в другому, третьому, четвертому й п'ятому числах «Рідного Краю» Олена Пчілка опублікувала ґрунтовну працю про байкаря, поета, прозаїка Євгена Гребінку - «Євген Гребінка і його час». Сказати своє слово про неординарного українського митця першої половини XIX ст. її змусили кілька вагомих причин, зокрема такі: по-перше, 1912 р. виповнювалося 100 літ від дня народження Євгена Павловича; по-друге, його письменницьку, громадську діяльність на тоді було висвітлено досить поверхово - вміщено скупу інформацію в кількох маловідомих виданнях. А Гребінка, «яко ротай талановитий» (1912. - Ч. 2. - С. 1), слушно твердила авторка статті, заслуговує на належну увагу. Навіть у ювілейний рік про нього лише побіжно згадано на невисокого рангу зібраннях, «відчитах», надруковано в періодиці куценькі заміточки. Непокоїло Пчілку й те, що навіть в «Історії українського письменства» Сергія Єфремова Гребінці приділено лише одну сторінку (йдеться про перше (1911), а можливо, про друге (1912) видання праці).

Олена Пчілка детально виписує біографію Євгена Гребінки, зауважуючи, що і в той час, як він виростав у своєму рідному хуторі серед пирятинських степів, була вже подвійна культура: «жила Україна, наша так звана «етнографічна» Україна, і була вже у верхніх станах досить міцна московська полуда» (1912. - Ч. 2. - С. 1). Цим самим вона розкриває «подвійність» душі письменника, творчість якого аналізує, та багатьох інших українських митців (і Миколи Гоголя також). У них одна душа була зрощена природою і кров'ю українською, а інша гнулася під впливом чужим, що «наостанку подолав, зломив ту ніжну, глибоко чутливу душу, зломив на смерть» (1912. - Ч. 2. - С. 1). Простий люд тоді не мав доступу до рідного слова, а змушений був читати книгу, «писану чисто по-мос- ковськи, так що наш брат, простий чоловік, то дечого й не розбере» (1912. - Ч. 2. - С. 2). Українці в «сто-десятий раз» читають Івана Котляревського, Григорія Квітку-Основ'яненка, і «дивну силу мали ті одинокі українські книжечки! Се був той живий струмочок весняної води, що точився десь там під сподом, проміж тяжким завалом сніговим» (1912. - Ч. 2. - С. 4-5).

На формуванні Гребінки як письменника, на думку Олени Пчілки, найвідчутніше позначилася творчість Котляревського та Квітки, яких часто «спогадує» він, а також Гулака-Артемов- ського, Боровиковського, котрі «теж стояли в першім ряду ратаїв нашої письменницької ниви» (1912. - Ч. 2. - С. 5). Бажання писати українські байки («приказки»), переконує Ольга Петрівна, виникло саме під їхнім впливом. До речі, про Гулака-Артемовського згадано в передмо - ві до видання байок Гребінки: «въ орфографіи следовалъ способу прийнятому нашимъ извест- нымъ поетомъ Гулакъ-Артемовскимъ». Неабияку роль у мистецькому таланті Євгена Гребінки, довідуємося з праці Пчілки, зіграли Максимович та Метлинський, позаяк вони доносили до людей силу і красу народної пісні. На жаль, ця багата, цінна, перспективна українська стихія в Гребінчиному житті перервалася, бо він змушений був мандрувати в чужі світи, аби знайти (а якщо точніше - вибороти) собі місце під сонцем. А у світах цих усе українське не культивувалося, ба навіть упосліджувалося.

Інтелектуальні, духовні сили тоді зосереджувалися в Петербурзі. Там опинився й Гребінка. Чиста Євгенова душа, «повна ще ніжної чулості своєї природи, своїх пісень і тих повістей, що над ними хотілося «і сміятись, і плакати», тут, добре сказано в аналізованій статті, «не ко двору» (1912. - Ч. 3. - С. 20).

