"Слово на Вознєсєнїє Господнє" Антонія Радивиловського як приклад барокової проповіді

Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина

В статье коротко характеризуются основные черты двух периодов украинской проповеди. Выделены, основополагающие произведения XVII ст., которые имели наибольшее влияние на формирование этого жанра. Рассмотрены структурные и художественно-стилистические особенности проповеди «Слово на Вознесение Господне» Антония Радивиловского. Согласно теории Т.ван Дейка было предложено рассмотреть анализируемую проповедь как макроструктуру. В проповеди выявлены и исследованы модификации согласно теории ученого.

Ключевые слова: барокко, проповедь, макроструктура.

Виклад основного матеріалу

Друга половина XVII ст. у літературі відзначається розвитком релігійно- повістевої й піднесенням історичної прози, а також виникненням нової проповідницької та публіцистичної прози.

До XVII ст. проповідь в Україні не була чітко вираженим літературним жанром. Підтвердження цієї думки знаходимо у М. Марковського, який, аналізуючи характерні риси проповіді XVI ст., наголошує на тому, що «вона не мала чітко окресленої форми, яка б виділяла її як особливий рід літературного твору» [1, 49]. Д. Чижевський підтримує цю думку, говорячи, що форма барокового казання наближається до форм інших літературних гатунків [2, 320].

В історії української проповіді дослідники виділяють два періоди:

- греко-слов'янський (до 30-х рр. XVII ст.);

- латино-польський (друга половина XVII ст.).

Основною метою проповіді греко-слов'янського типу було повчання парафіян, тлумачення понять і приписів християнства. Джерелами проповіді XVI ст. служили староруські перекази. Проповіді складалися зі слів учителів церкви, давньоруських проповідників та повчань «Учительних Євангелій». Прикладом цього були тексти Кирила Транквіліона-Ставровецького з «Учительного Євангелія» [3].

«Новий», латино-польський тип проповіді розвинувся в процесі антикатолицького культурно-релігійного опору під впливом західноєвропейських та польських текстів цього жанру. Проповідники ставили за мету засвоїти методи й прийоми написання казань і створити на питомому грунті власні [4, 52].

Першим взірцем такої проповіді вважається твір Петра Могили «Крестъ Христа Спасителя и каждого человіка» [5]. Але найбільший вплив на формування цього жанру в другій половині XVII ст. мала «Наука, альбо Способ зложення казання» Іоаникія Галятовського [6], який дав чітку систему написання казання.

Найперше, що радить зробити Іоаникій Ґалятовський, - обрати тему, тобто епіграф, який був би фундаментом для цілого казання. Виділяючи композиційні частини казання (ексордіум, нарацію, конклюзію), автор наголошує на тому, що вони повинні відповідати темі, тобто епіграфу. Далі Галятовський радить нарацію поділити на частини і «кождую часть теми особно повідати» [6, 135]. Важливим моментом є співвіднесеність усіх частин між собою. Крім того, Іоаникій Ґалятовський говорить про доступність проповіді.

Особливості цього способу викладу були втілені одним із найбільш яскравих авторів української літератури другої половини XVII ст. Антонієм Радивиловським. Він же вніс власні характерні структурні й художньо-стилістичні риси в цей жанр. Прикладом цього може служити «Слово на Вознєсєнїє Господнє».

Мета статті - визначити найхарактерніші структурні й художньо-стилістичні особливості цього казання зі збірки «Вінець Христов» Антонія Радивиловського.

В останні десятиліття все більшу увагу дослідників привертає проповідницька спадщина українських барокових письменників. Однак, не зважаючи на існування великої кількості наукових розвідок, присвячених вивченню проповідей Антонія Радивиловського, не всі тексти належно проаналізовано, осмислено та науково обґрунтовано в сучасному літературознавстві.

Актуальність теми дослідження зумовлена потребою переглянути творчу спадщину видатного письменника і проповідника Антонія Радивиловського з урахуванням культурного контексту та інтертекстуальних зв'язків, що є важливим для створення об'єктивної концепції історії української літератури.

Об'єкт дослідження - проповідь «Слово на Вознєсєнїє Господнє» Антонія Радивиловського.

Предмет аналізу становлять барокові особливості казання «Слово на Вознєсєнїє Господнє».

В основі обраної нами проповіді лежить євангельський сюжет про Вознесіння Христа. Посилаючись на Святе Письмо, а також використовуючи алегорії та символи, казнодія послідовно розкриває поставлені завдання проповіді.

Композиція проповіді «Слово на Вознєсєніє Господнє» Антонія Радивиловського відповідає «Науці» Галятовського.

