Про віднайдену статтю Ю. Бойка-Блохина

Размещено на http://www.allbest.ru/

Про віднайдену статтю Ю. Бойка-Блохина

І.Б. Марцінковськии

Юрій Гаврилович Бойко-Блохин (25.03.1909, м. Миколаїв - 30.05.2002, м. Мюнхен, Німеччина) відомий у світі як український літературознавець, шевченко-знавець, літературний критик, культуролог, політолог, історик, публіцист, педагог, гро-мадський і політичний діяч, теоретик націо-нально-визвольної боротьби в XX ст., заступ-ник Президента України в екзилі, член Прово-ду й голова Сенату ОУН, дійсний член Україн-ської Вільної Академії наук та Наукового то-вариства імені Тараса Шевченка, член Спілки письменників України. Він є автором близько 200 наукових праць, які перекладені англійсь-кою, німецькою, французькою, італійською, російською мовами. Заборонені в СРСР, його наукові здобутки стали доступними в Україні після проголошення незалежності. У 1992 ро-ці у Києві вийшли « Вибрані праці», але знач-на частина матеріалів не доступна не лише широкому загалу, а й науковцям.

Збираючи матеріали з краєзнавчого шев-ченкознавства для перевидання їх до 200-річного ювілею від дня народження Т. Г. Шев-ченка у Миколаївському обласному держав-ному архіві та краєзнавчому відділі Миколаїв-ської державної обласної універсальної нау-кової бібліотеки імені 0. Гмирьова мною були переглянуті миколаївські періодичні видан-ня, починаючи з другої половини XIX ст. до 1944 року. Знайдена інформація частково ляг-ла в основу статей до «Шевченківського енци-клопедичного словника Миколаївщини» (Ми-колаїв: НУК, 2014. - 564 с.). Серед газетних публікацій було виявлені статті, що не увійш-ли у зібрання творів авторів. Серед таких ро-біт була й стаття Ю. Бойка-Блохина «Шев-ченко, визволений від большевицької фаль-сифікації», що друкувалася у газеті «Україн-ська думка» 1-го та 4-го грудня 1943 року («Українська думка» як орган міської управи видавалася в Миколаєві з вересня 1941 по бе-резень 1944 року).

Правлінням Миколаївського обласного об'є-днання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка було прийняло рішення про перевидання українського культурного спадку, що має відношення до нашого краю. У 2013 році уже перевидано «Словничок Шевченкової мови» Нестора Малечі (літературний псе-вдонім Нестор Літописець) - першої лексиког-рафічної праці, що досліджувала спадщину Та-раса Шевченка і була опублікована в Миколаєві в 1916 році. Опубліковано також «Миколаї-вський список забороненої поезії Тараса Шевче-нка» - переписаної наприкінці XIX ст. миколаїв-цями найбільш соціально гострої поезії Кобза-ря. Підготовлено до перевидання повість «Микола Коваль» Миколи Венгера, яка була вперше видана в Миколаєві у 1832 році, дещо раніше від оповідання «Салдацький патрет» та «Малороссийских повестей» Г.Квітки-Основ'я- ненка, і номінально є першим зразком нової української прози.

Запропонованою републікацією (зі збере-женням оригіналу тексту) статті Ю. Бойка-Блохина ми вводимо в науковий обіг шевченко-знавче дослідження нашого краянина для шир-шого ознайомлення дослідниками з науковими здобутками відомого шевченкознавця.

ШЕВЧЕНКО, ВИЗВОЛЕНИЙ ВІД БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ФАЛЬСИФІКАЦІЇ («Українська думка». - 1943. - 1 грудня. - Ч. 93 (226). - С. 3.)

25-26 лютого 1914 р. урочисто святкували українці по всій Україні соті роковини наро-дження Шевченка. В цей час київські чорносо-тенці справляли дику оргію. Вони скуповува-ли погруддя Шевченка і розбивали їх об брук вулиць; прив'язували портрет поета до хвос-та коняки, з леметом волочили його вулиця-ми і спалили на одному з майданів міста. Бо- льшевики, прибравши владу до своїх рук, не менше від чорносотенців паплюжили чистий образ поета. Але робили вони це, маскуючись під великих друзів і шанувальників поета. Во-ни розуміли, яку виключну популярність здо-був геній Шевченка серед українського наро-ду. Використати цю популярність у своїх ці-лях, - таке завдання поставили вони перед собою. Тому, вже з самого початку окупації України большевиками, натрапляємо на чис-ленні спроби замаскувати зміст творчости Шевченка, намагання накинути Шевченкові ті думки й почуття, які були витвором боль- шевицької «літературної» кухні.

