Жіночі образи раннього твору Ш. Бронте "Стенкліффський готель" у їх контрастності й варіативності

Ще донедавна дослідники асоціювали ім'я Шарлоти Бронте лише з широко відомими її творами та найбільш значущими аспектами її творчості жіночими образами: Джейн Ейр («Джейн Ейр», 1847), Шерлі Килдар і Керолайн Хелстоун («Шерлі», 1849), Люсі Сноу («Білет», 1856), які презентували певний стереотип бронтевської жінки-трудівниці з твердими моральними принципами і чітким поділом пороку та благочестя. Нині можна говорити про певну відмінність ранньої творчості Ш. Бронте від її зрілих творів. бронте жіночий образ поетика

Рання творчість Ш. Бронте майже не досліджена сучасним літературознавством. Дослідників приваблюють різноманітні аспекти поетики і семантики цих творів. Так, Н. Соколова зосереджує увагу на концепції особистості [2; 3; 4]; особливості композиції, система персонажів та інші різноманітні аспекти юнацького циклу Бронте цікавлять сучасну зарубіжну дослідницю Кристин Александер [5; 6; 7].

Вініфред Джерин [9; 10] і Том Вініфриз [11] присвячують свої праці вивченню юнацьких творів мисткині в контексті життя і творчості Шарлоти, Бренвела, Емілі та Енн Бронте. Проте роман «Стенкліффський готель», що розглядається в зазначеній статті, не фігурує в жодній з наявних літературознавчих праць.

Відповідно до завдання нашої статті особливий інтерес становлять жіночі образи «Стенкліффського готелю». І хоча більшість із них є другорядними, вони яскраві й колоритні. У творі зображено п'ять жіночих персонажів. Однак до переліку дійових осіб, запропонованих Бронте на початку твору, ввійшли лише три: Луїза Денс, Мері Персі і Джейн Мур. Імовірно, Бронте задумала ці образи як центральні, але їх поява в оповіді настільки фрагментарна, що жоден з них повною мірою не можна вважати головним.

Найбільш значущий жіночий персонаж тут Мері Персі, донька Нордангерленда і дружина Заморни, королева Енгрії, героїня, відома з попередніх історій «Мері» і «Міна Лоурі». Вона постає в образі романтичної жінки, яка страждає через непримиренну ворожнечу двох дорогих їй людей, змушена «нести хрест» високого походження і статусу дружини правителя. У попередніх історіях енгріанського циклу Мері з'являлася як романтична красуня-наречена («Мері»), змучена ревнощами і примарними страхами за життя чоловіка герцогині Заморни («Міна Лоурі»), У новій енгріанській історії вона постає жінкою, яка віднайшла певний спокій. Але все ж таки в її характері й настрої є певна нестабільність, яку помічає чоловік-герцог і через це порівнює дружину з мінливою погодою: «Вона не безупинне сонячне світло, вона іноді (дощить) плаче, мучить його і часто нищить своїми жіночими ревнощами» [8, 73]. Такі емоції зумовлені багатьма обставинами політичним становищем у країні, складними нестабільними стосунками герцога з тестем тощо. Після благополучного вирішення конфліктів, зокрема особистісного й побутового (хоч і тимчасового, але примирення герцога з пораненим тестем), Мері знаходить спокій і душевну рівновагу. Такий її вигляд асоціюється в герцога з Дівою Марією: «... Витончена постать і мармурове обличчя... маленькі казкові ручки. Відкритий погляд відображає чесність і безтурботність, подібно до втіленої в скульптурі Діви Марії» [8, 72]. Типологічно схожа з романтичними героїнями «європейського типу» (Авророю і Медорою), Мері в цьому творі своєрідний символ миру і спокою Нордангерленда й Заморни, які заплуталися в ненависті й ворожнечі: «Сидячи між графом і герцогом в один із таких рідкісних вечорів, Мері розуміла, що для обох чоловіків вона була єдиним світлом і надією всього життя» [8, 77-78].

Важливим для розуміння типології героїнь є образ оперної співачки Луїзи Денс, яка з'являється в тексті фрагментарно, але її можна назвати однією з наскрізних героїнь циклу енгріанських історій завдяки «багатій біографії», що виходить далеко за межі цього твору. У чомусь схожа з Міною Лоурі, яскрава, сильна духом особистість, вона водночас залежна від власних почуттів і марнославства (про що свідчать її численні шлюби і любовні зв'язки зі знатними чоловіками). Вона нехтує моральними засадами суспільства й існує поза ним. На відміну від Міни, яка згідно з романтичною естетикою є більшою мірою образом-символом вільного духу, героїня «Стенкліффського готелю» соціально конкретна, її біографію викладено більш детально. ПІ. Бронте скрупульозно уточнює всі її колишні зв'язки з уже відомими героями енгріанських історій. Луїза Денс, як зазначено в переліку дійових осіб, є колишньою дружиною дядька герцога Заморни, маркіза Веллеслі, пізніше мера Вернона, а в цій історії коханкою лорда Маккари Лофті, колишнього союзника Нордангерленда.