Обравши тему Вознесіння Христа, автор цитує Євангеліста Марка: «Вознєсєся на Небо, и сидє одєсную Бога» [7, 59 зв.]. Обрана цитата виконує роль епіграфа, заспіву до промови, тим самим автор підтримує західні традиції, в яких використання цитати вимагає обов'язкового тлумачення і є тим фундаментом, на ґрунті якого постає текст проповіді. На це безпосередньо вказує й сам Іоаникій Ґалятовський у своїй «Науці» [6].

Проповідник повсякчас посилається на апостолів і євангелістів (Марка, Матвія, Іоана), апостолів (Павла), святих (Августина, Іоана Золотоустого), пророків (Давида). Так, приміром, окрім зазначеної цитати Євангеліста Марка у епіграфі, Антоній Радивиловський посилається на євангеліста Іоана: «...святый змь 1оаныъ о нєм пишетъ: въ Мірі бі, и мїръ єго не позна; на знакъ такъ хвалєбного и славного звітязства, заслужилъ сєбі тоє, абы з тыхъ низкостєй зємннхь, взятый былъ в Небо, и оусшъ одєсную Отца своєго» [7, 59 зв.] й Марка «Вознєсєся на Небо, и сідє одєсную Бога» у зачині до ексордіуму [7, 59 зв.].

Проте вже на початку ексордіуму Антоній Радивиловський не дотримується запропонованого Іоаникієм Ґалятовським способу побудови проповіді, який радив використовувати самоприниження як композиційний прийом. Автор переходить безпосередньо до того, про що йтиметься у проповіді: «З якимъ вєсєлїємъ и трїумфомъ вознєсєся Христосъ в Небо, якося Отецъ з трїумфалного єго входу урадовалъ, и чимъ там Христос зосталъ, о том сїє слово будєт» [7, 59 зв], тим самим визначаючи завдання проповіді.

Казання починається зі звертання до православного слухача. Автор, використовуючи алегорії та апелюючи до античних джерел, зокрема до міфу про горгону Медузу: «Правятъ Поєтове, ижъ Шрсеушъ Іовишо сынъ, забиши Мєдузу окрутного ужа, которого позрінє людєй в камєнїє оборочало» [7, 59 зв.], зауважує, що це не правда, а лише фабула. Вдаючись до символізму, Антоній Радивиловський продовжує оповідати про перемогу, говорячи: «. Христосъ Спаситєль, забивши на Кресті оного ядовитого пєкєлного ужа, дїавола проклятого, который народъ людзкїй, позрєнємъ своимъ оборочалъ в камінє» [7, 59 зв.]. Завдяки цим порівнянням та алегоріям проповідник нагадує про первородний гріх, який учинили Адам і Єва, і спокуту якого на себе взяв Ісус Христос.

Згідно з «Наукою» Іоаникія Ґалятовського, Антоній Радивиловський поділяє нарацію на частини.

У першій частині знаходимо посилання на святого Матвія. Оповідаючи притчу про десять дів, святий порівнює Царство Небесне з десятьма дівами, які вийшли назустріч нареченому (Ісусу Христу): «Кгды облюбєнєць оный, о которомъ пишєть Матдєй святый, поспішался до дому своєго, абы сєбі самому, и всімь домовымъ своимъ справилъ вєсілє» [7, 60]. З десяти дів тільки п'ять підготувалося як належало. Казнодія інтерпретує проповідь по-своєму, говорячи, що замість п'яти дів Ісуса Христа чекатимуть дев'ять хорів Ангелів, які, зустрівши, приведуть до Царства Небесного: «...нє пять Дівь, алє дєвять Хоровь Агглкихь прибравшися яко налєжить, исходять вь стрітєнїє Хво, и стрітши єго з вєсєлїєм и трїумфомь впроважают на Маєстать Бзкїй...» [7, 60]. Цілком можливо, що така інтерпретація сюжету зумовлена тим, що аудиторію цікавили більш «прозаїчні» речі, як-от устрій Царства Небесного.

У другій частині нарації чи не кожне речення створено за методом аналогії. Застосовуючи його, проповідник намагався зробити своє казання доступним для будь-якого слухача. Так, Антоній Радивиловський порівнює Царство земне з Небесним: «Яко Царь зємньїй, ґдьі на свою власную (будучи чрєз долгїй чась в чужой зємли) наєжджаєт столицу, нє маш того чоловіка, который бы єго з радостїю и вєсєлїєм нє спотыкалъ, а споткавши з вєсєлїємь и Трїумфомь до Палацовь Царских нє впроважаль...» [7, 60]. Господь Бог виступає царем, який зустрічає з радістю й веселощами по довгій розлуці у своїй столиці (Царстві Небесному) і проводжає до своїх шат (Царства Небесного). Так само з Ісусом, який повертається, ніби до власного дому (Неба), де його зустрічають ангели з радістю та веселощами і проводжають до правиці Бога Отця. Таким чином, ми можемо побачити внутрішню подібність, коли розкривається значення об'єкта, його ролі, функції у довколишньому світі через його «духовний» смисл [8, 178]. Порівнюються об'єкти матеріального світу з об'єктами духовного [8, 180].