Пчілка порівнює петербурзький період двох українців - Гребінки та Гоголя - й доходить висновку, що праотчий дух сильніший у першого. Якщо Гоголь використав лише «поодинокі вирази, поодинокі речення» українські у творах на «малоруську» тематику, то Гребінка пішов іншим шляхом: він «узяв зміст московський, а слово українське» (1912. - Ч. 3. - С. 22-23). Йдеться про його переклад «Полтави» О. Пушкіна. Якість перекладу - це одна справа, а навернення широкого кола людей не до зачинателя нової російської літератури та літературної мови, бо він на той час «був могутній велетень», «властитель дум»... просто - «бог», а до української культури, до української мови - це зовсім інша річ. Гребінка вкотре переконав, що нашою мовою можна передавати високі почуття. «...Мабуть, у хуторі Гребінчинім, - розмірковує Пчілка, - у сім'ї Гребінчиній органічна родова течія українська була сильніша, ніж у Гоголевій» (1912. - Ч. 2. - С. 21). До перекладу «Полтави» авторка статті має багато, як на наш погляд, справедливих претензій. Найважливіше те, що гетьман Мазепа постає в ньому не політичним діячем, а «закоренелимъ злодеемъ» якимось «извергомъ» Водночас вона й виправдує Гребінку, бо «постать Мазепову по сей день (1912 р. - Н. С.) не освітлено як слід Навіть тепер багато людей, - і не самих тільки тих, що радо слухали б проклинання його в церквах, - уважають сього гетьмана ворогом народу українського, себелюбцем тільки що бажав добра лише собі та найближчому до його панству» (1912. - Ч. 4. - С. 15).

Акцент зроблено й на тому, що переклад Гребінки - це не мистецька вершина, а лише перепустка в літературу. Вирізнено й те, що Євген Павлович по-справжньому як художник слова виявив себе в поезії. Торувати цей шлях йому було нелегко. У Гребінчиному єстві любов до материнської мови, до традицій свого народу, до рідної Полтавщини, яка його завжди вабила й прийняла на вічний спочинок, перемогли страх бути висміяним, зневаженим. Українофільство потужною силою виявилося в його байках. «Приказки» Євгена Павловича, справедливо зауважує Олена Пчілка, наповнені свіжим джерелом української творчості. Це й забезпечило їм довге життя: «Ні одна читанка, ні один збірник не обходяться без Гребінчиних «приказок»-байок» (1912. - Ч. 4. - С. 23).

У статті докладно проаналізовано поетичний доробок Гребінки. Наголошено насамперед на тому, що вірш «Човен» «може бути положений поміж перлами поезій, хоч він і не закрашений дуже публіцистичною барвою» (1912. - Ч. 5. - С. 14), як, наприклад, байка «Рибалка». У літературній критиці ця думка знайшла свій розвиток, у чому можна легко переконатися, якщо погортати хоча б історії української літератури різних авторів, не кажучи вже про фундаментальні дослідження, присвячені життю і творчості Євгена Павловича Гребінки. Учені не покликалися, щоправда, на праці Олени Пчілки, бо негоже було згадувати націоналістів (та ще й такої величини) в радянському літературознавстві. Однак правді дорогу ніхто не заступить: сьогодні Олена Пчілка йде зі своїм великим мистецьким набутком до нас, учить сущих любити Украї ну, вірно й самовіддано служити її інтересам.

Ольга Косач-Драгоманова запевняє, що Гребінка навсякчас залишиться в історії нашої літератури й передусім тому, що в грудях славного полтавця жевріла іскра любові до України, до її слова. Навіть холодний та суворий Петербург не міг загасити ту іскру дощенту. Вона ж дала пасмо проміння, що може зігрівати й теперішніх земляків (1912. - Ч. 5. - С. 18).

Про Тараса Шевченка, як найзнаковішу по - стать у нашій культурі, яка узагальнила попередній досвід українського самостановлення й освітила шлях у майбуття, ідеться у фундаментальній науковій роботі Олени Пчілки «Український національний скарб», надрукованій 1912 р. (Ч. 3. - С. 1-6; Ч. 4. - С. 1-3; Ч. 6. - С. 9-14; Ч. 7. - С. 1-4). Усі факти, викладені в статті, правдиві, переконливі, оскільки спираються на достовірні конкретні джерела. Про об'єктивність інформації сама авторка говорить таке: «...беру свої межі для відчиту - і за свою думку маю відповідати» (Ч. 3. - С. 2). Розповідь про Кобзаря Олена Пчілка розпочинає з його життєпису, причому не оповідає дрібно про дитячі літа в мужицькій сім'ї чи козакування в пана, про наймитування у варшавського та петербурзького малярів чи викуп із кріпацтва, бо все це, за її словами, доволі відоме, а про ті підвалини, які сформували український дух митця. Це передусім край, що породив генія: «Тарас походить з прекрасного кутка наддніпрянської України, кутка, де в'ється вродливиця Рось, проміж зеленими горами й долинами. сей куток, рідна йому Київщина, була тим копом, де буяло колишнє наше життя історичне, де люде затято боролись, - де досі існують ті назви: «Козацький шлях», «Гетьманський перевіз», «Гайдамацький байрак» (Ч. 3. - С. 2). Місце народження людини, традиції, історія краю, де вона почала пізнавати світ, доводить у своїх роботах Олена Пчілка, накладають відбиток на особистість, певною мірою програмують її подальшу долю. Використання прийому біогра- фізму можна вважати однією з важливих особливостей дослідницького стилю Пчілки.

