Український постмодернізм в оцінці критики

Українська література зламу тисячоліть має принципово новий якісний характер. Як справедливо зазначає Я. Поліщук, «пошук літературою власної ідентичності процес знаковий і постійно триваючий. Він зазнає пожвавлень та спалахів у моменти, коли система естетичних вартостей підлягає радикальному переосмисленню і, навпаки втрачає гостру актуальність, якщо існує недавно вироблений канон та досконалі тексти, котрі той канон стверджують та привілеюють. У нинішній ситуації переживає швидше перший сценарій» [11, 116]. Важко не погодитися із думкою дослідника. До того ж більшість літературознавців схильні осмислювати її як постмодерну, в межах якої співіснують постмодернізм, неомодернізм, неопозитивізм, неоавангардизм.

Проблема вивчення сучасної української літератури сьогодні стає однією з найгостріших, котра стимулює дослідників до активних наукових пошуків. У цьому напрямі важливими є здобутки Ю. Андруховича [10], Є. Барана [1], Н. Білоцерківець [2], І. БондарТерещенка [3], Т. Гундорової [4], В. Єшкілєва [10], 0. Ільницького [5], Л. Лавринович [7], М. Павлишина [9], Я. Поліщука [11], Р. Семківа [12], І. Старовойт [13], І. Фізера [14], Р. Харчук [15] та багатьох інших.

Метою нашого дослідження є визначення особливостей національної своєрідності українського варіанту літературного постмодернізму та простежити ґенезу поглядів сучасних літературознавців на окреслене явище.

Поява і розвиток постмодернізму в Україні були обумовлені змінами різного характеру, що відбулися на зламі століть. Це й перебудова державної системи, це й низка реформ політичного, соціально-економічного та культурного характеру. Усі ці реалії показали неспроможність життя за «старими» канонами, які себе вичерпали. Нова епоха почала вимагати від митців не тільки нового світовідчуття та пошуку самоідентичності, а й нових форм зображення реальності, нових виражальних засобів. Це яскраво відбивається в розвитку сучасної культури, зокрема літератури.

Як ми вже акцентували попередньо, постмодернізм як об'єкт дослідження останнім часом займає одне з провідних місць у різних галузях культури. І це не дивно, адже він якнайкраще відображає кризове світовідчуття людини зламу епох. Так, починаючи з 90-х років в українському літературознавстві розпочалася жвава дискусія навколо питань часу появи постмодернізму, потрактування його засадничих основ та визначення естетичної цінності. У цьому питанні вітчизняні дослідники займають полярні позиції: одні вважають (Т. Гундорова, Р. Харчук, В. Даниленко, І. Старовойт, М. Павлишин), що постмодернізм є закономірним етапом розвитку сучасного українського суспільства й літератури зокрема, інші що його існування не є можливим у силу багатьох обставин (Є. Баран, Я. Поліщук, С. Квіт, 0. Ільницький, І. Фізер). Таку позицію критики пояснюють тим, що в Україні свого часу не досяг апогею свого розвитку модернізм, як естетико-культурний попередник постмодернізму. Однак, зважаючи на транскультурність постмодернізму, маємо підстави говорити про можливість його паралельного існування з модернізмом на теренах сучасної української літератури.

Свого часу постмодернізм став предметом обговоренням на численних конференціях дискусійного характеру. Найфаховіші публікації, присвячені дослідженню побутування постмодернізму в українській літературі, стали з'являтися у часописі «Слово і час» під рубрикою «Літературне рішення 90-х та модернізм, постмодернізм, авангард, молодь сучасна і колишня etc.». Початок функціонування терміну «постмодернізм» поклала Н. Білоцерківець, визначивши постмодерну тональність літгуртів «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота».

Предтечами нової естетики вважаються поети Нью-Йоркської групи та «київської» поетичної школи, творчість яких є яскравим прикладом принципового несприйняття канонів соцреалізму. Дослідник В. Даниленко вбачає коріння постмодерної української літератури у творчості сімдесятників. Часто до постмодернових явищ дослідники відносять «химерну» прозу 70-х років XX століття, «київську» іронічну школу, покоління 80-90-х років, покоління міленіуму (Т. Гундорова, В Даниленко, Р Харчук).

Протягом останніх десятиліть з'явилась ціла низка літературознавчих праць, присвячених сучасному літературному процесу. Так, свого часу, критик Л. Лавринович започаткувала теоретичне обґрунтування явища постмодернізму в українській культурі статтею «Сучасний український постмодернізм Напрям? Стиль? Метод?». У своїй статті дослідниця обстоює думку про те, що постмодернізм в Україні є «данністю, спричиненою соціально-культурною ситуацією у світі» [7, 39]. Авторка, беручи за основу умови виникнення постмодернізму, розглядає семантико-світоглядні особливості українського, російського й польського варіантів постмодернізму, зазначаючи при цьому, що західний постмодернізм є продуктом споживацького постіндустріального суспільства, тоді як східний є мистецтвом постколоніальною епохи повалення тоталітарної системи СРСР.