Луїза Денс образ збірний, поєднує риси різних героїнь юнацького циклу Бронте. У ньому співіснують любов до усамітнення і природи, притаманна Меріен Х'юм, і водночас прагнення до блиску світського життя з його пристрастями й моральними вадами, що характерно для Зенобії і світських дам пізніших романів Ш. Бронте (Бланш Інгрем та ін.).

З образом Зенобії постать Луїзи Денс близька і за життєвими пріоритетами (прагненням до слави і високого статусу в суспільстві) та світськими талантами (співочими, музичними). Поетика її імені Луїзи (фр. Louis < ст,фр. Loeis; середньов.-лат. Ludovicus, Clovis <давнє-вн. Chlodovech <hlut «знаменитий», «відомий» + wig «бій», «бій» [1,133]) в поєднанні з її портретною характеристикою і поведінкою дають уявлення про героїню як про особу богемну, котра в своїх учинках керується емоціями. Вона також має складний характер, який поєднує як позитивні, так і негативні риси. Створюючи цей образ, ПІ. Бронте звертається і до романтичних, і до реалістичних прийомів письма. У ньому є те, що характерне для Гюльбеї та Юлії Байрона схильність до лицемірства, зумовлена нестримністю чуттєвих поривань і суспільним статусом. ПІ. Бронте підкреслює, що Луїза Денс «мила і витончена, граціозна, не молода і не квітуча, але ще здатна м'яким сонним поглядом і вкрадливою посмішкою, що блукає навколо брехливих губ, зачарувати «найбільш могутнього з мужів її століття»» [8, 6-7]. Це новий варіант раннього жіночого типу, який можна назвати типом жінки-спокусниці. В її манерах і поведінці немає тієї «military erectness», властивої «улюбленим» центральним героїням Бронте зрілого періоду і яка чітко виписана в образі Міни Лоурі. Жіноча м'якість Луїзи, як зазначає оповідач, «іноді занадто штучна, особливо коли це стосується сентиментального» [8, 2]. На відміну від прямолінійної Зенобії, яка досягає мети будь-якими способами, Луїза Денс діє більш витончено: своєю м'якістю і тендітністю вона зачаровує потрібного їй чоловіка. Це виявляється в усьому в тому, як вона говорить (напівпошепки) і що робить. Так, відповідь-послання своєму колишньому коханому вона оформляє у властивій їй манері: «Я написала витонченого листа на папері, пронизаному ароматом троянд, і скріпила його чарівною печаткою зеленого кольору з зображенням двох сердечок, поглинутих єдиним полум'ям» [8, 4].

У «Стенкліффському готелі» чільне місце займає ще один жіночий образ Джейн Мур. Певні риси останньої втілюються пізніше в другорядних жіночих персонажах зрілої творчості письменниці. Донька відомого адвоката, яку герцог назвав «трояндою Заморни» («The Rose of Zamorna», тобто першою красунею в герцогстві Заморни), зовні помітно відрізняється від ранніх героїнь Бронте. Як зазначає автор, у красуні Заморни «очі не такі темні», як у Міни, а «волосся не таке золотаве», як у Мері, у ній «немає тієї витонченості й крихкості, що притаманна більшості героїнь романтиків» [8, 43]. Подібно до Теккерея, що характеризує Емілі Седлі («Ярмарок марнославства») як занадто примітивну, недостатньо яскраву і значущу, щоб бути героїнею, Бронте так оцінює Джейн Мур: «Проста дівчина в білому, повна і дуже висока. Здавалося, її обличчя палає: воно було таким яскравим, таким квітучим. У неї були дуже рожеві губи, а ряд маленьких рівних зубів іскрився, немов перли... В основі її чарівності правильність рис: вона була досконала, зі жвавим кольором обличчя і гарною фігурою» [8, 43]. Величні манери і внутрішні якості, відзначені Тауншендом і його другом Вільямом Персі під час спілкуванні з Джейн Мур, її марнославство й егоїзм, поверховість і певна пихатість до непроханих гостей, любов до розваг і впевненість у власній досконалості, а також прагнення вийти заміж за «підходящого» кавалера риси, що нагадують героїнь зрілої творчості Бронте, Бланш Інгрем і Джорджіану Рид («Джейн

Ейр»), Джиневру Феншо («Віллет») й світських дам Байрона («Дон Жуан»): «Тут немає розуму, і занадто мало серця» [8, 48-49].

Образ Джейн Мур, її внутрішні переконання дещо суперечать сутності героїнь романтиків, а також бронтевським раннім героїням, які сприймають кохання як основу світобудови, без якої щастя жінки неможливе.

Варіантом цього образу є епізодичний персонаж Джулія Торнтон, дружина генерала і баронета Торнтона. Волелюбна і чуттєва натура, у новій життєвій ситуації вона відчуває необхідність стримувати свої думки й почуття. Як і деякі з героїнь Діккенса (Бетсі Квілп, Едит Домбі), Джулія Торнтон опинилася «під п'ятою» у чоловіка-тирана.

