Віталій Боровик: ніжинське ім’я з плеяди відомих українців

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Цього року виповнюється 150 років від дня народження Віталія Гавриловича Боровика - публіциста, поета, перекладача, українського громадського діяча, філолога, фольклориста [5, с. 324-325; 6, с. 221; 3, с. 161; 7, с. 348-349; 2; 13]. За даними Т.І. Максим'юка, що опублікував віднайдену “Автобіографію...” Віталія Боровика (1864-1937), одного з засновників “Братерства тарасівців” [9, с. 71-78]; “автобіографія...є першим значним за обсягом і кількістю фактів життєписом українського громадського діяча, поета, перекладача Віталія Боровика”, друзями, колегами та знайомими якого були “Леся Українка і Григорій Мачтет, Михайло Коцюбинський та Іван Липа, Василь Стефаник і Василь Кравченко, Михайло Комаров і Амвросій Ждаха та ін.” [9, с. 71]. Щоправда, як зазначає Т. Максим'юк, “текст автобіографії складений у першій половині 20-х років (ХХ ст. - В. Пугач) в Одесі і призначався для подання до якоїсь організації радянських часів. Тому в автобіографії немає ні слова про “Братерство Тарасівців”, про українську книгарню “Діло” в Одесі”, про одеське українське видавництво “Воля і Доля”, про його політичні симпатії та діяльність, наслідком яких став арешт і розстріл в Одеській в'язниці у 1937 р.” [9, с. 71].

Незавершена стаття з “Вікіпедії”, хронологічно фрагментарні та вузькофахові, за окремими винятками, дослідження науковців, журналістів не дають змоги всебічно оцінити постать непересічної особистості, що все своє життя служила розбудові України останніх десятиліть ХІХ ст. та перших десятиліть ХХ ст. й віддала життя за Україну.

В. Боровик народився в Ніжині на Чернігівщині 30 (18) жовтня 1864 року, як зазначають джерела, у сім'ї небагатого дворянина з українських козаків [2]. Навчався в Острозькій прогімназії (1876-1880 рр.), у Ніжинській гімназії (18801884 рр.), а 1889 р. закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету. Про факт навчання в Ніжинській гімназії повідомляють Г. Зленко та Т. Максим'юк [5, с. 324; 14], а також матеріали Вікіпедії. Проте “Автобіографія.” В. Боровика, яку подає Т. Максим'юк 2008 р., не містить цього факту, навпаки, з опублікованого бачимо, що сам В. Боровик повідомляє про “закінчення повної гімназії в Києві” [9, с. 71]. У період 1880-1884 рр. у Ніжині функціонував Ніжинський історико-філологічний інститут, а не гімназія. У його архівах жодної згадки про навчання В. Боровика немає, хоча архівні дані цього періоду збереглися в Ніжинському міському архіві - і списки вступників, і студентів із даними про їхню успішність протягом років навчання [11].

По завершенні навчання він працював урядовцем у сфері статистики, економіки; обстежував стан виноградарства, виноробства; організовував промислове виготовлення сільськогосподарських знарядь; керував лабораторними дослідженнями в земстві тощо в різних губерніях [9, с. 72-77].

Водночас із професійними інженерно-технічними нахилами В. Боровик послідовно виявляє активну громадянську позицію свідомого українця, здібного ініціативного організатора різноманітних просвітницьких справ, усебічно обдарованого гуманітарія. Ще під час навчання в університеті він належав до літературного гуртка української молоді “Плеяда”, створеного 1888 року в Києві з ініціативи Лесі Українки та Михайла Косача. Як відомо, членами гуртка були Людмила Старицька-Черняхівська, І. Стешенко, В. Самійленко, М. Биковська, Г. Григоренко (О. Судовщикова), М. Комаров, A. Кримський, М. Славинський, Є. Тимченко та ін. [2]. Учасники “Плеяди” обговорювали питання розвитку української літератури, влаштовували літературні вечори, перекладали українською мовою твори зарубіжних письменників [2].