Суголосною є думка Т. Гундорової, яка у численних працях, займаючись питанням класифікації сучасної української літератури, перш за все акцентує увагу на хронологічних рамках постмодернізму, та визначає її як «постколоніальну», «постапокаліптичну» та «постчорнобильську». Останнє визначення дослідниця подає, наголошуючи, що «саме в зв'язку з Чорнобилем можна та варто говорити про ситуацію українського постмодерну, адже для багатьох філософів постмодернізм асоціюють з ядерною епохою ситуацією кінця світу» [4, 12]. За її визначенням, «постмодернізм в українській літературі втілюється топографічно, як переплетення ідеальних місць, географічних мап, текстів і дискурсів на поверхні тіла національної культури. Український постмодернізм підриває ідеологічний простір тоталітарної культури СРСР» [4, 12]. Саме аварія на ЧАЕС показала розчарування в різноманітних концепціях і тим самим стала відправним пунктом для легалізації ситуації постмодерну.

Дещо іншу позицію щодо визначення сучасної літературної ситуації як постмодерної) займає Я. Поліщук, звертаючи увагу на суттєві відмінності західної моделі постмодернізму та української ситуації в культурі й суспільстві загалом, зазначаючи, що західні критерії окреслення постмодернізму є неприйнятними в умовах української культури дев'яностих років. До того ж, автор обстоює потребу від стежити адекватність постмодерної ситуації в Україні, адже «ані постмодерний тип культури, ані мультимедійна рецепція у нас і досі не стали явищами загальнопоширеними, аби заявляти про перемогу постмодернізму на уламках недавньо зруйнованої домодерної імперії» [11, 117]. Проте тут же додає, що «українська цивілізація останніх десятиліть істотно змінилась, що неабияк позначилось н створенні сприятливих умов для розвитку постмодерної есеїстки, співзвучними з тими процесами, які раніше розгорталися на Заході» [11,117].

На переконання предтечі українського постмодерну Ю. Андруховича, «постмодернізм є певним станом, певною кондицією в культурі, хоч і не тільки в культурі, яка характеризується відмовою від пріоритетності «нового»; це усвідомлення остаточної, онтологічно зумовленої безвиході будь-якої з практик» [1, 7]. Але при цьому автор говорить про продуктивність естетики постмодернізму в українській культурі, тоді як В. Єшкілев визначає естетичну вичерпність постмодернізму. Розділяючи думку митця, Р. Семків акцентує увагу більше на аналізі онтологічних засад постмодерну загалом, і його українського варіанту зокрема, визначаючи, як «стан культури, епоху розвитку цивілізації, коли втрачено довіру до автентичності всіх культурних концепцій чи манер художнього письма» [12,14].

Про розчарування та втрату довіри у ситуації постмодернізму говорить І. Бондар-Терещенко, зазначаючи, що «у першу чергу, постмодернізм являє собою філософію, збудовану на глибокому розчаруванні в ідеї історичного прогресу». Саме в ньому він вбачає внутрішню свободу від заангажованості всюдисущого соцреалізму, асоціюючи його український варіант із постсовкізмом та постімперським світобаченням з його свободою вибору» [3, 57]. У той саме час С. Квіт наполягає на тому, що «постмодернізм навпаки пропагує не свободу вибору, а свободу не мати жодної точки зору. На думку дослідника, постмодернізм руйнує романтичну за своєю природою українську культуру» [6, 62]. Близькою до такого бачення ролі постмодернізму є позиція Є. Барана, який вважає постмодернізм негативним явищем у сучасній українській літературі, і протиставляє йому традиційну і національно самобутню українську літературу.

І. Старовойт у дослідженні «Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця XX століття» подає ґрунтовний аналіз літературної ситуації останніх десятиліть як постмодернової, досліджуючи прояви розголосу та внутрішнього розвитку літературного постмодернізму в Україні. Варто наголосити на тому, що серед досліджень постмодернізму в українській критиці останніх років, пропонована праця вигідно виділяється тим, що авторка визначає ряд національних рис саме українського варіанту постмодернізму та його стилістичного призначення на теренах української культури.

Щодо визначення національних рис українського постмодернізму, то тут варто звернути увагу на дослідження Р. Харчук, яка робить першу спробу вивчення літературної дискусії щодо постмодернізму, його естетичних орієнтацій та особливостей в українському письменстві на матеріалі творчості найпомітніших прозаїків нашого сьогодення.

До дискусії щодо постмодернізму також долучилися вчені діаспори 0. Ільницький (США), М. Павлишин, (Австралія), І. Фізер (Канада). Після публікації на сторінках журналу «Слово і час» статей М. Павлишина «Українська культура з погляду постмодернізму», «Застереження як жанр», присвячених аналізові постмодерністських прикмет сучасної української прози, 0. Ільницький виступає зі статтею «Трансплантація постмодернізму: сумніви одного читача», де заперечує саме існування українського постмодернізму.