Цікавим є ще один жіночий образ аналізованого твору місіс Стенкліфф, господиня готелю, яка з'являється в полі зору оповідача епізодично. Зовні й психологічно вона нагадує бальзаківську мадам Воке («Батько Горіо»), адже сприймається як певний сконцентрований образ меркантильного і хаотичного суспільства Англії бронтевського періоду. Місіс Стенкліфф типова представниця того середовища «англійських денді й срібних виделок», атмосферу життя якого і відтворює Бронте в цьому творі. Очевидно, цей образ буде своєрідним прообразом мадам Бек («Віллет»), Місіс Стенкліфф це втілення дріб'язкового марнославства і практицизму. Її громіздкий одяг, надмірна манірність і велична мова, що не відповідають її роду діяльності й статусу, викликають сміх у високопоставлених мешканців готелю. Вони змушені відповідати статусу й вихованню і вдавати розуміння й повагу до неї як до господині й жінки: «Місіс Стенкліфф, велично одягнена, в тюрбані з пером і алмазним плюмажем, була схожа на графиню в галереї... Не змінюючи урочистого виразу обличчя, вона зробила величний реверанс компанії і пішла» [8, 36]. Після першого ж спілкування з нею Тауншенд з властивою йому іронією називає її «графинею Нордангерлендською, герцогинею Заморни» [8, 35], через схожість їх манер і поведінки.

Більшість із п'яти презентованих у творі героїнь з'являються в окремих епізодах і між собою практично не взаємодіють. Винятком є епізод у будинку генерала Торнтона, де Джейн Мур і леді Джулія Торнтон (дружина генерала) обговорюють характер і поведінку Джейн щодо потенційних наречених За родом взаємин і ролі (одна молода учениця, друга досвідчена наставниця) ці два образи ніби передують появі героїнь зрілої творчості Бронте Керолайн Хелстоун і сестри Роберта Мура, наставниці Керолайн міс Мур («Шерлі»), Проте світогляд і погляди перших є більш демократичними, на відміну від жорстоко регламентованого спілкування Керолайн і міс Мур, яке обмежується читанням і шиттям. Перші відверто обговорюють шанувальників Джейн, її перспективи на заміжжя і почуття до лорда Хетфорда: «Я вже довгий час закохана в цього чоловіка. Серйозно, немає нікого, за кого б я хотіла вийти заміж так, як за нього... » [8, 51]. Інші, виховані в пуританських традиціях, не могли собі дозволити так відкрито обговорювати свої почуття з будь-ким. Особливо неприйнятними були подібні теми в спілкуванні з міс Мур суворою бельгійкою консервативних поглядів, яка навіть у кращому настрої) наспівуючи під супровід гітари, не змінювала свого церемонного, натягнутого вигляду.

Усі образи аналізованого твору поки що ескізи, створюючи які ПІ. Бронте готувалася до зображення досконалих, глибоких жіночих образів, що з'явилися в її зрілій творчості в типологічній різноманітності. Однак головна функція другорядних жіночих типів у ранніх і пізніших творах залишається незмінною відтінити, підкреслити кращі якості, «інакшість» центральних героїнь.

Як зазначає редактор «Стенкліффського готелю» Хізер Глен, цей твір здається «серією непов'язаних епізодів, однак задуманий як ціле... Він починається з цитування Байрона Луїзою Денс і закінчується читанням Байрона Заморною і його дружиною» [8, 9]. «Цій «новелі», як іронічно назвала обговорюваний роман сама ПІ. Бронте, властивий не героїчний романтизм Байрона, а швидше його прихована іронія» [8, 9]. Вона втілена в іронічному голосі Чарльза Тауншенда, який заперечує показну велич навколишнього суспільства. Так, під час бунту проти Заморни Тауншенд спостерігав наступну картину: «Двері моєї кімнати розчинилися і двадцять людей опинилися за моєю спиною, давлячи одне одного, щоб виглянути у вікно... » [8, 60]. Навіть герцог у подібній ситуації нічим не відрізняється від натовпу: «Людина в крислатому капелюсі сиділа подібно до будь-якого промоклого квакера, якого ще не залишив дух» [8, 64].

У «Стенкліффському готелі» немає основного конфлікту, а лише частково згадується в декількох епізодах проблема зіткнення особистісних уподобань і політичних інтересів герцога Заморни, що впливає на авторитет і стабільність його влади.

Немає тут і чітко протиставлених, контрастних жіночих образів. Усе очевидніше ретушуються риси традиційних жіночих типів романтиків. Риси «східного» або «європейського» типів змішуються і взаємодіють, варіюючи від образу до образу.

Героїні набувають соціальної конкретики, детально змальовувані їх портрети й обставини, у яких вони діють. Бронте намагалася створити варіативні типи жінок, які б репрезентували різні прошарки суспільства і мали різні ціннісні орієнтири. Це позначило рух письменниці до іншої системи образних координат. Очевидним є прагнення Бронте до зображення жінки в тісному зв'язку з її середовищем, у причинно-наслідкових зв'язках суспільства й людини.

Список використаних джерел