1891 р. (за іншими даними - 1892 р.) [5, с. 130] “студенти Харківського університету І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич” [5, с. 130], а водночас і в Києві - Б. Грінченко, І. Липа, М. Міхновський, В. Боровик та інші на могилі Тараса Шевченка в Каневі започаткували “таємну революційну організацію національно свідомого українства” - “Братство тарасівців” [5, с. 130] (“Братерство тарасівців”) [3, с. 1730]; “У Києві В. Боровик створив тарасівський гурток “Молода громада”, учасниками якого були Є. Тимченко, М. Міхновський, М. Кононенко, О. Черняхівський, Б. Грінченко, М. Вороний, В. Самійленко” [5, с. 130]; “до засновників Т. (“Тарасівців”. - В. П.) належали: В. Боровик, Б. Грінченко, І. Липа, М. Міхновський” [4, с. 3131].

У “Братстві тарасівців” існував свій статут, ухвалений 1893 р. В. Боровик був серед ініціаторів створення статуту, видрукуваного у львівському часописі “Правда” під назвою “Profession de foi молодих українців” (“Символ віри молодих українців”) [15].

У Статуті молода українська інтелігенція по-новому усвідомлює та осмислює свою громадянську позицію в Україні 90-х рр. ХІХ ст.

Оцінюючи політику Російської імперії як деспотичну, тарасівці констатують: “Російська держава, захопивши такий великий обшир, так багато розмаїтого люду скувала і сковує своєю державною ідеєю, що не може через свій абсолютизм ні сама поступати уся разом, а також і не дає змоги вільно поступати поодиноким народам, що сковані її кайданами, бо розмаїті народи у Російській державі не можуть разом, купою, з однією мовою і накиненими спільними інтересами йти шляхом поступу” [15]. Одним зі стратегічних тверджень є те, що “що Україна була, єсть і буде завсїди окремою нациєю, і як кожна нация, так і вона потрібує национально'!' волї для своєї праці й поступу” [15].

Пристрасно та емоційно засуджено в статуті українофільство: “І коли ми бачимо тепера, що яка-небудь молода людина сьвідомо йде старим шляхом українофільским, то сьміливо, не вагаючи ся можемо сказати, що то не єсть син України, - то її ворог, то зрадник, перевертень, ренегат” [15]. Справжній патріотизм українця не мусить мати нічого спільного з шаржованим, гротескним, пародійним демонструванням такого собі замилування зовнішніми атрибутами малоросійства, популярними й модними час від часу в Російській імперії, де “ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падаюшь в ріт, де люди сало їдять і сало п'ють”. Проте на певному етапі українофільство, на думку тарасівців, виконало певну історичну місію, ідентифікувавши етнос у світі: “Показало нам і цілому світови, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабований нарід, що зветься Українцями; воно поставило нашу ідею на науковий міцний грунт; воно стало підвалиною сучасних Українців. В сїм його історична заслуга” [15].

На думку творців статуту, мають змінитися стратегічні завдання на шляху від українофільства до самоідентифікації народу, до повноцінного формування української нації: “Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин, щоб при нїй був можливий вільний розвій і цілковите вдовольнениє усїм моральним, просьвітним, социальним і політичним потребам Українського народу” [15].

Ужите в статуті поняття “українська нація” має політичне тлумачення: “Досягаючи свого, мусимо працювати в дусі такого на моральному й науковому грунтї заснованого ідеалу людського ладу, в якому немає місця нациї пануючий і нациї підвладній, а українська нация в ряд з усякою другою, користуєть ся однаково рівними правами”, що не вилучає з переліку завдань боротьбу з асиміляційними процесами та взаємну толерантність стосунків із сусідами: “В справах відносин до інших наций ми будемо о стільки толерантні, о скільки наші сусіди й кольонисти на нашій землі будуть толерантні до нас” [15].

Іншою вбачають тарасівці роль молодої інтелігенції в сучасних їм умовах: “Найкращі поступові люди зрозуміли, що їх відірвано від народу московською псевдокультурою” [15]. Українська інтелігенція, яка до цього часу вірою та правдою служила російському самодержавству “яко інтелігенти загальноросій- ські”, має бути разом зі своїм народом, бо інакше “безодня межи народом та інтелігенцією ставати ме що далі більшою”. На думку тарасівців, слід “поставити свою справу незалежно від росийських обставин” [15]. Інтелігенція має стати національно свідомою (“єсьмонаціоналами”, “вкраїнською інтелїгенциєю”, служити своєму народові, вибороти “свому народови волю національну”, відмова ж від такої позиції є “злочинство проти свого народу” [15].