У своїй статті О. Ільницький, акцентуючи увагу на обставинах появи постмодернізму в культурі Західної Європи, зазначає, що постмодернізм є реакцією на більш ніж сімдесятилітнє засилля модернізму в усіх сферах західноєвропейського культурного життя. І, виходячи з даного положення, стверджує неможливість узгодження постмодернізму (в його широкому розумінні) з українським культурним досвідом останнього сімдесятиліття, адже «який може бути постмодернізм в Україні, якщо модернізм там закінчився, ледве почавшись, і фактично жодне покоління, крім майже цілком винищеного («розстріляного») покоління 20-х років, так і не запізналося з ним як з інтегральним процесом свого культурного життя» [5,112]. Тому, на думку дослідника, термін «постмодернізм» в українському контексті слід вживати дуже обачно, як такий, що ані не відповідає українським реаліям, ані допомагає зрозуміти процеси, які сьогодні відбуваються в українській культурі.

Категорично протилежну позицію займає М. Павлишин, наголошуючи на універсалізмі постмодернізму, його толерантності і гнучкості, що дозволяє спокійно ввібрати в себе риси місцевої культури, тим самим змінюючи її та позбавляючи автентичності. Автор також погоджується з тим, з'явився постмодернізм як певний тип опозиції до авторитету модернізму у високій культурі Заходу. Проте, дослідник зауважує, що «префікс «пост» у постмодернізмі не має семантики «після», адже модернізм і постмодернізм можуть існувати паралельно, хоч між ними і існує напруга. Постмодернізм створює сприятливі умови для запізнілої рецепції модернізму» [9,116].

Змальовуючи розрізненість наукових поглядів на постмодернізм І. Фізер піддає сумніву саме існування постмодернізму. Дослідник акцентує увагу на тому, що постмодернізм звів філософію до «мовної гри», тим самим позбавивши її багатофункціональності. Науковець підкреслює, що «культурологічну ситуацію сьогодення важко окреслити відповідним терміном з огляду на її розпливчатість, позбавленість чітких атрибутів. І тому саме такий «порожній» термін як «постмодернізм» їй якнайбільше підходить» [14,117].

Але не лише питання ґенези та ціннісних орієнтирів постмодернізму як явища в українській літературі цікавила дослідників. Неодноразово літературознавцями робилися спроби розробити єдину класифікацію сучасної постмодернової літератури. Дослідник природи літературного постмодернізму Р. Харчук, провівши власні розвідки у цій царині, доходить висновку, що перша така спроба належить В. Єшкілєву. Саме він на сторінках «Плеорами 3'98: Малій українській енциклопедії актуальної літератури» виокремив наступні види постмодерних дискурсів в сучасній українській літературі: «тестаметарнорустикальний, тобто традиційний, постмодерний та неомодерний» [10,19].

Наразі в українському літературознавстві виокремлюються три основні класифікації сучасної української літератури, які базуються на таких принципах: генераційному (І. БондарТерещенко, Т. Гундорова, В. Даниленко, Л. Демська, В. Єшкілєв), територіальному (Н. Білоцерківець, В. Даниленко), принципу естетичної та стильової орієнтації (Н. Зборовська, Р. Харчук). За генераційним (поколіннєвим) принципом виокремлюють сімдесятників, вісімдесятників, дев'яностників та двотисячників або ж покоління міленіуму. За територіальним (географічним) принципом виділяють«житомирську» та «галицьку» школи (В. Даниленко) або ж «київсько-житомирську» та «галицько-станіславську» (Н. Білоцерківець). Існує також поділ за естетичним принципом на «західників» і «ґрунтівців» (Р. Харчук), поділ на «карнавальну» та «міфологічні» школи (Н. Зборовська).

Таким чином, проаналізувавши погляди сучасних літературознавців можемо з упевненістю говорити, що представники сучасного літературознавства, як вітчизняного, так і зарубіжного, не мають одностайної думку ні щодо часу виникнення постмодернізму на теренах української культури, ні щодо поцінування його ціннісно-естетичних засад. Погляди дослідників мають часом діаметральний характер. Якщо одні обґрунтовують культурно-історичну зумовленість українського постмодернізму, то інші вважають неправомірним навіть припустити існування постмодернізму в українській літературі. Ми ж поділяємо думку про те, що постмодернізм варто сприймати як даність, як закономірний етап у розвитку вітчизняної літератури, не зважаючи на те, що колись в українській літературі не досяг свого апогею розвитку модернізм як естетична практика. І тут же варто додати, що сучасна ситуація в українській літературі дає можливість говорити про одночасне існування в ній і модернізму, і постмодернізму, що і визначає особливість сучасного українського літературного процесу.

Список використаних джерел