У процесі свого літературознавчого аналізу Ольга Петрівна з'ясовує кілька досить важливих проблем. Одна з них - вплив попередньої епохи на Кобзаря. Стосовно зв'язку Тараса Шевченка й зачинателя нової української літератури, то він, за Оленою Пчілкою, такий: молодого Тараса, сина мужицького, надихнуло на творчість те, що його слово селянське навдивовижу природно гомоніло зі святого, у його баченні, джерела - книжки «Енеїда», отож було поставлене врівень з іншими словами - мовами та літературами, - які знайшли високе визнання та поцінування в люду «високого», який править світом, і люду простого, що мусить коритися сильним світу цього. Котляревський зламав у свідомості Шевченка насаджуваний українцям стереотип, що українською мовою не можна передавати високих почуттів, що її, зрештою, не - має, що мова дідів і прадідів Кобзаря - усього лише діалект.

З Євгеном Гребінкою в Кобзаря життєві дороги перетнулися. Пчілка цілком слушно припускає, що байки Євгена Павловича, видані в Петербурзі в 1834 і 1836 рр., були добре відомі молодому Тарасові. Вони глибоко засіли в його серці, а згодом зобов'язали взятися за перо й писати вірші материнською мовою, оспівувати простий народ, рідну Україну, яку так любив, але змушений був жити з-поміж чужих людей, слухати, як вони зневажливо ставляться до тієї культури, яка увійшла в його єство разом із молоком неньки, із розповіддю діда про героїчну минувшину пращурів.

Вплив Основ'яненка на Тараса Шевченка засвідчує листування, яке вони вели. У своїх посланнях Квітка обожнює хист молодого поета, учорашнього кріпака, просить, щоб не відступився від рідного слова, аби пильнував його. Олена Пчілка цитує рядки з поезії «Б'ють пороги», зауважуючи, що вони відображають щирість взаємин, які склалися між двома великими українцями:

«Утни, батьку,

Як сам здоров знаєш,

Тебе люди поважають,

Добрий голос маєш!

Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині» (Ч. 3. - С. 5).

На думку Олени Пчілки, вишукані зразки українського письменства - Котляревський, Гребінка, Квітка - визначили майбутнє Тараса Шевченка: він не пішов «широким шляхом російським», на якому зміг би легко зажити великої слави, а попрямував «малою, ледве зазначеною стежкою українською», рясно встеленою тяжкими випробуваннями, приниженнями, десятирічними засланнями, поневіряннями в чужій стороні.

Продовження Тарасом Шевченком справи своїх попередників, примноження їхнього доробку - це не єдина вельми актуальна проблема, порушена в праці «Український національний скарб». Виняткову увагу Пчілка приділяє такому важливому для становлення Шевченка- митця питанню, як уплив на нього всесильної на той час російської критики. Проти Шевченка своє гнівне вістря спрямували «Син Отечества», «Бібліотека для чтенія», а особливо «найперший критик, ліберал, демократ, чоловік, здавалось би, такий тямущий у питаннях літературних, - сам Вісаріон Білінський» (Ч. 3. - С. 5). Дослідниця підтверджує свої розмірковування сповненими гніву витягами з різних джерел, призначення яких - очорнити вчорашній, сьогоднішній і завтрашній день України: «Это ис - кусственная пустота, уродованіє русскаго языка на хохлацкий ладъ, наречіє, котораго не суще- ствуетъ, это языкъ, котораго ни одна изъ все- возможныхъ Россій, ни великая, ни малая, ни чорная, ни бЬлая, ни красная, ни старая, ни новая, не могутъ признать своимъ. Это смесь словъ хохлатыхъ, бородатыхъ, бритыхъ и не бритыхъ; это просто гебридскій дтлектъ!» (Ч. 3. - С. 5).