Варто зауважити, що саме у другій частині наради проповідник, оповідаючи про зустріч з кожним представником небесної ієрархії, використовує метод ампліфікації. Щодо небесних істот, то всі вони розрізняються за своєю близькістю до Творця й тієї ролі, заради якої Він створив їх. За св. Діонісієм Ареопагитом, усі небесні істоти діляться на дев'ять груп, або дев'ять ангельських чинів: серафими, херувими, престоли; верховенства, сили й влади; начала, архангели й власне ангели. Серафими, херувими й престоли утворюють вищу небесну ієрархію; верховенства, сили й влади - середній, а начала, архангели й ангели - нижчий рівень [9]. Повертаючись до першої частини й безпосередньо до притчі про десять дів, проповідник наголосив, що зустрічатимуть Ісуса дев'ять хорів, саме під цим проповідник мав на увазі всю небесну ієрархію.

Небесні істоти, зустрічаючи Ісуса, дякують за добро і милість, які робив Він, перебуваючи на землі. Сили дякують за всі чудеса, які Він творив на землі, архангели - за те, що відкрив своїм учням таємниці від Господа Бога, Ангели - що виконав їх охоронний обов'язок («Зракь раба прїємши») [7, 60 зв.], серафими - що проповідував любов на землі і залишив одну із найголовніших заповідей: «. да любитє другь друга, якожє возлюбих вы, да и вы любитє сєбє» [7, 61 зв.], херувими - за мудрість, завдяки якій, люди будуть розуміти й знати про Бога, престоли - за справедливість царських престолів: «чрєз нєго на зємли на Царскихь Престолахь, яко Царица єсть посаждєнна» [7, 61 зв.], верховенства - за підкорення усіх народів: «.жиючи на зємли, Покори люди намь, и языки под ноги наша, избранамь достоянїє своє, доброту Іаковлю южє возлюби» [7, 62], начала - за здатність керувати царями й князями, влади - за охорону від бісівських спокус і позбавленні їх влади: «Гды Привєдоша к нєму бюны многи, и изгна духи словомъ над то, жє и Аптоломъ рєкль: Сє даю вам власть наступати на змїю, и на скорпїю..» [7, 62].

Оповідаючи про всі зустрічі з небесними «мешканцями», проповідник робить відступ, в якому змальовує все, що чекатиме на Христа у Царстві Небесному, посилаючись на пророка Давида й святого Іоана Золотоустого. Звертаючись до Христа, проповідник говорить про радість Отця Небесного, всіх ангелів, а також їхнє здивування: «Тєпєръ праві Аггли, и Архаггли ишє єсттво на Престолі Господнєм нєсмертєлною славою світящєсєя обачили, а видячи єго дивноє над сєбє вьівьішєє оудивилися...» [7, 62].

Кожна зустріч з представниками небесної ієрархії починається однаково: «спотыкаютъ, а споткавши з Радостїю и Трїумфомъ провадять єго на Маєстать Бзкїй, дякуючи за тоє...». Зазначимо, що й завершується кожна «зустріч» теж однаковими словами: «на вьражєнє зась своєи Радости и Трїумфу, воздаючи єму чєсть, оупадают пред нимь волаючи.». З незначними відмінностями у будуванні фрази завершується й сама проповідь, звернена вже до кожного з слухачів. Ймовірно, завдяки частим повторам слів «радость» і «тріумф» проповідник намагався налаштувати своїх слухачів на відсутність потреби страху перед входом до Царства Небесного, оскільки ніхто не буде самотній і кожного будуть зустрічати з радістю та веселощами, а найбільше радітимуть Отець Небесний і Син Його Ісус.

Ще однією відмінністю від рекомендованої системи Іоаникія Ґалятовського є те, що Антоній Радивиловський не поділяє чітко нарацію та конклюзію.