І в ці жорстокі часи українська інтелігенція всупереч большевицьким заходам намагалась продовжувати й поглиблювати наукове ви-вчення Шевченкової спадщини. Пророблено колосальну роботу над редагуванням тексту Шевченкових творів. Написано чимало цінних розвідок про творчість поета. Самовіддано працювали на цій ділянці літературознавства С. Єфремов, Михайло Новицький, Вол. Міяков- ський, П. Филипович та інші дослідники. Але наукове вивчення Шевченкового літератур-ного доробку муляло очі большевикам. І вони, заховавши кращих шевченкознавців у льохах НКВД, заховали їхні книжки за ґратами не-приступних для читача спеціальних фондів бібліотек. Від тоді большевицькі борзописці вільніше зітхнули, нікому було виправити безграмотність їхньої писанини, і вони могли «активізуватися», накидаючи Шевченкові що завгодно. Шевченка оголошувано і атеїстом, і «другом бідних євреїв», і «спільником москов-ських революціонерів». Науково-дослідниць-кий інститут ім. Шевченка з 1933 року очолив лях Шабліовський, один з найближчих поміч-ників Постишева і Косіора. З якоюсь оскажені-лою люттю дегенерата й садиста обпльовував він усе цінне, зроблене цілими поколіннями українських шевченкознавців. На деякий час він став сильним магнатом у царині історії літератури української. І коли до нього на ре-дакцію потрапляли роботи інших дослідни-ків, він їх так обробляв своїм пером, що авто-рам потім доводилось тільки руками розводи-ти. Большевики своїм трактуванням поезії Шевченка викривляли всі основні лінії ідей-ного змісту його творчости. Вони ненастанно підкреслювали соціяльний біль Шевченкової проповіді. Звичайно, Шевченко був лютим ворогом кріпосницького рабства і взагалі всіх виявів пекучої соціяльної несправедливости. Але твердячи це, большевицькі «дослідники» не відкривали нічого нового. Вони повторю-вали азбучні істини, зрозумілі кожному і ви-словлювані в шевченкознавчій літературі безліч разів критиками, дослідниками ще за-довго до народження большевицького «літе-ратурознавства». Зате цю істину вони звуль-гаризували. Вони приховували те, що Шевче-нків протест проти соціяльної неволі є лише складовою частиною широкої ідеї - ідеї виз-волення українського народу. Звертаючись до земляків з потужним закликом об'єднатись усім, незалежно від свого соціяльного стану, для спільної боротьби за свої потоптані пра-ва, поет загрожував народнім судом тим, хто свої вузько кастові інтереси ставить понад інтереси народу. стаття бойко шевченко редагування

Большевики розглядали Шевченкові за-клики до братання між паном і мужиком, по- перше, як випадковий нехарактерний момент для його творчости, властивий, мовляв, лише «Посланію»; по-друге, розглядати ці заклики, як вираз ідейної незрілости поета. Аджеш, пізніше, - казали вони, - зрілий Шевченко, мовляв, був далекий від проповіді соціяльно-го єднання.

Обидва ці твердження легко заперечити на підставі пильного розгляду самих поезій ве-ликого кобзаря. Ідея народнього єднання глибоко корениться у поета в його свідо-мості, як основа його світогляду, бо при-йшов він до неї шляхом урахування історич-ного досвіду нашого народу. З цього погляду цікаво придивитись до його поеми «Іржа- вець»:

Наробили колись шведи великої слави:

Утікали з Мазепою в Бендери з Полтави.

А за ними й Гордієнко...

Народила мати,

Як пшениченьку пожати,

Полтаву дістати.

Ой пожали б, якби були Одностайне стали.

Тут виразно підкреслено, що причиною невдачі визвольних змагань України за часів Мазепи була вітчизняна несконсолідованість: якби була осягнена єдність сил Мазепи і фас-тівського полковника Палія під стягом визво-льної боротьби, Петро І неминуче зазнав би поразки.