Досягнення цієї мети тарасівці вбачають насамперед уреалізації культурно-просвітницьких завдань: “Нарід під проводом поступових своїх дїтий ... не вогнем і мечем добуває тепера волю собі, а духом та розумом” задля “відродження України”, долучившись до “всесвітнього поступу”; “ми виробимо з себе українську інтелігенцію в самому високому розумінню сього слова” [15].

Національне відродження України можливе лише через рідну мову та освіту: “Нарід, що немає письменства на рідній мові, не становить нациї. Тим дбаємо про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально-суспільних, у громадї, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Українї” [15]. Духовний поступ має зміцнюватися матеріальним добробутом: “Тільки матеріально забезпечений народ може добре дбати про национально-просвітні справи” [15].

Одним із перших кроків на шляху відродження України, на думку тарасівців, повинна стати національна система народної шкільної освіти, яку забезпечить нова українська інтелігенція: “Ми дбаємо про те, щоб піднести й розворушити на Вкраїнї национального духа, відживити і виробити серед інтелїгенциї й народу национальні почування вкраїнські на підставі їх бажання рідної школи з власною викладовою мовою” [15].

Саме таким високим стратегічним цілям відродження України присвятив своє життя В. Боровик, який реалізував місію Братства тарасівців шляхом виконання жертовної копіткої щоденної праці на ниві просвітництва: “Се вимагає від чоловіка дрібної, повсякчасної, непомітної для інших духової роботи, бо кожна велика ідея вимагає духової сили” [15].

Світоглядні позиції тарасівців щодо просвітницької місії інтелігенції, заклики до єднання з народом лунають і в поетичній творчості В. Боровика:

Дай же до праці спільної руку, На визвіл рідного люду! [1 ]

Переживши два арешти як політично неблагонадійний (1899 р., 1919 р.), працюючи в різних установах спочатку Волині, а потім Одеси, В. Боровик увійшов до історії як ініціатор, активний учасник процесу становлення й розвитку української культури, літератури та просвітництва: друкував власні поетичні й публіцистичні твори у львівських часописах, перекладав із англійської та російської мов, укладав значний за обсягом (300 тисяч слів) тлумачний словник народнорозмовної української мови [5, с. 324]. Він протягом усього життя дотримувався “Professionde Foi Молодих Українців”: “Тим кожен Українець в справі популяризовання вкраїнської ідеї фактами щоденного життя свого, своїми відносинами і усякими іншими способами повинен завсїди відрізняти свою нацию від інших і підносити национальнепитаннє й право Вкраїнської нациї скрізь, де тільки можливо: в осьвіченому товаристві, в народі, у відносинах з урядом, в літературі не тільки московській та польській, але й по західньо-европейских літературах, не забуваючи одначе, що першим і найголовнішим обовязком Українця єсть писати рідною мовою” [15].

У “космополітичній та поліетнічній «Одесі» наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. українцям доводилося нелегко. За даними Всеросійського перепису 1897 р., понад половина мешканців цього міста (майже 51 %, або 193 254 особи) були російськомовними, їдиш використовували 32,50 % (123 686), а українську - лише 5,66 % (21 526). На 1897 р. менше від одного з десяти мешканців називали рідною мовою малоросійську (українську). Тільки 9,39 % населення міста та околиць були зареєстровані як малороси (українці)” [10, с. 169]. В. Боровик відкрив першу українську книгарню “Діло”; за спогадами сучасників, це був “заклад з україномовною вивіскою, що знаходився ... на розі вулиць Преображенської та Єлисаветинської... У вітрині книгарні був розміщений портрет Т.Г. Шевченка, а завідував нею Віталій Гаврилович Боровик - один із лідерів української громади Одеси, самостійник за світоглядом та партійною належністю” [10, с. 172].

1919 р. він ініціював створення української державної бібліотеки в Одесі; редагував українські просвітницькі видання, брав участь у відкритті освітніх закладів.