Заключна частина казання побудована наступним чином. Починається вона зі звертання Христа до єврейського народу: «Азъ иду, И взьіщєтє мєнє и вь грісі вашєм оумрєтє» [7, 62 зв.]. Казнодія вказує на гріхи - пиху й злість, через які не можна прийти у Царство Небесне. У другій частині, змінюючи об'єкт зображення, Антоній Радивиловський детально зупиняється і викриває найбільш негідні людські пороки та вади: «Чи нємного жь єсть Господи на зємли людєй гордыхъ, лакомцовь, забойцовь, вшєтєчниковь, пяниць, костыро, драпіжцовь, и инших тымъ подобных.» [7, 62 зв.]. Завершується проповідь цитатою з Першого послання апостола Павла до коринтян з закликом до покаяння і проханням Благодаті у Господа Бога, щоб прийти у Царство Небесне: «Овожь єсли кто мєжи нами в яком знадуєтся гріху смертєльном, дай єму такую Благодать, чрєз которую бы до покаянїя могль з нєго повстати, а жалуючи за оныге сєрдєчнє; вь Второє твоє Пришєствїє тамь пришоль, гдєсь ты дня тєпєрєшнєго всіми Аггелами з вєликимь Трїумфомь, и Радостїю, зосталь впроважєный. Амінь» [7, 62 зв.].

Згідно з теорією Т. ван Дейка, будь-який текст представляє собою макроструктуру, яка може бути модифікована автором. Науковцем були виявлені можливі модифікації початкового тексту:

- згортання (повна втрата елемента або часткова втрата інформації);

- зміна змісту елемента, виявляється або у перифразі, або в зміні інформації аж до протилежної;

- розгортання (вводяться або нові характеристики місця, часу, дії персонажів або самі персонажі) [2, 264].

Відповідно до теорії Т. ван Дейка, в аналізованій нами проповіді модифікації знайшли своє відображення у зміні змісту елемента й розгортанні. Обравши за вихідний текст цитату з Євангелія від Марка про Вознесіння Христа, Антоній Радивиловський ампліфікував текст за допомогою розлогих описів персонажів, їхніх характеристик; філософських відступів, посилань і цитувань, а також змінив зміст деяких частин, у даному випадку, модифікуючи притчу про десять дів, притому дотримавшись відповідних композиційних законів написання проповіді (наявність теми, епіграфу, ескордіуму, нарації).

Отже, перед нами проповідь, яка є яскравим зразком нового типу казання в українській літературі XVII ст., в якій вбачаємо розширення сюжету за рахунок деталізації обставин і образів.

Список використаних джерел

1. Марковский М. Антоний Радивиловский - южнорусский проповедник XVII века / М. Марковский // Университетские известия. 1894. № 7. С. 47-94.

2. Чижевський Д. Історія української літератури / Д. Чижевський. К.: Академія, 2003. 568 с.

3. Кирил Транквіліон-Ставровецький. Евангеліе учителноє, албо Казаня на неділя през рок и на праздники господніе и нарочитым святым угодником Божіим. Рохманів, 1619. 181 арк.

4. Костомаров М. Історія України в життєписах визначніших єї діячів / М. Костомаров. Репр. відтвор. вид. 1918 р. / перелож. О. Барвінський. К.: Україна, 1991. 493 с.

5. Петро Могила Крест Христа спасителя и каждого чоловіка на казаню публичном ясневелебного в бозі его милости господина и отца кир Петра Могилу... выражоный... / Петро Могила.К.: Друкарня Києво-Печерської лаври, 1632. 4 арк. ненум; 756 с.

6. Іоаникій Галятовский. Наука, альбо Способ зложення казання / Іоаникій Галятовський // Українська література XVII ст. Синкретична писемність. Поезія. Драматургія. Белетристика / упоряд., прим. і вступ. стаття В.І. Крекотня; ред. тому О.В. Мишанич. К.: Наук. думка, 1987.605 с.

7. Антоній Радивиловський. Вінец Христов / Антоній Радивиловський. К.: Друкарня лаври, 1668. 576 арк.

8. Лихачев Д. Поэтика древнерусской литературы / Д. Лихачев. М.: Наука, 1979. 376 с.

9. Дионисий Ареопагит (Псевдо Дионисий). О небесной иерархии / Ареопагит Дионисий. СПб.: Сатисъ, 1995. 96 с.

10. Матушек О. Ю. Лазар Баранович про воскресіння Лазаря: інтерпретація біблійного матеріалу чи штрихи до образу автора / О. Ю. Матушек // Актуальні проблеми слов'янської філології. Серія: Лінгвістика і літературознавство: міжвуз. зб. наук. ст. 2009. Вип. XXII. С. 339-346.

11. Филиппов К. А. Лингвистика текста: Курс лекций / К. А. Филиппов. СПб.: Изд-во С.-Петерб. унта, 2003. 336 с.

Размещено на Allbest.ru