А чого варті наскрізь просякнуті ненавистю, злом «сентенції» «неистового Виссариона»: «Хороша литература, которая дышетъ простоватостью крестьянского языка и дубоватостью крестьянского ума». Шевченка і Куліша цей російський метр називав «врагами всякого прогресса». Наш геніальний Тарас для нього - «осел, дурак и пошлец». Мужицьку літературу Бєлінський не хотів визнавати, бо «життя мужицьке не може зацікавити освічену громаду, та й мова Бог-зна яка!» Твори Кобзаря, на його нерозумне, неаргументоване переконання, - «не потрібні і навіть небезпечні вигадки!» (Ч. 3. - С. 5).

Олена Пчілка прагне розкрити причини негативного, ба навіть ворожого ставлення росіян до української літератури й культури загалом. Вона на боці німецького критика Кавенана, котрий висунув таку версію: «По самому походженню своєму - письменство російське не може зовсім щиро спріяти демократичному напрямкові хоч би й української нової літератури: згадаймо, що російська письменність була з пуп'янку свого придворною літературою»: (себто науці приказав бути - Петро І, літературі - Катерина ІІ). «Отже, «придворна істота живе й тепер в письменстві російськім, - отож вона і в критиці на «дерзьку» літературу мужицьку». З'ява окремої української літератури (а це було очевидним) наганяла страх на Бєлінського. Те, «що пишуть по-українськи і Бодянські, і Гребінки, і Квітки, що якийсь там мужик Шевченко, - на своїй «хохлацькій, а не на російській мові, - став «глаголомъ жечь сердца людей», твердить Пчілка, дуже дратувало Віссаріона Григоровича. Бєлінського підтримали й інші критики, навіть ті, які колись були прихильними до української літератури. З-поміж них історик літератури Пипін. Він услід за тільки-но згадуваним провідним поцінувачем мистецтва, зокрема літератури, «осаджував» як міг українців, применшував їхні творчі здобутки. Ворожим став до нас і «ліберал, протестант російський» Струве. Таких горе-критиків Пчілка вважає ще більшими ворогами, аніж цензуру, позяк остання могла лише не пустити до друку якийсь твір, а «найліберальніша критика» робила все, аби українські твори й зовсім не продукувалися. Вона, на превеликий жаль, багато чого домоглася: наші майстри слова з українського шляху переходили на дорогу російську. Став почасти на цю путь і Шевченко. Його тво - ри, писані російською мовою, за оцінкою авторки дослідження, «були слабкі, нікого вони не счарували, ні наших читачів, ні російських» (Ч. 4. - С. 2). Олена Петрівна наводить цитати з епістолярію Шевченка, які свідчать про його душевне сум'яття, навіть каяття. Так, у листі до свого полтавського приятеля Г. Терновського (1841 р.) Тарас Григорович пише: «...обіцянку пришлю, тільки иншу, скомпоновану по-московському, щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю» (Ч. 4. - С. 2). Ще болючішими є такі рядки з послання до Якова Кухаренка: «Пе - реписав оце «Слепую», та й плачу над нею . який гріх, що я оце сповідався жорстким кака живили подорожі в Україну. «Великі пани», які «виховані були в час кріпацтва і самі жили в ньому» (Ч. 6. - С. 10), - Рєпіни, Катериничі, Ґалаґани, Лизогуби, Свєчки, Капністи, Борови- ковські, Родзянки, Закревські, Лазаревські, Лу- кашевичі й інші - захоплювалися писанням Шевченка, схилялися перед його поетичним даром і спонукали його й далі служити рідному народові: «...Шевченко зустрівав серед того панства увагу й співчуття собі. Чув він там і українську пісню і промовляння його українських віршів, а все це могло швидче навертати до украї нського писання, ніж до російського» (Ч. 6. - С. 10).

Насамкінець зауважимо, що дослідження Олени Пчілки, яке доніс до читачів далекого 1912 р. «Рідний Край», і сьогодні не втратило своєї значущості. Воно - яскрава й мудра сторінка в нашому шевченкознавстві. Світлою та чистою залишиться навічно й сама Олена Пчілка, яка поклала своє життя за українську державу, за національну ідею. Її літературознавча концепція ґрунтовна, оперта на переконливі факти, своєї актуальності вона не втратила тому, що в ній майстерно поєдналася історична правда з високою естетикою. А цієї гармонії й нині, на жаль, бракує.

Література

олена пчілка літературознавчий часопис

1. Рідний Край : часопись політична, економічна, літературна і наукова. - К. ; Полтава ; Гадяч, 1905-1916.

Размещено на Allbest.ru