Разом з тим Шевченко бачить, що 1768 ро-ку на початковому етапі гайдамацький рух розвивався з великим успіхом саме завдяки єднанню в ньому всіх верств народу. Про уро-чистий момент освячення ножів він каже: ...Над Тясмином У темному гаю Зібралися: старий, малий,

Убогий, багатий.

Поєднались, - дожидають Великого свята.

Отже, якщо поразка в полтавській баталії сталася через несконсолідованість народу, то успішний початок Гайдамаччини 1768 року слід пояснювати єдністю всіх соціяльних груп українського народу в боротьбі проти польсько -жидівського гніту. Це Шевченкові цілком ясно. І це він відзначає, як бачимо, у своїх творах.

До заможних верств звертався Шевченко насамперед із закликом єднатися. Вони, маю-чі, освічені - повинні були, як справедливо міркував поет, виявити ініціятиву у закладен-ні загальнонародньої братерської згоди. І з великим болем констатував поет у своєму проекті передмови до «Кобзаря», що далеко ще до цієї вимріяної згоди. Бо безуміє обуяло богопротивне панство і осторонь ще стоїть воно від народу.

Що Шевченкове ставлення до ідеї соціяль- ного єднання не змінилося і наприкінці жит-тя, легко помітити, вдумавшись у зміст його такої загальновідомої поезії, як «Осії гл. XIV». Аджеж це не заклик до кривавої розправи над панами, як намагались трактувати цей твір большевики, а розпачливий зойк над жахли-вою дійсністю народнього життя, в якому так мало духовного єднання. І в цьому поет ба-чить загрозу страшної катастрофи. «Погиб- неш, згинеш Україно, не стане знаку на зем-лі», - каже він і звертається до матері- України, намагаючись востаннє жорстоким і гучним словом попередити українське панст-во про ту катастрофу; яку воно готує собі, а разом з тим і всьому народньому організмові:

Воскресни, мамо! І вернися В світлицю-хату, опочий,

Бо ти аж надто вже втомилась,

Гріхи синові несучи.

Спочивши, скорбная, скажи,

Пророци своїм лукавим гадам,

Що пропадуть вони, лихі,

Що їх безчестіє і зраду,

І криводушіє - огнем,

Кривавим пламенним мечем Нарізані на людських душах,

Що крикне кара невсипуща...

Ідея всенародньої єдности для спільного виборення кращої долі всьому народу - ця ідея у Шевченка аж ніяк не випадкова. Вона бринить не лише у згаданих творах, а на кож-ному кроці: ви її відгомін знайдете і у творі «Сон» («Гори мої високії»), і в «Марині», «Не завидуй багатому», і навіть у «Титарівні».

Чи був Шевченко революціонером? Так, звичайно. Але він не був того типу революціо-нером, яким його вперто хотіли зробити бо-льшевики. Палко, до безтями любив поет Україну, - і це було в ньому головне. їй, Украї-ні, ладен був віддати поет усю кров свою, кра-плю за краплею. Це - демонічна сила любови, і вона потрясає наші серця кожного разу, коли ми читаємо «Кобзаря»:

Мені однаково, чи буду Жить я в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині - Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, неоплаканий своїми,

В неволі плачучи умру,

І все з собою заберу - Малого сліду не покину На нашій Славній Україні...

Та не обнаково мені,

К Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окрадену., збудять...

Ох, не однаково мені.

Такого самозречення і ім'я народу мало хто досягає у нас, спадкоємців Шевченкових пое-тичних скарбів.

Большевики останнім часом теж наважува-лися говорити про патріотизм Шевченка, про його любов до України. Але яким же нахабним фарисейством звучали були ці розмови. У бо- льшевицькім «раю» милостиво дозволялося любити Україну, як «невід'ємну частину Со- вєтського Союзу». І горе тому, хто насмілився б виявити себе прихильником справжньої глибокої Шевченкової любови до України. Тортури і смерть були уготовані в Совєтськім

Союзі для всіх тих, хто зважувався повністю прийняти Шевченкові поетичні творчі гасла.