З особливою нещадністю сталінська тоталітарна система нищила духовну еліту нації. Протягом 1937 р. тотальних жорстоких репресій зазнали 68 087 інтелігентів та службовців України [12]. В. Боровик був заарештований утретє й засуджений та розстріляний 1937 р. Постать цього українського патріота епохи духовних велетів, носіїв універсальних не слід піддавати забуттю.

Література

1. Боровик Виталїй. Мати-Вкраїнка. Акорди: антологія української лірики від смерті Шевченка: репринтне видання (Львів, 2003) з додатками / упоряд. І.Я. Франко ; післямова та прим. М.М. Ільницького. - К.: Веселка, 2005. - 352 с.

2. Боровик Віталій Гаврилович [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:// uk.wikipedia.org/wiki/Боровик, Віталій Гаврилович

3. Боровик Віталій. Енциклопедія українознавства: Словникова частина: в 11 т. / ред. В. Кубійович ; Наукове товариство ім. Т. Шевченка: перевидання в Україні. - Львів, 1993. Т. 1. - 1993. - 400 с. - С. 161

4. Жуковський А. Тарасівці. Енциклопедія українознавства: Словникова частина: в 11 т. / ред. В. Кубійович ; Наукове товариство ім. Т. Шевченка: перевидання в Україні. - Львів, 2000. Т.8. - С. 3131,2800-3200.

5. Зленко Г.Д. Боровик Віталій Гаврилович / Г.Д. Зленко Т.І. Максим'юк // Енциклопедія сучасної України / НАН України, Наукове товариство ім. Т. Шевченка. - К.: Поліграфкнига, 2004. Т. 3 / ред. кол. І. М. Дзюба та ін. - К., 2004. - 695 с.

6. Зленко Г.Д. Боровик Віталій Гаврилович / Г.Д. Зленко, Т.І. Максим'юк // Українська літературна енциклопедія: у 5 т. / відп. ред. І.О. Дзеверін та ін. ; НАН України, Ін-т л-ри ім. Т.Г. Шевченка. - К.: Укр. енцикл. ім. М. П. Бажана. - К., 1988. Т. 1. - 1988. - 536 с.

7. Лавров Ю.П. Боровик Віталій Гаврилович / Ю.П. Лавров // Енциклопедія історії України. - Т. 1 / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін., НАН України. Інститут історії України. - К.: Наукова думка, 2005. - 688 с.

8. Лавров Ю. П. Братство тарасівців: енциклопедія сучасної України / / ред. кол. І.М. Дзюба та ін. НАН України, Наукове товариство ім. Т. Шевченка. - К.: Поліграфкнига. - К., 2004. Т. 3. - 2004. - С. 324-325. - 695 с.

9. Максим'юк Т.І. З Україніки Причорномор'я / Т. І. Максим'юк. - Одеса: Маяк, 2008. - 240 с.

10. Музичко О. “Український комерсант, філантроп, патріот...”: репресований одеський комерсант Костянтин Трохимович Литвиненко (1875-1920) / О. Музичко, Е. Петровський. - С. 172. (З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ No 2 (35)). - Київ ; Харків, 2010 // Науковий і документальний журнал. - С. 165-179. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://histans.com/JournALL/gpu/gpu 2010 2/4.pdf. - Назва з екрана.

11. Відділ державного архіву Чернігівськкої області в м. Ніжині, ф. 1105, оп. 1, спр. 310, 311.

12. Джал С. Чорні дати української історії [Електронний ресурс] / С. Джал. - Режим доступу: www.mii-krai.com.ua/robotv/dzhal-chorni.doc. - Назва з екрана.

13. Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.: монографія / Т.С. Вінцковський та ін. ; відп. ред. В.М. Хмарський ; Одес. нац. ун-т ім. І.І. Мечникова, каф. історії України, Укр. іст. тов- во, Одес. осередок. - О.: тЕС, 2011. - 586 с.

14. Яни А. Кое-что о Боровике, или Ошибка Ивана Франко. [Електронний ресурс] / А. Яни. - Режим доступу: http://www.proza.ru/2011/04/03/1342. - Назва з екрана.

15. “Profession de foi молодих українців” (“Символ віри для молодих українців”) // Правда. - Випуск І (цьвітень). - Том XVII. - Львів, 1893 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://constituanta.blogspot.com/2011/07/profession-de-foi-1893.html. - Назва з екрана.

Размещено на Allbest.ru