Серед десятків критичних робіт большеви- цьких «літературознавців» про Шевченка, се-ред тисяч газетних статей про поета немає нічого присвяченого таким чудовим Шевчен- ковим творам, як «Великий льох», «Суботів», «Розрита могила», «Як би то ти, Богдане, п'я-ний», «Іржавець», «Чигирин» тощо. Це не ви-падково. Деякі твори - голосний рішучий про-тест проти колоніяльної політики Москви що-до України. Большевики, всіляко перекручую-чи історичні факти, твердили, що приєднання України до Росії було «найменшим злом». Ше-вченко ж факт приєднання в 1654 році Украї-ни до Москви вважає величезним історичним нещастям для українського народу. Він карає Богдана Хмельницького за його нерозважли-вий крок - укладання Переяславської угоди. Якби то ти, Богдане, п'яний,

Тепер на Переяслав глянув Та на замчище подививсь,

Упився б, здорово упивсь.

І, препрославлений козачий Розумний батьку... І в смердючій Жидівській хаті б похмеливсь.

Або в калюжі утопивсь,

В багні свинячім.

Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний, та не дуже!..

Якби ти на світ не родивсь,

Або в колисці ще упивсь...

То не купав би я в калюжі Тебе, преславного. Амінь!

В поемі «Великий льох», творі глибокого фі-лософського змісту, художник подає декілька справжніх класичних описів-малюнків. Дівчина, ідучи від криниці з повними відрами, перехо-дить дорогу Богданові, що саме їде із старши-ною в Переяслав присягати Москві. Повні відра, за народнім повір'ям, віщування удачі. Хоч і не-свідомо, дівчина спричинилася страшного зло-чину, накликала на свій нарід люте лихо - мос-ковське рабство. І тому нема її душі прощення ні від Бога, ні від людей. Аналогічний ідейний зміст мають і інші розгорнені образи цього тво-ру. А поема «Іржавець» - це нещадне викриття тих історичних несправедливостей, які випали на долю України через її з'єднання з Москвою. Це водночас розпачливий плач над нещастям своєї батьківщини, плач, забарвлений містико- релігійними тонами.

Але Шевченко не тільки плаче. Він і проро-кує, він вірить, що нарід повстане проти мос-ковського централістичного абсолютизму.

З розкритих московськими вченими козаць-ких могил встане козацька слава, розпростає Україна свої могутні плечі і скине з себе тягар рабства. Такий ідейний зміст «Розритої моги-ли», ця сама ідея варіюється і в поемі «Чиги-рин». Большевики, що самі вперто продовжува-ли імперіялістичну політику пригноблення України, зовсім не зацікавлені були згадувати про історичні кривди, завдані українському на-родові. Тому вони всіляко намагалися замовчу-вати найвищі перли Шевченкової поезії, забува-ючи не тільки в принагідних статтях щось ска-зати про «Чигирин», «Розриту могилу», але й у монографіях, обмежуючись лише скупими ряд-ками про ці твори, рядками, що нічого не вияс-нювали і ні до чого не зобов'язували.

Виходячи із своїх політичних тенденцій, большевицькі дослідники всіляко перебіль-шували ідейні зв'язки Шевченка із Добролю- бовим, Чернишевським, Курочкіним. На цю тему написано безліч статей і всі вони позна-чаються цілковитою науковою безплідністю. Всі автори статей оперують кількома заяло-женими фактами. Але критичне ставлення до тих фактів дає можливість встановити, що, по -перше, не всі ці факти є прямим свідченням про наявність ідейних зв'язків, а по-друге, де-які з цих фактів, коли звернутися до першо-джерел, виявляються непевними. Так, напри-клад, про особисте знайомство Шевченка і Чернишевського говорили на підставі неясно-го натяку в спогадах Мордовця.

Разом з тим автори цих статей цілком нех-тували такими фактами, які свідчили проти їхньої концепції зв'язку Шевченка із російсь-кими революційними демократами, а тим ча-сом ці факти дуже промовисті.

Представник російської демократії Бєлін-ський з оскаженілою ненавистю ставився до Шевченка. В листі до Аннекова в грудні 1847 року він писав: «Шевченко послали на Кавказ солдатом (?). мне не жаль его. Будь я его судьею, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам». Такий вигляд мали «ідейні зв'язки» російсь-кої революційної демократії та Шевченка.

І якщо Чернишевський і висловлювався при-хильно про Шевченка, то це не тому, що сприй-мав він Шевченкову творчість, а тому, що хотів використати Шевченків авторитет для зміц-нення своїх позицій. Це була дипльоматична московська прихильність. І в цьому Чернишев-ський став ніби учителем для большевиків.

Большевики робили Шевченка навіть дру-гом жидів. Для цього вони навіть удавалися до прямої фальсифікації текстів Шевченкових поезій. 1936 року вибрані твори Шевченка для дітей було видано так, що слово «жид» послідовно замінялося словом «єврей».

Український нарід протягом віків зазнав жорстокої експлуатації з боку жидівства. В на- родніх думах жид-орендар фігурує то як лютий ворог українців, то як об'єкт дошкульного на-сміху. Цей антижидівський дух народньої пое-зії позначився також на творчості Шевченка. В його творах знаходимо енергійні випадки про-ти жидів, як експлуататорів України. Образ Лейби в поемі «Гайдамаки» є образом надзви-чайно соковитим і правдивим. Це образ, що втілює в собі віковічні відразливі риси жидівс-тва, і з цього погляду образ жида-корчмаря, створений Шевченком, належить до галереї вічних образів у світовій літературі. І цілкови-тою натяжкою звучать потуги большевицьких критиків довести, що Шевченко був «другом» бідних євреїв. Свої докази цього твердження вони не в силі підтвердити даними самої твор-чосте поета, тоді як антижидівські висловлю-вання з «Кобзаря» можна цитувати десятками.

Чимало чорнила витратили большевицькі борзописці на те, щоб довести атеїзм Шевчен-ка. Але й тут їх дуже легко викрити на підста-ві аналізи текстів Шевченкових творів. Що-правда, вогненний темперамент Шевченка інколи поривав поета до різних богохульних розпачливих зойків. Недоля батьківщини, бі-дування покривджених болить поетові в та-кій мірі, що забуває він власну душу і Бога. Але боговідступницькі тиради тут же чергу-ються із сповненими глибокого ліризму мо-литовними зверненнями до Бога.

Треба розрізняти, з одного боку, ставлення Шевченка до релігії, а з другого - до москов-ської консервативної церкви, до візантійщи- ни, як казав поет. Шевченко ніколи не був во-рогом релігії, але він був ворогом цареславної московської візантійщини. Азіятський харак-тер московської церкви був йому огидний. В релігії він шукав ідеального самозречення, схилявся перед моральною чистотою первіс-них християн («Неофіти») і в українській цер-кві часів козаччини бачив також високі зраз-ки такого самозречення (образ Титаря, про-мова благочинного в «Гайдамаках»),

Большевики твердили, що Шевченко на-прикінці життя став цілком на ґрунт атеїзму. Посилалися вони при цьому на такі твори, як «Гімн черничий», «Світе тихий». Але ці твори спрямовані не проти релігії, а проти мертвої догми московської церкви, проти розпусти, що панувала в монастирях за попустительст-вом чиновників синоду. Якщо припустити ан- тирелігійність поета наприкінці життя, то не можна буде зрозуміти ні його повного моли-товного екстазу «Марії», ні одного з останніх творів - «Молитви».

Злочинних спини У пута кутії не куй,

Склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам І покажи, і поможи,

Святую силу низпошли.

А чистих серцем?- Коло їх

Постави ангели свої І чистоту їх соблюди.

І всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.

Шевченко як поет є типовим виразником всієї многогранности українського народньо- го характеру, духу українського народу, його світовідчування, світосприймання. Тому для кожного українця «Кобзар» є глибоким жит-тєдайним джерелом. Тому зрозумілий і повся-кчасний потяг українців до створення культу поета. Але науково-критичне ставлення на-віть до спадщини такого генія, як Шевченко, наше першочергове завдання.

Завдяки дружній допомозі німецького на-роду Україна визволилась від большевицько- жидівсько-московської окупації. В нових умо-вах наші літературознавці матимуть змогу продовжити наукове вивчення літературного доробку великого генія світової літератури Шевченка.

Размещено на Allbest.ru